Читать книгу Турист мимоволі - Энн Тайлер - Страница 4

Після того як дружина його лишила, Мейкон думав, що будинок здаватиметься більшим. Натомість він здавався тіснішим. Вікна стиснулися. Стеля опустилася. Меблі ніби якимось чином тиснули на нього.

Звісно, особисті речі Сари зникли, усі ці дрібниці, як-от одяг і прикраси. Але виявилося, що деякі великі речі були більш особистими, ніж він думав раніше. Стіл з відкидною кришкою у вітальні, шухляди якого були напхані її порваними конвертами і листами, на які вона не відповідала. Радіо на кухні, налаштоване на «Рок-98». (Їй подобалося бути на одній хвилі зі своїми студентами, як вона часто повторювала раніше, крутячись навколо столу і щось наспівуючи.) Шезлонг позаду будинку, на якому вона засмагала, поставлений у єдиному місці в дворі, яке було на осонні. Він дивився на квітчасті подушки і дивував з того, як порожній простір може бути так сильно наповнений людиною – її легким ароматом кокосової олії, від якого йому хотілося піна колади; її широким світлим обличчям, вираз якого неможливо було прочитати через темні окуляри; її охайною фігурою в купальнику зі спідничкою, на купівлі якого вона, плачучи, наполягла після свого сорокового дня народження. Пасма її розкішного волосся віддзеркалювалися у поверхні раковини. Її поличка у шафці з ліками, тепер порожня, була заляпана краплинами рідких рум’ян сливового відтінку, від вигляду яких Мейкон одразу бачив її мов наяву. Його завжди дратувала її неохайність, але тепер ці краплини здавалися йому зворушливими, мов яскраві іграшки, що лишилися на підлозі після того, як дитина пішла спати.

Сам будинок був середнього розміру, непримітного вигляду і розташовувався на вулиці таких самих будинків у старій частині Балтимора. Над ним нависали старі дуби, які затіняли його від жаркого літнього сонця, але також і від морського бризу. Кімнати були квадратні і тьмяні. Усе, що залишилося в шафі Сари, це коричневий шовковий пояс, який висів на гачку; у її шухлядах – ватні кульки і порожні пляшечки від парфумів. У старій спальні їхнього сина було прибрано дочиста, мов у готельному номері. У деяких місцях від стін ішла луна. Попри це Мейкон помітив, що був схильний притискати руки щільно до тіла, проходити повз меблі боком, ніби він ледве поміщався у цьому будинку. Він почувався занадто високим. Його довгі недоладні ступні, здавалося, були надто далеко. Він нахиляв голову, коли проходив у двері.

Тепер у нього з’явилася можливість організувати все по-своєму, казав він собі. Він раптом відчув проблиск цікавості. Сам факт того, що тепер будинок був повністю в його розпорядженні, вимагав якоїсь системи, Сара такі речі ніколи не розуміла. Вона запросто могла запустити посудомийну машину, коли там усередині було лише кілька виделок. Мейкона таке марнотратство засмучувало. Він узагалі був проти посудомийних машин, бо вважав, що вони витрачають забагато енергії. Можна сказати, що заощадження енергії було його хобі.

Він почав тримати у кухонній раковині воду увесь час, додаючи трохи відбілювача з хлором для дезінфекції. Після використання він клав кожну тарілку туди. Раз на два дні він витягав корок і заливав усе дуже гарячою водою через розприскувач. Потім складав помитий посуд у пусту посудомийну машину – яка, відповідно до його нової системи, перетворилася на гігантську підставку.

Коли він нахилявся над раковиною, доки лилася гаряча вода з розприскувача, йому часто здавалося, що Сара за ним спостерігає. Він почувався так, ніби варто йому перевести погляд трохи вліво, і він побачить, як вона стоїть, схрестивши на грудях руки, задерши голову і задумливо закусивши повні виразні губи. На перший погляд, вона просто спостерігала за процесом; на другий – (він знав це) вона сміялася з нього. У її очах блищав той таємний вогник, який був йому аж надто добре знайомий. «Зрозуміло», – кивала вона після якогось його багатослівного пояснення; потім він підводив погляд і помічав той самий характерний вогник у кутику її вуст.

