Читать книгу Турист мимоволі - Энн Тайлер - Страница 6

Коли задзвонив телефон, Мейкону наснилося, що це

Ітан. Що Ітан телефонує з табору і запитує, чому вони так його і не забрали.

– Але ми подумали, що ти мертвий, – відповів Мейкон.

А Ітан сказав своїм дзвінким голосом, який зривався на високих нотах:

– Чому ви подумали таке?

Телефон задзвонив ще раз, і Мейкон прокинувся. Він відчув удар розчарування всередині грудної клітки. От чому кажуть «серце обірвалося».

Він повільно потягнувся до слухавки.

– Алло.

– Мейконе! З поверненням!

Це був Джуліан Едж, начальник Мейкона, який навіть о такій ранній порі уже був таким самим шумним і бадьорим, як і зазвичай.

– А-а, – сказав Мейкон.

– Як подорож?

– Нормально.

– Ти тільки вчора повернувся?

– Так.

– Знайшов якісь нові чудові місця?

– «Чудові» – трохи гучно сказано.

– Ну, думаю, тепер ти почнеш про них писати.

Мейкон не відповів.

– То як ти гадаєш, коли принесеш мені рукопис? – запитав Джуліан.

– Не знаю, – відповів Мейкон.

– Скоро, як думаєш?

– Не знаю.

Запала мовчанка.

– Я тебе, мабуть, розбудив? – запитав Джуліан.

– Так.

– Мейкон Лірі у ліжку, – сказав Джуліан. Це прозвучало ніби назва якоїсь книжки. Джуліан був молодший за Мейкона й імпульсивніший, легковажніший, словом, несерйозний це був чоловік. Схоже, йому подобалося вдавати, що Мейкон – якийсь персонаж. – Ну, менше з тим. Чи можу я сподіватися, що до кінця місяця усе буде готово?

– Ні,– відповів Мейкон.

– Чому?

– Мені потрібен час, щоб усе впорядкувати.

– Що там впорядковувати? В основному передрукувати старий путівник.

– Насправді там не тільки це, а і багато іншої роботи, – сказав Мейкон.

– Послухай, друже. Розумієш, – голос Джуліана став тихішим. Мейкон уявив, як він морщить чоло і дивиться на свій блискучий золотавий годинник-календар із перфорованим шкіряним ремінцем. – Сьогодні третє серпня. Мені треба, щоб ця штука потрапила у книгарні до жовтня. Тобто рукопис мені потрібен до тридцять першого серпня.

– Я не встигну, – сказав Мейкон.

Він і сам дивувався, як йому вистачає сил продовжувати цю розмову.

– Тридцять перше серпня, Мейконе. Ще ж цілих чотири тижні.

– Цього не досить, – відповів Мейкон.

– Не досить? – сказав Джуліан. – Ну добре, тоді середина вересня. Це добряче сплутає мої плани, але я можу дати тобі час до середини вересня. Що скажеш?

– Не знаю, – відповів Мейкон.

Він сам дивувався з того, наскільки байдуже звучить його голос. Почувався відстороненим від себе самого. Джуліан, мабуть, теж це відчув, бо після ще однієї паузи сказав:

– Агов, друже, з тобою все гаразд?

– Усе гаразд, – відповів Мейкон.

– Знаю, що тобі багато через що довелося пройти…

– Усе гаразд! Усе нормально! Що зі мною може бути не так? Усе, що мені потрібно, – це час для того, аби впорядкувати матеріал. Я здам рукопис до п’ятнадцятого вересня. Можливо, раніше. Так, дуже вірогідно, що раніше. Може, до кінця серпня. Добре?

Потім він поклав слухавку.

* * *

Але у нього в кабінеті було тьмяно і тісно, і звідти йшов солонуватий в’язкий запах розумового напруження. Він увійшов туди і відчув, що робота для нього непосильна, ніби хаос нарешті переміг. Мейкон розвернувся і вийшов знову.

