Читать книгу Турист мимоволі - Энн Тайлер - Страница 7

– Ох, я падав, помилявся, – співала сестра Мейкона на кухні.– Був немудрий і грішив…

У неї було тремтяче сопрано, що звучало як голос старої жінки, хоча вона була молодша за Мейкона. Такий голос можна було уявити в церкві, одній з тих церков, де жінки досі носять пласкі солом’яні капелюхи.

Я лише прочанин,

Що вирушив до раю.

Мейкон лежав на тахті на веранді будинку бабусі і дідуся. Його нога з гіпсом від підйому стопи до середини стегна не стільки боліла, скільки здавалася неіснуючою. Було якесь постійне тупе ватяне оніміння, через яке йому хотілося ущипнути себе за гомілку. Не те щоб він дійсно міг це зробити, звісно. Він був відокремлений від себе самого. Найсильніший удар відчувався, ніби стукіт у стіну із сусідньої кімнати.

А втім, він був у певному сенсі задоволений. Він лежав, слухав, як сестра готує сніданок, і ліниво чухав кицьку, яка вмостилася на ковдрах.

– Крізь жалі й випробування, – весело наспівувала Роуз, – крізь усі жертви і біду… – Коли вона поставить каву, то допоможе йому пройти через вітальню до ванної на першому поверсі. Йому досі важко було пересуватися, особливо по гладенькій підлозі. Тепер він чудувався усім тим людям на милицях, яких раніше сприймав як належне. Вони здавалися йому подібними до болотяних птахів на довгих ногах, які надзвичайно вправно підстрибували і елегантно поверталися у різні боки. Як їм це вдавалося?

Його власні милиці, такі нові, що на гумових наконечниках внизу ще не було подряпин, стояли прислонені до стіни. Банний халат висів на стільці. Під вікном стояв складаний картковий столик з фанерною кришкою під дерево і хиткими ніжками. Його дідусь і бабуся померли багато років тому, але стіл досі лишався розкладеним, ніби для однієї з їхніх вічних партій у бридж. Мейкон знав, що знизу на кришці була жовта наліпка з написом «Компанія “Атлас”» і вигравіруваним зображенням шести надміру огрядних серйозних чоловіків у костюмах з високими комірцями, що стояли на дошці, яка лежала поверх такого самого столу. «Оманливо тендітні меблі» – було зазначено у підписі. Ця фраза асоціювалася у Мейкона з бабусею: вона теж мала оманливо тендітний вигляд. У дитинстві, лежачи на веранді, він спостерігав за її тонкими ногами, на яких кісточки виступали, мов дверні ручки. Її масивні чорні черевики з широкими підборами завжди стояли паралельно на відстані фута один від одного і ніколи не тупцяли і не тремтіли.

Він почув, як нагорі брат Портер свистів у такт пісні Роуз. Він знав, що це Портер, бо Чарлз ніколи не свистів. Сестра зазирнула у двері веранди, а Едвард почав визирати з-за неї і сопіти до Мейкона так, ніби сміявся.

– Мейконе? Не спиш? – запитала Роуз.

– Та я уже кілька годин не сплю, – відповів він їй, бо було в ній щось невловиме, що спонукало її братів говорити ображеним жалібним голосом щоразу, коли вона звертала на них увагу. Вона була гарна стриманою суворою красою, а її світло-русяві коси були скромно закручені ззаду над шиєю, аби не заважали. Фігура у неї була як у молоденької дівчини, але одяг закритий, як у старої діви.

Вона допомогла йому одягнути халат і підвестися. От тепер його нога дійсно заболіла. Схоже, біль залежав від сили тяжіння. Він пульсував і повільно спускався донизу по всій довжині кістки. З одного боку Мейкона підтримувала Роуз, з іншого він опирався на милицю, і таким чином він вийшов з веранди і покульгав через вітальню повз старі вигадливі меблі. Пес увесь час ліз під ноги.

– Може, я краще трохи перепочину? – сказав Мейкон, коли вони проходили повз канапу.

– Ще трошечки.

Вони зайшли до передпокою. Роуз відчинила двері ванної і допомогла йому зайти.

– Покличеш мене, коли будеш готовий, – сказала вона, зачиняючи за ним двері. Мейкон оперся на раковину.

За сніданком Портер був веселий і говіркий, натомість усі інші їли мовчки. Портер мав найкращий вигляд з-поміж усіх Лірі – він був міцнішої статури, ніж Мейкон, а його волосся мало яскравіший білявий відтінок. Він випромінював жвавість і рішучість, яких бракувало його братам.

– Купа роботи сьогодні,– сказав він, прожувавши. – Та зустріч з Геррін, співбесіда на колишнє місце Дейва, Кейтс з Атланти прилітає…

Чарлз лише сьорбнув кави. Портер був уже одягнений, а Чарлз іще досі сидів у піжамі. Це був симпатичний м’який чоловік, який, здавалося, ніколи не рухався. Хай би коли ви на нього глянули, він непорушно дивився на вас сумними очима, трохи косячись донизу і вбік.

Роуз принесла з плити кавник.

– Цієї ночі Едвард двічі будив мене і просився на двір, – сказала вона. – Думаєш, у нього якісь проблеми з нирками?

– Він просто звикає,– відповів Мейкон. – До змін. Цікаво, звідки він знає, що не треба будити мене.

– Може, варто придумати якусь систему? – сказав Портер. – Якісь круглі дверцята для тваринок абощо.