У цьому видінні – якщо це можна назвати видінням з огляду на те, що він ніколи не озирався, щоб глянути на неї – вона була вбрана в яскраво-блакитну сукню, яку носила в перші роки їхнього шлюбу. Він не зауважив, коли вона перестала ту сукню носити, але це точно було багато років тому. Йому майже здавалося, що Сара – привид, що вона мертва. У певному сенсі (подумав він, вимикаючи воду) вона і була мертва, та молода, яскрава Сара з їхньої першої гамірної квартири Колд-Спрінг-лейн. Коли він намагався пригадати ті часи, кожен спогад про Сару був спотворений тим, що вона покинула його. Коли він уявляв їхнє знайомство – вони були ще майже дітьми, – воно видавалося лише початком розставання. Коли вона підвела на нього погляд того першого вечора, струсонувши кубиками льоду в паперовому стаканчику, вони вже рухалися до їхнього останнього нещасного року разом, до тих місяців, протягом яких усе, що кожен із них говорив, було недоречним, до того відчуття неможливості порозумітися. Вони були ніби двоє людей, які біжать назустріч одне одному з розкритими обіймами, але розминаються і продовжують бігти далі. Врешті-решт це все ні до чого не призвело. Він дивився на раковину, і тепло від посуду повільно піднімалося до його обличчя.

Ну, треба рухатися далі. Треба рухатися далі. Він вирішив перенести душ із ранку на вечір. Це було проявом пристосування до нових умов – якесь свіже віяння. Доки він мився під душем, унизу у ванні набиралася вода, і він шумно походжав по колу, замочуючи ногами одяг, що забруднився за день. Потім він викручував прання і розвішував його сушитися. Пізніше одягався у завтрашню білизну, аби не потрібно було прати піжаму. Власне, його єдиним серйозним пранням були рушники і простирадла раз на тиждень – лише два рушники, але багато простирадл. Це тому, що він розробив систему, яка дозволяла йому спати на чистому простирадлі щоночі без перестилання ліжка. Він уже давно пропонував цю систему Сарі, але вона була така вперта. Система полягала у тому, що він прибрав з матраца всю постільну білизну і замінив її таким собі велетенським конвертом, зробленим з одного із семи простирадл, які він склав і застрочив швацькою машинкою. Він подумки називав цей винахід «Спальний Мішок Мейкона Лірі». Спальний мішок не потрібно було заправляти, він не м’явся, його було легко міняти і він мав ідеальну для літніх ночей товщину. На зиму треба було придумати щось тепліше, але наразі він не міг думати про зиму. Він ледве давав собі раду з тим, щоб дожити до вечора.

Часом – коли він топтався по одягу у ванні чи залазив у спальний мішок на голому поцяткованому іржею матраці – він усвідомлював, що, можливо, зайшов надто далеко. При цьому він не міг зрозуміти чому. Він завжди полюбляв методичність, але не аж настільки, щоб можна було назвати це манією. Потім він подумав про брак методичності у Сари і замислився, чи річ не в тім, що вона його більше не зупиняє. Можливо, усі ці роки вони допомагали одне одному не збочити зі шляху. Розділені, ніби розмагнічені полюси, вони збилися на манівці. Він уявляв нову квартиру Сари, де ніколи не бував, настільки ж божевільно хаотичною, з капцями у духовці і горою порцеляни на дивані. Сама думка про це засмучувала його. Він із вдячністю озирався навколо.

Більшу частину своєї роботи він виконував удома; інакше він не турбувався б так сильно про механіку домашнього господарства. У нього був невеличкий кабінет у вільній кімнаті біля кухні. Сидячи на офісному стільці, вистукуючи на машинці, яка служила йому ще протягом чотирьох років коледжу, він написав серію книжок з порадами для людей, які мусять багато подорожувати у справах. Сміховинно, якщо подумати: Мейкон ненавидів подорожі. Він відчайдушно проносився чужими країнами – мружачись і поспішаючи, мов тікаючи від якоїсь страшної небезпеки, як він часом собі уявляв, – а тоді вирушав знову додому, де зітхав з полегшенням і писав черговий товстий путівник кишенькового формату в паперовій палітурці. «Турист мимоволі у Франції». «Турист мимоволі у Німеччині». «У Бельгії». Без імені автора, з одним лише логотипом: кріслом з крилами.

У цих путівниках він писав лише про міста, бо люди, які подорожують по роботі, злітаються до великих міст, не зазираючи до решти країни взагалі. Власне, самих міст вони теж не бачили. Їхньою метою було не відчути, що вони не вдома. Які готелі у Мадриді славляться великими матрацами «Бьютірест»? У яких ресторанах Токіо можна замовити напій із «Світ’н Лоу» замість цукру? Чи є в Амстердамі «МакДоналдз»? Чи є у Мехіко «Тако Белл»? Чи десь у Римі знайти равіолі «Шеф Боярді»? Інші мандрівники хотіли скуштувати оригінальні місцеві вина, а читачі Мейкона шукали пастеризоване і гомогенізоване молоко.

