Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 5

Господар готелю відразу впізнав Равіка.

– Дама у своєму номері, – сказав він.

– Може, ви зателефонуєте й попередите її?

– У кімнаті нема телефону. Можете спокійно піднятися нагору.

– Який номер?

– Двадцять сьомий.

– Я геть забув ім’я. Як її звати? – Господар анітрохи не здивувався.

– Маду, – сказав він і додав: – Джоан Маду. Думаю, що це не справжнє її ім’я. Мабуть, сценічне.

– Чому сценічне?

– Бо вона записалася актрисою, коли в’їздила. І звучить як сценічне, правда?

– Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмідтом. А справжнє його ім’я було Александер Марія граф фон Цамбана. Густав Шмідт – сценічне ім’я, хоч звучить воно зовсім не по-сценічному, правда?

Господар не здавався.

– У наш час багато чого трапляється, – мовив він.

– Не так уже й багато. Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.

– Дякую, з мене досить і цього.

– З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?

– Так, пане.

Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме – він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.

Равік зачинив за собою двері.

– Сподіваюсь, я вам не перешкодив? – спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.

Він поклав капелюха на стілець і спитав:

– Ви все владнали?

– Так. Клопоту було небагато.

– Не виникло ніяких труднощів?

– Ні.

Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.

– Ви десь зібралися йти? – спитав він.

– Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?

– Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?

– Немає.

– Нікого?

Жінка втомлено підвела голову.

– Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. – Вона всміхнулася. – Не дуже багато, правда?

– Так. Небагато. А пан… – Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.

– Ні, – сказала жінка, – Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.

Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.

– Ви вже вечеряли?

– Ні. Та я й не голодна.

– А взагалі ви сьогодні щось їли?

– Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…

Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.

– Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.

Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.

– У дощовику ви змерзнете, – сказав Равік. – Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.

– Удень ішов дощ…

– І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?

– В мене є светр.

Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.

– Так краще?

– Багато краще.

Вони зійшли сходами вниз. Господаря там уже не було. Замість нього біля дошки з ключами сидів портьє і розкладав листи. Від нього тхнуло часником. Поряд непорушно сиділа плямиста кицька й дивилася на нього.

– Вам і досі не хочеться їсти? – спитав Равік надворі.

– Не знаю. Хіба що трішки.

Равік підкликав таксі.

– Добре. То поїдемо в «Бель орор». Візьмемо саму перекуску.

У «Бель орор» виявилось мало відвідувачів. Було вже надто пізно. Вони вибрали столик на другому поверсі у вузенькій залі з низькою стелею. Крім них, коло вікна якась пара їла сир, а неподалік худий чоловік сидів біля цілої гори устриць. З’явився офіціант. Він критичним оком оглянув картату скатерку й вирішив її поміняти на чисту.

– Дві чарки горілки, холодної, – сказав Равік. – Ми вип’ємо, а тоді візьмемось до перекусок, – пояснив він жінці. – Думаю, для вас так буде найкраще. Цей ресторан відомий своїми hors d’oeuvres [2]. Тут, мабуть, більше нічого й немає. В кожному разі, сюди тільки задля них і приходять, їх тут безліч, гарячих і холодних, і всі дуже смачні. Зараз покуштуємо.

Офіціант приніс горілку й наготовив записник.

– Графин vin rosé [3], – сказав Равік. – Ви маєте «анжу»?

– «Анжу» розливне, рожеве, дуже добре, мсьє.

– Великий графин у кризі. І перекуски.

Офіціант пішов. У дверях він мало не стукнувся лобом із жінкою в червоному капелюшку з перами, яка швидко підіймалася сходами. Вона відштовхнула його вбік і підійшла до худого чоловіка з устрицями.

– Альбере, – сказала вона, – ти свиня…

– Тс-с, – просичав чоловік і озирнувся навколо.

– Ніяких «тс-с»!

Жінка поклала на столик мокру парасольку й рішуче сіла.

Альбера, видно, це не здивувало.

– Chérie [4], – сказав він і перейшов на шепіт.

Равік усміхнувся й підніс чарку.

– Вип’ємо одним духом! Салют!

– Салют, – мовила Джоан Маду й випила.

Офіціант привіз на візочку перекуски.