– Едвард трохи завеликий для таких дверцят, – заперечив Мейкон.

– До того ж, – додала Роуз, – двір не огороджений. Не можна випускати його бігати самому, якщо навкруги нема огорожі.

– Тоді лоток, – запропонував Портер.

– Лоток! Для пса?

– Чому ні? Якщо він буде достатньо великий.

Мейкон сказав:

– Скористайтеся ванною. Тією, що в підвалі. Туди все одно ніхто вже давно не ходить.

– Але хто її чиститиме?

– Точно.

Усі подивилися вниз на Едварда, який лежав біля ніг Роуз. Він теж окинув їх поглядом.

– Як узагалі так вийшло, що ти його завів? – запитав Портер у Мейкона.

– Це був пес Ітана.

– А-а, розумію, – сказав Портер і тихо кашлянув. – Тварини! – сказав він бадьоро. – Цікаво, що вони про нас думають? Ну, тобто ми такі повертаємось із крамниці з дивовижною ношею – куркою, свининою, половиною корови. Ми йдемо з дому о дев’ятій і повертаємось о десятій, явно спіймавши ціле стадо дичини. Вони, певно, думають, що ми найвправніші мисливці на Землі!

Мейкон оперся на спинку стільця, тримаючи кухоль із кавою обіруч. Сонце нагрівало обідній стіл, на кухні пахло тостами. Йому стало цікаво, а чи не міг він якимось непрямим підсвідомим чином навмисне спричинити свій перелом – кожен крок вів до такого випадку, – просто щоб нарешті опинитися у безпеці поряд з людьми, що були в його житті з дитинства.

* * *

Чарлз і Портер пішли на фабрику, а Роуз піднялася нагору і заходилася пилососити. Мейкон, який мав друкувати свій путівник, дістався назад на веранду і впав на тахту. Після приїзду додому він забагато спав. Бажання спати було мов велике чорне ядро, яке каталося всередині його голови і змушувало її важчати і постійно хилитися.

На стіні в глибині вітальні висів портрет чотирьох дітей Лірі: Чарлза, Портера, Мейкона і Роуз, що обсіли одне крісло. Дідусь замовив цей портрет за кілька років до того, як вони переїхали до нього. Тоді вони ще мешкали в Каліфорнії зі своєю матір’ю – легковажною молодою вдовою, чоловік якої загинув на війні. Час від часу вона надсилала їхні фото, але дідусеві Лірі цього було замало. За самою своєю суттю, писав він їй у листах, фотографії брешуть. Вони показують вигляд людини впродовж частки секунди – а не довгих хвилин, упродовж яких ти розглядаєш когось у реальному житті. У такому разі, не погодилася Алісія, хіба картини не брешуть так само? Вони показують години замість хвилин. Вона сказала це не дідусеві Лірі, а художнику, старому каліфорнійцю, що його дідусь Лірі якимось чином знайшов. Якщо художник щось і відповів, то Мейкон не пригадував, що саме.

Зате він пригадував, як позував для портрета, і тепер, коли дивився на нього, то дуже чітко бачив свою матір, яка стояла за позолоченою рамою у рожевому кімоно і спостерігала, як вимальовується зображення, доки сама витирала волосся рушником. У неї були пухнасті короткі ламкі кучері, колір яких вона «трохи відтіняла», за її власним висловом. Її обличчя було того типу, який тепер більше не трапляється, – він не те що вийшов з моди, а взагалі зник. Як жінки так підлаштовують параметри свого тіла під примху часу? Невже більше не лишилося тих круглих підборідь, круглих лобів і прикушених барокових маленьких ротиків, що були такі популярні у сорокових?

Художник явно вважав її дуже привабливою. Він увесь час зупинявся і казав, що шкода, що позує не вона. Алісія беззвучно сміялася і відмахувалася від його слів однією рукою. Мабуть, вона потім сходила з ним на кілька побачень. Вона завжди гарно знаходила спільну мову з чоловіками, і щоразу це були найцікавіші чоловіки у світі, якщо її послухати. Якщо вони були художниками, що ж, вона влаштовувала вечірку і вмовляла всіх своїх друзів купувати їхні картини. Якщо вони пілотували маленькі літаки на вихідних, вона обов’язково і сама йшла на курси льотчиків. Якщо вони займалися політикою, вона стояла на розі вулиць і кидалася до перехожих із благанням підписати петицію. Її діти були ще надто малі, аби хвилюватися щодо самих чоловіків, навіть якщо причини хвилюватися були. Ні, їх непокоїв сам її ентузіазм. Ентузіазм, який накочувався на неї хвилями, спричиняючи шалені зміни захоплень, друзів, чоловіків, ідей. Вона завжди заходила надто далеко. Її голос звучав так, ніби може щомиті зірватися. Що швидше вона говорила і що сильніше розгорялися її очі, то більше прикипали до неї поглядами діти, ніби хотіли, аби вона набралася від них постійності і надійності.

– Та що ж це з вами таке? – запитувала вона їх. – Чому ви такі нудні?

І вона лишала їх, щоб побігти до свого товариства. Роуз, ще геть маля, чекала на її повернення в передпокої, смоктала великий палець і гладила старий хутряний палантин, що його Алісія більше не носила.