Настільки ж сильно, наскільки він ненавидів поїздки, він полюбляв процес написання тексту – шляхетне задоволення впорядкування безладних фактів про країну, відкидання зайвого і другорядного, класифікації того, що лишилося, за чіткими охайними рубриками. Він копався у інших довідниках, вибираючи цінні зернята і відкидаючи полову. Із задоволенням годинами розмірковував над питаннями пунктуації. Із праведним гнівом безжально викорінював безособові конструкції. Від того, що для друкування потрібно було докласти зусиль, кутики його вуст опускалися, тож ніхто б не здогадався, наскільки сильно він насолоджувався роботою. «Із радістю повідомляю вам», – вистукував він, але його обличчя лишалося понурим і напруженим. «З радістю повідомляю вам, що у Стокгольмі є KFC. І хліб піта теж», – додавав він, подумавши. Він не розумів, як це сталося, але останнім часом піта почала вважатися настільки ж американською стравою, як і хот-доги.

* * *

– Звісно, ти справляєшся, – сказала в слухавку його сестра. – Хіба я казала, що ні? Але ти міг би принаймні розповісти нам. Уже три тижні! Сара пішла від тебе три тижні тому, а я вперше чую про це лише сьогодні. До того ж випадково. Якби я не попросила покликати її до телефону, ти б узагалі хоч колись розповів нам про те, що вона тебе покинула?

– Вона мене не покинула, – сказав Мейкон. – Тобто не в тому сенсі, в якому можна подумати, судячи з твоєї інтонації. Ми все обговорили як дорослі люди і вирішили роз’їхатися, от і все. Останнє, чого б я зараз хотів, так це щоб мої родичі зібралися навколо мене і голосили: «Бідолашний Мейконе, як Сара могла так з тобою вчинити…»

– Чому б це я таке казала? – запитала Роуз. – Усім відомо, що з чоловіками роду Лірі тяжко ужитися.

– Ох, – сказав Мейкон.

– І де вона тепер?

– У неї квартира в середмісті,– сказав він. – І слухай, – додав він, – ти не мусиш бігом кидатися запрошувати її на вечерю абощо. У неї є свої власні родичі. Ти маєш стати на мій бік.

– Я думала, ти не хочеш, щоб ми ставали на чийсь бік.

– Ні, не хочу. Я про те, що ти не повинна ставати на її бік, ось що я намагаюсь сказати.

– Коли дружина Чарлза розлучилася з ним, – сказала Роуз, – ми і далі запрошували її на різдвяну вечерю, як раніше. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – втомлено відповів Мейкон. Чарлз доводився їм старшим братом.

– Я гадаю, вона б продовжувала приходити, якби її новий чоловік жив не так далеко від наших країв.

– Що? Якби її чоловік був із Балтимора, ти б і далі запрошувала їх обох?

– Вона, і дружина Портера, і Сара раніше всідалися навколо столу на кухні – це було до того, як дружина Портера отримала своє розлучення, – і вони без кінця говорили про чоловіків Лірі. Чоловіки Лірі те, чоловіки Лірі се: як вони завжди наполягали на тому, щоб усе було розплановано заздалегідь, як намагалися прогнути світ під свої забаганки, ніби і справді думали, що можуть тримати все під контролем. Ох уже ці чоловіки Лірі! Мені досі лунають у вухах слова ваших дружин. Мені було смішно: одного разу на День подяки Портер і Джун збиралися йти, їхні діти тоді ще були маленькі, і Джун ішла до виходу з немовлям на руках, Денні чіплявся за її пальто, вона несла всю цю купу іграшок та інших речей, коли Портер раптом сказав: «Стій! – І почав зачитувати той свій список, написаний, як завжди, на папері для чеків: – Ковдра, пляшечки, суміш із холодильника, упаковка підгузків…» Джун просто подивилася на нас і закотила очі.

– Ну, це була не така вже й погана ідея, – сказав Мейкон, – ти ж знаєш Джун.

– Ні, і ти ж помітив, що список був у алфавітному порядку? – сказала Роуз. – Я теж думаю, що розташування слів у алфавітному порядку допомагає все трохи впорядкувати.

