Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 2

У невеличкій операційній було видно, як удень. Вона скидалася на гігієнічну різницю. На підлозі стояли відра із закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, і червоний колір урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип’ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже – його вже ніщо не хвилювало.

Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.

– Паскудство, – промимрив він сам до себе. – Хай би його все чорти забрали!

Операційна сестра гидливо глянула на нього. Вебер підвів голову.

– Спокійно, Ежені! Всі хірурги лаються. А надто як щось не вдалося. Ви мали б уже до цього звикнути.

Сестра кинула в окріп пригорщу інструментів.

– Професор Пер’є ніколи не лаявся, – ображено мовила вона, – а проте врятував чимало людей.

– Професор Пер’є оперував на мозку. Найтонша, віртуозна техніка, Ежені. А ми патраємо животи. Це зовсім інше. – Вебер згорнув свої записи й підвівся. – Ви чудово працювали, Равіку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач.

– А все-таки часом можна щось зробити.

Равік витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором відчинила вікно.

– Браво, Ежені, – похвалив її Вебер. – Ви завжди дотримуєтесь приписів.

– Я маю в житті певні обов’язки. І не хотіла б, щоб мене висадило в повітря разом із операційною.

– Чудово, Ежені. Аж на серці спокійніше стає.

– Дехто таких обов’язків не має. І не хоче мати.

– Це закид вам, Равіку! – засміявся Вебер. – Краще вшиваймося звідси. Ежені вранці дуже войовнича. І робити нам тут більше нічого.

Равік глянув на сестру, що мала в житті певні обов’язки. Та безстрашно зустріла його погляд. Окуляри в нікельованій оправі робили її пісне обличчя якимось неприступним. Вона була людиною, як і Равік, але навіть дерево здавалося йому ріднішим за неї.

– Вибачте, – сказав він. – Ваша правда.

На білому столі лежало те, що кілька годин тому було ще надією, подихом, болем і тремтливим життям. А тепер це був тільки нечутливий труп, і людина-автомат, яка звалася сестрою Ежені й пишалася тим, що ніколи не робила в житті помилок, прикрила його простиралом і повезла геть. Такі всіх переживуть, подумав Равік, денне світло не любить цих дерев’яних душ, тому забуває про них, і вони живуть дуже довго.

– До побачення, Ежені, – сказав Вебер. – Виспіться сьогодні як слід.

– До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе.

– До побачення, – сказав Равік. – Вибачте за лайку.

– Всього найкращого, – крижаним голосом відповіла Ежені.

Вебер пирхнув.

– Чавунна вдача.

Надворі був сірий ранок. Вулицею торохтіли машини, що забирали сміття. Вебер звів комір.

– Гидотна погода. Підвезти вас, Равіку?

– Ні, дякую. Я хочу прогулятися.

– В таку сльоту? Я можу поїхати повз ваш готель. Це майже по дорозі.

Равік похитав головою.

– Дякую, Вебере.

Вебер пильно подивився на нього.

– Дивно, що ви й досі хвилюєтесь, коли хтось помирає у вас під ножем. Ви ж бо вже п’ятнадцять років панахаєте людей і всього набачилися.

– Так, набачився. Я й не хвилююся.

Вебер стояв перед ним кремезний і спокійний. Його велике кругле обличчя блищало, мов стигле нормандське яблуко. На чорних підстрижених вусах блищали крапельки дощу. Біля тротуару стояв «б’юїк» і також блищав. Зараз.

Вебер сяде в нього й спокійно поїде додому, до свого рожевого лялькового будиночка в передмісті, з чистою, осяйною дружиною і з двома чистими осяйними дітьми. Чисте осяйне існування. Як йому пояснити те напруження, від якого серце завмирає в грудях, коли ніж готовий зробити перший розтин, коли після легенького натиску лишається тонкий кривавий слід, коли тіло в голках і клемах відкривається, мов подвійна чи потрійна завіса, і з’являється те, що ніколи не бачило світла, коли ти йдеш по сліду, наче мисливець у джунглях, і враз у зруйнованій тканині, у вузлах, в пухлині, в розривах знаходиш могутнього хижака – смерть – і стаєш на боротьбу з нею, озброєний тільки тонким лезом, голкою і безмежно впевненою рукою… Як йому пояснити, що ти відчуваєш, коли твоя зосередженість досягла блискучої вершини і раптом кров хворого темніє, на неї з глумом падає якась владна, хижа тінь, – і ніж твій тупіє, голка стає ламкою і важкою рука… Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям і пульсує в тебе перед очима, раптом тікає від твоїх безсилих рук, розпадається, захоплене примарним чорним вихором, якого ні досягти, ні прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиїмось «я», мало ім’я, обертається в безіменну застиглу маску… і тебе охоплює безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати? Равік закурив другу сигарету.

