Читать книгу Турист мимоволі - Энн Тайлер - Страница 5

Сара зателефонувала Мейкону і запитала, чи можна прийти забрати синій килим з їдальні.

– Синій килим? – перепитав Мейкон. (Він тягнув час.)

– Я б лишила його тобі, але ж ти сам казав, що він тобі ніколи не подобався, – сказала Сара. – Ти говорив, що килимам не місце там, де люди їдять.

Так, він таке говорив. Там крихти збираються, казав він. Це негігієнічно. Тоді чому ж він раптово відчув таке болісне прагнення лишити килим собі?

– Алло, Мейконе, ти мене чуєш?

– Так, чую.

– То ти не заперечуватимеш, якщо я заїду за ним?

– Ні, мабуть, ні.

– Добре. У мене в квартирі підлога гола, ти собі не уявляєш наскільки.

Вона зайде за килимом, і він запросить її до будинку. Запропонує їй склянку хересу. Вони сидітимуть на канапі, і тоді він скаже: «Саро, ти скучила за мною?» Або ні, він скаже: «Саро, я за тобою скучив».

А вона скаже…

Вона сказала:

– Ну то я подумала, що заїду в суботу зранку, якщо тобі зручно.

Але ж ніхто не п’є херес зранку.

До того ж його тоді навіть вдома не буде.

– Я завтра пообіді лечу до Англії,– сказав він.

– А-а, у тебе знову Англія?

– Можливо, ти могла б заїхати сьогодні ввечері?

– Не можу, у мене автівка в ремонті.

– Автівка? А що з нею?

– Ну, я їхала і… знаєш, ота червона лампочка на лівій стороні панелі?

– Що, тиск подачі мастила?

– Ага, і я подумала: «Ну, якщо я зараз зупинюся і буду розбиратися, що там, то запізнюся до стоматолога, й автівка ж наче нормально їде».

– Чекай. Ти хочеш сказати, що лампочка загорілася? І ти просто продовжила їхати далі?

– Ну, не було жодних підозрілих звуків, і все працювало як зазвичай, тож я вирішила.

– Господи, Саро.

– Що тут такого жахливого?

– Мабуть, ти зламала двигун.

– Ні, щоб ти знав, не зламала. Мені просто треба, щоб там полагодили якусь дрібницю, але, на жаль, на це потрібно кілька днів. І взагалі, не зважай. У мене є ключ від будинку. Я сама собі відчиню двері в суботу.

– Може, я б привіз тобі той килим додому?

– Я почекаю до суботи.

– Тоді я зміг би побачити твою квартиру, – сказав Мейкон. – Я ж ніколи у тебе не був, розумієш.

– Ні, тут ще ремонт не дороблений.

– Та мене не хвилює, дороблений чи ні.

– Тут кошмар. Геть нічого ще не готово.

– Як так може бути, що нічого не готово? Ти ж там уже понад місяць живеш.

– Ну, я не наділена такою дивовижною працездатністю, як ти, Мейконе.

– Не потрібна дивовижна працездатність, аби…

– У деякі дні,– сказала Сара, – я не можу змусити себе навіть переодягнутись із халата.

Мейкон мовчав.

– Треба було мені погодитися викладати у тій літній школі,– сказала Сара. – Щоб якось структурувати свій час. Я розплющую очі зранку і думаю: «А заради чого вставати?»

– Я теж, – сказав Мейкон.

– Заради чого їсти? Заради чого дихати?

– Я теж, кохана.

– Мейконе, як думаєш, він про це здогадується? Я хочу побачити його у в’язниці, Мейконе. Хочу сісти по інший бік ґрат чи скла, чи що там у них, і сказати: «Поглянь на мене. Поглянь. Поглянь на те, що ти накоїв. Ти не просто вбив тих людей, яких ти застрелив; ти вбив інших людей також. Те, що ти накоїв, триватиме вічно. Ти не просто вбив мого сина. Ти вбив мене. Мого чоловіка. Тобто я не можу змусити себе навіть розсунути штори. Ти розумієш, що ти накоїв?» А тоді, коли я буду певна, що він дійсно зрозумів, що він накоїв, і що він почувається жахливо, я дістану з сумочки пістолет і вистрелю йому межи очі.

– Ну, кохана…

– Ти думаєш, я просто марю, чи не так? Але, Мейконе, присягаюся, я можу відчути цей легенький удар по долоні, ніби стріляю з пістолета. Я ніколи не стріляла з пістолета, – господи, здається, я пістолета ніколи в житті навіть не бачила. Чи це не дивно? Ітан бачив. Ітан мав досвід, про який ми з тобою не маємо уявлення. Але часом я простягаю руку перед собою, піднявши палець так, як це роблять діти, коли бавляться в ковбоїв, і я ніби натискаю пальцем на гачок і відчуваю, яким задоволенням це було б.

– Саро, тобі не можна так говорити.

– Справді? А як же я маю говорити?

– Ну, тобто якщо ти дозволиш собі піддатися люті… вона тебе спалить. Ти згориш. Це непродуктивно.

– А-а, продуктивно! О боже, ну то давай не марнувати свій час ні на що непродуктивне.

Мейкон потер чоло. Він сказав:

– Саро, мені просто здається, що ми не можемо дозволити собі такі думки.

– Легко тобі казати.

– Ні, не легко, чорт забирай…

– Просто зачини двері, Мейконе. Просто піди геть. Просто вдавай, що цього ніколи не було. Іди поскладай свої інструменти, чому б ні? Поскладай гайкові ключі від більшого до меншого замість від меншого до більшого. Це ж тебе так розважає.

– Чорт забирай, Саро…

– Не лайся на мене, Мейконе Лірі!

