Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 8

– Бачите, Вебере? – спитав Равік. – Ось… і ось… і ось тут…

Вебер схилився над операційним столом.

– Так…

– Маленькі вузлики, ось… і ось. Це не прості потовщення і не зрощення…

– Ні…

Равік випростався.

– Рак, – сказав він. – Безперечний, виразний рак. Давно в мене не було такого збіса складного випадку. Дзеркало нічого не показує, під час обмацування в ділянці тазу виявлено тільки невеличке пом’якшення з одного боку, ледь відчутну припухлість, може, кісту або міому, нічого загрозливого, проте знизу добратися не можна. Довелося різати, і раптом ми знаходимо рак.

Вебер подивився на нього.

– Що ви будете робити?

– Можна взяти заморожений зріз і дослідити тканину під мікроскопом. Буассон ще в лабораторії?

– Напевне.

Вебер попросив сестру подзвонити в лабораторію. Вона швидко вийшла, нечутно ступаючи гумовими підошвами.

– Треба оперувати далі, зробити гістероектомію, – мовив Равік. – Робити ще щось нема глузду. Найгірше те, що вона нічого не знає. Який пульс? – спитав він у сестри, що дазала наркоз.

– Рівний. Дев’яносто.

– Кров’яний тиск?

– Сто двадцять.

– Добре.

Равік подивився на Кет Гегстрем. Вона лежала на операційному столі в положенні Тренделенбурга.

– Треба було б її попередити. Отримати згоду. Не можна ж так просто пошматувати людину… Чи можна?

– За законом можна. А взагалі… ми однаково вже почали.

– Мусили. Звичайним способом нічого не можна було зробити. Але це вже інша операція. Викинути матку не те саме, що зробити аборт.

– Мені здається, вона вам довіряє, Равіку.

– Не знаю. Мабуть. Але чи вона погодилася б… – Він поправив ліктем гумовий фартух, пов’язаний поверх білого халата. – А все-таки… Поки що спробую заглянути далі. Ще встигнемо вирішити, чи робити гістероектомію. Скальпель, Ежені.

Він продовжив розріз до пупка, дрібніші судини затиснув, більші перехопив подвійними вузлами, взяв другого скальпеля й розрізав жовтувату фасцію. Потім відділив м’язи тупим боком ножа, підняв очеревину, розрізав її і затиснув краї.

– Розширювач!

Молодша сестра вже тримала його напоготові. Вона спустила ланцюжок з тягарцем і причепила до нього пластинку.

– Серветки!

– Є серветки.

Равік обіклав вологими теплими серветками розтин і обережно ввів щипці. Тоді підвів очі.

– Гляньте сюди, Вебере… і сюди. Ось широка зв’язка. Ущільнена, тверда маса. Неможливо взяти щипцями. Надто далеко зайшла хвороба.

Вебер уважно оглянув те місце, на яке показував Равік.

– А тут ось бачите, – повів далі Равік. – Ці артерії вже не можна затиснути. Надто вони витончилися. І тут метастази. Безнадійно…

Він обережно зрізав тоненьку стяжку тканини.

– Буассон у лабораторії?

– Так, – відповіла сестра. – Я йому дзвонила. Він чекає.

– Добре. Пошліть йому пробу. Ми почекаємо наслідків. Хвилин за десять аналіз буде готовий.

– Скажіть йому, хай повідомить нас по телефону про наслідки, – додав Вебер. – Відразу ж. Операцію поки що припинимо.

Равік випростався.

– Пульс?

– Дев’яносто п’ять.

– Кров’яний тиск?

– Сто п’ятнадцять.

– Добре. Думаю, нам нема чого більше зважувати, Вебере, чи оперувати хвору без її згоди. Тут уже нічого не можна зробити.

Вебер кивнув головою.

– Тільки зашити, – сказав Равік. – Видалити плід, і все. Зашити й нічого їй не казати.