– Їй було двадцять один рік, – сказав він.

Вебер змахнув хусточкою з вусів блискучі краплі.

– Ви працювали бездоганно. Я б так не зміг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали інакше?

– Так, – мовив Равік, – де б ми опинилися?

Вебер сховав хусточку до кишені.

– Після всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в біса загартованим.

У Равікових очах блиснула іронія.

– Людина ніколи не стає загартованою. Вона може тільки багато до чого звикнути.

– Я це й мав на увазі.

– Але є таке, до чого ніколи не звикнеш. Важко сказати чому. Даймо, що через каву. Може, й справді мене кава так наструнчила. А ми подумали, що це хвилювання.

– Кава була добра, правда?

– Дуже добра.

– Готувати каву я мастак. Я передчував, що вона вам буде потрібна, тому сам приготував її. Це не те чорне пійло, що готує Ежені, правда?

– Нема що й рівняти. Готувати каву ви справді мастак.

Вебер сів у машину, ввімкнув мотор і висунувся з вікна.

– Може, я все-таки вас підкину, га? Ви, певне, страшенно стомлені.

Тюлень, подумав Равік, не слухаючи його. Здоровий тюлень. Ну то й що? Чого мені все це верзеться? Вічно ця роздвоєність – думаєш про одне, а в голові крутиться інше.

– Я не стомлений, – сказав він. – Кава мене підбадьорила. Виспіться добре, Вебере.

Вебер засміявся. Під чорними вусами блиснули білі зуби.

– Я вже не лягатиму спати. Піду садити тюльпани й нарциси.

Тюльпани й нарциси, подумав Равік. На кругленьких грядках між посипаними жорствою стежечками. Тюльпани й нарциси – оранжево-золотаве буяння весни.

– До побачення, Вебере, – сказав він. – Про все решту ви потурбуєтесь?

– Авжеж. Я вам подзвоню ввечері. На жаль, гонорар буде невеликий. Нема про що навіть говорити. Дівчина була вбога і, мабуть, не мала родичів. Та ми ще перевіримо.

Равік відмахнувся рукою.

– Дівчина дала Ежені сто франків. Мабуть, це все, що в неї було. Отже, ваших двадцять п’ять.

– Добре, добре, – нетерпляче мовив Равік. – До побачення, Вебере.

– До побачення. Зустрінемося завтра о восьмій ранку.

Равік неквапом рушив вулицею Лорістон. Якби було літо, він сів би десь на лавці в Булонському лісі проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зелені дерева, поки не вляглося б напруження. Потім поїхав би до готелю й ліг спати.

Він зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр. Коло прилавка стояло кілька робітників та водіїв вантажних машин. Вони пили гарячу чорну каву, вмочаючи в неї булочки. Якусь хвилину Равік стежив за ними. То було впевнене, просте життя – з запеклою боротьбою за існування, з виснажливою працею, втомою вечорами, їжею, жінкою і важким, позбавленим видив сном.

– Чарку вишнівки, – сказав він.

На правій нозі в тієї дівчини, що померла, був тоненький дешевий позолочений ланцюжок – одна з тих цяцьок, що їх любить молодь, коли вона сентиментальна й не має смаку. Ланцюжок з маленькою пластинкою, на якій вибито напис «Toujours Charles», закутий на нозі так, що його не можна скинути, ланцюжок, який розповідав про неділі, проведені в лісі над Сеною, про закоханість і нерозумну молодість, про маленьку ювелірну крамничку десь у Неї, про вересневі ночі в кімнатці під дахом, – тоді раптом затримка, очікування, страх, а «навіки твого» Шарля і слід пропав… Приятелька, що дала адресу, якась акушерка, застелений цератою стіл, пекучий біль і кров, кров, розгублене лице старої, руки, які хапливо підсаджують тебе в таксі, щоб швидше спекатися, довгі дні муки, корчів із болю і нарешті карета «швидкої допомоги», лікарня, останні сто франків, зім’яті в гарячій спітнілій руці, і… надто пізно.

Почало деренчати радіо. Танго, якийсь гугнявий голос виводив безглузді куплети. Равік похопився, що подумки ще раз простежує всю операцію. Він зважував кожен свій рух. На кілька годин раніше дівчину ще, мабуть, можна було б урятувати. Вебер телефонував, але його не було в готелі, їй довелось померти тому, що він надто довго стовбичив на мості Альма. Вебер сам не вмів робити таких операцій. Безглузда випадковість. Нога з позолоченим ланцюжком, підігнута досередини.

«Прийди в мій човен, місяць сяє», – надсаджувався фальцетом у репродукторі тенор.

Равік розрахувався й вийшов. На вулиці він зупинив таксі.

– В «Озирис».

«Озирис» був великий, солідний публічний дім з просторим баром у єгипетському стилі.