– Що ви хочете? – Равік глянув на Джоан. – Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху.

Він набрав на тарілку перекусок і подав їй.

– Нічого, як не сподобається. Приїдуть ще візочки. Це тільки початок.

Він набрав і собі тарілку і, не зважаючи більше на жінку, почав їсти. Зненацька він відчув, що вона також їсть. Він обчистив омара й подав їй.

– Покуштуйте. Це смачніше, ніж лангусти. А тепер Рâté Maison [5] зі скоринкою білого хліба. Бачите, як смачно. І ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне.

– Вам зі мною великий клопіт, – сказала жінка.

– Так. Як старшому офіціантові, – засміявся Равік.

– Справді, вам зі мною клопіт.

– Я не люблю їсти сам. Оце й усе. Як і ви.

– З мене погане товариство.

– Чого ж, – заперечив він. – За столом добре. Навіть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно.

Він глянув у бік Альбера. Червоний капелюшок із перами, постукуючи в лад своїм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме він така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав.

Джоан Маду ледь усміхнулася.

– Такого я не вмію.

– Ось їде другий візок із перекусками. Будемо їсти далі чи спершу покурите?

– Спершу покурю.

– Добре. Сьогодні я маю інші сигарети, не ті з чорним тютюном.

Равік дав їй припалити. Джоан відхилилась на спинку стільця й глибоко затяглася. Потім глянула просто у вічі Равікові.

– Гарно так сидіти, – мовила вона, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче.

Каву вони пили в «Колізеї». Велика зала, що виходила вікнами на Єлисейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.

– Ви вже думали про те, що робитимете далі? – спитав Равік.

– Ні, ще не думала.

– Ви їхали сюди з якимось наміром?

Джоан завагалася.

– Ні, якогось певного наміру в мене не було.

– Я питаю не з цікавості.

– Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…

– Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.

– А хіба ви вже забули його?

Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.

– Так, забув. Залишив папірець у готелі й не міг згадати.

– А тепер пам’ятаєте?

– Пам’ятаю. Джоан Маду.

– Я поганенька артистка. Грала невеличкі ролі. А останнім часом зовсім не грала. Та й не дуже добре розмовляю по-французькому.

– А яка ж ваша рідна мова?

– Італійська. Я виросла в Італії. І ще трохи розмовляю англійською та румунською. Мій батько був румун. Він помер. А мати англійка, вона й досі живе в Італії, не знаю, де саме.

Равік майже не слухав, що вона каже. Він страшенно нудився й не знав, про що з нею ще говорити.

– А що ви ще робили? – спитав він, аби не мовчати. – Крім того, що грали невеличкі ролі?

– Робила те, що треба було в театрі. Трохи співала й танцювала.

Равік недовірливо подивився на неї. Щоб співати й танцювати, треба мати не такий вигляд. Вона була якась блякла, сіра й не дуже знадлива. На артистку вона не скидалася. Хоч, зрештою, це слово можна тлумачити як завгодно.

– Співати й танцювати ви могли б спробувати й тут, – сказав він. – Для цього не обов’язково бездоганно володіти мовою.

– Так. Але спершу треба знайти якесь місце. А як його знайти, коли нікого не знаєш.

Морозов, раптом подумав Равік. «Шехерезада». Звичайно. Морозов знайде, куди її приткнути. Від цієї думки він трохи пожвавішав. Морозов підбив його на цей нудний вечір. Тепер він спровадить йому цю жінку, нехай Борис покаже, на що він здатний.

– Ви знаєте російську мову? – спитав він.

– Ледь-ледь. Знаю кілька пісень. Циганських. Вони дуже схожі на румунські. А чого ви питаєте?

– Я знаю одного чоловіка, що трохи розуміється на цьому. Може, він щось зробить для вас. Я дам його адресу.

– Мабуть, дарма й пробувати. Антрепренери скрізь однакові. Рекомендації мало допомагають.

Равік помітив, що жінка вгадала його намір під цим приводом спекатись її. А оскільки це була правда, він заперечив:

– Той чоловік, про якого я кажу, не антрепренер. Він портьє в «Шехерезаді». Це російський нічний клуб на Монмартрі.