Запала мовчанка.

Мейкон промовив:

– Ну добре.

Сара сказала:

– Ну, менше з тим.

– Ну, то значить, ти заїдеш, коли мене не буде вдома, – сказав він.

– Якщо тебе це влаштовує.

– Так, звісно, – відповів він.

Хоча коли він поклав слухавку, то відчув, що хвилюється так, ніби дозволив зайти у свій дім комусь незнайомому. Ніби вона могла забрати з собою щось більше, ніж той килим.

* * *

Вирушаючи до Англії, він вбрався у свій найзручніший костюм. «Одного костюма більш ніж достатньо, – радив він у своїх довідниках. – Якщо взяти з собою кілька дорожніх упаковок засобу для виведення плям». (Мейкон знав про всі засоби, які продаються в дорожніх упаковках, від дезодоранту до крему для взуття.) «Костюм має бути середнього сірого відтінку. Сірий не лише не брудниться, а й підходить для раптових похоронів та інших офіційних заходів. Водночас, він не занадто похмурий на щодень».

Він спакував необхідний мінімум одягу та набір для гоління. Примірник свого найновішого путівника по Англії. Роман, щоб почитати в літаку.

«Беріть з собою лише те, що вміщається до сумки, яку понесете в руках. Перевірка багажу – це додатковий клопіт. Додайте також кілька упаковок прального порошку, аби не потрапити у тенета місцевих хімчисток».

Коли він усе спакував, то сів відпочити на канапу. Чи навіть не відпочити, а зібрати думки докупи – як людина, що робить кілька глибоких вдихів, перш ніж пірнути в річку.

Меблі складалися з прямих ліній та заспокійливих дуг. Часточки пилу висіли у промені світла. Яким мирним було його життя тут! Будь-якого іншого дня він зробив би собі розчинної кави. Кинув би ложку в раковину і сьорбав би навстоячки зі свого кухля, доки кицька терлася б об його ноги. Потім він, мабуть, відкрив би пошту. Тепер ці дрібні дії здавалися такими милими. Як він міг скаржитися на нудьгу? Вдома у нього все було влаштовано так ретельно, що йому майже не доводилося думати. Натомість у подорожах навіть найменша дія потребувала зусиль і рішень.

Коли до вильоту лишалося дві години, він підвівся. Їхати до аеропорту було максимум тридцять хвилин, але він терпіти не міг відчуття того, що йому бракує часу. Він востаннє обійшов будинок, ненадовго зупинившись біля ванної на першому поверсі – останньої справжньої ванної (так він про це думав), яку він бачить упродовж тижня. Він свиснув псові. Узяв сумку і вийшов за двері. Спека звалилась на нього, немов якась тверда речовина.

Пес їхав з ним лише до ветеринарної клініки. Якби він про це знав, то нізащо не заскочив би до автівки. Він сидів поряд з Мейконом, жваво хекав, і його барильцеподібне тіло було наповнене радісним очікуванням. Мейкон заговорив з ним, сподіваючись, що його голос звучить спокійно:

– Що, Едварде, спекотно? Хочеш, щоб я увімкнув кондиціонер? – Він покрутив ручку. – Ось. Так краще? – Він почув у своєму голосі фальшиві нотки. Мабуть, Едвард почув їх теж, бо перестав хекати і глянув на Мейкона з підозрою. Мейкон вирішив надалі мовчати.

Вони проїхали по району вздовж дороги, яку затіняли дерева. Потім повернули на більш сонячну ділянку, де було багато крамниць і майстерень. Коли вони наближалися до Мюррей-авеню, Едвард почав скавучати. На парковці біля ветеринарної клініки він немов якимось чином стиснувся і став набагато меншим.

Мейкон вийшов з автівки і обійшов її, щоб відчинити дверцята. Коли він узяв Едварда за нашийник, пес учепився кігтями в обшивку сидіння. Його довелося тягнути до клініки через увесь гарячий цементний майданчик.

У передпокої було порожньо. У кутку булькав акваріум із золотими рибками, над ним висів кольоровий плакат з ілюстрацією життєвого циклу дирофілярії. На стільці за стійкою рецепції сиділа дівчина, вона була худорлява і вбрана у топ із бретелькою через шию.

– Я привіз собаку на перетримку, – сказав Мейкон. Йому довелося підвищити голос, аби перекричати скавуління Едварда.

Не перестаючи жувати гумку, дівчина вручила йому друкований бланк і олівець.

– Ви вже були у нас раніше? – запитала вона.

– Так, часто.

– Прізвище?

– Лірі.

– Лірі. Лірі,– повторила вона, риючись у коробці з картками. Мейкон почав заповнювати бланк. Едвард став на задні лапи і притулився до колін Мейкона, ніби малюк, який боїться іти в дитсадок.

– Овва! – сказала дівчина.

Вона наморщила чоло і подивилася на картку, яку щойно дістала.

– Едвард? – запитала вона. – Рейфорд-роуд?

– Саме так.

– Ми не можемо його прийняти.

– Що?

– Тут написано, що він укусив санітара: «Укусив Баррі за ногу, більше не приймати».

– Ніхто мені про це не сказав.

– Ну, мали сказати.

– Ніхто ані словом не обмовився! Я лишав його тут у червні, коли ми їздили до моря. Я приїхав за ним, і мені його просто віддали, нічого не сказавши.

Дівчина кліпнула очима. Її лице не виражало жодних емоцій.

– Послухайте, – сказав Мейкон. – Я їду в аеропорт, негайно. Мені треба встигнути на літак.

– Я просто виконую приписи, – відповіла дівчина.

– І взагалі, що його розлютило? – запитав Мейкон. – Хтось додумався поцікавитися? Може, Едвард недарма його вкусив!