– Ми вже зачиняємо, – сказав портьє. – Більше нікого немає.

– Нікого?

– Тільки мадам Роланда. Всі дами роз’їхалися.

– Гаразд.

Портьє в калошах невдоволено переступав з ноги на ногу.

– Затримайте таксі. Потім нелегко буде знайти інше. Ми скінчили працювати.

– Ви вже мені казали. А таксі я піймаю.

Равік всунув портьє в кишеню на грудях пачку сигарет і вузькими дверима повз роздягальню зайшов до просторої зали. Бар був порожній. У ньому було як завжди після міщанської гульні – калюжі розлитого вина, кілька перекинутих стільців, недокурки на підлозі, дух тютюну, солодкавих парфумів і поту.

– Роландо! – погукав Равік.

Вона стояла біля великого столу, на якому здіймалася купа рожевої шовкової білизни.

– Равік? – мовила вона, зовсім не здивувавшись. – Так пізно. Чого ти хочеш? Дівчини чи щось випити? Чи того й того?

– Горілки. Польської.

Роланда принесла пляшку й чарку.

– Налий собі сам. Я ще мушу посортувати й переписати білизну. Зараз приїде машина з пральні. Коли не запишеш якоїсь ганчірки, то та банда все покраде, як зграя сорок. Шоферня, розумієш. На подарунки своїм коханкам.

Равік кивнув головою.

– Увімкни музику, Роландо. Голосно.

– Добре.

Роланда ввімкнула приймач. Литаври й барабани загриміли у високій порожній залі, мов буря.

– Не занадто голосно?

– Ні.

Занадто голосно. Що може бути занадто голосним? Хіба тиша. Тиша, в якій тебе роздирає на шматки, наче в безповітряному просторі.

– От і все, – сказала Роланда й підійшла до Равікового столика.

У неї була дужа постать, ясне обличчя, спокійні карі очі. Чорна пуританська сукня була ознакою наглядачки й вирізняла її серед напіводягнених повій.

– Випий зі мною, Роландо.

– Добре.

Равік приніс із бару чарку й почав наливати. Роланда притримала пляшку, коли чарка наповнилась до половини.

– Досить! Я більше не вип’ю.

– Не люблю недолитих чарок. Краще залиш, якщо не вип’єш.

– Навіщо? Це було б марнотратство.

Равік глянув на неї. Надійне, розумне обличчя. Він усміхнувся.

– Марнотратство? Французи завжди бояться його. А навіщо ощадити? Тебе також ніхто не щадив.

– Це комерція. В ній зовсім інші правила. – Равік засміявся.

– Ну, то випиймо за комерцію. Чим би став світ без моралі комерсантів? Юрмою злочинців, ідеалістів і ледарів.

– Тобі треба дівчини, – сказала Роланда. – Я можу подзвонити Кікі. Вона дуже добра. Двадцять один рік.

– Так? Знов двадцять один рік. Сьогодні такі не для мене. – Равік налив собі ще одну чарку. – Про що ти думаєш, Роландо, перед сном?

– Здебільшого ні про що. Я надто втомлююся.

– А коли ти не втомлена?

– Про Тур.

– Чому?

– Там моя тітка має будинок із крамничкою. Я вже двічі викупляла заставні на нього. Коли тітка помре – їй сімдесят шість, – будинок буде мій. Тоді я зроблю з крамнички кав’ярню. Ясні шпалери у квіточку, оркестр, три музиканти – піаніно, скрипка й віолончель, у глибині бар. Невеличкий, але милий. Будинок стоїть у гарному кварталі. Думаю, що за дев’ять з половиною тисяч франків його можна буде пристойно опорядити. Куплю завіси і навіть ліхтарі. Хотілося б ще мати на перший час п’ять тисяч франків про запас. І, звичайно, плата за квартири на двох горішніх поверхах. Ось про це я й думаю.

– Ти народилася в Турі?

– Так. Але ніхто не знає, де я потім була. А якщо мої справи йтимуть добре, то це нікого й не обходитиме. Гроші прикривають усе.

– Не все. Але багато що.

Равік відчув якусь ваготу в скронях і почав говорити повільніше.

– Мабуть, із мене досить, – мовив він і дістав із кишені кілька банкнот. – Ти одружишся в Турі, Роландо?

– Не відразу. Через кілька років. Я там маю приятеля.

– Ти до нього часом їздиш?

– Рідко. Він мені інколи пише. Звичайно, на іншу адресу. Він одружений, але його дружина в лікарні. Сухоти. Проживе щонайбільше рік або два, кажуть лікарі. Тоді він буде вільний.

Равік підвівся.

– Хай Бог благословить тебе, Роландо. Ти маєш здоровий глузд.

Вона довірливо усміхнулася, погоджуючись із ним. На її ясному, свіжому обличчі не було й сліду втоми, ніби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неї ніяких загадок.