– Портьє? – Джоан Маду підвела голову. – Це інша справа. Портьє знають більше за антрепренерів. З цього щось може й вийти. Ви його добре знаєте?

– Так.

Равік здивувався: вона раптом заговорила діловим тоном. Швидко в неї це виходить, подумав він.

– Він мій приятель. Звати його Борис Морозов, – сказав Равік. – Він уже років десять працює в «Шехерезаді». В них там завжди чимала програма. Й номери часто міняються. Морозов приятелює з розпорядником. Коли не буде місця в «Шехерезаді», він напевне придумає щось інше. Спробуєте?

– Спробую. Коли?

– Найкраще зайти десь о дев’ятій вечора. Тоді йому ще нема чого робити, і він матиме час побалакати з вами. Я його попереджу.

Равік уже радів, уявляючи собі, яка міна буде в Морозова. Йому враз полегшало на душі. Невиразне почуття відповідальності, що все-таки не полишало його, тепер зникло. Він зробив що міг, а далі нехай сама дає собі раду.

– Ви втомилися? – спитав він.

Джоан Маду глянула йому просто у вічі.

– Я не втомилася, – відповіла вона. – Але розумію, що сидіти зі мною невелика втіха. Ви пожаліли мене, і я вдячна вам. Ви мене витягли з готелю й поговорили зі мною. Це для мене багато важить, бо я за всі ці дні майже ні з ким словом не перемовилася. Тепер я піду. Ви для мене зробили більше, ніж досить. І ще робите. Що б зі мною було без вас!

Господи, з прикрістю подумав Равік, знов починається! Він перевів погляд на скляну стіну перед собою. За нею голуб намагався зґвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навіть не скидав його з себе. Просто дзьобав далі зерно, не звертаючи на голуба уваги.

– Це ніякий не жаль, – сказав Равік.

– А що ж?

Голуб нарешті здався. Він зіскочив з широкої спини какаду й заходився чистити пір’я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився.

– Випиймо тепер доброго старого арманьяка, – мовив Равік. – Це буде найкраща відповідь. Повірте мені, не такий я страшенний людинолюб. Скільки вечорів я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приємно?

– Ні, але з мене погане товариство. Це ще гірше.

– Я відвик шукати товариства. А ось і ваш арманьяк! Салют!

– Салют!

Равік поставив на стіл чарку.

– А тепер тікаймо з цього звіринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю?

Джоан Маду похитала головою.

– Гаразд, то підемо далі. В «Шехерезаду». Там вип’ємо. Видно, нам обом треба ще випити, і ви заразом побачите, що там робиться.

Була десь третя година ночі. Вони стояли перед готелем «Мілан».

– Ви досить випили? – спитав Равік. Джоан Маду завагалася.

– У «Шехерезаді» мені здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила ці двері… наче замало.

– На це є рада. Мабуть, у готелі щось знайдеться. А як ні, то підемо в шинок і купимо пляшку. Ходімо.

Джоан глянула на нього. Потім на двері.

– Добре, – зважилась вона, проте не рушила з місця. – Підійматися нагору… В порожню кімнату…

– Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку.

Портьє прокинувся.

– У вас є щось випити? – спитав його Равік.

– Може, коктейль із шампанським? – відразу діловито запропонував портьє, хоч іще позіхав спросоння.

– Дякую. Щось міцніше. Пляшку коньяку.

– «Курвуазьє», «мартель», «генессі»?

– «Курвуазьє».

– Гаразд, мсьє. Зараз відкоркую і принесу вам.

Вони піднялися нагору.

– Ключ у вас? – спитав Равік у Джоан.

– Кімната незамкнена.

– Якщо будете залишати кімнату незамкненою, можуть украсти гроші й папери.

– Їх можна вкрасти і з замкненої кімнати.

– Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненої важче.

– Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулиці, шукати ключа й відмикати порожню кімнату… наче відкриваєш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе ніщо не жде, крім кількох валіз.

– Ніде тебе ніщо не жде, – сказав Равік. – Треба завжди все приносити з собою.

