Читать книгу Турист мимоволі - Энн Тайлер - Страница 8

– Допоможіть! Допоможіть! Заберіть собаку!

Мейкон перестав друкувати і підняв голову. Голос, що долинав з боку подвір’я перед будинком, зривався на вереск. Але Едвард саме гуляв з Портером. Мабуть, то якийсь інший пес.

– Заберіть його, трясця!

Мейкон встав, спираючись на милиці, і пішов до вікна. Звісно, це виявився Едвард. Схоже, він загнав когось на гігантську магнолію, що росла справа від доріжки. Він гавкав так голосно, що аж підстрибував, відриваючись від землі усіма лапами водночас, як ті гумові іграшки, які злітають угору, якщо їх стиснути.

– Едварде! Припини! – закричав Мейкон.

Едвард не припинив. Можливо, він навіть не почув. Мейкон пострибав у передпокій, відчинив вхідні двері і крикнув:

– Сюди! Негайно!

Едвард замовк лише на мить.

Був початок жовтня, суботній ранок, сірий і прохолодний. Мейкон відчув, як холод повзе вгору по його нозі у відрізаній штанині, коли вийшов на поріг. Коли він упустив одну милицю і взявся за залізні перила, щоб спуститися зі сходів, то відчув, що метал поцяткований краплинами роси.

Він дострибав до магнолії, обережно нахилився і схопив поводок, який волочився за Едвардом. Без особливих зусиль змотав його: Едвард уже і так втратив інтерес. Мейкон зазирнув у синяво-чорну крону магнолії.

– Хто там? – запитав він.

– Твій роботодавець, Мейконе.

– Джуліан?

Джуліан спустився з однієї з тонких покручених гілок магнолії. Спереду на його брюках була горизонтальна смуга бруду. Його біляве волосся, зазвичай акуратне, мов у актора з реклами сорочок, стирчало навсібіч.

– Мейконе, – сказав він, – я ненавиджу господарів невихованих собак. Не лише самих собак. А і господарів, які за них відповідають, теж.

– Ну, мені прикро, що так сталося. Я думав, він десь на прогулянці.

– Ти випустив його гуляти самого?

– Ні, ні…

– Пес, який гуляє сам по собі,– сказав Джуліан. – Лише Мейкон Лірі міг до такого додуматися. – Він обтрусив рукави своєї замшевої куртки. Потім запитав: – А що у тебе з ногою?

– Зламав.

– Це я бачу. Але як?

– Це трохи важко пояснити, – відповів Мейкон.

Вони рушили до будинку, а Едвард покірно потупцяв поряд. Джуліан підтримував Мейкона, коли вони піднімалися сходами. Він мав атлетичну статуру і неквапливу ходу – займався яхтингом. Що він ходить на яхті, це можна було сказати по його носу, кінчик якого навіть восени ще був обпечений. Жодна інша людина з таким дивовижно світлим волоссям і шкірою, що так легко червоніє, не стала б підставлятися сонцю, як завжди казав йому Мейкон. Але такий уже Джуліан вдався: безшабашний. Безшабашний яхтсмен, швидкий водій, завсідник барів для холостяків – це був чоловік того типу, який робить покупки, не зазираючи до «Вісника покупця». Він ніколи ні на мить не сумнівався у собі і тепер попрямував до будинку так упевнено, ніби його запросили, спочатку підібравши милицю Мейкона, а тоді притримавши двері і махнувши тому рукою, щоб проходив.

– Як ти взагалі мене знайшов? – запитав Мейкон.

– А ти що, ховаєшся?

– Ні, звісно ні.

Джуліан окинув оком передпокій, який одразу ж здався Мейконові дещо занедбаним. Атласний абажур на настільній лампі був вкритий десятком розтяжок і, схоже, почав відриватися від обідка.

– Твій сусід сказав, що ти тут, – урешті-решт сказав Джуліан.

– А-а, Ґарнер.

– Я приїхав до тебе додому, коли не зміг додзвонитися. Ти знаєш, наскільки ти запізнюєшся із цим путівником?

– Ну, ти ж бачиш, що у мене нещасний випадок трапився, – відповів Мейкон.