Може, він не міг упорядкувати путівник, але впорядкування хатніх справ – це геть інша річ. У цьому процесі було щось заспокійливе – чи навіть більше: він давав відчуття захищеності від небезпеки. Протягом наступного тижня чи близько того він ходив будинком, запроваджуючи нові системи. Він улаштував генеральне прибирання у всіх кухонних шафках і повитягував усі ті липкі запилюжені пляшечки, які Сара не відкривала роками. Підключив пилосос до стофутового подовжувача, призначеного для газонокосарки. Вийшов у двір і сапав, обрізав, підпилював, підстригав – позбувався зайвого, як він це називав. Досі садівництвом займалася Сара, і деякі його сторони виявилися для нього несподіванкою. Один різновид бур’яну вибухав купою насіння, що розліталося на всі боки, щойно він до нього торкався, і вигравало таким чином останню битву, натомість інші піддавалися дуже легко – занадто легко, ламаючись так, що їхнє коріння лишалося в землі. Така чіпкість! Такі геніальні механізми виживання! Чому люди так не можуть?

Він натягнув шворку для білизни через весь підвал, щоб не треба було користуватися сушаркою. Сушарки жахливо марнують енергію. Потім він від’єднав від сушарки широкий гнучкий шланг і навчив кицьку залазити туди крізь порожню раму, куди шланг виходив. Тепер котячий лоток був не потрібен. Кілька разів на день кицька безшумно вистрибувала на раковину, ставала на свої довгі жилаві задні лапи і вилазила через вікно.

Шкода, що Едвард не міг робити так само. Мейкон терпіти не міг вигулювати його; Едварда ніколи не вчили команді «Поруч!», тож він вічно заплутував господареві ноги поводком. Ох, із собаками так багато клопоту. А ще вони їдять мов слони: мішок корму для Едварда доводилося везти із супермаркету на візку до автівки, а потім вдома витягати з багажника і волочити крутими сходами до комірчини. Але принаймні для останнього Мейкон знайшов рішення. Біля підніжжя старого вугільного жолоба у підвалі він поставив старий сміттєвий кошик із квадратним вирізом на дні. Потім він висипав вміст мішка з кормом до кошика, який таким чарівним чином перетворився на безперервну годівничку, як у кицьки. Наступного разу, коли він купував корм, залишалося лише під’їхати до іншого боку будинку і засипати його у жолоб.

Єдина проблема полягала в тому, що Едвард, виявляється, боявся підвалу. Щоранку він підходив до комірчини, біля якої його раніше годували, сідав, зігнувши товстенькі лапки, і скавчав. Мейконові доводилося нести його сходами до підвалу, трохи погойдуючись від того, що Едвард намагався вирватися з рук. Оскільки весь план мав на меті звільнити спину Мейкона від зайвого перенесення вантажів, він розумів: щось пішло не так. Однак продовжував спроби.

Також із думкою про свою спину він прив’язав кошик для прання до старого скейта Ітана і поклав мішок на шнурку внизу жолоба для білизни, причепивши його до кінця мотузки. Тож йому не доводилося нести прання вниз чи вгору сходами чи навіть через підвал. Але часом, коли він наполегливо підтягував кошик на колесах від шворки для білизни до жолоба, складаючи чисті простирадла до мішка, біжучи нагору, щоб розвісити їх на довгій товстій шворці, Мейкон відчував докір сумління. Чи можливо було, що він у певному сенсі робив дурницю?

Ну, все дурниця, якщо дуже занурюватись у суть.

Певно, вся околиця уже знала, що Сара пішла від нього. Люди почали дзвонити по буднях і запрошувати його повечеряти з ними. Мейкон спочатку подумав, що вони мають на увазі один із тих заходів, коли кожен приносить з собою якусь страву, і якщо пощастить, то разом виходить повноцінний обід. Він прийшов до Боба і Сью Карні з мискою макаронів із сиром. Оскільки Сью подавала спагеті, він відчув, що йому не так уже і пощастило. Вона поставила його макарони на іншому краю стола, і їх ніхто не їв, окрім трирічної Деліли. Утім, вона кілька разів брала добавку.