Він подивився на розпанахане тіло, обкладене серветками. В сліпучому електричному світлі ті серветки здавалися ще білішими, ніби свіжий сніг над червоним кратером розчахнутої рани. Кет Гегстрем, тридцятичотирирічна жінка, примхлива, струнка, засмагла, тренована, сповнена жадоби до життя, – і приречена на смерть якимось прихованим, невидимим ворогом, що спустошує її клітини.

Равік знов схилився над хворою.

– Ми ж іще повинні…

Дитина. В ньому тілі, що вже розпадалось, наосліп пробивалося до світла нове життя. Приречене разом із тілом, воно ще жадібно їло, смоктало соки, гнане тільки бажанням росту, невідоме щось, яке могло б колись гратися в парках, чимось стати – інженером, священиком, солдатом, убивцею, людиною, щось, яке жило б, страждало, раділо і руйнувало… Інструмент обачно рухався вздовж невидимої стіни, наштовхнувся на опір, обережно зломив його, видалив… Кінець. Кінець кровообігові, що не осяг свідомості, не осяг життя – віддиху, захвату, нарікань, становлення, росту. Не залишилось нічого, тільки клаптик мертвого бляклого м’яса і трохи витеклої крові.

– Нема ще відомостей від Буассона?

– Нема. От-от будуть.

– Можна ще кілька хвилин почекати. Равік відступив від столу.

– Пульс?

Він побачив за екраном очі Кет. Вона дивилася на нього, але не застиглим поглядом, а так, немов бачила його і все знала. На мить йому здалося, що вона прокинулась. Він ступив крок і зупинився. Не може бути! Йому тільки здалося. Гра світла.

– Пульс?

– Сто. Кров’яний тиск сто дванадцять. Падає.

– Пора, – сказав Равік. – Буассон міг би вже скінчити.

Унизу приглушено задзвонив телефон. Вебер глянув на двері. Равік не обернувся. Він напружено чекав. Він чув, як відчинилися двері і зайшла сестра.

– Так, – сказав йому Вебер. – Рак.

Равік кивнув головою і знов узявся до роботи. Зняв щипці й затискачі. Забрав розширювач, серветки. Поряд із ним Ежені рахувала інструменти.

Він почав зашивати рану, вправно, ретельно, уважно, весь зосередившись на своїй роботі, більше ні про що не думаючи. Могила закривалася. З’єднувались шари тканин, аж до останнього, верхнього. Він наклав скобки й випростався.

– Усе.

Ежені натиснула на педаль, опустила стіл у горизонтальне положення й накрила Кет простиралом. «Шехерезада», подумав Равік. Позавчорашній день, сукня від Менбоше… чи ви були коли-небудь щасливі… Не раз… я боюся… звичайна операція… Грали цигани. Він глянув на годинник над дверима. Дванадцята. Обід. Тепер скрізь відчиняються двері контор, фабрик, і звідти на вулицю рине потік здорових людей. Сестри викотили плаский візок з операційної. Равік скинув гумові рукавиці, підійшов до вмивальника й заходився мити руки.

– Викиньте сигарету, – сказав Вебер, миючись біля другого вмивальника. – Обпечете губи.

– Ага, дякую. Хто їй скаже про все, Вебере?

– Ви, – не задумуючись, відповів той.

– Доведеться їй пояснити, чому ми її оперували. Вона сподівалася, що то буде звичайний аборт. Сказати їй правду ми не можемо.

– Щось вигадаєте, – впевнено мовив Вебер.

– Ви так вважаєте?

– Звичайно. Маєте ще час до вечора.

– А ви?

– Мені вона не повірить. Вона знає, що оперували її ви, й захоче все почути від вас. У неї тільки виникла б підозра, якби прийшов я.

– Справді.

– Не розумію, як могла хвороба охопити все за такий короткий час.

– Могла. Хотів би я знати, що я їй скажу.

– Та вже щось придумаєте. Мовляв, кіста або міома.

– Так, – сказав Равік. – Кіста або міома.