Часом ентузіазм Алісії перемикався на її дітей – це був досвід, який вибивав їх з колії. Вона водила їх у цирк і купувала їм солодку вату, яку жоден з них не їв із задоволенням. (Їм подобалося мати охайний вигляд.) Забрала їх зі школи і записала ненадовго до якоїсь експериментальної освітньої спільноти, де всі ходили без одягу. Усім чотирьом було холодно, вони почувалися жалюгідно і сиділи рядочком у спільній залі, згорбившись і затиснувши долоні між голими колінами. Вона вбиралася відьмою і йшла з ними на Геловін, і це був найстрашніший Геловін у їхньому житті, бо її заносило, як завжди, і вона реготала, кректіла, чіплялася до перехожих і махала старою мітлою перед самими їхніми обличчями. Вона почала шити собі і Роуз сукні в однаковому стилі, полунично-рожевого кольору з рукавами-ліхтариками, але покинула, коли голка машинки проштрикнула їй палець і вона розплакалася від болю. (Вона вічно травмувалася. Можливо, тому, що завжди так поспішала.) Потім вона перемикалася на щось інше, й інше, й інше. Вона вірила у зміни так, ніби це була релігія. Сумно? Треба знайти нового чоловіка! Кредитори насідають, час платити за оренду, діти хворіють? Треба переїхати до нової квартири! Впродовж одного року вони переїздили так часто, що після школи Мейконові щоразу доводилося якийсь час стояти і думати, куди йому треба йти, перш ніж вирушити додому.

У 1950 році вона вирішила вийти заміж на інженера, який їздив по всьому світі і будував мости.

– Португалія. Панама. Бразилія, – говорила вона дітям. – Нарешті у нас буде нагода побачити планету. – Діти дивилися на неї з кам’яними обличчями. Якщо вони колись і бачили цього чоловіка раніше, то не запам’ятали його. – Хіба ви не тішитесь? – запитала Алісія.

Пізніше – може, це було після того, як вони всі пішли повечеряти разом, – вона сказала, що відправляє їх натомість до Балтимора до дідуся і бабусі.

– Балтимор краще підходить дітям, справді,– сказала вона.

Чи заперечували вони? Мейкон не пам’ятав. Дитинство згадувалося йому у вигляді скляного ковпака, навколо якого дорослі кудись поспішали, щось йому говорили, щось змінювали, а він сам у цей час лишався мовчазним. У будь-якому разі однієї спекотної червневої ночі Алісія посадила їх на літак до Балтимора. Там їх зустріли дідусь і бабуся, двоє худих суворих виразних людей, вбраних у темне. Дітям вони одразу сподобалися.

Після цього вони бачили Алісію лише зрідка. Вона прилітала до міста з повними руками крихких подарунків із тропічних країн. Її яскраві сукні видавалися дітям кричущим несмаком; макіяж у неї був надто яскравий, як у іноземки. Схоже, її діти здавалися їй кумедними – у своїх синіх шкільних формах, з ідеально рівними спинами. «Господи! Ох і нудні ви виросли!» – скрикувала вона, явно забуваючи, що вважала їх нудними завжди. Вона казала, що діти пішли в батька. Вони відчували, що це був не комплімент. (Коли вони запитували, яким був їхній батько, вона скошувала очі вниз до підборіддя і казала: «Ой, Алісіє, подорослішай уже!») Пізніше, коли її сини поодружувалися, вона, певно, бачила у них ще більше цієї подібності, адже час від часу перепрошувала у невісток за те, із чим їм, мабуть, доводиться миритися. Мейкон уявляв її пустотливою казковою феєю, яка іноді вривається в їхнє життя і так само стрімко з нього зникає, лишаючи по собі безвідповідальні ремарки і явно не думаючи про те, що хтось може переказувати їх далі. «Не уявляю, як ти досі з ним живеш», – сказала вона якось Сарі. Сама вона в той час була заміжня вже за четвертим чоловіком, ландшафтним дизайнером з білою цапиною борідкою.

Здавалося, що діти на портреті ніяк з нею не пов’язані. Їм бракувало її блакитних і золотавих відтінків. Їхнє волосся мало попелястий блиск, а очі були сталево-сірі. Усі вони мали яскраво виражену западинку між носом і верхньою губою. І нізащо у світі Алісія не ходила б з таким настороженим виразом обличчя.

Вони дивилися на глядача, і було видно, що сидіти їм незручно. Двоє старших хлопчиків, повненький Чарлз та худіший Портер, вмостилися на підлокітниках крісла, в білих сорочках із широкими пласкими розстібнутими комірцями. Роуз і Мейкон розташувалися на сидінні, вбрані в дитячі костюмчики в тон. Здавалося, ніби Роуз сидить у Мейкона на колінах, хоча насправді вона сиділа між його колінами, тож на обличчі Мейкона відобразилася ніяковість від того, що інша людина сидить так незвично близько до нього. Його волосся, так само як у решти, спадало косою прядкою на чоло. Губи були тонкі, майже безбарвні і трохи стиснуті, ніби він затявся щодо чогось. Цей вираз губ тепер запав Мейконові в душу. Він дивився на них, відводив погляд, знову дивився. Це були губи Ітана. Впродовж дванадцяти років Мейкон вважав Ітана таким собі студентом за обміном, гостем із зовнішнього світу, а тут виявилося, що увесь цей час він був Лірі. Так дивно усвідомити це так пізно.

Він різко сів і потягнувся за штанами, на яких Роуз обрізала ліву штанину до стегна і підшила невеличкими рівними стібками.

* * *

Більше ніхто у світі гадки не мав, де він. Ані Джуліан, ані Сара, ніхто. Мейконові це подобалося. Він розповів про це Роуз.