Мейкон не сподівався побачити за столом дітей. Він зрозумів, що тепер став для сусідів кимось іншим. Таким собі дядьком-холостяком, якому, як вважали, потрібно час від часу давати можливість поглянути на родинне життя. Але насправді він ніколи не полюбляв спілкуватися з чужими дітьми. І будь-які зібрання людей навіювали йому сум. Фізичний контакт з людьми, які не були його родичами, – рука в нього на плечі, дотик долоні до його рукава – змушував його хотіти сховатися, мов равлик у мушлю.

– Мейконе, знаєте, – сказала Сью Карні, тягнучись через стіл, щоб погладити його по зап’ястю, – можете заходити до нас коли заманеться. Не чекайте на особливе запрошення.

– Це дуже мило з вашого боку, Сью, – відповів він. Йому було цікаво, чому шкіра чужої людини видається йому такою нереальною – майже восковою, ніби між ним і цією людиною була невидима додаткова плівка. За першої ж нагоди він відсмикнув руку.

– Якби ти міг жити так, як тобі хочеться, – одного разу сказала йому Сара, – певно, ти б оселився на безлюдному острові без інших людських істот.

– Чому це? Неправда, – відповів він. – Я б узяв із собою тебе, і Ітана, і свою сестру, і братів…

– Але жодних людей. Тобто випадкових людей, з якими ти не знайомий.

– Ну, у цьому сенсі, мабуть, ні,– відповів він. – А ти?

Але він знав, що вона б хотіла бачити інших людей – тоді. До того, як помер Ітан. Вона завжди була товариська. У вільний час вона залюбки прогулювалася торговельним центром – в уявленні Мейкона це було пекло, адже об його плечі увесь час терлися плечима всі ці незнайомці. Сара вважала, що натовп – це весело. Вона полюбляла знайомитися з новими людьми. Обожнювала вечірки, навіть коктейльні. Треба бути психом, щоб любити коктейльні вечірки, вважав Мейкон, – він ніяковів, коли вона його туди тягнула, і почувався винним, якщо якимось чином включався в розмову хоч якоїсь глибини. «Спілкуйся. Спілкуйся», – шипіла Сара, проходячи повз нього зі своїм напоєм.

За минулий рік усе змінилося. Сарі більше не подобався натовп. Вона не наближалася до торговельних центрів, не змушувала його ходити на вечірки. Вони ходили лише на тихі вечері у невеличких компаніях, і вона жодного разу не запросила гостей до себе на вечерю після смерті Ітана. Одного разу Мейкон запитав її, чи не час їм запросити Смітів і Міллардів, які так часто приймали їх у себе.

Сара відповіла: «Так, маєш рацію. Треба найближчим часом запросити». Але далі слів справа не пішла.

Вони познайомилися на вечірці. Їм було по сімнадцять років. Це був один із тих заходів, які організовують спеціально для того, щоб усі перезнайомилися, і там були учні з їхніх двох шкіл. Навіть у тому віці Мейкон не любив вечірки, але він таємно прагнув закохатися, тож наважився прийти, але потім стояв у куточку, вдавав байдужість (він сподівався, що успішно) і попивав імбирне пиво. То був 1958 рік. Решта світу носила розстібнуті сорочки, але Мейкон був вбраний у чорний светр з високим коміром, чорні брюки і сандалі. (Він саме перебував на тому етапі, коли юнаки пишуть вірші.) А Сара, енергійна дівчина з неслухняними рудувато-каштановими кучерями, круглим лицем, великими синіми очима і пухкою нижньою губою, була вбрана у щось рожеве, пригадав він, і від цього її шкіра ніби сяяла. Навколо неї товпилися захоплені хлопці. Вона була невисока і мала охайну фігуру, і було щось визивне у тому, як вона схрестила на грудях маленькі засмаглі руки, ніби вирішила, що цей натовп баскетбольних і футбольних зірок не зможе її нічим здивувати. Мейкон здався одразу. Ні, навіть не так: він навіть не думав про неї, ані секунди, а дивився далі від неї, на більш доступних дівчат. Тож робити перший крок довелося Сарі. Вона підійшла до нього і запитала, чому він поводиться так зверхньо.

– Зверхньо! – сказав він. – Та ні, я не зверхній.