Дівчина знову кліпнула очима. Едвард опустився на всі чотири лапи і з цікавістю дивився вгору, ніби дослухаючись до розмови.

– А-а, біс із ним, – сказав Мейкон. – Едварде, ходімо.

Цього разу йому не довелося тягнути Едварда за нашийник. Усю дорогу через парковку пес біг поперед нього.

Навіть за такий короткий час автівка нагрілася, мов піч. Мейкон опустив скло, завів мотор і сидів якийсь час не рушаючи. Що тепер робити? Він подумав, чи не поїхати до сестри, але вона, певно, теж не захоче взяти до себе Едварда. Щиро кажучи, це вже не вперше на нього скаржилися. До прикладу, минулого тижня брат Мейкона Чарлз заїхав позичити рубанок, а Едвард почав бігати колами навкруг його ніг і сердито покусувати низ його штанів. Чарлза це так вразило, що він просто повільно повернув голову, глянув униз і сказав: «Що це з ним? Він ніколи раніше так не робив». Потім, коли Мейкон схопив пса за нашийник, Едвард загарчав. Вишкірився і загарчав. У псів трапляються нервові зриви?

Мейкон не надто добре знався на собаках. Він більше любив котів. Йому подобалася їхня самодостатність. Лише нещодавно він почав звертати на Едварда хоч якусь увагу. Тепер, коли він так багато часу проводив на самоті, він полюбив говорити до пса вголос, а часом і просто роздивлятися його. Йому подобалися розумні карі очі Едварда та його вузький лисячий писок. Медові хвильки, що симетрично розходилися від перенісся. А хода! Ітан казав, що Едвард ходить так, ніби у нього пісок у купальнику. Він діловито вихляв задом; його короткі лапки здавалися прикріпленими до тулуба якимось більш примітивним механізмом, ніж лапи більших собак.

Тепер Мейкон їхав у напрямку дому, бо не мав кращих ідей. Подумав, що було б, якби він просто лишив Едварда в будинку так само, як лишав кицьку, з купою їжі і води. Ні. Чи, може, Сара могла б навідувати його двічі чи тричі на день? Його аж пересмикнуло від цієї думки: це означало б, що доведеться її просити. Що доведеться набирати той номер, який він ніколи не використовував, і звертатися до неї по допомогу.

«ВЕТЕРИНАРНА КЛІНІКА НЯВ-ГАВ» – було написано на вивісці через дорогу. Мейкон загальмував, і Едвард з’їхав уперед.

– Вибач, – сказав йому Мейкон. Він повернув наліво і заїхав на парковку.

У передпокої «Няв-Гав» сильно пахло засобом для дезінфекції. За стійкою стояла худенька молода жінка в барвистій селянській сорочці. У неї було страшенно кучеряве чорне волосся, що спадало на плечі, немов арабська хустка.

– Привіт! – сказала вона Мейкону.

Мейкон запитав:

– Ви приймаєте собак на перетримку?

– Звісно.

– Я хотів би лишити тут Едварда.

Вона нахилилася через стійку, щоб поглянути на Едварда. Едвард привітно вихляв хвостом. Він явно ще не зрозумів, що це за заклад.

– Ви резервували місце?

– Місце! Ні.

– Більшість людей так роблять.

– Ну, я цього не знав.

– Особливо влітку.

– Ви не могли б зробити виняток для мене?

Вона замислилася, уважно роздивляючись Едварда. Її очі були дуже маленькі, мов зернята кмину, а обличчя – гостре та безбарвне.

– Будь ласка, – сказав Мейкон. – Мені треба встигнути на літак. Я їду на тиждень і зовсім не маю на кого його лишити. Я у відчаї, кажу вам щиро.

Із погляду, який вона на нього кинула, він відчув, що чимось її здивував.

– А ви не можете лишити собаку вдома з дружиною? – запитала вона.

Мейкон замислився, яким шляхом її розум дійшов до такого запитання.

– Якби я міг це зробити, – відповів він, – то чого б я стояв отут перед вами?

– А-а, – сказала вона. – То ви неодружений?

– Ну, одружений, але вона… живе не зі мною. І там не можна тримати тварин.

– Розумію.

Вона вийшла з-за стійки. На ній були дуже короткі червоні шорти, а її ноги були худі, мов шпичаки.

– Я і сама розлучена, – сказала вона. – Я знаю, через що вам доводиться проходити.

– І розумієте, – продовжив Мейкон, – у тому місці, де я завжди його лишав, мені сьогодні раптом заявили, що він кусається. Що він укусив санітара, тож вони не можуть його прийняти.

– Едварде, ти кусаєшся? – запитала жінка.

Мейкон зрозумів, що не треба було цього розповідати, але, схоже, вона не побачила в цьому проблеми.

– Як ти міг? – запитала вона Едварда. Едвард вишкірився і пригнув вуха, щоб його погладили. Вона нахилилася і провела рукою по його голові.

– То можна його у вас лишити? – запитав Мейкон.

– Ну, мабуть, так, – сказала вона, випростовуючись. – Якщо ви прямо у відчаї,– повторила вона з притиском, свердлячи Мейкона маленькими карими очима, ніби надаючи його словами більшої вагомості, ніж він сам хотів. – Заповніть тут, – сказала вона, даючи йому бланк зі стоса на стійці.– Ім’я, адреса, час повернення. Не забудьте вказати час повернення.

Мейкон кивнув, знімаючи ковпачок зі своєї чорнильної ручки.

– Вірогідно, ми з вами побачимось знову, коли ви повернетеся за ним, – сказала вона. – Тобто якщо ви зазначите час доби, коли вас чекати. Мене звуть Мюрієль.