– Так добре зникнути з радарів, – сказав він їй. – Шкода, що так не може тривати довго.

– Чому не може?

– Ну, розумієш, хтось сюди зателефонує, Сара чи ще хтось…

– Може, просто не брати слухавку?

– Що, просто хай дзвонить?

– А чому ні?

– Що, кожного разу?

– Більшість людей, які мені телефонують, – це сусіди, – відповіла Роуз. – Вони прийдуть сюди, якщо не додзвоняться. І ти ж знаєш хлопців: жоден з них не любить говорити по телефону.

– Це точно, – погодився Мейкон.

Джуліан буде стукати у двері його будинку, щоб відчитати його за пропущений дедлайн. Але йому доведеться здатися. Потім Сара заїде за ополоником абощо, і коли він не відчинить, вона почне розпитувати сусідів, а ті скажуть, що не бачили його вже досить довго. Вона спробує додзвонитися до його родини, і телефон дзвонитиме знову і знову, і тоді вона почне хвилюватися. «Що трапилось? – думатиме вона. – Як я могла лишити його самого?»

Нещодавно Мейкон зауважив, що почав сприймати Сару зі своєрідною ворожістю. Перестав за нею сумувати і почав думати, як змусити її каятися. Його здивувала швидкість, з якою відбулася ця зміна. Невже двох десятиліть шлюбу вистачило лише на це? Йому подобалося уявляти, як вона докоряє самій собі. Він постійно придумував, у яких саме виразах вона буде просити пробачення. Востаннє такі думки виникали у нього в дитинстві, коли він мріяв про те, як мати буде ридати на його похороні.

Удень, працюючи за столом у їдальні, він чув телефонний дзвінок і щоразу завмирав на мить, поклавши пальці на клавіатуру машинки. Один дзвінок, два. Три. Роуз заходила до кімнати з баночкою засобу для чищення срібла. Здавалося, що вона навіть не чує дзвінка.

– А раптом це щось термінове? – запитував він.

– Гм… – відповідала Роуз. – Хто б міг телефонувати нам щодо чогось термінового? – І вона діставала столове срібло з буфета і розкладала його на іншому краю стола.

Хтось із родини завжди потребував догляду Роуз. Їхня бабуся була прикута до ліжка багато років, перш ніж померла, а потім дідусь став дуже немічним, а тоді Чарлз, а згодом і Портер зазнали невдачі у шлюбі й повернулися додому. Тож їй було чим заповнити свій час. Чи вона робила так, щоб було, адже, звісно, не було потреби протирати усе срібне столове приладдя щотижня. Сидячи разом з нею в будинку цілий день, Мейкон помітив, як ретельно вона планувала меню, як часто переставляла посуд у шафці, як прасувала навіть шкарпетки братів, спочатку знімаючи хитромудрі пластмасові защіпки, які тримали пари шкарпеток разом у пральній машинці. Мейконові на обід вона готувала як у ресторані і щоразу сервірувала стіл. Викладала на скляні тарілочки мариновані огірки й оливки, які потім доводилося знову складати в банки. Накладала домашній майонез у маленьку соусницю.

Мейконові було цікаво, чи спадає їй на думку, що вона живе дивним життям – не має ані роботи, ані родини, її утримують брати. Але на якій роботі вона могла б працювати, запитував він себе. Хоча, якщо подумати, то він міг уявити її в ролі такого собі центрального елементу якоїсь старої неповороткої юридичної чи бухгалтерської фірми. Вона б числилася секретаркою, але насправді вела б увесь бізнес і щоранку складала все на робочому столі керівника так, як вважала за потрібне, не даючи нікому ані з начальства, ані з підлеглих пропустити повз увагу жодну дрібницю. Мейкон і сам був би радий працювати з такою. Він пригадав вічний хаос в офісі Джуліана і тамтешню рудоволосу секретарку, яка постійно жувала гумку, і зітхнув. Побільше б таких, як Роуз.

Потім витягнув сторінку з машинки і поклав її надрукованим донизу на стос інших. Він завершив вступ – де було перелічено відмінності діалекту – і розділ з назвою: «У пошуках їжі в Англії». Роуз надіслала їх учора. Це був новий стратегічний хід: надсилати книжку по частинам із цього не відомого нікому місця.

– Тут немає адреси відправника, – сказала Роуз.

– Її там і не повинно бути, – відповів Мейкон. Роуз поважно кивнула. Вона єдина з усієї родини сприймала його путівники як справжнє письменництво. Зберігала по примірнику кожного у шафі у своїй спальні, розставленими за алфавітом відповідно до назв країн.

Після обіду Роуз робила перерву для того, щоб подивитися свою улюблену мильну оперу. Цього Мейкон не розумів. Як вона могла витрачати свій час на такі дурниці? Вона сказала, що це тому, що там є чудова лиходійка.

– Лихих людей і в реальному житті вистачає,– відказав Мейкон.

– Так, але вони не чудові.

– Ну, це точно.

– Розумієш, вона така передбачувана. Ти точно знаєш, кого підозрювати.

Під час перегляду вона розмовляла з персонажами вголос. Мейконові у їдальні було її чутно.

– Це не за тобою вона полює, дорогенький, – казала вона. – Ну, чекай-чекай. Ха! – Це був аж ніяк не її звичний спосіб висловлюватись.

Серія переривалася рекламою, але Роуз залишалася сидіти непорушно, мов у трансі. Мейкон тим часом працював над розділом «Намагаючись заснути в Англії», повільно, бо не мав натхнення, тож доводилося себе примушувати.