– Але в тебе такий вигляд.

– Ні. Мені просто… нудно, – відповів він їй.

– То що, потанцюємо чи ні?

Вони потанцювали. Він був настільки не готовий до цього, що решта вечора пронеслася перед очима мов вихор. Він зміг насолодитися лише потім, вдома, коли зумів трохи заспокоїтися і все обміркувати. І внаслідок міркувань він дійшов висновку, що якби не виглядав зверхньо, вона б ніколи його не помітила. Він був там єдиним хлопцем, який не ганявся за нею. Отже, треба було мати мудрість не ганятися за нею і надалі, не здаватися надто зацікавленим, не виявляти своїх почуттів. Із Сарою потрібно було триматися гідно, відчував він.

Але Бог свідок, це було нелегко. Мейкон мешкав зі своїми дідусем та бабусею, які вважали, що до вісімнадцяти років не можна отримувати водійські права. (Байдуже, що штат Меріленд вважав інакше.) Тож дідусь Лірі возив Мейкона і Сару на побачення. У нього був довгий чорний «б’юїк» із сірим оксамитовим заднім сидінням, на якому Мейкон сидів сам, бо дідусь вважав, що їм не годиться сидіти там удвох.

– Я не ваш найманий водій, – сказав він, – і до того ж заднє сидіння має певні конотації.

(Значна частина юності Мейкона минула під знаком необхідності зважати на конотації.) Отож, Мейкон сидів сам позаду, а Сара сиділа на передньому сидінні поряд із дідусем Лірі. Хмара її волосся, яку було видно у світлі зустрічних фар, нагадувала Мейкону кущ бруслини. Він нахилявся вперед, прокашлювався і запитував:

– Е-е-е, а ти вже дописала курсову?

Сара перепитувала:

– Перепрошую?

– Курсову, – казав їй дідусь Лірі. – Юнак хоче знати, чи ви її вже дописали.

– А, так. Уже дописала.

– Дописала, – переказував дідусь Лірі Мейконові.

– Дідусю, у мене є вуха.

– А ви не хочете вийти і пройтися? Бо я не мушу терпіти твоє фиркання. Я міг би зараз бути вдома зі своєю любою родиною, а не кататися темними вулицями.

– Вибач, дідусю.

Єдиною Мейконовою надією була тиша. Він опирався на спинку сидіння, непорушний і відсторонений, знаючи, що коли Сара на нього гляне, то побачить лише відблиск білявого волосся і порожнє лице – решту ховає темрява, бо чорний светр зливається з тінню. Це спрацювало.

– Про що ти весь час думаєш? – сказала вона йому на вухо, коли вони тинялися навколо її шкільного спортзалу. Він лише підняв кутик вуст, немов на знак цікавості, але не відповів.

Усе не дуже змінилося, коли він отримав водійські права. Не змінилося і тоді, коли він поїхав навчатися в коледжі, хоча й перестав носити светра з високим коміром і перетворився на типового студента Принстону – рішучого, вбраного зазвичай у білу сорочку і брюки кольору хакі. Далеко від Сари він відчував постійну порожнечу, але у своїх листах писав лише про навчання. Сара, яка лишилася вдома в Ґаучері, писала йому: «Невже ти анітрохи за мною не скучаєш? Я не можу піти в жодне з місць, де ми бували разом, бо боюся, що побачу, як ти так загадково стоїш на іншому боці кімнати». Вона підписувала свої листи «люблю тебе», а він свої – «щиро твій». Уночі йому снилося, що вона лежить поруч із ним, її кучері шарудять об його подушку, хоча найбільше, що вони робили у реальному житті,– це довго цілувалися. Він не був певний, щиро кажучи, що зможе ще довго витримати… як тоді казали? Тримати голову холодною. Часом він був майже злий на Сару. Відчував, що його поставили у фальшиве становище. Він був змушений носити маску байдужості, якщо хотів, аби вона його любила. Ох, від чоловіків так багато очікують!