Уночі він іще раз зайшов до клініки. Кет спала. Ввечері вона була прокинулась, виблювала, десь із годину не могла заспокоїтися, потім знов заснула.

– Вона щось питала?

– Ні, – відповіла рум’яна сестра. – Вона ще не цілком отямилась і нічого не питала.

– Думаю, вона спатиме до ранку. А часом би прокинулась і щось питала, скажіть, що все було гаразд. Їй треба спати. Дасте снодійне, коли буде необхідно. Якщо вона знов буде неспокійна, викличте доктора Вебера або мене. В готелі знатимуть, де мене знайти.

Равік стояв на вулиці, мов людина, якій знов пощастило врятуватися втечею. Мине ще кілька годин, і він змушений буде збрехати в очі, що довірливо дивитимуться на нього. Ніч раптом здалася йому теплою і мерехтливою. Знов сіру проказу життя милосердо прикриють кілька годин, що їх подарувала доля, і потім відлетять геть, мов голуби. І ті години також брехня, ніщо нікому не дарується, вони – тільки відтягування терміну. Але що не відтягування терміну? Хіба не все на світі – відтягування терміну, милосерде відтягування терміну, барвистий прапор, що прикриває чорну браму, яка невблаганно наближається до нас?

Равік зайшов у бістро й сів за мармуровий столик біля вікна. В залі було накурено й гамірно. З’явився офіціант.

– Чарку «дюбоне» й пачку сигарет «Колоніаль».

Він відкрив пачку й закурив сигарету з чорним тютюном. Поруч кілька французів сперечалися про свій продажний уряд і Мюнхенську угоду. Равік майже не слухав їх. Кожен усвідомлював, що світ байдуже котиться до нової війни. Проти цього ніхто не заперечував. Відтягти її, хоч на рік відтягти, – тільки за це вистачало ще сили боротися. Навіть тут відтягування… завжди те саме.

Він випив чарку «дюбоне». Солодкавий затхлий смак аперитиву викликав нудоту. Навіщо він його замовляв? Він підкликав офіціанта.

– Чарку коньяку.

Потім відвернувся до вікна, намагаючись відігнати невеселі думки. Коли однаково не можна нічого вдіяти, то навіщо доводити себе до божевілля? Він згадав, коли опанував цю науку, одну з найважливіших у своєму житті…

Це було в серпні 1916 року поблизу Іпра. За день перед тим їхню роту відвели з переднього краю на відпочинок. Це вперше, відколи вони попали на фронт, їм випала така спокійна позиція. Нікого не вбило. Тепер вони лежали на теплому серпневому сонці навколо невеличкого багаття й пекли картоплю, яку знайшли на полі. Через хвилину від тієї ідилії нічого не залишилося. Несподіваний артилерійський обстріл… снаряд улучив просто в багаття… Коли Равік, живий і цілий, отямився, то побачив, що двох солдатів убито, а неподалік лежить його товариш Пауль Месман, якого він знав змалечку, з яким разом грався, ходив до школи, з яким був нерозлучний… Пауль лежав з розпанаханим животом, з якого вивалились нутрощі…

Вони віднесли Месмана на брезенті в польовий лазарет. Ішли навпростець стернею, ледь беручись угору. Несли вчотирьох, кожен тримаючи за один кінець. Поранений лежав на рудому брезенті й притискав руками білі, масні, криваві нутрощі. Рот у нього був розтулений, очі безтямно витріщені.

Він помер через дві години, і одну з них безперестанку кричав.

Равік згадав, як вони повернулися назад. Він сидів у бараці, отупілий і розбитий. Йому ще не доводилось такого бачити. Там його й знайшов Качинський, командир їхнього відділення, а до війни – швець.

– Ходи зі мною, – сказав він. – У баварців у польовому буфеті є пиво, горілка й навіть ковбаса.