– А ввечері тут відчинено? – запитав Мейкон.

– Так, щодня, окрім неділі. До восьмої.

– О, то добре.

– Мюрієль Прітчетт, – сказала вона.

Мейкон заповнював бланк, доки жінка нахилилася, щоб розстебнути нашийник Едвада. Той лизнув її у вилицю: він, певно, вирішив, що вона просто з ним бавиться. Тож коли Мейкон завершив, він не попрощався. Лишив бланк на стійці і швидко вийшов, притримуючи рукою ключі у кишені, щоб не дзвеніли.

* * *

У літаку до Нью-Йорка він сидів поряд зі схожим на іноземця вусанем. У вухах сусіда були навушники від одного з тих невеличких плеєрів. Ідеально: можна не боятися, що доведеться з ним розмовляти. Мейкон задоволено сперся на спинку сидіння.

Йому подобалися літаки. За спокійної погоди неможливо було навіть зрозуміти, що ти летиш. Можна було думати, що сидиш вдома в безпеці. Вид із вікна завжди був однаковий – повітря і знову повітря – інтер’єр одного літака був практично ідентичний з інтер’єром будь-якого іншого.

Він не взяв нічого з візка з напоями, а сусід зняв навушники, щоб замовити «Криваву Мері». Дзвінка вигадлива близькосхідна мелодія тихо линула з рожевих поролонових навушників. Мейкон затримався поглядом на невеличкому плеєрі і замислився, чи не купити і собі такий. Не для музики, бачить Бог – у світі і так забагато галасу, – а для усамітнення. Він міг одягнути навушники, і ніхто б його не турбував. Він міг поставити порожню касету: тридцять суцільних хвилин тиші. Потім перевернути її, і ще тридцять хвилин.

Вони приземлилися в аеропорту Кеннеді, і він вирушив чекати на літак, на який мав пересісти і який вирушав аж увечері. Зайнявши місце в терміналі, він почав розгадувати кросворд, який заздалегідь узяв із недільного числа «Нью-Йорк Таймс». Навколо нього утворилася своєрідна барикада – на одному сидінні стояла сумка, на іншому лежав костюм. Повз нього проходили натовпи людей, але він не підводив очей і після кросворду плавно перейшов до акровіршів. Доки він розгадав обидва завдання, уже почалася посадка на літак.

Його сусідкою виявилася сива жінка в окулярах. Вона принесла із собою в’язаний плед. Це недобрий знак, подумав Мейкон, але можна потерпіти. Спочатку він метушився, послаблював краватку, знімав черевики і діставав книжку з сумки. Потім відкрив книжку і демонстративно заглибився в читання.

Книжка називалася «Міс Макінтош, люба моя» і мала 1198 сторінок. («Завжди беріть з собою книжку – для захисту від незнайомців. Журнали швидко закінчуються. Газети з дому навіють вам ностальгію, а газети з інших міст нагадають вам про те, що ці міста для вас чужі. Ви знаєте, який незвичний вигляд має шрифт незнайомої газети».) Він возив із собою «Міс Макінтош» роками. Її перевага була в тому, що там не було сюжету, наскільки він зрозумів, але все одно книжка була цікава, тож він міг почати читати з будь-якої сторінки. Щоразу, коли він підводив погляд, він позначав абзац, який читав, пальцем, а його обличчя набувало спантеличеного виразу.

Мелодійний голос із гучномовця розповідав про паски, аварійні виходи та кисневі маски. Йому стало цікаво, чому стюардеса так дивно розставляє наголоси. «Під час нашого польоту ми можемо запропонувати вам усе це…» Сусідка запитала, чи треба йому рятувальний жилет.

– Ні, дякую, – відповів Мейкон і продовжив читати. Вона пошаруділа папером, і незабаром до його ніздрів долинув запах м’яти.

Він відмовився від коктейлю і від вечері, хоча взяв молоко, яке до неї додавалося. З’їв яблуко і коробочку родзинок, яку дістав із сумки, випив молоко і пішов до туалету, щоб почистити зуби. Коли він повернувся, у салоні вже було темніше, подекуди горіли лампи для читання. Деякі пасажири вже спали. Його сусідка закрутила волосся у невеличкі гульки і закріпила їх невидимками. Мейкон завжди дивувався з того, як люди можуть бути такими розслабленими в літаку. Йому траплялися чоловіки в піжамах та жінки з кремом на обличчі. Можна подумати, вони зовсім не відчували потреби бути насторожі.

Він нахилив книжку так, щоб на неї падала смужечка світла, і перегорнув сторінку. Двигуни видавали тужливий монотонний звук. Настав час, який він сприймав як довгу прогалину – западину між вечерею і сніданком, коли літак висів над океаном, чекаючи на ту смужку світла, яка означала ранок, хоча вдома до ранку ще було довго. На думку Мейкона, ранок в інших часових поясах був чимось штучним – сонце, намальоване на завісі, яка закриває справжню темряву.

Він дозволив собі закинути голову назад і заплющити очі. Голос стюардеси десь попереду то заглушав рев двигуна, то, навпаки, губився на його фоні.

– Ми просто сиділи і сиділи там, і нам геть не було чого робити, і у нас була лише газета за середу, а ти ж знаєш, що в середу ніколи нічого не відбувається…

Мейкон почув чоловічий голос, який рівно звучав просто над вухом:

– Мейконе.

Але він навіть не повернув голови. Він уже звик до цих чудасій зі звуками в літаку вночі. Із заплющеними очима він бачив мильницю, яка стояла біля кухонної раковини вдома – це ще одна чудасія, така чіткість зору. То була овальна порцелянова мильниця, розмальована жовтими трояндами, і в ній лежав обмилок і персні Сари, обручка і каблучка з вінчання, так, як вона лишила їх, коли пішла.