Вона писала, що не зустрічається ні з ким іншим. Мейкон теж не зустрічався, але, звісно, він про це не писав. Улітку він приїхав додому і працював на фабриці свого дідуся. Сара працювала над своєю засмагою біля найближчого басейну. Коли минула половина літа, вона якось сказала, що цікаво, чому він ніколи не просив її з ним переспати. Мейкон обміркував це і спокійно відповів, що він, власне, хотів би попросити її зараз. Вони пішли до будинку її батьків; самі батьки в той час відпочивали у Регоботі. Вони піднялися сходами до її маленької спальні, наповненої білим мереживом, гарячим сонячним світлом і запахом свіжої фарби.

– А ти прихопив цю штуку? – запитала Сара, і Мейкон, який не хотів зізнаватися, що не знає, як ця штука виглядає, проревів:

– Ні, не прихопив. За кого ти мене маєш? – Безглузде питання, якщо подумати, але Сара зрозуміла це так, що він шокований її прямолінійністю.

– Ну вибач, що я жива! – крикнула вона і побігла сходами донизу і далі геть із будинку.

Йому знадобилося пів години, щоб знайти її, і ще довше – щоб вона перестала плакати. Серйозно, сказав він їй, він думав лише про її благополуччя: з його досвіду, ці штуки геть не такі безпечні. Він намагався говорити переконливо і вдавати, що не піддається хвилинним пристрастям. Він запропонував проконсультуватися з його знайомим лікарем – випадково це виявився той самий лікар, який вилікував «жіночу хворобу» його бабусі. Сара витерла сльози і позичила у Мейкона ручку, щоб записати прізвище лікаря на обгортці від жуйки. Але чи лікар не відмовить їй, запитала вона. Чи не скаже він, що вони мають бути принаймні заручені? Ну гаразд, відповів Мейкон, вони заручаться. Сара сказала, що це було б чудово.

Вони були заручені три роки, аж до закінчення коледжу. Дідусь Лірі вважав, що одруження потрібно відкласти ще далі, доки Мейкон міцно стане на ноги і матиме стабільну роботу, але оскільки його місцем роботи мала бути «Лірі Металз», фабрика з виготовлення кришечок для безалкогольних напоїв, Мейкон не міг змусити себе зосередитися на цьому навіть ненадовго. До того ж його біганина до і зі спальні Сари у ті дні, коли її мати була у «Червоному Хресті», уже викликала підозру.

Тож вони одружилися тієї весни, коли завершили навчання у коледжах, і Мейкон почав працювати на фабриці, а Сара – викладати англійську у приватній школі. Це було за сім років до народження Ітана. До того часу Сара вже не вважала Мейкона загадковим. Коли він мовчав, це її, схоже, дратувало. Мейкон відчував це, але не міг нічого вдіяти. Якимось дивним чином він зрісся з тією своєю маскою байдужості, яку одягнув тоді, коли вони зустрілися. Немов справдилося старе застереження його бабусі: не коси очі, бо можуть так і лишитися. Як він не намагався змінити свою манеру поведінки, Сара продовжувала поводитися з ним так, ніби він мав неприродньо холодну голову, був менш темпераментним, ніж вона сама, і не здатним на такі сильні почуття.

Одного разу він натрапив на тест, який вона заповнювала у якомусь жіночому журналі,– щось на кшталт «Наскільки щасливий ваш шлюб?», – і там, де було написано «Я думаю, що люблю чоловіка/дружину більше, ніж він/вона мене», Сара обвела «Так». Найнеприємніше було те, що після того як Мейкон автоматично пхикнув на знак заперечення, він замислився, чи може бути, що це дійсно правда. Якимось чином його роль, яку він грав, сягнула аж до глибин душі. Навіть на вигляд він був досить холодним, і якщо не враховувати сина (який був легкою дитиною, легкою; та і взагалі, ставлення до дитини нічого не доводить), то в житті не було жодної людини, через утрату якої він би міг страждати.

Коли він подумав про це тепер, то з полегкістю відчув, що за Сарою він таки сумував. Але потім це полегшення теж здалося йому виявом безсердечності, і він застогнав, похитав головою і почав рвати на собі волосся.