Коли подзвонили у двері, Роуз не відреагувала. Едвард скаженів, гавкав і шкрябав двері, мчав до Мейкона, а тоді знову до дверей і назад.

– Роуз? – покликав Мейкон. Вона не відповіла. Врешті-решт він устав, узяв свої милиці і пішов до передпокою, ступаючи якомога тихіше.

Ну, це була не Сара. Швидкого погляду крізь занавіску було досить, щоб зрозуміти це. Він відчинив двері і визирнув.

– Прошу? – сказав він.

Це був Ґарнер Болт, сусід по його будинку, – миршавий сивий чоловічок, який заробив свої статки на мийних засобах. Коли він побачив Мейкона, кожна лінія на його кмітливому гострому обличчі поповзла вгору.

– Ось ви де! – сказав він. Його було складно розчути через Едварда, який продовжував відчайдушно гавкати.

– Ґарнере, що таке? – запитав Мейкон.

– Ми боялися, що ви померли.

– Справді?

Мейкон спробував схопити Едварда за нашийник, але промахнувся.

– Ми побачили стос газет у вас на газоні, переповнену поштову скриньку і не знали, що й думати.

– Ну, я збирався відправити сестру позабирати те все, – сказав Мейкон. – Я ногу зламав, бачите.

– Як?

– Довга історія.

Він перестав загороджувати двері.

– Ви заходьте, – сказав він Ґарнеру.

Ґарнер зняв свого картуза, на якому спереду був логотип фарби «Шервін-Вільямс». Його піджак являв собою частину якогось давнього костюма, затертого до блиску і коричневого, а комбінезон на колінах вигорів до білого кольору. Він зайшов до будинку, оминаючи пса, і зачинив за собою двері. Гавкіт Едварда перейшов у скавуління.

– Моя автівка забита вашою поштою, – сказав Ґарнер. – Бренда наказала мені відвезти її до вашої сестри і запитати, чи знає вона, як ваші справи. До того ж я пообіцяв вашій подрузі.

– Якій подрузі?

– Пані у бриджах.

– Не знаю я жодної пані у бриджах, – сказав Мейкон. Він узагалі не думав навіть про те, що бриджі існують.

– Я побачив її, коли вона стояла у вас на порозі і дзвонила у дзвінок. Кликала вас на ім’я: «Мейконе? Ви там?» Худенька пані з волоссям. На вигляд років двадцять з гаком чи близько того.

– Ну, гадки не маю, хто це така.

– Мружилася і затіняла очі від сонця.

– Хто ж це міг бути?

– Перечепилася через сходинки на своїх височенних гострих підборах.

– Кінологиня, – сказав Мейкон. – Господи.

– Молоденька, чи не так?

– Я її навіть не знаю!

– Вона обійшла будинок і кликала вас біля чорного входу: «Мейконе? Мейконе?»

– Ми ледве знайомі!

– Це вона розповіла мені про жолоб.

– Жолоб?

– Жолоб у підвалі, він поламаний. Скоро осінь, а він веде до каміну. Такі витрати енергії.

– Ну, так, певно що, – сказав Мейкон.

– Ми подумали, що до вас залізли грабіжники абощо.

Мейкон повів гостя до їдальні.

– Ну от бачите, що трапилось, – сказав він. – Я зламав ногу і переїхав до родичів, доки не зможу знову давати собі раду самостійно.

– Але ми не бачили біля вашого будинку швидкої абощо.

– Ну, я зателефонував сестрі.

– Ваша сестра лікар?

– Ні, вона просто відвезла мене до лікарні.

– Коли Бренда зламала стегно через поламану сходинку, – сказав Ґарнер, – вона викликала швидку.

– Ну, я зателефонував сестрі.

– А Бренда викликала швидку.

Схоже, розмова зайшла у глухий кут.

– Певно, треба мені повідомити пошту, що я там не живу, – нарешті сказав Мейкон. Він сів на стілець.

Ґарнер витяг інший стілець і сів на нього, тримаючи картуза в руках.

– Я міг би і далі привозити її вам, – промовив він.

– Ні, я скажу Роуз, щоб повідомила їх. Господи, усі ці рахунки, певно, вже прострочені…

– Та мені неважко привозити.

– Не треба, але все одно дякую.

– Чому б ні?

– Щиро кажучи, – сказав Мейкон, – я не певен, що буду туди повертатися.

Це не спадало йому на думку раніше. Він обережно узяв обидві свої милиці, ніби пару китайських паличок, і поставив їх на підлогу поряд зі стільцем.

– Можливо, я лишуся тут зі своєю родиною, – сказав він.

– І покинете той свій гарненький будиночок?

– Він трохи завеликий для однієї людини.

Ґарнер подивився униз на свій картуз і насупився. Він знову одягнув його на голову, а потім передумав і зняв знову.

– Послухайте, – сказав він. – Ще коли ми з Брендою були нещодавно одружені, ми страшенно сварилися. Страшенно. Терпіти одне одного не могли. Не знаю, як ми лишилися разом.

– Але ми одружені не нещодавно, – зауважив Мейкон, – а вже двадцять років.

– Ми з Брендою не перекинулись жодним словом чималу частину тридцять п’ятого року, – сказав Ґарнер. – Від січня до серпня 1935 року. Від Нового року до моєї літньої відпустки. Жодного словечка.