– Можливо. Але тоді є хоч якась жалюгідна ілюзія. А тут і її немає…

Джоан кинула на ліжко плащ та берет і подивилася на Равіка. Її великі ясні очі на блідому обличчі ніби застигли в гнівному розпачі. Вона постояла так хвилину, тоді засунула руки в кишені жакета й почала сягнистим кроком ходити з кутка в куток по маленькій кімнаті, пружно обертаючись, коли доходила до кінця. Равік уважно приглядався до неї. В ній раптом з’явилась сила й рвучка грація, і кімната стала ніби затісна для неї.

У двері постукали. Портьє приніс коньяк.

– Може, ви хочете щось попоїсти? Холодна курка, сендвічі…

– Шкода гаяти час, голубе. – Равік заплатив за питво й випровадив портьє. Тоді налив чарки. – Ось. Це і примітивно, й по-варварському, але в скрутних випадках примітивне найкраще. Вишуканість добра в спокійні часи. Випийте.

– А потім?

– Потім іще вип’єте.

– Я пробувала. Не помагає. Недобре впиватися, коли ти сама.

– Треба як слід сп’яніти. Тоді поможе.

Равік сів на вузеньку хистку канапу, що стояла під прямим кутом до ліжка. Першого разу він її не помітив.

– Вона тут була, коли ви вселялися? – спитав він.

Джоан похитала головою.

– Я попросила, щоб її поставили. Не хотіла спати на ліжку. Мені здавалося, що нема глузду. Розстеляти його, роздягатися і таке інше. Навіщо? Вранці і вдень я ще якось трималась. А вночі…

– Вам потрібна якась робота. – Равік закурив сигарету. – Шкода, що ми не застали Морозова. Я не знав, що сьогодні в нього вільний день. Підіть туди завтра ввечері. Десь о дев’ятій. Він щось знайде для вас. Хоч би роботу на кухні. Тоді ви працюватимете вночі. Ви ж цього хочете?

– Так. – Джоан Маду перестала сновигати по кімнаті, випила чарку й сіла на ліжко. – Я щоночі вештаюсь по місту. Поки ходиш, то трохи краще. А коли сядеш і стеля падає тобі на голову…

– Аз вами нічого не сталося на вулиці? Ніхто вас не обікрав?

– Ні. Мабуть, видно, що в мене багато не вкрадеш. – Вона наставила Равікові порожню чарку. – А інше… мені часто хотілося, щоб хтось озвався до мене. Аби тільки не відчувати себе нічим, автоматом, що йде, і більше нічого! Аби на мене хоч глянули чиїсь очі… очі, а не камені! Аби тільки не ходити, немов тебе відцурався весь світ! Ніби на якійсь чужій планеті! – Джоан відгорнула назад волосся і взяла в Равіка повну чарку. – Не знаю, чого я розповідаю все це. І не хочу, а розповідаю. Може, тому, що всі ці дні я була німа. Може, тому, що сьогодні ввечері вперше… – Вона затнулася. – Не слухайте мене.

– Я п’ю, – сказав Равік. – Говоріть що хочете. Тепер ніч. Ніхто вас не чує. Я слухаю самого себе. Вранці все забудеться.

Він відхилився на спинку канапи. Десь у будинку шуміла вода, щось потріскувало в батареї опалення. У вікно й досі стукотів м’якими пальцями дощ.

– Коли потім повертаєшся й гасиш світло… і темрява огортає тебе, наче маска з хлороформом… тоді знов умикаєш світло і втуплюєшся… втуплюєшся…

Я вже сп’янів, подумав Равік. Сьогодні швидше, ніж звичайно. Може, через це тьмяне світло? Чи через усе разом? Але це вже не та блякла, непомітна жінка. А якась інакша. Раптом з’явились очі. І обличчя. Щось дивиться на мене. Мабуть, тіні. Це її освітлюють ніжні спалахи полум’я в моєму мозкові. Перші відблиски сп’яніння.

Він не слухав, що казала Джоан Маду. Він усе те знав і більше не хотів знати. Самітність – одвічний рефрен життя. Вона не гірша й не краща, ніж чимало іншого. Про неї тільки надто багато говорять. Людина самітна завжди й ніколи не самітна. Раптом десь в імлі зазвучала скрипка. Парк на пагорбах Будапешта, задушливі пахощі каштанів. Вітерець. І, немов молоді сови, на плечах повсідалися мрії, з очима, що світяться в присмерку. Ніч, що ніяк не стає ніччю. Пора, коли всі жінки вродливі. Вечір розгорнув брунатні крила, наче велетенський нічний метелик.