* * *

Якась жінка зателефонувала і запитала:

– Це Мейкон? – Він одразу зрозумів, що це не Сара. У Сари голос був тихий і хрипкий, а цей звучав грубувато, впевнено, з металевими нотками. – Це Мюрієль, – назвалася жінка.

– Мюрієль, – повторив він.

– Мюрієль Прітчетт.

– А-а, точно, – сказав він, хоча і досі гадки не мав, хто вона така.

– Із ветклініки, – нагадувала вона. – Я ще гарно порозумілася з вашим собакою.

– А-а, з ветеринарної!

Тепер він щось туманно пригадав. Згадав, як вона називала своє ім’я, особливо чітко вимовляючи своїми темними губами наголошений «у» і «п».

– Просто хотіла поцікавитися, як там Едвард.

Мейкон глянув на Едварда. Вони обидва перебували в кабінеті, де Мейкон спромігся надрукувати пів сторінки. Едвард лежав на животі, витягнувши лапки назад, – коротенькі товсті лапки, схожі на лапки лонг-айлендської качки.

– Судячи з вигляду, з ним усе гаразд, – відповів Мейкон.

– Я мала на увазі, чи він кусається?

– Ну, останнім часом ні, але у нього виник інший симптом. Він сердиться, якщо я йду з будинку. Починає гавкати і шкірити зуби.

– Я досі вважаю, що йому потрібна дресура.

– Ой, йому уже чотири з половиною роки, і я гадаю…

– Це не забагато! Я могла б упоратися за геть короткий час. Знаєте, я могла би просто якось заїхати до вас, щоб обговорити це. Ми могли б випити чогось і побалакати про те, які проблеми з ним виникають.

– Ну, насправді, я не думаю…

– Чи ви могли б заїхати до мене. Я могла би пригостити вас вечерею.

Мейкон замислився, чим допоможе Едварду те, що його потягнуть додому до якоїсь незнайомки.

– Мейконе? Що скажете? – запитала вона.

– Ой, ну, е-е-е… думаю, на цьому етапі я постараюся впоратися сам.

– Так, я можу це зрозуміти, – сказала вона. – Повірте, я і сама через це проходила. Отож, я просто почекаю, доки ви зі мною зв’яжетеся. У вас же є моя візитівка, так?

Мейкон сказав, що так, хоча гадки не мав, де вона поділася.

– Не хочу вам нав’язуватися! – сказала вона.

– Та ні, все нормально… – відповів Мейкон. Потім повісив слухавку і повернувся до роботи над путівником.

Він досі не просунувся далі передмови, а вже був кінець серпня. Як встигнути до дедлайну? Спинка стільця дуже незручно впиралася йому в спину. Літера «с» западала. Машинка вимовляла розбірливі слова. «Неповторно», – промовляла вона. Коли він друкував, клавіші видавали звук, що був точнісінько як слово «неповторно», вимовлене голосом Сари. «Ти у своїй неповторній манері…» – казала вона йому. Він рвучко похитав головою. «Загалом їжа в Англії не настільки велика проблема, як у інших зарубіжних країнах. Добрі варені овочі, страви з білим соусом, пудинг на десерт… Не знаю, чому деякі мандрівники скаржаться на англійську кухню».

* * *

У вересні він вирішив змінити свою систему одягатися. Подумав, що коли ходити вдома у спортивних костюмах – тих, що без замків, аби нічого не муляло і не обмежувало рухи – можна перебути від одного прийому душу до іншого не перевдягаючись. Спортивний костюм став йому і за піжаму, і за денний одяг.

Таких костюмів у нього було кілька, сірого кольору середньої насиченості. Першої ж ночі, коли він одягнув спортивний костюм замість піжами, йому сподобалося те, що він м’який і зручний і що наступного ранку не треба перевдягатися. Власне, йому спало на думку, що так само можна ходити два дні у тому самому костюмі; митися через день. Скільки енергії можна зекономити! Зранку йому потрібно було лише поголитися. Може, варто запускати бороду?