Він витріщив на нього очі. Не міг збагнути такої тваринної черствості. Качинський хвилину дивився на нього, тоді мовив:

– Хочеш не хочеш, а підеш. Навіть якщо тебе доведеться гнати палицею. Сьогодні ти нажерешся, налигаєшся і сходиш у бардак.

Він нічого не відповів. Качинський сів коло нього.

– Я знаю, що з тобою. І знаю, що ти думаєш тепер про мене. Але я тут два роки, а ти два тижні. Послухай! Чи можемо ми чимось допомогти Месманові? Ні. Сам знаєш, що ми б головами наклали, якби була хоч найменша надія врятувати його.

Він глянув на Качинського. Так, він знав. Знав, що Качинський наклав би головою задля товариша.

– Ну от. Месман загинув. Ми йому нічим не можемо допомогти. А за два дні нас знов поженуть на передній край. І цього разу там не буде такого затишку, як тоді. Коли ти сидітимеш тут і думатимеш про Месмана, то сам себе зведеш зі світу. Розшарпаєш собі нерви і втратиш той сприт, що солдат мусить мати. Може, саме настільки, що під час другого обстрілу вчасно не сховаєшся. Спізнишся на півсекунди, і тоді ми понесемо в лазарет тебе, як Месмана. Кому це треба? Месманові? Ні. Комусь іншому? Теж ні. Просто буде тобі каюк, от і все. Втямив тепер?

– Втямив, та однаково не можу.

– Стули пельку! Зможеш. Інші також змогли. Ти не перший.

Після тієї ночі йому полегшало. Він пішов з Качинським і засвоїв свій перший фронтовий урок. Допомагай, коли можеш. Роби все, що можеш. Та коли вже нічого не можеш зробити – забудь! Відвернися! Не розкисай! Співчуття можна дозволити собі в спокійні часи. Не тоді, коли йдеться про життя і смерть. Поховай мертвих і хапай зубами життя! Тобі воно ще знадобиться. Жалоба жалобою, а факти фактами. Жалоба не буде меншою, коли ти дивитимешся фактам у вічі. Тільки так можна вижити.

Равік випив коньяк. Французи за сусіднім столиком і далі теревенили про свій уряд. Ппо неспроможність Франції. Про Англію. Про Італію. Про Чемберлена… Слоса, слова. Єдині, хто діяв, це ті інші. Вони були не дужчі, тільки рішучіші. Вони були не відважніші, тільки знали, що їм не чинитимуть опору. Відтягнення війни… І на що ж вони той час використовували? Може, озброювалися, надолужували прогаяне, збиралися на силі? Ні. Дивилися, як інші озброюються… і, нічого не роблячи, чекали, сподівалися на нове відтягнення війни. Давня пригода стада моржів. Їх було на березі сотні, а між ними – єдиний мисливець, що вбивав їх палицею одного за одним. Об’єднавшись, моржі б його легко розчавили, та вони лежали, дивилися, як мисливець ішов, орудуючи палицею, і не ворушилися: адже він убивав сусідів, одного за одним, але сусідів. Історія європейських моржів. Вечірня заграва цивілізації. Присмерк стомлених, млявих богів. Збляклі стяги прав людини. Розпродаж континенту. Дедалі ближчий потоп. Крамарська метушня навколо останніх цін. Давній скорботний танець на вулкані. Народи, яких знов поволі ведуть на жертовний вівтар. Вівцю принесуть у жертву, а блохи врятуються. Як завжди.

Равік погасив сигарету й оглянувся. Навіщо все це? Хіба вечір щойно не був такий лагідний, як голуб, як м’який сірий голуб? Поховай мертвих і хапай зубами життя. Час спливає швидко. Головне – вистояти. Колись ти будеш потрібний. Бережи себе і будь готовий. Він покликав офіціанта й розрахувався.

У «Шехерезаді», коли Равік зайшов туди, було темно. Грав циганський оркестр, і тільки на столик біля музикантів, де сиділа Джоан Маду, падаз промінь прожектора.