– У мене є квитки, – почув він голос Ітана. – Двері відчиняються за п’ять хвилин.

– Добре, – сказав Мейкон, – давай сплануємо нашу стратегію.

– Стратегію?

– Де ми будемо сидіти?

– А хіба для цього треба стратегія?

– Це ж ти попросив мене піти з тобою в кіно, Ітане. Я думав, тебе цікавить, де ми будемо сидіти. Слухай, ось мій план. Ти обходиш зал і йдеш до того ряду зліва. Рахуєш малих дітей. А я порахую справа.

– Ну тату…

– Ти хочеш сидіти поряд з якоюсь галасливою дитиною?

– Ну ні.

– І як тобі краще, біля проходу?

– Байдуже.

– Біля проходу чи всередині ряду, Ітане? У тебе ж мусить бути своя думка.

– Та щось нема.

– То сідаємо посередині?

– Мені однаково.

– Ітане. Це не однаково. Якщо сісти біля проходу, то можна швидше вийти. Тож якщо ти плануєш купити щось перекусити чи піти до вбиральні, тобі краще сісти біля проходу. З іншого боку, там кожен буде повз тебе проштовхуватися. Тому якщо ти не збираєшся виходити під час фільму, я пропоную…

– Тату, заради бога! – перебив Ітан.

– Ну, – сказав Мейкон, – якщо ти збираєшся розмовляти зі мною таким тоном, ми просто сядемо на перше-ліпше кляте місце.

– Добре, – сказав Ітан.

– Добре, – сказав Мейкон.

Тепер він повернув голову. Похитав нею вліво-вправо. Але тримав очі міцно заплющеними, і за якийсь час голоси стихли, а він відчув, що перебуває у тому межовому стані, який заміняє сон під час подорожей.

* * *

На світанку він узяв горня кави і випив свої вітаміни. Інші пасажири були заспані і бліді. Його сусідка потягнула до вбиральні цілу валізу і повернулася ретельно причесаною, але її обличчя досі було набрякле. Мейкон вважав, що подорожі спричиняють застій рідин. Коли він узувся в черевики, то вони здалися йому затісними, а коли пішов голитися, то побачив у дзеркалі незвичні мішки під очима. Утім, у нього був кращий вигляд, ніж у більшості пасажирів, бо напередодні не торкнувся солоної їжі чи алкоголю. Алкоголь він собі суворо заборонив. Варто випити спиртного в літаку, і потім будеш почуватися п’яним кілька днів, вважав Мейкон.

Стюардеса оголосила, котра година в Лондоні, і пасажири заметушилися, переводячи годинники. Мейкон перевів цифровий будильник, що лежав у несесері. Годинник на зап’ясті – не цифровий, а справжній, механічний – він лишив як було.

Вони приземлилися різко. Це було мов зненацька повернутися з мрій до суворої реальності: раптовий струс, шорстка злітна смуга, рев і зупинка. Увімкнувся гучномовець, з якого полилися звичні оголошення. Сусідка Мейкона згорнула свій плед.

– Я так хвилююся, – сказала вона. – Скоро вперше побачу свого онука!

Мейкон усміхнувся і сказав, що сподівається, що все пройде добре. Тепер, коли він не боявся, що йому нав’яжуть розмову, він подумав, що вона досить приємна людина. До того ж вона виглядала так по-американськи.

У Гітроу панувала звична атмосфера якоїсь нещодавньої катастрофи. Одні люди гасали туди-сюди, інші стояли, мов біженці, оточені валізами і коробками, а одягнені в уніформу службовці намагалися впоратися з лавиною запитань. Оскільки він не мусив чекати на багаж, то подолав червону стрічку набагато раніше за решту. Потім обміняв валюту і сів на метро. «Я рекомендую метро усім, окрім тих, хто боїться висоти, і навіть їм, якщо вони уникатимуть наступних станцій, на яких винятково круті ескалатори…»

Сівши у поїзд, він розсортував валюту в конверти, які привіз з дому – на кожному чітко виведений номінал купюри. («Якщо ви заздалегідь розсортуєте місцеву валюту, то вам не доведеться придивлятися до незнайомих монет і зображень, які можуть заплутати».) Люди, які сиділи навпроти, спостерігали за ним мовчки. Тутешні мешканці відрізнялися від американців, хоча він не міг сказати, чим саме. Він подумав, що вони водночас гарніші і менш здорові. Жінка з капризним немовлям постійно повторювала йому «Тихо, сонечко, тихо. Тихо, сонечко, тихо» чистим плавним голосом з британським акцентом. Було жарко, і на її чолі блищав піт. На чолі Мейкона теж, безсумнівно. Він поклав конверти до кишені на грудях. Поїзд зупинився, і зайшло ще більше людей. Вони стояли навколо нього, тримаючись не за ремені, а за кульки, приєднані до гнучких палиць, на які Мейкон під час свого першого візиту подумав, що то якісь мікрофони.

Він зупинився в Лондоні як зазвичай. Звідти він мав здійснити кілька коротких вилазок до інших міст, щоб занотувати не більше п’яти готелів і стільки ж ресторанів, до яких було легко дістатися, у кожному місті. Про його путівники аж ніяк не можна було сказати, що вони містять вичерпну інформацію. («Безліч книжок розповідають про те, як побачити у місті якнайбільше, – сказав йому його начальник, – а ви маєте розповісти, як побачити якнайменше».) Мейконів готель називався «Джонс Террейс». Він волів би зупинитися у одному з готелів котроїсь з американських мереж, але вони були надто дорогі. Утім, «Джонс Террейс» теж виявився непоганим – невеличким і чистим. Мейкон захотів відчути, що цей номер дійсно його, і одразу взявся до справи: стягнув із ліжка потворне покривало і склав його до комірчини, розпакував речі і сховав сумку. Потім переодягнувся, виправ ношений одяг і розвісив його на вішаку для шторки в душі. Мрійливо глянув на ліжко і пішов снідати. Вдома до ранку було ще довго, але сніданок – це їжа, яку бізнесмени у відрядженні мусять шукати собі самі. Він постановив собі досліджувати це питання скрізь, хоч би куди їхав.