Однак уже в обід другого дня він почав сумувати. Він сидів за машинкою і щось змусило його зауважити власну поставу – згорблену та неохайну. Він подумав, що це через спортивний костюм. Він встав і підійшов до дзеркала на повен зріст у передпокої. Відображення нагадало йому про пацієнтів психлікарні. Можливо, проблема частково полягала в його взутті – звичайних туфлях з чорними шнурівками, які пасували до більш ділового одягу. Може, йому варто придбати кросівки? Але він терпіти не міг, коли перехожі думають, ніби він вийшов на пробіжку. Також він помітив, що без ременя дозволяв животу випинатися. Випростався. Того вечора був саме час прати перший спортивний костюм, у гарячій воді, щоб він трохи збігся і не висів мішком.

Зранку стало ще гірше. Вночі було жарко, тож він прокинувся спітнілий і злий. Йому не хотілося навіть думати про попкорн на сніданок. Він виправ простирадла, а потім, коли саме розвішував їх, раптом завмер, похиливши голову і приклавши обидва зап’ястя до шворки так, ніби вони були туди прибиті.

– Зберися, – наказав він собі. Його голос прозвучав хрипко, ніби він втратив уміння говорити.

Це був день, коли він ходив за продуктами, – вівторок, коли у супермаркеті було найменше інших людських істот. Але чомусь він не міг змусити себе зібратися і вирушити. Його жахав записник і ті три розграфлені зошити, з якими він ходив за покупками. (В одному була інформація з «Вісника споживача» – наприклад, найкращі марки хліба були записані під літерою «Х». У другому він записував ціни, а у третьому складав купони на знижки.) Увесь час доводилося зупинятися і продивлятися їх, бурмотіти собі під ніс і порівнювати ціни на товари місцевого виробництва і ціни на товари великих компаній зі знижками. Ох, це все було так складно. Навіщо завдавати собі клопоту? Взагалі, навіщо щось їсти?

З іншого боку, треба було купити молоко. І собачий корм для Едварда майже закінчився, і котячий корм для Гелен закінчився зовсім.

І тоді Мейкон зробив те, чого не робив ніколи раніше. Він зателефонував до «Маркет Баскет» – невеличкої дорогої крамнички, де була доставка. І замовив не лише те, що було потрібно негайно. Ні, він перелічив увесь список покупок на тиждень.

– Підвезти ваші покупки до парадного входу до будинку чи до чорного? – запитала операторка своїм дзвінким голосом.

– До чорного, – сказав Мейкон. – Хоча ні, зачекайте. Усе, що швидко псується, привезіть до чорного, але поставте собачий корм поряд з вугільним жолобом.

– «Вугільний жолоб», – повторила операторка, явно записуючи.

– Вугільний жолоб із боку будинку. Але котячий корм не туди, його до чорного входу поряд із тим, що швидко псується.

– Так, заждіть…

– А те, що йде нагору, – до парадного входу.

– Нагору?

– Зубна паста, мило, собаче печиво…

– Ви ж ніби казали, що собаче печиво треба поставити біля вугільного жолоба?

– Та не собаче печиво, а собачий корм! Це корм засипається до жолоба, трясця!

– Так, послухайте, – сказала операторка, – немає жодної необхідності хамити.

– Ну, перепрошую, – відповів Мейкон, – але я ж прошу зовсім небагато: одну невеличку коробочку печива «Мілкбоун», щоб можна було поставити її нагорі біля мого ліжка. Якщо я даю Едварду свій попкорн із маслом, то потім у нього нетравлення шлунку. Так то я був би не проти, не те щоб мені для нього шкода абощо, але він чутливий до жирів, а я живу сам, тож мені доведеться прибирати, якщо його знудить. Більше нема кому, я сам-один, зовсім один, схоже, що всі інші… втекли від мене, не знаю, я їх втратив, я лишився стояти тут і повторювати: «Де ж вони? Де всі? Що я такого жахливого вчинив?»

Його голос почав зриватися, і він поклав слухавку. Він стояв над телефоном і тер чоло. Він назвався? Чи ні? Не міг згадати. Будь ласка, будь ласка, хай вони не дізнаються, хто він.