Йому таки вдалося зацікавити Мейкона.

– Що, навіть «передай сіль» чи «відчини вікно»?

– Так, навіть без такого.

– Ну і як же ви давали собі раду з побутом?

– Вона переважно жила у своєї сестри.

– А-а, ну тоді так.

– Того ранку, коли почалася відпустка, я почувався таким нещасним, що ліпше померти. Подумав: «Та що ж це я таке роблю?» Зателефонував до Оушен-Сіті і забронював номер на двох. У ті часи дзвонити на таку велику відстань було тим ще завданнячком, скажу я вам. Усі ці оператори тощо, та і коштувало це немало. Потім я спакував трохи одягу для себе і Бренди і пішов до будинку її сестри. Сестра каже:

– Тобі чого треба? – Вона була з тих людей, які люблять спостерігати за сварками. Я просто пройшов повз неї. Заходжу до вітальні, там сидить Бренда, панчохи зашиває. Відкриваю валізу.

– Дивись сюди. Твій сарафан для того, щоб вечеряти в рибному ресторані,– кажу їй. – Дві пари шортів. Дві кофтинки. Твій купальник. – Вона на мене навіть не глянула. – Твій халат, – кажу. – Та сорочка, – кажу я, – у якій ти ходила під час нашого медового місяця. – Вона робить вигляд, ніби мене нема. – Брендо, – кажу я, – Брендо, мені дев’ятнадцять років, і мені ніколи не буде дев’ятнадцять знову. У мене нема запасного життя. Тобто це моє єдине життя, Брендо, наскільки мені відомо, і я провів величезний його шмат, сидячи на самоті у порожній квартирі, бо був надто гордий, щоб спробувати помиритися, бо боявся, що ти скажеш «ні», але навіть якби ти сказала «ні», це все одно не буде гірше, ніж те, що я маю зараз. Я найсамотніший чоловік у світі, Брендо, тож прошу тебе, поїхали зі мною до Оушен-Сіті.

І Бренда така відкладає своє шиття і каже:

– Ну, раз ти просиш, але, схоже, ти забув мого капелюха. – І ми вирушили.

Він гордо випростався на стільці.

– Ну, – сказав він.

– Ну? – перепитав Мейкон.

– Ну, ви мене зрозуміли.

– Щодо чого саме?

– Ви маєте показати їй, що вона вам потрібна.

– Розумієте, Ґарнере, я думаю, що ми уже давно минули той етап, коли треба показати, що вона…

– Не сприймайте цього надто особисто, Мейконе, але мушу вам це сказати: часом з вами дуже складно. Ви не подумайте, я кажу не про себе, я-то все розумію. Але деякі інші сусіди, вони трохи образилися. Скажімо, коли у вас трапилось горе. Тобто люди в таких випадках хочуть якось допомогти – прислати квіти, прийти попрощатися, принести якісь страви для поминів. От тільки ви не робили поминів. Зробили кремацію, Господи Боже, казна-де у Вірджинії, не сказавши нікому ані слова, і одразу ж повертаєтеся додому. Пеґ Евератт каже вам, що молиться за вас, і Сара каже: «Спасибі вам, Пеґ», але що кажете ви, Мейконе? Ви запитуєте у Пеґ, чи її син не хоче забрати велосипед Ітана.

Мейкон застогнав.

– Так, – відповів він, – я ніколи не знаю, як слід поводитися у таких ситуаціях.

– А потім ви продовжили підстригати газон так, ніби нічого не сталося.

– Але ж трава справді продовжувала рости, Ґарнере.

– Ми всі страшенно хотіли б підстригти газон замість вас.

– Ну, дякую, – відказав Мейкон, – але мені приємно було попрацювати.

– От бачите!

Мейкон сказав:

– Так, чекайте. Просто щоб додати цій дискусії якоїсь логіки…

– От саме про це я і кажу!

– Ви почали говорити про Сару. Потім перейшли до того, як я розчарував сусідів.

– А яка різниця? Може, ви не знаєте цього, Мейконе, але ви скидаєтесь на людину, яка уже все розпланувала для себе наперед. Ви лише погляньте на свою ходу! Як ви простуєте вулицею широкими кроками, і видно, що голова випереджає тіло. Якщо хтось вас зупинить, щоб, не знаю, висловити співчуття, ви ж просто зметете його з дороги. Так, я знаю, що вам не байдуже, і ви теж це знаєте, але як це виглядає збоку? От скажіть! Недивно, що вона від вас пішла.

– Ґарнере, я ціную вашу думку щодо цього, – сказав Мейкон, – але Сара цілком свідома того, що мені не байдуже. Я не такий уже неговіркий, як ви собі вигадали. І це не один із тих випадків, коли постає питання, чи можна врятувати цей шлюб. Тобто, Ґарнере, ви збіса сильно помиляєтесь.

– Ну, – сказав Ґарнер. Він подивився на свій картуз і наступної миті різко натягнув його на голову. – Мабуть, піду принесу вам вашу пошту, – промовив він.

– Так. Дякую.

Ґарнер підвівся і почвалав за двері. Це стривожило Едварда, який знову почав гавкати. На якийсь час Мейкон завмер, дивлячись униз на свій гіпс, і дослухався до мильної опери, яку було чутно з вітальні. Тим часом Едвард скавулів біля дверей і бігав туди-сюди, стукаючи кігтями по підлозі. Потім Ґарнер повернувся.