Равік підвів очі.

– Дякую, – мовила Джоан Маду.

– За що?

– За те, що ви дали мені вибалакатись, не слухаючи моїх слів. Я наче трохи ожила. Мені треба було вибалакатись.

Равік кивнув головою. Він помітив, що її чарка знов порожня.

– Гаразд, – сказав він. – Я залишу вам пляшку.

Він підвівся. Кімната. Жінка. Більше нічого. Бліде обличчя, на якому вже ніщо не світилося.

– Ви хочете йти? – спитала Джоан Маду. Вона озирнулася навколо, наче в кімнаті хтось заховався.

– Ось адреса Морозова. Його прізвище, щоб ви не забули. Завтра ввечері о дев’ятій. – Равік написав усе на бланкові для рецептів, потім відірвав аркушик і поклав на валізу.

Джоан також підвелася. Вона взяла плащ і берет. Равік глянув на неї.

– Не треба мене проводжати.

– Я й не збираюся вас проводжати. Тільки не хочу тут залишатися. Хай пізніше. Ще трохи повештаюсь по місту.

– Але ж однаково потім доведеться вернутись. І буде знов те саме. Чого б вам не лишитися тут? Адже найгірше вже минуло.

– Скоро досвіток. Коли я повернуся, почне розвиднятися. Тоді буде простіше.

Равік підійшов до вікна. Дощ не переставав. Вітер метляв його мокрі, сірі пасма в жовтому світлі ліхтарів.

– Слухайте, – мовив він. – Випиймо ще по чарці й лягайте. Погода не для прогулянок.

Він узяв пляшку. Раптом Джоан Маду опинилася біля нього.

– Не залишай мене тут, – швидко й вимогливо сказала вона, і Равік відчув її подих. – Не залишай мене тут саму! Тільки не сьогодні! Не знаю, що зі мною діється… тільки не сьогодні! Завтра я наберуся відваги, а сьогодні не можу. Я змучена, позбавлена волі, зломлена і не маю більше сили. Вам не треба було виводити мене звідси, сьогодні не треба… а тепер я не витримаю самоти.

Равік обережно поставив пляшку і вивільнив свою руку з рук Джоан.

– Дитино, – сказав він, – колись усі ми мусимо звикнути до самоти. – Вій подивився на канапу. – Я можу й тут переспати. Нема глузду йти ще кудись. А поспати кілька годин треба. О дев’ятій у мене операція. Тут можна поспати не гірше, ніж удома. Мені не вперше чергувати вночі. Вас це влаштує?

Джоан кивнула головою, але не відійшла від нього.

– О пів на восьму я мушу встати. Збіса рано. Ще збуджу вас.

– Нічого. Я встану і приготую вам сніданок, усе…

– Не треба нічого готувати, – перебив її Равік. – Я поснідаю в найближчій кав’ярні, як скромний робітник: кава з ромом і булочки. А потім ще доснідаю в клініці. Непогано було б попросити Ежені, щоб вона приготувала мені ванну. Добре, залишимось тут. Дві душі, що загубилися в осінній сльоті. Лягайте на ліжко. Якщо хочете, я спущуся вниз і посиджу з портьє, поки ви ляжете.

– Не треба, – сказала Джоан Маду.

– Я не втечу. А, крім того, нам іще дещо потрібне: подушка, ковдра і так далі.

– Я можу подзвонити.

– І я можу. – Равік пошукав кнопку. – Краще, як подзвонить чоловік.

Портьє з’явився зразу. В руках у нього була друга пляшка коньяку.

– Ви нас переоцінюєте, – сказав Равік. – Щиро дякую. Але ми – люди післявоєнного покоління. Принесіть ковдру, подушку і простирала. Мені доведеться тут заночувати. Надворі надто холодно і надто мокро. Дощ не перестає. А я тільки позавчора встав із ліжка після запалення легень. Ви можете дати мені постіль?

– Авжеж. Я й сам хотів вам запропонувати.