Равік зупинився біля дверей. Підійшов офіціант і відсунув йому столик. Але Равік стояв далі й дивився на Джоан Маду.

– Горілки? – спитав офіціант.

– Так. Графинчик.

Равік сів до столика, налив чарку і швидко випив. Він хотів відігнати від себе все, про що думалось дорогою. Примару минулого й примару смерті, розпанаханий снарядом живіт і живіт, поточений раком. Він помітив, що сидить біля того самого столика, де сидів два дні тому з Кет Гегстрем. Поряд звільнився інший столик, проте Равік не пересів туди. Байдуже, чи він сидітиме тут, чи там, – Кет Гегстрем це не допоможе. Як сказав колись Вебер? Навіщо так перейматися, якщо випадок безнадійний? Робимо, що можемо, і спокійно йдемо додому. А то що б з нами сталося? Так, що ж з нами сталося? Він слухав голос Джоан Маду, що долинав від оркестру. Кет правду казала, той голос хвилював. Равік узяв графинчик з прозорою горілкою. Бувають миті, коли барви розпадаються і життя сіріє під безсилими руками. Таємничий відплив. Німа цезура між двома віддихами. Черговий укус часу, що поволі з’їдає серце. Санта Лючія люнтана, співав той самий голос у супроводі оркестру. Він котився, ніби морська хвиля з другого, забутого берега, де щось цвіло.

– Подобається вона вам?

– Хто?

Равік стрепенувся. Біля нього стояв господар «Шехерезади». Він кивнув у бік Джоан Маду.

– Гарно. Дуже гарно.

– Звичайно, не сенсація. Але впереміш з іншими номерами може йти.

Господар нечутною ходою пішов далі. На мить у яскравому світлі прожектора майнула його гостра чорна борідка. Равік подивився йому вслід і сягнув рукою по чарку.

Прожектор погас. Оркестр заграв танго. Знову з темряви виринули освітлені круги столиків і невиразні обличчя над ними. Джоан Маду підвелася й пішла поміж столиками. Кілька разів їй довелось зупинятися, щоб пропустити пари, які йшли танцювати. Равік зустрівся з нею очима. На її обличчі не видно було й сліду здивування. Вона йшла просто до нього. Равік підвівся й відсунув столика. Офіціант кинувся допомагати йому.

– Дякую, – мовив Равік, – я впораюся сам. Ви тільки принесіть другу чарку.

Він поставив столик на місце, налив чарку, що її приніс офіціант, і сказав:

– Це горілка. Не знаю, чи ви п’єте її.

– П’ю. Ми з вами вже колись пили її. У «Бель орор».

– Справді.

Ми й тут уже раз були, подумав Равік. Відтоді минула вічність. Три тижні. Тоді ти сиділа тут, зіщулившись у дощовику, пучка горя, і більше нічого, жаринка життя в сутінку, яка от-от погасне. А тепер…

– Салют, – сказав він.

По її обличчю ніби майнув промінь світла. Вона не всміхнулася, тільки обличчя проясніло.

– Давно я не чула цього, – сказала вона. – Салют.

Равік випив чарку й глянув на Джоан. Високі брови, широко посаджені очі, губи – все, що тоді було невиразне, розрізнене, не з’єднане в одне, тепер раптом злилося в ясне таємниче обличчя. Таємничості йому надавала відвертість. Воно нічого не приховувало, але й нічого не виявляло. Як я цього не помітив раніше, подумав Равік. А може, тоді в ньому й не було нічого, крім розгубленості і страху.

– У вас є сигарети? – спитала Джоан.

– Тільки алжірські. З міцним, чорним тютюном.

Равік хотів покликати офіціанта.

– Не такі вони дуже й міцні, – сказала вона. – Ви вже мені колись одну давали. На мосту Альма.

– Правда.

Правда й неправда, подумав він. Тоді ти була зацькована істота з бляклим обличчям, була не ти, потім між нами багато чого відбулося, і раптом виявляється, що все те неправда.