Надворі був білий день. Дощ перестав. На розі вулиць, наче невеличкі броньовані башти, стояли пісуари. Портьє вже не було, ніч розтанула, почався день, і юрми людей тиснулися біля входів у метро, ніби то були отвори, в які вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому підземному богові.

Жінка злякано підвелася на канапі. Вона не крикнула, тільки здушено зойкнула, сперлася на лікті й завмерла.

– Не бійтеся, – сказав Равік. – Це я. Той самий, що привів вас сюди кілька годин тому.

Жінка полегшено відітхнула. Равік бачив її нечітко: електричні лампочки й ранок, що заповзав у вікно, сповнювали кімнату бляклим, хворобливим світлом.

– Мабуть, уже можна погасити, – мовив він і натиснув на вимикач.

Він знов відчув, як хміль м’якими ударами б’є йому в скроні.

– Хочете снідати? – спитав він.

Равік устиг забути про жінку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пішла. Він радо б спекався її. Він чимало випив, лаштунки свідомості розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розірвався, і його обступили владні, безстрашні спогади та мрії. Він хотів бути сам.

– Хочете кави? – спитав Равік. – Тут тільки її і вміють готувати.

Жінка похитала головою. Він уважніше приглянувся до неї.

– Що сталося? Тут хтось був?

– Ні.

– Але щось мало статися. Ви дивитесь на мене, як на примару.

Жінка ворухнула губами.

– Запах, – насилу вимовила вона.

– Запах? – не зрозумів Равік. – Горілка не пахне. Вишнівка і бренді також. А сигарети ви самі курите. Що ж вас налякало?

– Я не про це…

– О Господи, а про що ж?

– Це той самий… той самий запах…

– Боже, це, певне, ефір, – сказав Равік, у якого раптом сяйнув здогад. – Ефір?

Жінка кивнула головою.

– Вас колись оперували?

– Ні… але…

Равік більше не слухав. Він відчинив вікно.

– Зараз вивітриться. А ви тим часом закуріть.

Він подався до ванної і відкрутив крани. У дзеркалі він побачив своє обличчя. Він уже стояв тут кілька годин тому. І за цей час померла людина. Ну й що? Кожної хвилини помирають тисячі людей. Так каже статистика. В цьому немає нічого особливого. Але для того, хто помирає, його смерть була важливіша за все, за цілу земну кулю, що й далі не перестає крутитися.

Він сів на край ванни і скинув черевики. Завжди те саме. Німа влада речей. Тривіальність, банальна звичка у всьому своєму химерному перебігові. Квітучий берег серця біля річки кохання – та хоч би ким ти був, поетом, напівбогом чи ідіотом, а проте кожних кілька годин мусиш спускатися зі свого неба на землю, щоб помочитися. Ніде від цього не дінешся. Іронія природи. Романтична веселка над рефлексами залоз і процесом травлення. Органи найвищого екстазу за якимось диявольським задумом водночас призначені для виділення. Равік шпурнув черевики в куток. Ненависна звичка роздягатися! Навіть її не уникнеш. Це розуміє тільки той, хто живе сам. У ній була якась проклята покірність, капітуляція перед оточенням. Він часто засинав одягнений, щоб перебороти її, але цим тільки відтягав термін. Ніде від неї не дінешся.

Равік перемкнув кран на душ. Холодна вода потекла по шкірі. Він глибоко відітхнув і витерся. Втіху дають тільки прості речі. Вода, віддих, вечірній дощ. Лише той, хто самітний, розуміє і це. Вдячна шкіра. Легка кров, що плине темними каналами. Відпочинок на луці. Берези. Білі хмари літнього дня. Небо юності. Де ділися всі бурі серця? Розбилися об похмурі скелі буття.

Равік повернувся до кімнати. Жінка забилася в куток канапи, натягши ковдру до самого підборіддя.

– Холодно?

Вона похитала головою.

– Боїтесь?

Жінка кивнула головою.

– Мене?

– Ні.

– Міста за вікном?

– Так.

Равік зачинив вікно.

– Дякую, – мовила вона.

Він глянув на її потилицю, на плечі. Якась істота, що дихає поруч. Крихта чужого життя… але життя. Тепло. Не застиглий труп. Що можна дати іншому, крім дещиці тепла? І чого більше треба?

Жінка ворухнулася. Вона затремтіла, глянувши на Равіка. Він відчув, як із нього збігла хвиля тривоги, лишивши після себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Відкрилася далина. Наче він пробув ніч на іншій планеті й повернувся додому. Все раптом здалося простим – ранок, жінка… Не було більше про що думати.

– Ходи, – мовив він. Жінка витріщила на нього очі.

– Ходи ж бо, – ще раз нетерпляче сказав він.