Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 7

– Коли мені лягати в клініку, Равіку? – спитала Кет Гегстрем.

– Коли хочете. Завтра, післязавтра, коли завгодно. На день пізніше, на день раніше – не має значення.

Вона стояла перед ним, по-хлоп’ячому струнка, впевнена, вродлива і вже не дуже молода.

Равік два роки тому вирізав їй апендикс. То була його перша операція в Парижі. Кет Гегстрем виявилась добра на почин. Відтоді він весь час мав роботу, і поліція жодного разу не турбувала його. Для нього Кет була ніби талісман.

– Цього разу я боюся, – мовила вона. – Не знаю чому, але боюся.

– Нема чого. Це звичайна операція.

Кет підійшла до вікна й виглянула надвір, на подвір’я готелю «Ланкастер». Могутній крислатий каштан простяг свої старі руки до мокрого неба.

– Цей дощ, – сказала вона. – Я виїздила в дощ із Відня. Прокинулася в Цюриху – і знов дощ. І тут також. – Вона засунула завісу. – Не знаю, що зі мною діється. Мабуть, я старіюся.

– Завжди так здається, коли людина ще не стара.

– У мене мав би бути інший настрій. Два тижні тому я розлучилася. Треба було б радіти. А я якась стомлена. Все повторюється, Равіку. Чому?

– Ніщо не повторюється. Повторюємось ми, оце й усе.

Кет усміхнулася й сіла на канапу, що стояла біля декоративного каміна.

– Добре, що я вернулася. Відень став гнітючою казармою. Німці його розтоптали. І австрійці разом з ними. Австрійці також, Равіку. Мені здавалося, що австрійський нацист – це щось протиприродне. Але я сама їх бачила.

– Нема нічого дивного. Влада – найзаразливіша хвороба з усіх.

– Так, і вона найдужче спотворює людей. Тому я й розлучилася. Чарівний гульвіса, за якого я два роки тому вийшла заміж, раптом обернувся в горлатого штурмфюрера, що змушував старого професора Бернштейна мити вулицю, а сам стояв і сміявся. Бернштейна, який рік тому вилікував його від запалення нирок – нібито за те, що гонорар був надто високий. – Кет Гегстрем скривилася. – Гонорар, який заплатила я, а не він.

– От і радійте, що розв’язалися з ним.

– Він вимагав за розлучення двісті п’ятдесят тисяч шилінгів.

– Дешево, – сказав Равік. – Усе, що можна владнати з допомогою грошей, коштує дешево.

– Він нічого не дістав. – Кет Гегстрем підвела голову. В неї було вузьке обличчя, бездоганно окреслене, мов камея. – Я йому сказала, що я думаю про нього, про його партію та про їхнього фюрера, й запевнила, що відтепер говоритиму все це відверто. Він спробував налякати мене гестапо й концентраційним табором. Я його взяла на глузи. Сказала, що я поки що американка й перебуваю під захистом посольства. Зі мною нічого не станеться, а от йому, через те що я його дружина, все може бути. – Вона засміялася. – Про це він не подумав. І відтоді більше не ставав мені на перешкоді.

Посольство, захист, протекція, подумав Равік. Наче мова йде про якусь іншу планету.

– Мені дивно, що професорові Бернштейну й досі дозволяють практикувати, – сказав він.

– Більше не дозволяють. Він прийняв мене тайкома, коли почалася перша кровотеча. Слава Богу, що я можу позбутися цієї дитини. Народити від нациста… – Її аж пересмикнуло.

Равік підвівся.

– Мені треба йти. Вебер після обіду ще раз огляне вас. Тільки задля проформи.

– Я знаю. А однаково цього разу мені страшно.

– Послухайте, Кет… Це ж не вперше. І операція простіша, ніж видалення апендикса, яку я робив вам два роки тому. – Равік обережно обняв її за плечі. – Ви були першою, кого я оперував у Парижі. Це як перше кохання. Я буду обережний. А крім того, ви мій талісман. Принесли мені щастя. І надалі повинні приносити.