– Я вже був тут. Позавчора.

– Знаю. Я бачила вас.

Джоан не спитала про Кет Гегстрем. Вона сиділа й курила в кутку, спокійно, без тіні напруження, і здавалося, що вся вона поглинута сигаретою. Потім вона почала пити, поволі, спокійно, і знов здавалося, що вся її увага зосереджена на чарці. Мабуть, її цілком поглинало те, що вона тієї хвилини робила, навіть коли то було щось другорядне й неважливе. Так само тоді вона була в цілковитому розпачі, подумав Равік, а тепер від нього не лишилося й сліду. Від неї раптом повіяло теплом і спокійною, незворушною впевненістю. Він не знав, чи це тому, що тепер її ніщо не хвилювало, тільки відчував тепло, що струменіло від неї.

Графинчик спорожнів.

– Будемо й далі пити горілку? – спитав Равік.

– А що ви мені тоді давали?

– Коли? Тут? Мабуть, ми пили багато всього впереміш.

– Ні. Не тут. Першого вечора.

Равік подумав.

– Не пригадаю… Може, коньяк?

– Ні. Схоже на коньяк, проте щось інше. Я хотіла його дістати, але не знайшла.

– Так сподобалося?

– Не тому. Просто зроду не пила нічого міцнішого.

– Де ми його пили?

– В невеличкому бістро поблизу Тріумфальної арки. Спускалися туди кількома східцями вниз. Там були самі водії і дві дівчини. А в офіціанта на руці була виколота жінка.

– Ага, знаю. Мабуть, кальвадос. Нормандська яблучна горілка. Ви його тут не питали?

– Начебто ні.

Равік підкликав офіціанта.

– У вас є кальвадос?

– Ні. На жаль, немає. Його ніхто не замовляє.

– Надто елегантна публіка. Отже, таки кальвадос. Шкода, що не можна визначити напевне. Найпростіше було б піти ще раз туди. Але ж тепер не можна.

– Чому?

– Вам же треба бути тут?

– Ні, я вже скінчила.

– Чудово. То ходімо?

– Ходімо.

Равік легко знайшов ту пивничку. Багато столиків були вільні. Офіціант із виколотою жінкою на руці мигцем глянув ка них, вийшов, човгаючи підошвами, з-за прилавка й витер столика.

– Поступ, – сказав Равік. – Того разу він не витирав.

– Не цей столик, – мовила Джоан. – Он той.

Равік усміхнувся.

– Ви забобонні?

– Інколи.

Офіціант зупинився коло них.

– Правильно, – сказав він і напружив м’язи. Жінка на руці ворухнулася. – Того разу ви також тут сиділи.

– Ви пам’ятаєте?

– Пам’ятаю.

– З такою пам’яттю вам би треба було стати генералом, – сказав Равік.

– Я нічого не забуваю.

– То мені дивно, що ви й досі живі. Може, ви також пам’ятаєте, що ми тоді пили?

– Кальвадос, – не задумуючись, відповів офіціант.

– Добре. Ми й тепер питимемо його. – Равік обернувся до Джоан. – Як просто часом усе вирішується! Зараз побачимо, чи він і досі такий самий смачний.

Офіціант приніс чарки.

– Два подвійних. Тоді ви теж замовляли подвійні кальвадоси.

– Ви мене починаєте лякати, чоловіче. Може, ви ще скажете, як ми були одягнені?

– В дощовик. Дама була в береті.

– Шкода, що ви тут нидієте. Вам би треба було працювати у вар’єте.

– Я й працював там, – вражено відповів офіціант. – У цирку. Я ж вам казав. Невже забули?

– Забув. На свій сором, забув.

– Цей пан легко забуває, – мовила Джоан офіціантові. – Він майстер забувати. Так само, як ви – майстер пам’ятати.

Равік глянув на неї, зустрівся з нею очима й усміхнувся.