Він зовсім розкис, це було очевидно. Потрібно зібратися. По-перше, зняти спортивний костюм, це проклятий одяг. Він рвучко плеснув у долоні, а тоді піднявся сходами. У ванній він скинув костюм і кинув його у ванну. Вчорашній висів на шворці для шторки, досі вологий. До вечора він ніяк не висохне. Як він помилився! Він почувався дурнем. Лише тонесенька межа, з волосину завтовшки, відділяла його від перетворення на одне з тих жалюгідних створінь, яких можна час від часу побачити на волі: немиті, неголені, незграбні, вони розмовляють самі із собою, вештаючись у своїх формених балахонах.

Уже переодягнувшись в охайну білу сорочку і брюки кольору хакі, він узяв мокрий спортивний костюм і відніс його до підвалу. Принаймні з нього вийде добра зимова піжама. Він поклав костюм до сушарки, виставив шланг у вікно і поставив таймер. Краще витратити трохи енергії, ніж впасти у відчай через мокрий спортивний костюм.

На початку сходів до підвалу скавулів Едвард. Він був голодний, але не насмілювався спуститися сам. Коли він запримітив Мейкона, то ліг на підлогу, поклавши ніс на найвищу сходинку, і подивися на господаря сповненим надії поглядом.

– От боягуз, – сказав йому Мейкон.

Він схопив Едварда обіруч і розвернувся, щоб знову спускатися донизу. Едвард почав цокотіти зубами – звук був схожий на стукіт рису об чашку. Мейкону раптом спало на думку, що Едвард може знати щось таке, чого не знає він. Привиди у цьому підвалі живуть чи що? Минуло вже кілька тижнів, а пес досі так боявся, що часом, коли Мейкон садовив його біля їжі, він просто стояв непорушно і пудив на підлогу, навіть не піднявши лапу.

– Едварде, не будь дурнем, – сказав йому Мейкон.

І тієї ж миті потойбічне виття долинуло з… Звідки? Здавалося, що із самого повітря підвалу. Воно тривало і ставало гучнішим. Едвард, який, певно, чекав цього вже давно, почав вириватися, б’ючи своїми товстими задніми лапками з гострими пазурами Мейконові по діафрагмі. Тому перехопило подих. Едвард різко вдарився об стіну вологих спальних мішків, що висіли на шворці, відштовхнувся і стукнувся Мейконові об середину живота. Мейкон потрапив ногою у кошик на колесах і відчув, що опора вислизає з-під ніг. Він провалився в порожнечу.

Отямився, лежачи на спині на холодній бетонній долівці з підібганою під себе лівою ногою. Звук, через який усе це трапилося, завмер на частку секунди, а потім залунав знову. Тепер було очевидно, що він ішов з вихлопного шлангу сушарки.

– Трясця, – сказав Мейкон Едвардові, який лежав поверх нього і важко сопів. – Ти теж думав, що та дурна кішка мала б побачити, що сушарка працює?

Тепер він зрозумів, як це могло відбуватися. Вона намагалася залізти знадвору, назустріч їй ішов струмінь повітря, але вона все одно вперто лізла в шланг. Він уявив, як її очі зіщулюються, як натиск наповненого ворсинками повітря притискає вуха до голови. Вона нявчала і сердилася, але все одно лізла до своєї мети. Оце наполегливість!

Мейкон струсив із себе Едварда і перевернувся на живіт. Навіть такий незначний рух завдав йому нестерпного болю. Він відчув, як до горла підступає нудота, але просунувся ще трохи, тягнучи ногу за собою. Стиснувши зуби, дотягнувся до сушарки і відкрив люк. Спортивний костюм усередині повільно перестав обертатися. Кицька перестала вити. Мейкон бачив, як її незграбна фігура повільно відсувається назад по шлангу. Тієї ж миті, коли вона дійшла до виходу, весь шланг впав з вікна у раковину для прання, але Гелен не впала разом з ним. Він сподівався, що з кицькою все гаразд. Він дивився у вікно, аж доки вона пробігла повз із лише трохи скуйовдженою шерстю. Потім видихнув і почав повільну важку подорож сходами, щоб викликати допомогу.