– Так, – сказала вона й глянула на нього.

– Ну й добре. Прощавайте, Кет. О восьмій вечора я зайду по вас.

– Прощавайте, Равіку. Зараз я піду до Менбоше й куплю собі вечірню сукню. Треба ж мені скинути з себе цю втому. І це відчуття, ніби я заплуталася в павутинні. Ох, той мені Відень, – сказала вона й гірко всміхнулася. – Місто мрій…

Равік спустився ліфтом і пройшов вестибюлем повз бар. Там сиділо кілька американців. Посеред вестибюля на столі стояв великий букет червоних гладіолусів. У сіруватому тьмяному світлі вони кольором нагадували закипілу кров. Аж підійшовши ближче, Равік побачив, що квітки свіжі, їх так міняло світло, що пробивалося знадвору.

На другому поверсі готелю «Інтернасіональ» панував шарварок. У багатьох кімнатах двері були відчинені навстіж, покоївка і коридорний то забігали туди, то знов вибігали, а господиня командувала ними, стоячи в коридорі. Равік піднявся сходами нагору.

– Що сталося? – спитав він.

Господиня, огрядна жінка з величезними грудьми й маленькою головою в коротких чорних кучерях, відповіла:

– Іспанці вибралися.

– Я знаю. Але навіщо так пізно прибирати кімнати?

– Вранці вони нам будуть потрібні.

– Приїздять нові німецькі емігранти?

– Ні, іспанські.

– Іспанські? – перепитав Равік, не відразу збагнувши, що вона має на думці. – Як це? Вони ж щойно виїхали.

Господиня глянула на нього чорними блискучими очима й посміхнулася. В тій посмішці була і простацька мудрість, і простацька іронія.

– А інші повертаються.

– Які інші?

– Їхні супротивники, звичайно. Так завжди буває. – Господиня гукнула щось покоївці. – В нас давній готель, – не без гордощів повела вона далі. – І наші пожильці залюбки повертаються сюди. Вони вже чекають на свої колишні кімнати.

– Уже чекають? – здивувався Равік. – Хто?

– Панове з ворожого табору. Більшість їх уже мешкали тут. Звичайно, дехто за цей час загинув. А решта зупинилися в «Біарриці» та в «Сен-Жан де Люзі» й чекали, поки звільняться кімнати.

– Хіба вони вже тут були?

– Отакої, пане Равіку! – Господиню здивувала його нетямущість. – Певне, що були. Під час диктатури Примо де Ривери. Їм тоді довелося тікати, й вони жили в нас. Коли Іспанія стала республіканською, вони повернулися назад, а до нас приїхали монархісти й фашисти. Тепер уже останні з них вертаються додому, а республіканці знов приїздять сюди. Ті, що ще залишилися.

– Справді. Я про це якось не подумав.

Господиня заглянула до однієї кімнати. Над ліжком висіла кольорова літографія з зображенням колишнього короля Альфонса.

– Зніми його, Жанно! – гукнула вона. Покоївка зняла портрет.

– Так. Постав сюди.

Господиня поставила портрет праворуч під стіною і пішла далі. В сусідній кімнаті висів портрет генерала Франко.

– Цього також зніми. І постав до Альфонса.

– Чого ж ті іспанці не забрали своїх портретів із собою? – спитав Равік.

– Емігранти рідко забирають портрети, коли повертаються на батьківщину, – пояснила господиня. – Портрети дають їм розраду на чужині. А коли вертаєшся, вони вже не потрібні. Та й рами незручно перевозити, і скло легко б’ється. Портрети майже завжди залишаються в готелях.

Вона поставила під стіну в коридорі ще два портрети гладкого генералісимуса, одного Альфонса й невеличкий портрет генерала Кейпо де Льяно.