– Може, й не зовсім так, – сказав він. – А тепер покуштуймо кальвадос… Салют!

– Салют!

Офіціант і далі стояв біля них.

– Того, що забудеш, потім бракуватиме ціле життя, пане, – сказав він.

Для нього тема, видно, була ще не вичерпана.

– Правду кажете. А те, чого не забудеш, обертає життя в пекло.

– Моє ні. Те, що пам’ятаєш, уже ж минулося. Як воно може обернути життя в пекло?

Равік підвів очі.

– Дуже просто. Саме тому, що воно минулося, голубе. Але ви не тільки артист, а й щасливець. Ну як, той самий кальвадос? – звернувся він до Джоан.

– Кращий.

Равік подивився на неї. У голові в нього ледь запаморочилось. Він усе зрозумів, але її відвертість обеззброювала його. Їй наче було зовсім байдуже, як він сприйме її натяк. В убогій пивничці вона почувала себе, ніби вдома. В безжальному світлі електричних лампочок без абажурів дві повії, що сиділи за кілька столиків від них, здавалися її бабусями. А їй воно не шкодило. Те, що йому бачилося недавно в присмерку нічного клубу, лишилося й тут, на світлі. Сміливе ясне обличчя, що нічого не питало, тільки було перед ним, тільки очікувало… Порожнє обличчя, подумав він, зміниться вітер, і воно теж стане інакше. Все йому можна навіяти. Воно як гарний порожній будинок, що чекає на картини й килими. Він може стати чим завгодно: і палацом, і борделем. Залежно від того, хто його опоряджатиме. Якими обмеженими у порівнянні з ним здаються обличчя вже з готовим, наче маска, виразом…

Равік помітив, що чарка в Джоан порожня.

– Скидаю перед вами шапку, – мовив він. – Як-не-як, а це подвійний кальвадос. Хочете ще один?

– Так. Якщо ви маєте час.

Равік здивувався – чого б це він не мав часу? Тоді згадав, що Джоан бачила його востаннє з Кет Гегстрем. Він глянув на неї. Її обличчя нічого не виказувало.

– Я маю час, – відповів він. – Завтра о дев’ятій у мене операція, і це все.

– І ви можете оперувати, коли так допізна засиджуєтесь?

– Можу. Одне одному не заважає. Я звик. Та й операції в мене не щодня.

Офіціант знов налив чарки. З пляшкою він приніс пачку сигарет і поклав на столик. «Лоран», зелені.

– Ви ж бо й минулого разу їх замовляли, правда? – переможно спитав він Равіка.

– Геть забув. Але ви знаєте краще за мене. Я беззастережно вірю вам.

– Правда, – мовила Джоан. – Ми замовляли тоді «Лоран», зелені.

– Бачите, дама має кращу пам’ять, ніж ви, пане.

– Це ще не відомо. В кожному разі, сигарети нам знадобляться.

Равік відкрив пачку й подав її Джоан.

– Ви мешкаєте в тому самому готелі? – спитав він.

– Так. Тільки перебралася в більшу кімнату.

Зайшло кілька водіїв. Вони сіли за сусідній столик і завели голосну розмову.

– Може, підемо? – спитав Равік. Джоан кивнула головою.

Він підкликав офіціанта й розрахувався.

– Вам справді не треба вертатися в «Шехерезаду»?

– Ні.

Він подав їй манто. Джоан не надягла його, тільки накинула на плечі. Це була дешева норка, може, навіть штучна, – але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненості в собі, подумав Равік. Він не раз уже бачив справжніх соболів, що здавалися зовсім дешевими.

– Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, – сказав Равік, коли вони вийшли надвір, на тихий дощ.

Вона повільно обернулася.

– Хіба ми йдемо не до тебе?

Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Її обличчя, освітлене ліхтарем перед дверима, було зовсім близько. На косах блищали дрібні краплі дощу.

– До мене, – сказав він.

Під’їхало таксі й спинилося. Водій трохи почекав. Потім цмокнув язиком, гучно ввімкнув швидкість і поїхав далі.