Кухня самої Роуз була впорядкована за алфавітом настільки, що там можна було знайти олію для смаження поряд з отрутою від мурах. Хто б уже щось говорив про чоловіків Лірі.

– Менше з тим, – сказала вона. – Сара зв’язувалася з тобою, відколи пішла?

– Вона заходила раз чи двічі. Власне, раз, – відповів Мейкон. – За своїми речами.

– За якими речами?

– Ну, за пароваркою. І всяким таким.

– Тоді це просто привід, – швидко відказала Роуз. – Вона могла б придбати пароварку у першій-ліпшій крамниці техніки.

– Вона сказала, що їй наша подобається.

– Насправді вона прийшла перевірити, як ти даєш собі раду. Їй досі не байдуже. Ви взагалі хоч поговорили?

– Ні,– сказав Мейкон, – я просто віддав їй пароварку. І ту штуку, щоб відкорковувати пляшки.

– Ех, Мейконе, ну можна ж було її запросити зайти.

– Я боявся, що вона відмовиться, – сказав він.

Запала тиша.

– Ну добре, – нарешті сказала Роуз.

– Але ж я даю собі раду!

– Так, звісно, – сказала вона.

Потім вона сказала, що їй треба діставати щось із духовки, і повісила слухавку.

Мейкон підійшов до вікна кабінету. Стояв спекотний липневий день, і небо було таке синє, що аж дивитися боляче. Він притулився чолом до скла і глянув на двір, тримаючи руки глибоко у задніх кишенях брюк. У верховітті одного з дубів пташка співала щось схоже на три перші ноти пісні «Спи, моя люба циганочко». Мейкон замислився, чи може трапитися таке, що навіть на цю мить він колись озиратиметься з ностальгією. Він не міг такого уявити. Не міг пригадати жодного чорнішого періоду за все своє життя, однак помітив, що час змінює сприйняття речей. До прикладу, та пташка має такий чистий, гарний і дзвінкий голос.

Він відвернувся від вікна, накрив машинку і вийшов із кімнати.

* * *

Він більше не їв нормальну їжу. Коли почувався голодним, то випивав склянку молока або з’їдав трохи морозива прямо з коробки. Він найменшого перекусу він почувався так, ніби переїв, але коли одягався вранці, то помітив, що, схоже, втрачає вагу. Комір сорочки стирчав навколо шиї. Вертикальна заглибина між носом і губами залягла так сильно, що голити там стало складно. Його волосся, яке раніше підстригала Сара, тепер нависало над чолом, мов дашок. І чомусь у нього запали нижні повіки. Раніше очі були, мов тонкі сірі щілинки, а тепер вони здавалися великими і здивованими. Чи не могло це бути ознакою виснаження?

Сніданок. Сніданок – це найважливіший прийом їжі. Він причепив кавник і електричну сковорідку до радіогодинника на підвіконні у спальні. Звісно, він напрошувався на харчове отруєння, бо залишав два сирих яйця на цілу ніч при кімнатній температурі, але після того, як він змінив меню, проблема зникла. Такі речі потребують гнучкості. Тепер він прокидався від запаху свіжої кави і гарячого попкорну з маслом і міг одразу скуштувати і те і те, не встаючи з ліжка. Він давав собі раду, точно давав. Загалом.

Але ночі були жахливі.

Найгіршим було навіть не безсоння. З ним ще сяк-так можна було впоратися. Він дивився телевізор, доки очі починали пекти, потім піднімався сходами. Вмикав душ і розкладав одяг у ванні. Часом він хотів пропустити цей крок, але тоді виникала небезпека збитися з ритму. Тож він продовжував крок за кроком: розвісити прання, зробити заготовку для сніданку, почистити зуби зубною ниткою. Він не міг лягти спати, не скориставшись зубною ниткою. З якоїсь причини Сару це дратувало. Якби Мейкона засудили до страти, якось сказала вона, і повідомили йому, що страта буде на світанку, він все одно, безсумнівно, наполіг би на тому, щоб почистити зуби зубною ниткою проти ночі. Мейкон поміркував над цим і погодився, що вона має рацію. Чи ж він не робив цього, коли тяжко хворів на пневмонію? Коли лежав у лікарні з каменями у нирках? У мотелі того вечора, коли вбили його сина? Він глянув на свої зуби у дзеркало. Вони ніколи не були повністю білі, попри всі його намагання. А тепер здавалося, що і його шкіра теж набуває жовтавого відтінку.