– Святих можна не знімати, – вирішила вона, побачивши в одній кімнаті яскравий образ мадонни. – Святі дотримуються нейтралітету.

– Не завжди, – заперечив Равік.

– У важкі часи Бог завжди має якийсь шанс. Я вже набачилась тут атеїстів, що молилися Богу. – Господиня крутнула лівим плечем, поправляючи груди. – А ви ніколи не молилися, коли опинялись у безвиході?

– Звичайно, ні. Але я не атеїст. Я просто скептик.

На сходах з’явився коридорний із цілим оберемком портретів.

– Ви хочете змінити декорації? – спитав Равік.

– Авжеж! У готельній справі треба мати великий такт. Тоді в тебе буде й добра слава. Особливо з такими клієнтами, як у нас. Вони в цих справах дуже чутливі, я вже знаю. Кому сподобається кімната, коли зі стіни на нього гордовито дивитиметься його смертельний ворог, намальований яскравими фарбами, та ще й у позолоченій рамі? Хіба не правда?

– Правда. На сто відсотків. Господиня обернулася до хлопця.

– Постав сюди портрети, Адольфе. Ні, краще постав їх рядком під ту стіну проти світла, щоб було видно.

Коридорний щось буркнув і заходився виставляти портрети.

– А що ви тепер повісите в кімнатах? – поцікавився Равік. – Оленів, краєвиди, виверження Везувію тощо?

– Хіба як не стане давніх портретів. Я переважно вивішую їх.

– Яких давніх?

– Ну, що раніше тут висіли. Тих, що їх ті панове полишали, коли вернулися до влади. Ось вони.

Господиня показала на ліву стіну коридору, де хлопець уже виставив рядком нові портрети, якраз навпроти тих, що їх повиносили з кімнат. Там були два портрети Маркса, три портрети Леніна, з яких один був наполовину заліплений папером, кілька малих, оправлених у рамці чорно-білих портретів Негріна та інших керівників республіканської Іспанії, портрет Троцького. Вони були непоказні, жоден із них не вигравав барвами, орденами та емблемами, як помпезні Альфонси, Примо де Ривери і Франко під правою стіною. Два світи мовчки дивились один на одного у тьмяно освітленому коридорі, а між ними стояла господиня французького готелю, обдарована тактом, досвідом та іронічною мудрістю свого народу.

– Коли ті панове вибралися, я їх приховала, – мовила вона. – У теперішні часи уряди довго не тримаються. Самі бачите, що я не помилилась. От тепер вони мені й пригодяться. В готельній справі треба дивитися далеко вперед.

Вона показала коридорному, де який портрет повісити. Троцького господиня відіслала назад у льох, він їй видався надто непевним. Равік оглянув той портрет, що був наполовину заліплений. Він наддер папір, і звідти з’явилася голова усміхненого Троцького. Його, мабуть, заліпив якийсь прибічник Сталіна.

– Бачите, – сказав Равік. – Іще один, замаскований Троцький. Знятий за добрих давніх часів.

Господиня взяла портрет.

– Цей можна викинути. Він ні на що не годиться. Одна половина весь час ображає другу. – Вона віддала портрет хлопцеві. – Зніми рамку, Адольфе. Вона з доброго дуба.

– А що ви зробите з тими портретами, що зняли? З Альфонсами і Франко?

– Сховаю в льох. Хтозна, може, вони ще знадобляться.

– У вас, мабуть, не льох, а казка. Тимчасовий мавзолей. Там є ще якісь портрети?

– Певне! Є ще російські – кілька портретів Леніна у картонних рамках, – ану ж колись цих не вистачить. І портрети останнього царя. Залишилися від росіян, що тут повмирали. Один навіть розкішний олійний портрет, намальований з натури, у важкій позолоченій рамі. Він належав пожильцеві, що наклав на себе руки. Є й італійці. Два Гарібальді, три королі і трохи попсований Муссоліні на газетному папері, з тих часів, коли він ще був соціалістом і жив у Цюріху. Він, правда, цінний тільки як рідкість, ніхто не хоче, щоб він висів на стіні.