– Тут переважно каталоги, – сказав він, поклавши свою ношу на стіл. Він приніс із собою запах свіжого повітря і сухого листя. – Бренда сказала, що можна не морочитися з газетами, ми їх просто викинули.

– Так, звісно, – сказав Мейкон.

Він підвівся, і вони потиснули руки. Пальці у Ґарнера були шорсткі і нерівні, мов зібганий папір.

– Дякую, що заїхали, – промовив Мейкон.

– Звертайтеся, – відповів Ґарнер, дивлячись в інший бік.

Мейкон сказав:

– Я не хотів, розумієте, сподіваюся, я вас не образив.

– Нє,– сказав Ґарнер. Він махнув рукою. – Пусте. Не думайте про це. – Потім він розвернувся, щоб піти.

Щойно за ним зачинилися двері, Мейкон пригадав цілу гору інших речей, про які треба було розповісти. Це була не лише його провина, хотів сказати він. Проблема була й у Сарі теж. Сара потребувала кам’яної стіни, хотів сказати він, когось, хто не розклеїться. Інакше навіщо б вона виходила за нього заміж? Але він не рухався і просто спостерігав, як Ґарнер іде. Було щось сумне у двох гострих смужках, які спускалися ззаду по шиї Ґарнера, утворюючи маленьку канавку посмугованої коричневої шкіри.

* * *

Коли брати повернулися з роботи, атмосфера в будинку стала розслабленою і відпочинковою. Роуз запнула штори у вітальні й увімкнула кілька ламп із м’яким світлом. Чарлз і Портер переодягнулись у спортивні костюми. Мейкон почав змішувати свою фірмову заправку для салату. Він вважав, що якщо спочатку розтовкти спеції у ступці, то це кардинально покращувало смак. Решта погоджувалися, що жодна інша заправка не була такою смачною, як Мейконова.

– Доки тебе не було, – сказав йому Чарлз, – нам доводилося купувати в бакалії оту, що в пляшках.

Це прозвучало так, ніби Мейкона не було кілька тижнів чи близько того – ніби увесь час його шлюбу був лише невеличкою поїздкою з дому.

Вечеряли вони тушкованим у горщику м’ясом, яке приготувала Роуз, салатом із заправкою, яку зробив Мейкон, і печеною картоплею. Печена картопля завжди була їхньою улюбленою стравою. Вони навчилися готувати її ще в дитинстві і, навіть коли стали вже достатньо дорослі, аби зробити собі повноцінний обід, продовжували харчуватися самою лише печеною картоплею щоразу, коли Алісія лишала їх турбуватися про себе самих. У самому запаху айдахської картоплі, що повільно пеклася, було щось затишне і таке, ну, консервативне, як називав це Мейкон. Він пригадав давні зими: за вікнами кухні чорно, у кутках клубочиться темрява, вони четверо сидять за столом з обдертою фарбою і методично наповнюють видовбану шкірку від картоплі маслом. Масло мало розтанути у шкірці, доки вони м’яли і посипали приправами крохмалистий вміст; шкірки зберігали до кінця. Це був майже ритуал. Він згадав, як одного разу протягом материної тривалої відсутності її подруга Елайза приготувала їм те, що вона назвала картопляними човниками, – начинені, анітрохи не схожі на справжні. Діти з втомленими гидливими обличчями з’їли серединку і перейшли, як зазвичай, до шкірок, вдаючи, ніби не помітили її помилки. Шкірки мають бути хрусткі. Їх не можна солити. Перець має бути свіжозмелений. Можна додати паприки, але лише американської. Угорська паприка має надто виразний смак. Особисто Мейкон міг обійтися без паприки взагалі.

Доки вони їли, Портер міркував, що йому робити з дітьми. Завтра був його щотижневий день відвідин, коли він їздив до Вашингтона, де діти мешкали зі своєю матір’ю.

– Річ у тім, – сказав він, – що їсти в ресторанах – це так штучно. Це не схоже на справжню вечерю. І взагалі, у всіх трьох різні смаки. Вони вічно сперечаються, куди піти. Хтось на дієті, хтось подався у вегетаріанці, хтось терпіти не може їжу, яка хрумтить. І врешті-решт я починаю кричати: «Господи, ми зараз підемо у таке-то місце, і все!» Тож ми йдемо, і всі сидять і ображаються цілий вечір.

– Може, тобі просто не їхати? – резонно запропонував Чарлз. (У нього ніколи не було своїх дітей.)

– Та ні, я, звісно, хочу до них поїхати, Чарлзе. Мені просто хотілося б, щоб у нас була якась інша програма. Знаєш, що було б ідеально? Якби ми могли попрацювати з інструментами разом. Як у давні добрі часи до розлучення, коли Денні допомагав мені спустити воду з бойлера чи Сьюзан сиділа на дошці, яку я пиляв. Якби ж я міг просто заїхати до них додому, щоб Джун і її чоловік могли, скажімо, піти в кіно, а ми з дітьми почистили б водостоки, утеплили вікна чи заізолювали труби для гарячої води… Ну, від того її нового чоловіка взагалі жодної користі, закладаюся, він ті труби так голі і лишив. Я б навіть інструменти із собою привіз. Ми б чудово провели час! Сьюзан могла б зварити нам какао. А наприкінці вечора я б спакував інструменти і поїхав би собі геть, лишивши все в будинку в чудовому стані. Ні, ну Джун мала б радіти такій нагоді.

– Тоді чому ти їй не запропонуєш? – сказав Мейкон.