– Я чекала на тебе. Ти знав про це? – спитала Джоан.

– Ні.

Світло ліхтаря відбивалося в її очах. Погляд тонув у них, наче в криниці. Вони здавалися бездонними.

– Я тебе побачив сьогодні вперше, – сказав він. – Раніше то була не ти.

– Ні, не я.

– Раніше взагалі нічого не було.

– Не було. Я нічого не пам’ятаю.

Він відчував легенькі приливи й відпливи її подиху. Той невидимий, невагомий подих, ніжний і тремтливий, плив йому назустріч, сповнений готовності й довіри, – чуже життя серед чужої ночі. А ще він раптом відчув, як у нього в жилах пульсує кров. Вона все прибувала й прибувала, і була вже не тільки кров’ю, а самим життям, сотні разів проклятим й однаково бажаним, утраченим і знов віднайденим… Ще годину тому – суха пустеля, гола й невтішна, просякнута минулим, а тепер – знов бурхливий плин, знов близько та загадкова мить, якої він уже ніколи не сподівався. Він знов був першою людиною на березі моря, і з глибини зринало щось біле й осяйне, питання й відповідь заразом, воно все напливало й напливало, і перед очима знялася буря…

– Тримай мене, – сказала Джоан.

Він глянув у те відхилене назад обличчя і обняв її. Її плечі попливли йому назустріч, немов корабель, що поспішає до гавані.

– Тримати й далі тебе? – спитав він.

– Так.

Вона притулила долоні йому до грудей.

– Я вже тебе не пущу.

– Добре.

Біля них загальмувало друге таксі, черкнувши об край тротуару. Водій із довгими, білими, як льон, вусами незворушно дивився на них. На плечі в нього сидів песик у плетеній жилетці.

– Поїдемо? – хрипко сказав він.

– Глянь, – мовив Равік. – Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветься ґудзик – помітять усі.

– Він не божевільний, а добрий. Не турбує нас, хоче, щоб ми лишилися самі собою.

Равік подивився на неї. Ми, подумав він. Яке слово! Найтаємничіше слово на світі.

– Поїдемо? – нетерпляче прохрипів водій, уже голосніше, й закурив сигарету.

– Сідаймо, – сказав Равік. – Цей не відчепиться. Досвідчений.

– Нащо нам їхати. Ходімо пішки.

– Але ж починається дощ.

– Який там дощ. Це туман. Я не хочу сідати в машину. Хочу йти з тобою.

– Добре. То я хоч поясню йому, в чім річ.

Равік підійшов до таксі й сказав кілька слів водієві. Той розцвів усмішкою, галантно помахав рукою Джоан, як уміють у таких випадках тільки французи, й поїхав.

– Як ти йому пояснив усе? – спитала вона, коли Равік вернувся.

– Грошима. Найпростіший спосіб. Ті, хто працює вночі, – всі циніки. Миттю збагнув. Поставився до нас прихильно, але з відтінком поблажливої зневаги.

Джоан, усміхнувшись, пригорнулася до нього. Равік відчув, як у ньому розпукалось і розцвіло щось тепле, лагідне, безмежне, щось таке, що безліччю рук потягло його вниз. Ноги раптом стали надто малою, ненадійною опорою, було нестерпно тяжко стояти отак, кумедно випроставшись, насилу утримуючи рівновагу, замість того щоб забутися, зануритись у глибину, скоритись воланню тіла, покликові з сивої давнини, коли ще нічого не існувало – ні розуму, ні нерозв’язних питань, ні мук, ні сумнівів, а було саме лише темне щастя крові.

– Ходімо, – сказав він.

Вони рушили під дрібним дощем порожньою сірою вулицею, і, коли дійшли до кінця, перед ними зненацька відкрилася велика, безмежна площа, а на ній знову важко здіймалася вгору сіра, ніби вилита зі срібла, Тріумфальна арка.