Він вимкнув світло, посунув кицьку, допоміг псові забратися на ліжко. Пес був породи вельш-коргі, з дуже короткими лапками, але він полюбляв спати в ліжку, тож щовечора ставав на задні лапи, спирався передніми на матрац і очікувально дивився на Мейкона, аж доки той не підсаджував його. Тоді усі троє вмощувалися. Мейкон залазив у свій спальний мішок, кицька вмощувалася в нього під пахвою, а пес плюхався біля його ніг. Потім Мейкон заплющував очі і поринав у сон.

Але врешті-решт він виявляв, що навіть уві сні залишається свідомим – не сни несуть його кудись далеко, а він сам старанно конструює їх, ретельно обмірковуючи кожну подробицю. Коли він усвідомлював, що не спить, то розплющував очі і дивився на годинник. Але була лише перша година ночі. У кращому разі – друга. Попереду було ще кілька годин, які він мусив якось пережити.

Голова йому гуділа від безлічі дрібних тривог. Може, він забув зачинити вхідні двері? Прибрати молоко в холодильник? Переплутав банківський чек і рахунок за газ? Зненацька він згадував, що відкрив бляшанку овочевого соку і поставив її у морозилку. Окислення металевого покриття! Призводить до отруєння свинцем!

Тривоги змінювалися, глибшали. Він думав про те, що пішло не так із його шлюбом. Сара була його першою і єдиною дівчиною; тепер він думав, що слід було попрактикуватися з кимось іншим, перш ніж одружуватися. Протягом двадцяти років їхнього спільного життя траплялися миті – і цілі місяці – коли він не відчував, що вони стали єдиним цілим так, як це має відбуватися у подружжя. Ні, вони лишалися двома окремими людьми, які навіть не завжди були друзями. Часом вони були більше схожі на суперників, які штовхали одне одного ліктями і змагалися, хто кращий. Сара, імпульсивна і непередбачувана? Мейкон, ретельний і врівноважений?

Народження Ітана лише підкреслило їхні розбіжності. Ті риси одне одного, які вони звикли ігнорувати, знову випливли на поверхню. Сара ніколи не привчала сина до жодного розкладу, була недбалою і не переймалася. А Мейкон (ох, він і сам це визнавав) так зациклився на тому, щоб підготувати сина до всіх можливих несподіванок, що зовсім не встиг насолодитися спілкуванням з ним. Образ Ітана, яким той був у два, у чотири, стояв перед його очима такий чіткий, ніби зображення спроєктували на стіну спальні з проєктора. Смішливий світлий хлопчик, яким він колись був, стояв поряд з похнюпленою тінню Мейкона, яка тримала його за руки. Коли йому було шість, Мейкон відчайдушно намагався навчити його замахуватися биткою; його серце краялося, коли Ітан зайняв останнє місце на відборі до команди. «Чому? – запитала Сара. – Ну останній та й останній. Просто прийми це». Прийми це! У житті було безліч речей, з якими нічогісінько неможливо вдіяти; доводиться боротися хоч із тим, із чим можна. Вона сміялася, коли одного разу Мейкон упродовж цілої осені збирав «Векі Пекс», бо наклейками від них Ітан обклеїв двері своєї кімнати. У нього їх було більше, ніж у будь-кого в третьому класі, Мейкон міг у цьому заприсягтися. Задовго після того, як Ітан втратив інтерес до тих наклейок, Мейкон досі вперто приносив їх додому. Він розумів, що це абсурдно, але йому не давала спокою та єдина наклейка, яку вони ніяк не могли знайти…

Ітан поїхав до літнього табору у дванадцять – рік тому, майже рівно. Більшість хлопців починають їздити раніше, але Мейкон усе тягнув із цим. Навіщо взагалі заводити дитину, казав він Сарі, якщо збираєшся одразу ж відправити її геть, до якогось Богом забутого містечка у Вірджинії? До того часу, коли Мейкон нарешті здався, Ітан уже був у найстаршій групі – високий білявий хлопчина зі щирим привітним обличчям і милою звичкою переминатися з п’ятки на носок, коли нервував.

Не думати про це.

Ітана було убито у «Бургер Бонанза» другого вечора по прибутті до табору. Це була одна з абсолютно безглуздих смертей – той випадок, коли грабіжник уже забрав гроші і міг би йти собі куди забажає, але натомість вирішує ще й попрострелювати голови заручникам.

Ітан узагалі не мав там бути. Він утік із табору разом із сусідом по кімнаті, який стояв на чатах надворі.