– Та де, вона на таке ніколи не погодиться. Вона геть не практична. Минулого тижня я їй кажу: «Ти в курсі, що перша сходинка ґанку розхиталася? Вона зіскакує з цвяхів щоразу, коли неправильно на неї наступаєш». А вона відповідає: «Та господи, вона завжди така була» – ніби це така воля провидіння. Ніби нічого не можна вдіяти. У них стік забитий листям від минулої зими, але листя – це природньо, навіщо ж іти проти природи. Вона геть непрактична.

Сам же Портер був найпрактичнішою людиною з усіх, кого Мейкон зустрічав у своєму житті. Він єдиний з-поміж усіх Лірі розумівся на грошах. Завдяки його талантам сімейний бізнес лишався прибутковим – хоч трохи. Їхня фірма не була дуже багата. Дідусь Лірі заснував її на початку століття як фабрику жерстяних виробів, а у 1915 році перейшов на виробництво кришечок для пляшок. Кришечковий Король називав він себе, і так само назвали його в некролозі, але насправді більшість кришечок вироблялися «Кроун Корк», і так було завжди; дідусь Лірі посідав друге чи третє місце з великим відривом. Його єдиний син, Кришечковий Принц, щойно встиг прийняти справи, як звільнився, аби піти добровольцем на фронт – набагато більш шкідливий ентузіазм, ніж усі ідеї Алісії, як виявилося. Після того як він загинув, справа так-сяк трималася на плаву без значного успіху, але до банкрутства не доходило, аж доки Портер закінчив коледж і одразу ж узяв питання грошей у свої руки. Для Портера гроші були чимось майже хімічним – леткою речовиною, яка цікаво реагувала при поєднанні з іншими субстанціями. Його не можна було назвати жадібним: його цікавили не гроші заради грошей, а лише їхні захопливі здатності, і, власне, коли його дружина з ним розлучилася, він віддав більшу частину своєї власності без жодного слова скарги.

Портер керував бізнесом, постачав гроші та ідеї. Чарлз, зі своїм більш технічним розумом, займався виробництвом. Мейкон робив усього потроху, коли працював там, і помирав від нудьги, бо насправді там не було так багато роботи, щоб вистачило ще й третьому. Портер продовжував умовляти його повернутися лише заради симетрії.

– Я тобі що хочу сказати, Мейконе, – промовив він, – чому б тобі не проїхатися завтра з нами і не поглянути на твоє старе місце роботи?

– Ні, дякую, – відповів Мейкон.

– Ззаду купа місця для твоїх милиць.

– Може, якось іншим разом.

Вони чекали, доки Роуз помиє посуд. Вона не хотіла, аби вони допомагали, бо у неї була своя система. Вона беззвучно рухалася старомодною кухнею, розставляючи посуд по високих дерев’яних шафках. Чарлз пішов вигулювати пса: Мейкон не міг ходити на милицях по в’язкому ґрунту у дворі за будинком. А Портер закрив штори на кухні, водночас читаючи Роуз лекцію про те, те, як біла поверхня відбивала тепло назад до приміщення тепер, коли ночі стали холодніші. Роуз сказала:

– Так, Портере, я все це знаю. – І підняла салатну миску проти світла, щоб уважно оглянути, а тоді прибрала її до шафки.

Вони подивилися новини, уважно, з відчуттям обов’язку, а тоді пішли на веранду і розсілися навколо карткового столика дідуся. Грали вони у «Щеплення» – гру, що її самі придумали ще в дитинстві, яка з роками стала такою заплутаною, що ніхто інший не мав достатньо терпіння, щоб вивчити правила. Власне, не один чужак звинувачував їх у тому, що вони міняли правила по ходу гри так, як їм було зручно.

– Так, хвилиночку, – говорила Сара тоді, коли ще сподівалася опанувати цю гру, – ви ж казали, що тузи головні.

– Так.

– Отже…

– Тільки не тоді, коли їх тягнуть із колоди.

– Ага! Тоді чому, коли Роуз тягнула, його вважали за головного?

– Ну, вона тягнула після двійки, Саро.

– Якщо тягнути після двійки, то головний?

– Ні, туз після того, як двічі поспіль трапиться однакова карта.

Сара склала карти, які тримала віялом, і поклала їх на стіл лицем донизу – остання з дружин, яка здалася.

Мейкон був на карантині і мусив передати свої карти Роуз. Роуз підсунула свій стілець до нього і розіграла всі його очки, доки він сидів, опершись на спинку, і чухав кицьку поза вухами. Навпроти, у маленькому темному віконному склі, він побачив їхні відображення – порожні очі, суворі вилиці, більш характерні версії себе самих.

Телефон у вітальні дзенькнув, а потім повноцінно задзвенів. Усі вдали, що не помітили цього. Роуз побила своїм королем королеву Портера, і той сказав:

– От зараза! – Телефон продовжував дзвонити. Посеред четвертого дзвоника він замовк.

– Укол, – сказала Роуз до Портера і додала до короля туза.

– От ти зараза, Роуз.

На портреті на протилежній стіні діти Лірі дивилися навколо затуманеними очима. Мейкон раптом зауважив, що вони сидять подібним чином і цього вечора: Чарлз і Портер по обидва боки від нього, Роуз трохи попереду. Чи справді щось суттєво змінилося відтоді? Він відчув, що майже панікує. Він досі тут! Як завжди! «Куди я ходив і що робив?» – подумав він, важко ковтаючи слину і роздивляючись свої порожні руки.