Він пішов до «Янкі Ділайт», де замовив яєчню-бовтанку і каву. Обслуговування було чудове. Каву подали одразу ж і доливали в міру того, як він пив. Яєчня смакувала не так, як удома, але, зрештою, вона ніколи не смакувала так, як вдома. З ресторанними яйцями завжди так. Вони не мають ані характеру, ані солідності. Однак він відкрив свій путівник і поставив позначку навпроти «Янкі Ділайт». До кінця тижня ці сторінки ледве можна буде прочитати. Він викреслить одні назви, впише інші, понаписує купу нотаток на полях. Він завжди відвідував ті місця, які були у попередніх виданнях, – кожен готель і ресторан. Це було нудно, але його начальник наполягав.

– Тільки подумай, як це буде, – сказав Джуліан, – якщо читач зайде до якогось кафе, яке ти порекомендував, і виявить, що його захопили вегетаріанці.

Оплативши рахунок, він спустився по вулиці до «Нової Америки», де також замовив яєчню і каву.

– Без кофеїну, – додав він. (Його нерви вже були напнуті як струна.) Офіціант сказав, що без кофеїну у них нема. – Зрозуміло, – сказав Мейкон. Після того як офіціант пішов, він занотував це у путівнику.

Третьою його зупинкою був ресторан під назвою «США Оупен», в якому подавали ковбаски, такі сухі, ніби їх пекли на даху. Не дивно: «США Оупен» порекомендував один із читачів. Ох уже ці місця, які пропонували читачі! Одного разу Мейкон (який тоді ще не набрався мудрості) забронював мотель, довірившись такій рекомендації,– це було десь у Детройті чи, може, Піттсбурзі, коротше, якомусь із таких міст, для путівника «Турист мимоволі у США». Він одразу ж здав номер, щойно побачивши постіль, і побіг через дорогу до «Хілтона», де швейцар кинувся до нього і підхопив його сумку з таким жалісливим зойком, ніби Мейкон до цього блукав пустелею. Ніколи знову, заприсягся Мейкон. Він лишив ковбаски на тарілці і попросив рахунок.

По обіді (так би мовити) він ходив по готелях. Розмовляв з менеджерами і оглядав демонстраційні номери, де лежав на ліжках, мив руки у вбиральнях, перемикав душові розприскувачі. Більшість почасти тримали планку, але щось трапилось із «Роял Прінс». Річ у тім, що тепер він здавався якимось… ну, іноземним. Смагляві вродливі чоловіки у вузьких шовкових костюмах перемовлялися в холі, доки малі коричневі діти гасали одне за одним навколо плювальниць. Мейконові здалося, що він геть безнадійно заблукав і опинився в Каїрі. Конусоподібні пані у довгих чорних вуалях скупчилися біля обертових дверей, вони все прибували з вулиці із торбами для покупок, наповненими… чим? Він спробував уявити, як ці жінки купували потерті джинсові шорти та рожеві перфоровані ботфорти – саме такі товари були в більшості тутешніх вітрин.

– Е-е-е… – звернувся він до менеджера. Як би це сформулювати? Йому не хотілося справити враження обмеженої людини, але його читачі таки не люблять екзотики. – А в готеля, е-е-е, змінився власник? – запитав він. Менеджер виявився навдивовижу чутливий до цього питання. Він випростався і виголосив, що «Роял Прінс» належить корпорації, завжди належав і завжди буде належати, завжди тій самій корпорації.

– Зрозуміло, – відказав Мейкон і вийшов геть, почуваючись не в своїй тарілці.

Увечері йому слід було спробувати щось формальне. Потрібно було занотувати принаймні один ресторан, придатний для офіційних прийомів, у кожному місті, аби клієнти мали де розважитися. Але сьогодні він не мав такого бажання. Натомість він пішов до кафе, яке йому подобалося, під назвою «Моя американська кузина». Відвідувачі там говорили з американським акцентом, так само як персонал, а на дверях стояла гостес, яка вручала усім квитки лотереї. Якщо ваш номер оголошували по гучномовцю, можна було виграти телевізор чи принаймні кольорове фото ресторану.

Щоб відновити душевний спокій, Мейкон замовив на вечерю варені овочі і два реберця ягняти у білих конвертиках, а також склянку молока. Чоловік за сусіднім столиком теж сидів на самоті. Він їв добрий пиріг зі свининою і коли офіціантка запропонувала йому десерт, відповів:

– Ой, ну давайте, може, спробую щось, – тим повільним, задоволеним солодкавим голосом людини, якій родички все життя розповідали, що треба більше їсти, а то ж самі шкура і кості.

Мейкон замовив собі імбирний пряник, до якого подали вершки, точнісінько так само, як це було заведено вдома у його бабусі.