– Чудово. – Равік закурив. – Я на вас почекаю в коридорі. Огляну взуття перед дверима. Це моє давнє захоплення. Я не втечу, – сказав він, піймавши погляд Джоан. – Я не Йосиф Прекрасний. Не кину напризволяще свого плаща.

Надійшов портьє з постіллю. Побачивши Равіка, він зупинився. Обличчя його осяяла усмішка.

– Таке рідко трапляється.

– Зі мною таке теж рідко буває. Лише на іменини й на Різдво. Давайте постіль. Я сам занесу. А це що?

– Грілка. У вас же було запалення легень.

– Чудово. Але свої легені я грію коньяком. – Равік витяг з кишені дві банкноти.

– У вас, мабуть, немає й піжами. Я можу вам запропонувати.

– Дякую, голубе, – Равік глянув на старого портьє. – Тільки вона буде, мабуть, замала на мене.

– Ні, саме добра. І зовсім нова. Скажу вам під секретом: мені її подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волію нічні сорочки. Вона зовсім нова.

– Добре, несіть. Побачимо.

Равік почекав у коридорі. Там стояло три пари черевиків. Біля одних дверей – закриті, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропіння. Біля других були виставлені чоловічі брунатні черевики й жіночі лаковані чобітки з короткими халявками, високими підборами й застібками. Вони стояли поряд, перед одними дверима, а здавалися дивно чужими одні одним.

Портьє приніс піжаму. Вона була розкішна – блакитний штучний шовк і золоті зірки по ньому. Якусь хвилину Равік мовчки дивився на неї. Він розумів американця.

– Правда, чудова? – гордо сказав портьє.

Піжама була цілком нова. Навіть запакована у фірмову коробку «Магазен дю Лувр», де її куплено.

– Шкода, – сказав Равік. – Хотів би я бачити ту даму, що її вибирала.

– На цю ніч вона ваша. Вам не обов’язково її купувати.

– А скільки за ніч?

– Скільки дасте.

– Ви хіба не француз?

– Француз. Із Сен-Назера.

– Коли так, то вас зіпсувало спілкування з американцями. Крім того, за цю піжаму хоч скільки дай – буде замало.

– Я радий, що вона вам сподобалася. На добраніч, пане. Завтра я заберу її в дами.

– Я сам її поверну вам уранці. Збудіть мене о пів на восьму. Легенько постукайте, і я почую. На добраніч.

– Гляньте.

Равік показав Джоан Маду піжаму.

– Шати для Діда Мороза. Ваш портьє – чарівник. Зараз я навіть надягну її. Для цього треба мати не тільки відвагу, а й не боятися бути смішним.

Він постелив собі на канапі. Йому було байдуже, де спати – у своєму готелі чи тут. У коридорі була досить пристойна ванна, а в портьє він роздобув нову зубну щітку. Все інше не мало значення. Джоан була для нього немов пацієнтка.

Він налив склянку коньяку і разом із чаркою, яку приніс портьє, поставив коло ліжка.

– Думаю, цього вам досить, – сказав він. – Так простіше. Не треба мені буде вставати й дивитися, чи у вас порожня чарка, й наливати знов. Пляшку і другу чарку я поставлю біля себе.

– Мені не треба чарки. Я можу пити зі склянки.

– Ще краще.

Равік ліг на канапу. Він був задоволений, що жінка не розпитувала, зручно йому чи ні. Вона домоглася свого і тепер, хвалити Бога, не обтяжувала себе зайвою гостинністю.

Він налив чарку й поставив пляшку на підлогу.

– Салют!

– Салют! І дякую.

– Все гаразд. Я й так не мав великого бажання виходити на дощ.

– А він іще йде?

– Іде.

Знадвору крізь тишу долинав тихий стукіт, ніби до кімнати хотіло проникнути щось сіре, невтішне, позбавлене форми, сумніше за самий смуток, – якийсь далекий неозначений спогад, безмежна хвиля, яка, прилинувши, хоче забрати з собою й поховати те, що колись викинула на острівець і забула – крихту людини, світла й думки.

– Такої ночі добре пити.

– Так. Але погано бути самій. – Равік хвилину помовчав.