– А німці теж у вас є?

– Є кілька портретів Маркса, вони найчастіше трапляються. І один Лассаль, один Бебель… А ще груповий портрет – Еберт, Шейдеман, Носке та інші люди. Носке на ньому заляпаний чорнилом. Мені казали, що він став нацистом.

– Це правда. Можете повісити його разом із соціалістом Муссоліні. А з іншого табору нікого з німців не маєте?

– Чому ж, маємо Гінденбурга, кайзера Вільгельма, Бісмарка і… – господиня всміхнулася, – навіть Гітлера в дощовику. Ми непогано вкомплектовані.

– Що? – здивувався Равік. – Гітлера? Звідки він у вас?

– Лишив один гомосексуаліст. Він приїхав сюди тридцять четвертого року, коли в Німеччині вбили Рема та інших. Чогось дуже боявся і весь час молився. Звався Пуці. Потім його забрав із собою один багатий аргентинець. Хочете побачити портрет Гітлера? Він у льоху.

– Не тепер. І не в льоху. Я краще погляну на нього, коли такими портретами будуть обвішані всі номери в готелі.

Господиня пильно глянула на нього.

– Ага. – врешті мовила вона. – Ви хочете сказати, коли вони приїдуть сюди як емігранти?

Борис стояв у вишитій золотом лівреї перед «Шехерезадою». Він відчинив дверці таксі. З машини виліз Равік. Морозов усміхнувся.

– А мені здавалося, що ти не хотів приходити сюди.

– Я й не хотів.

– Це я його присилувала, Борисе. – Кет Гегстрем обняла Морозова. – Хвалити Бога, що я знов із вами!

– У вас російська душа, Катю. Бозна-чому вам судилося народитись у Бостоні. Заходь, Равіку. – Морозов розчинив вхідні двері. – Людина велика у своїх задумах, але слабка в здійсненні їх. У цьому наше лихо і наш чар.

«Шехерезада» була оздоблена як східне шатро. Офіціантами були росіяни в червоних черкесках, а оркестр складався з російських і румунських циганів. Гості сиділи біля столиків на лаві, що тяглася вздовж усієї стіни. В залі було темнувато й досить людно.

– Що ви будете пити, Кет? – спитав Равік.

– Горілку. І нехай грають цигани. З мене досить «Віденського лісу» в ритмі військового маршу. – Кет скинула черевички й підібгала під себе ноги. – Я вже не втомлена, Равіку, – мовила вона. – Кілька годин у Парижі – і я зовсім інша. А проте в мене й досі таке почуття, ніби я втекла з концтабору. Ви можете таке уявити?

Равік подивився на неї.

– Приблизно можу.

Офіціант приніс невеличкий графин горілки й чарки. Равік налив їх і подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тоді озирнулася по залі.

– Старий балаган, – усміхнулася вона. – Але вночі він обертається в казкову печеру, де можна сховатись і мріяти.

Вона відхилилася на спинку лави. Лагідне світло, що лилося з-під скляної стільниці, освітлювало її обличчя.

– Равіку, чому вночі все стає якесь барвистіше? Все здається легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюєш мріями. Чому?

Він усміхнувся.

– Якби не мрії, ми б не могли витримати дійсності. Оркестранти почали настроювати інструменти. Зазвучали квінти й скрипкові пасажі.

– Ви не схожі на людину, що дурить себе мріями, – сказала Кет.

– Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечніше.

Зазвучала музика. Спершу тільки цимбали. М’які, вкутані замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодію, підкинули її вгору ніжним гліссандо і, повагавшись, передали далі скрипкам.