До восьмої години, згідно з його наручним годинником, він ліг спати. Звісно, це було надто рано, але він не зміг витримати довше. Однак в Англії в цей час була уже північ. Завтра він почне свої блискавичні вилазки до інших міст. Обере кілька готелів, скуштує кілька сніданків на пробу. Каву з кофеїном і без. Бекон, слабко і сильно просмажений. Апельсиновий сік, фреш, у банці і заморожений. Ще розприскувачі у душах, ще матраци. Чи принесуть на прохання фен для волосся? Чи є розетки на 110 вольт для електробритв? Коли він засинав, у нього перед очима крутилися нескінченні номери різних готелів. Сітчасті підставки з полотняними валізами, розприскувачі на стелі, заламіновані правила протипожежної безпеки наближалися і віддалялися геть, і наближалися знову, ще раз і ще, цілу вічність. Ітан їхав верхи на гіпсовому верблюді, кричав «Піймай мене!» і падав, але Мейкон не встигав добігти вчасно, і коли він простягав руки, то Ітана там уже не було.

* * *

Мейкон мав погану звичку починати хотіти додому зарано. Байдуже, наскільки коротку поїздку він запланував, десь на середині цього часу йому щоразу здавалося, що він мусить терміново повертатися, що він забагато собі дозволив, а все, що справді треба було зробити, уже зроблено – чи майже все майже зроблено. Потім решту подорожі заповнювали телефонні дзвінки до туристичних агентів, безрезультатні поїздки до офісів авіакомпаній і очікування квитків, які так і не з’являлися, тож врешті-решт він був змушений повертатися до готелю, у якому щойно здав номер. Щоразу він обіцяв собі, що це більше не повториться, але щоразу якимось чином воно повторювалося. В Англії це трапилося на четвертий день по обіді. Що ще тут робити, почав думати Мейкон. Хіба він не вловив суть цього місця?

Ну, щиро кажучи: настала субота. Коли він записував свої витрати, то зауважив, що вдома уже ранок суботи. Сара приїде до будинку за килимом.

Вона відчинить двері і відчує запах дому. Пройдеться кімнатами, у яких вона була така щаслива усі ці роки. (Хіба ж вона не була щаслива?) Побачить кицьку, яка розляглася на канапі, велика, лінива і сонна, сяде поруч із нею на пуф і подумає: «Як я могла покинути це все?»

На жаль, було літо, і всі квитки давно було заброньовано. Впродовж двох днів він шукав найпримарніші можливості, що випаровувалися, щойно він до них наближався. «Будь-що! Дістаньте мені квитки на будь-який літак! Необов’язково Нью-Йорк, можна Даллас. Монреаль! Чикаго! Трясця, я полечу до Парижа чи Берліна і подивлюся, може, звідти є квитки. А кораблі є? Як довго пливе корабель у наш час? А що, як комусь терміново треба? Якщо мені треба попрощатися з умираючою матір’ю абощо? Хочете сказати, немає жодного способу вибратися із цього міста?»

Люди, з якими він мав справу, були бездоганно ввічливі і вирізнялися добрим гумором – справді, якби не пов’язані з подорожжю незручності, англійці могли б йому сподобатися, – але вони не могли розв’язати його проблему. Врешті-решт йому довелося лишитися. Решту тижня він сидів у своїй кімнаті, дивився телевізор, гриз кулак і налягав на продукти тривалого зберігання та теплі безалкогольні напої, бо не міг витримати відвідин ще одного ресторану.

Тож він, звісно, був першим у черзі біля стійки реєстрації у день відправлення. Він міг обрати місце: біля вікна, для некурців. Поряд із ним сиділа дуже молода пара, цілковито зайнята одне одним, тож йому не знадобилася «Міс Макінтош», і він просто сидів і дивився на хмари увесь довгий нудний вечір.

Пообіддя ніколи не було його улюбленим часом доби, і це було найгірше у польотах додому. Пообіддя тривало ще і ще, йому пропонували напої, ланч, потім знову напої – він від усього цього відмахувався. Було пообіддя, коли показували фільм, і пасажирам довелося опустити завіси на вікнах. Помаранчеве світло заповнило літак, густе і важке.

Одного разу, коли він їздив у надзвичайно складну подорож – до Японії, де він не міг навіть запам’ятати вказівники, щоб повернутися до готелю, – Сара зустрічала його з літака у Нью-Йорку. Це була п’ятнадцята річниця їхнього шлюбу, і вона захотіла зробити сюрприз. Вона зателефонувала Бекі у туристичну агенцію, щоб дізнатися номер рейсу, лишила Ітана зі своєю мамою і полетіла до аеропорту Кеннеді, прихопивши із собою кошика для пікніків, куди поклала вино і нарізку з кількох сортів сиру, що вони спожили в терміналі, доки чекали на свій літак додому. Кожна подробиця тієї вечері запала в пам’ять Мейкону: сир на мармуровій дощечці, вино у кришталевих келихах, що якимось чином доїхали цілими. Він досі відчував шовковистий смак брі. Досі бачив перед собою, як маленькі акуратні руки Сари рішуче різали хліб на скибочки.

Але сьогодні вона не зустрічала його в Нью-Йорку.

Вона навіть не зустрічала його в Балтиморі.

Він забрав свою автівку зі стоянки і вирушив до міста крізь похмурі сутінки, які немов таїли в собі щось – бурю чи град, щось серйозне. Може, вона чекає його вдома? У тому своєму смугастому халаті, який вона так любила? Накривши на столику у дворі прохолодну літню вечерю?

Він був достатньо обережний, щоб не приймати ніщо як належне. Зупинився у «7-Елевен», щоб узяти молока. Поїхав до ветклініки за Едвардом. До «Няв-Гав» він прибув за кілька хвилин до закриття: незрозуміло як, але він примудрився заблукати. За стійкою не було нікого. Довелося натиснути на кнопку виклику. У двері визирнула дівчина з хвостиком, і крізь отвір долинула мішанина звуків тварин різної висоти, які нагадали налаштовування оркестру перед виступом.

– Прошу?