– До цього нам усім довелося звикати, – врешті сказав він. – Те, що раніше нас зв’язувало, тепер зруйноване. Ми тепер як намистини, що розсипалися з порваної нитки. Нема вже нічого надійного. – Він знов налив собі чарку. – Якось іще хлопцем я ночував улітку на луці. На небі не було ані хмаринки. Засинаючи, я бачив над лісом на обрії сузір’я Оріона. А потім прокинувся вночі й побачив його просто над собою. Цього я ніколи не забуду. Я вчив у школі, що Земля – планета й що вона крутиться, але сприймав це, як усю іншу книжкову мудрість, не задумуючись над нею. А тоді вперше осягнув, що це правда. Я відчув, як Земля нечутно летить у безмежному просторі. Відчув так сильно, що мало не вчепився в траву, щоб мене не скинуло. Мабуть, тому, що, прокинувшись зненацька з глибокого сну, ще позбавлений пам’яті й звичок, побачив перед собою величезне, незвично зміщене небо. Земля раптом стала для мене не досить надійною, і відтоді вона й залишилась ненадійною. – Він випив свою чарку. – Це дещо ускладнює, але багато чого й полегшує. – Він глянув у напрямку ліжка й додав: – Ви вже, мабуть, засинаєте. Коли так, то просто не відповідайте.

– Ще ні. Але скоро засну. Щось у мені ще не спить. Воно холодне й ніяк не засне.

Равік поставив пляшку біля себе на підлогу. Тепло кімнати поволі просякало в нього бурою втомою. Набігали тіні. Помахи крил. Чужа кімната, ніч, а надворі одноманітно вистукує дощ, наче десь далеко торохтить барабан… Ледь освітлена хатина на краю хаосу, малесеньке багаття, що надаремне блимає в пустелі… Чиєсь обличчя, до якого ти промовляєш…

– Ви теж колись таке відчували? – Вона помовчала.

– Відчувала. Тільки не так. Інакше. Коли я цілими днями не мала з ким перемовитись словом, а вночі тинялася по місту і скрізь бачила людей, які йшли кудись, у яких була мета, була домівка… Тільки в мене нічого не було. Тоді все поступово втрачало реальність, ніби я втонула і брела під водою по чужому місту…

Хтось піднявся сходами. Брязнув ключ, і хряснули двері. Відразу після того глухо зашуміла вода в кранах.

– Чого ви сидите в Парижі, коли у вас тут нікого немає? – спитав Равік, уже засинаючи.

– Не знаю. А куди мені їхати?

– Вам нікуди повернутися?

– Нікуди. Зрештою, ніхто нікуди не може повернутися.

Вітер шпурляв у шибки хвилі дощу.

– А чого ви приїхали в Париж? – спитав Равік.

Джоан Маду не зразу відповіла. Він подумав, що вона вже спить.

– Ми з Рашинським приїхали сюди, бо хотіли розлучитися, – нарешті сказала вона.

Ця відповідь не здивувала Равіка. Є хвилини, коли тебе ніщо не може здивувати. Чоловік, який щойно повернувся в кімнату навпроти, почав блювати. Крізь двері чути було приглушений стогін.

– То чого ж ви були в такому розпачі?

– Бо він помер! Помер! Його раптом не стало! Його не повернеш назад! Помер! Уже нічого не можна вдіяти! Невже ви не розумієте?

Джоан Маду ледь підвелася на ліжку й пильно глянула на Равіка.

Бо він пішов раніше, ніж ти встигла піти від нього. Залишив тебе саму раніше, ніж ти встигла підготуватися до цього.

– Я… я повинна була інакше ставитись до нього… Я була…

– Забудьте про це. Каяття – найдаремніша на світі річ. Нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити. Якби можна, то всі ми були б святі. Життя не ставило собі за мету зробити нас довершеними. Хто довершений, тому місце в музеї.

Джоан Маду мовчала. Равік побачив, що вона надпила зі склянки й знов відхилилась на подушку. Було ще щось… але він надто втомився, щоб думати про це. До того ж йому все було байдуже. Він хотів спати. Завтра на нього чекала операція. А це все його вже не обходило. Він поставив на підлогу поряд із пляшкою порожню чарку. Дивно, де тільки часом не опиняєшся, подумав ще він.