Циган неквапом перейшов залу й зупинився біля їхнього столика. Він стояв, усміхаючись і притискаючи скрипку до плеча. Настирливі очі й жадібно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки він скидався б на торговця худобою, а зі скрипкою був посланцем степів, чарівних вечорів, безмежного простору і всього того, що не вкладається в дійсність.

Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. Їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.

Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.

– Равіку, ви були коли-небудь щасливі?

– І не раз.

– Я не про те. Я хочу сказати – щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.

Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя – кохання.

– Не раз, Кет, – сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.

– Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?

– Не знаю. Я давно тут не був.

– Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.

– То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.

– Дивний голос, – сказала Кет. – Сумний і водночас бунтівний.

– Це такі пісні.

– Або я така. Ви розумієте слова?

– «Я вас кохав». Романс на слова Пушкіна.

– Ви знаєте російську мову?

– Тільки те, чого мене навчив Морозов. Переважно лайку. Щодо лайки, то російська мова просто видатна.

– Ви не любите говорити про себе, правда?

– Я не люблю про себе навіть думати. – Кет помовчала.

– Часом мені здається, що давнє життя скінчилося, – мовила вона. – Безтурботність, надія – все це минуло.

Равік усміхнувся.

– Воно ніколи не скінчиться, Кет. Життя надто велика річ, щоб скінчитися раніше, ніж ми перестанемо дихати.

Вона не слухала його.

– На мене часто нападає страх, – повела вона далі. – Якийсь раптовий, нез’ясовний страх. Таке почуття, наче ми вийдемо звідси й побачимо, що світ завалився. У вас воно теж буває?

– Так, Кет. Воно в кожного буває. Ось уже двадцять років уся Європа заражена цією хворобою.

Вона мовчала, дослухаючись до музики.

– А тепер уже не російська пісня.

– Ні. Італійська. «Санта Лючія».

Промінь прожектора перебіг зі скрипаля на столик біля оркестру. Тепер Равік побачив жінку, що співала. Це була Джоан Маду. Вона сиділа сама за столиком, спершись на нього рукою, й дивилася кудись поперед себе, ніби задумалась і нікого не бачила навколо. В яскравому світлі її обличчя здавалося дуже блідим. На ньому не лишилося й сліду від того погаслого, неживого виразу, що його знав Равік. Воно світилося бентежною приреченою красою, і він згадав, що вже раз коротку хвилю бачив його таким – уночі в її кімнаті, але тоді він подумав, що то йому, захмелілому, привиділось, і все зразу зникло. І ось знов те саме обличчя, ще краще, ніж того разу.

– Що з вами, Равіку? – спитала Кет. Він повернувся до неї.

– Нічого. Просто знайома пісня. Неаполітанський сентиментальний романс.

– Спогади?

– Ні. В мене немає спогадів.

Він відповів гостріше, ніж хотів, і Кет пильно подивилась на нього.

– Інколи мені хотілося б знати, що з вами діється, Равіку.

Він махнув рукою.

– Те саме, що й з кожним. У наш час світ повний авантурників, що стали ними не з власної волі. Їх можна зустріти в кожному готелі для втікачів. І в кожного своя історія, яка для Александра Дюма чи Віктора Гюго була б знахідкою. А тепер тільки-но почнеш розповідати її, як твій слухач уже позіхає. Нате ще чарку, Кет. Тепер найнеймовірніша пригода – нескаламучене, спокійне життя.

Оркестр заграв блюз. Танцювальна музика в нього виходила кепсько. Кілька пар почало танцювати. Джоан Маду підвелася й рушила до виходу. Вона йшла так, ніби зала була порожня. Раптом Равік згадав, що про неї сказав Морозов. Джоан пройшла досить близько від їхнього столика. Равікові здалося, що вона побачила його, але її погляд відразу байдуже ковзнув кудись повз нього, і вона вийшла.

– Ви знаєте цю жінку? – спитала Кет, що стежила за Равіком.

– Ні.