– Я прийшов за своїм собакою.

Вона підійшла до стійки і розгорнула журнал, який там лежав.

– Ваше прізвище?

– Лірі.

– А-а, – сказала вона. – Хвилиночку.

Мейкон подумав, що Едвард міг накоїти цього разу.

Дівчина зникла, а за мить з’явилася інша, кучерява. Цього разу вона була вбрана у чорну сукню з V-подібним вирізом, розмальовану великими рожевими квітами, з підплічниками і закороткою спідницею, а взута у босоніжки з непропорційно високими підборами.

– Ну привіт! – жваво сказала вона. – Як подорож?

– Ну… а де Едвард? З ним усе гаразд?

– Звісно, все гаразд. Він був такий милий і дружній!

– А-а, ну це добре, – сказав Мейкон.

– Ми з ним вмить порозумілися. Здається, я йому одразу сподобалася, хоча і не зрозуміла, чому саме.

– Чудово, – сказав Мейкон. Він прокашлявся. – То можна мені його забрати, будь ласка?

– Зараз Керолайн його приведе.

– А-а.

Запала тиша. Жінка чекала, дивлячись йому в обличчя з викличною усмішкою, поклавши складені в замок руки на стійку. Мейкон помітив, що її нігті нафарбовані темно-червоним лаком, а губи підведені темною помадою, яка підкреслила їхню вигадливу форму – гострокутну, як яблука деяких сортів.

– Ем… – сказав Мейкон урешті-решт. – То я зараз заплачу?

– Так, добре.

Вона перестала усміхатися і глянула у журнал.

– Із вас сорок два долари, – повідомила вона.

Мейкон простягнув їй кредитку. Їй було важко працювати з касовим апаратом, бо доводилося натискати пучками пальців, щоб поберегти нігті. Вона заповнила форми кривим почерком, а тоді простягнула йому чек.

– Телефон і підпис, – сказала вона і нахилилася через стійку, щоб побачити, що він пише. – А це домашній телефон чи робочий?

– І той і той. А що? Є якась різниця? – запитав він.

– Та просто цікаво, – відповіла вона. Вона відірвала його частину чеку, тримаючи її кінчиками пальців, і поклала решту до шухляди. – Не пам’ятаю, чи я вам це казала, але за збігом обставин я кінологиня.

– Там усе гаразд? – запитав Мейкон.

Він глянув на двері, за якими зникла інша дівчина. Він завжди нервував, коли Едварда не приводили надто довго. Що вони там роблять – знищують якісь докази, чи що?

– Я фахівець по собаках, що кусаються, – сказала жінка.

– Фахівець по?

– Прошу?

– Словник подає форму «фахівець з».

Вона глянула на нього спантеличено.

– Мабуть, це небезпечна робота, – сказав Мейкон увічливо.

– Та ні, для мене ні. Я не боюся нічого у світі.

За дверима позаду неї почулася метушня. Потім звідти вискочив Едвард, а за ним дівчина з хвостиком. Едвард голосно скавчав і стрибав так радісно, що коли Мейкон нахилився, щоб погладити його, то промахнувся.

– Припини негайно, – сказала дівчина Едварду. Вона намагалася застібнути нашийник. Тим часом жінка за стійкою продовжувала говорити:

– Собаки, які кусаються, гавкають, глухі собаки, лякливі собаки, собаки, яких неправильно дресирували раніше, собаки з поганими звичками, собаки, що виросли в зоомагазинах і не довіряють людям… Я їм усім дам раду.

– Ну, це добре, – сказав Мейкон.

– Не те щоб він кусав мене, звісно, – продовжувала жінка. – Як я вже, здається, казала, він у мене одразу закохався.

– Мене це тішить, – відповів Мейкон.

– Але я могла б швидко навчити його не кусати інших людей. Обміркуйте це і зателефонуйте мені. Я Мюрієль, пам’ятаєте? Мюрієль Прітчетт. Зараз дам вам візитівку.

Вона простягнула йому рожево-помаранчеву картку, яку дістала незрозуміло звідки. Едвард ледве дав йому пройти, коли він намагався підійти, щоб узяти ту візитівку.

– Я навчалася з чоловіком, який тренував бійцівських собак, – сказала вона. – Перед вами не якийсь аматор.

– Добре, я матиму на увазі,– сказав Мейкон. – Дуже вам дякую.

– Або просто телефонуйте! Телефонуйте, поговоримо.

– Поговоримо?

– Звісно! Про Едварда, його проблеми… про що завгодно! Просто поговоримо по телефону. Хіба у вас ніколи не виникає бажання так зробити?

– Та ні,– сказав Мейкон.

Потім Едвард заскавучав особливо пронизливо, і вони обидва поспішили додому.

* * *

Звісно, її там не було. Він зрозумів це, щойно переступив через поріг, відчув запах застояного гарячого повітря і почув глуху тишу будинку, у якому зачинені всі вікна. Насправді він розумів це увесь час. Але дурив себе. Вигадував собі казочки.

Кицька прошмигнула повз нього і вибігла через двері, ображено нявкнувши на ходу. Пес кинувся до їдальні, щоб покачатися на килимі і позбутися запаху клініки. Але килима не було – лише гола присипана ворсинками підлога, і Едвард зупинився з дурнуватим виглядом. Мейкон його дуже добре розумів.

Він поставив молоко до холодильника і пішов нагору розпаковувати речі. Прийняв душ, кинувши брудний одяг під ноги, і приготувався лягати спати. Коли він вимкнув світло, видовище прання, з якого у ванну падали крапельки води, нагадало йому про подорож. У чому полягала відмінність? Турист мимоволі вдома, подумав він і обережно заліз у свій спальний мішок.