Звинувачувати табір за те, що не догледіли. Звинувачувати «Бургер Бонанза» за слабку охорону. Звинувачувати сусіда по кімнаті в тому, що він стояв надворі замість зайти і, можливо, якось змінити те, що сталося. (На що він там чатував, заради Бога?) Звинувачувати Сару в тому, що дозволила Ітану поїхати в той табір; звинувачувати Мейкона в тому, що погодився з нею; звинувачувати навіть (чорт забирай, так) Ітана. Звинувачувати Ітана в тому, що він захотів поїхати у табір і втік з нього, і в тому, що він як дурень зайшов у «Бургер Бонанза», коли там відбувалося пограбування. Звинувачувати його в тому, що він поплентався разом з іншими на кухню, притулив долоні до стіни, як йому було наказано, і, безсумнівно, при цьому трохи погойдувався на п’ятах…

Не думати про це.

Директор табору, який не хотів повідомляти страшну звістку телефоном, приїхав до Балтимора, щоб поговорити з ними особисто. Потім він відвіз їх назад до Вірджинії. Мейкон часто згадував того директора. Джим, так його звали, Джим Робінсон чи, може, Робертсон – це був огрядний чоловік із сивими бакенбардами і короткою стрижкою, який ніби для засвідчення поваги одягнув піджак поверх футболки «Редскінз». Схоже, тиша його бентежила, тож він робив усе можливе, аби заповнити її короткими нервовими розповідями. Мейкон не слухав чи принаймні думав, що не слухає; але тепер усі ті розповіді пригадувалися йому. Про матір Джима, яка сама була з Балтимора і народилася того року, коли Бейб Рут грав за «Оріолс». Про те, як із помідорами, що їх посадив Джим, коїлося щось дивне: вони давали лише геть дрібні зелені плоди, які опадали, перш ніж достигнути. Про дружину Джима, яка боялася їхати задки і уникала ситуацій, коли це могло б знадобитися. Тепер, лежачи у ліжку вночі, Мейкон багато про це думав. Чи дійсно можливо водити автівку так, щоб ніколи не здавати назад? А як щодо перехресть, коли водій автобуса визирає з вікна і просить від’їхати трохи назад, аби він міг повернути? Чи відмовляється вона тоді? Мейкон уявляв, як вона, затята і рішуча, дивиться поперед себе і вдає, що не помічає. Водій не витримує і починає лаятися, інші водії сигналять і кричать: «Пані, агов!» Гарненьке видовище. Він уявляв це досить довго.

Урешті-решт він сідав і скидав із себе ковдру. Пес зітхав, піднімався, скочувався з ліжка і йшов за ним донизу сходами. Дерев’яна підлога під ногами була прохолодна, лінолеум на кухні ще прохолодніший; із холодильника сяяло бліде світло, доки Мейкон наливав собі молока в склянку. Він ішов до вітальні і вмикав телевізор. Зазвичай там ішли якісь чорно-білі фільми – чоловіки в костюмах і фетрових капелюхах, жінки у блузах з підплічниками. Він не намагався стежити за сюжетом. Пив молоко маленькими повільними ковтками, відчуваючи, як кальцій рухається до кісток. Чи ж він не читав, що кальцій лікує від безсоння? Він машинально гладив кицьку, що якимось чином опинилася у нього на колінах. Погода була надто спекотна, аби тримати кицьку на колінах, особливо цю – товсту сіру пухнасту кицьку, ніби зроблену з якоїсь надзвичайно густої речовини. А пес найчастіше лежав поверх його стоп.

– Лишилися ми з вами самі, старі друзяки, – казав їм Мейкон. Його голі стегна пітніли там, де лежала кицька.

Нарешті він вивільнявся з-під тварин і вимикав телевізор. Ставив склянку в розчин хлору в раковині на кухні. Піднімався сходами. Стояв біля вікна спальні і озирав околицю: чорне гілля дряпало лілове нічне небо, подекуди зблискували клинці білого світла від фар, зрідка – жовте світло у вікнах. Коли Мейкон знаходив вікна, що світилися, це завжди його заспокоювало. Хтось інший теж не міг заснути, думав він. Йому не подобалося робити інакші припущення – наприклад, що хтось улаштував вечірку чи засидівся допізна за сердечною розмовою з давніми друзями. Йому більше подобалося вірити, що хтось іще сидів удома на самоті з широко розплющеними очима і відганяв від себе важкі думки. Від цього він почувався набагато краще. Він повертався до ліжка. Лягав. Заплющував очі і, навіть не стараючись, поринав у сон.