Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 3

Равік прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Жінка була одягнена й сиділа на канапі. Але дивилась у вікно, а не на нього. Равік сподівався, що вона піде задовго до того, як він прокинеться. Йому було неприємно, що вона ще тут. Вранці він не зносив присутності людей.

Він подумав, чи не спробувати знов заснути. Але тоді вона, може, дивитиметься на нього, а це йому заважало. Він вирішив негайно позбутися її. Якщо вона чекає на гроші, то це дуже просто. І взагалі все просто. Равік сів на ліжку.

– Ви давно встали?

Жінка злякано обернулася до нього.

– Я не могла більше спати. Мені дуже шкода, якщо я вас збудила.

– Ви мене не збудили. Жінка підвелася.

– Я хотіла піти. Сама не знаю, чого я й досі тут сиджу.

– Почекайте. Я зараз буду готовий. Ви ще поснідаєте? Вип’єте славетної тутешньої кави. Ще встигнемо – і ви, і я.

Равік устав і подзвонив покоївці. Потім пішов до ванної. Він побачив, що жінка теж милася, але все було прибране, навіть використані рушники. Поки він чистив зуби, то почув, як покоївка принесла сніданок. Він квапливо докінчив свій туалет.

– Вам було неприємно? – спитав Равік, виходячи з ванної.

– Чому?

– Що покоївка вас бачила. Я не подумав про це.

– Ні. Та вона й не здивувалася.

Жінка глянула на тацю. Сніданок був на двох, хоч Равік нічого не казав покоївці.

– Певне, що не здивувалася. На те ми в Парижі. Ось вам кава. У вас не болить голова?

– Ні.

– Добре. А в мене трохи болить. Але скоро перестане. Ось булочки.

– Я не можу нічого їсти.

– Ні, можете. Вам тільки здається, що не можете. Спробуйте.

Вона взяла булочку. Потім поклала назад.

– Справді не можу.

– То випийте саму каву й викуріть сигарету. Це солдатський сніданок.

– Добре.

Равік заходився снідати.

– Ви ще не зголодніли? – за хвилину спитав він.

– Ні.

Жінка погасила сигарету.

– Мені здається… – почала вона й замовкла.

– Що вам здається? – байдуже спитав Равік.

– Що мені вже треба йти.

– Ви знаєте дорогу? Тут недалеко авеню Ваграм.

– Ні, не знаю.

– А де ви мешкаєте?

– У готелі «Верден».

– Звідси до нього кілька хвилин ходи. Я вам покажу надворі, як іти. Однаково треба провести вас повз портьє.

– Так… але річ не в тому…

Жінка знов замовкла. Гроші, подумав Равік. Як завжди, гроші.

– Якщо ви в скруті, я радо вам допоможу. – Він витяг гаманця.

– Облиште! Що це таке? – гостро мовила жінка.

– Нічого. – Він сховав гаманця назад.

– Вибачте мені. – Жінка підвелася. – Ви були… я повинна подякувати вам… Якби не… не ця ніч… сама я б не знала…

Равік згадав, що між ними сталося вночі. Було б смішно надавати цьому якесь значення, але подяки він аж ніяк не сподівався, і це йому тим дужче не сподобалось.

– Я справді не знала б… – знов почала жінка.

Вона й далі нерішуче стояла перед ним. Чому вона не йде собі?

– Але тепер знаєте, – сказав він, аби не мовчати.

– Ні. – Жінка глянула йому в вічі. – І тепер ще не знаю. Знаю тільки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти.

– Це вже багато. – Равік узяв плаща. – Я вас проведу вниз.

– Не треба. Скажіть мені тільки… – Вона затнулася, шукаючи потрібних слів. – Може, ви знаєте… що треба робити… коли…

– Коли що? – не зразу спитав Равік.

– Коли хтось помре, – видушила з себе жінка й заплакала. Вона не хлипала, тільки плакала, майже нечутно.

Равік почекав, поки вона трохи заспокоїться.

– У вас хтось помер? – Вона кивнула головою.

– Учора ввечері? – Вона знов кивнула.

– Ви його вбили?

Жінка витріщила на нього очі.

– Що? Що ви сказали?

– Ви вбили його? Коли ви питаєте мене, що вам робити, то повинні сказати й це.

– Він помер! – розпачливо крикнула жінка. – Раптово… – Вона затулила обличчя руками.

– Він хворів? – спитав Равік.

– Так.

– У вас був лікар?

– Був… але він не хотів лягати в лікарню.

– А вчора лікар приходив?

– Ні. Приходив три дні тому. Він його… він вилаяв лікаря й не схотів, щоб той лікував далі.

– А ви не покликали іншого?

– Іншого ми не знали. Ми тут тільки три тижні. Того нам викликав офіціант… А він більше не схотів лікуватися в нього… казав… йому здавалося, що він сам себе краще…

– Що в нього було?

– Не знаю. Лікар казав, що запалення легень… але він не повірив… казав, що всі лікарі дурять… крім того, вчора йому стало краще. Тоді раптом…

– Чому ви не відвезли його до лікарні?

– Він не хотів… казав… що я зраджуватиму його, коли він буде в лікарні… він… ви його не знаєте… з ним нічого не можна було вдіяти.

– Він ще й досі в готелі?

– Так.

– Ви повідомили господаря, що сталося?

– Ні… Коли він раптом затих… і стало так тихо… і його очі… я не витримала і втекла.

Равік згадав, що було вночі. На мить йому стало ніяково. Але що вже сталося, те сталося, і тепер йому було до того байдуже, і цій жінці також. Особливо жінці. Минулої ночі їй до всього було байдуже, важило тільки одне: витримати. Життя складається не з самих сентиментальних прикладів. Лавінь, почувши, що його дружина померла, провів ніч у публічному домі. Повії врятували його, а зі священиками він би пропав. Це можна розуміти або не розуміти. Пояснювати тут нічого. Але якщо вже розумієш, то це накладає на тебе певні обов’язки.

Равік узяв плаща.

– Ходімо! Я йду з вами. Він був вашим чоловіком?

– Ні, – сказала жінка.

Господар готелю «Верден», гладкий чоловік без єдиної волосини на голові, зате з фарбованими чорними вусами й чорними густими бровами, стояв у вестибюлі. За ним вишикувались офіціант, покоївка і касирка, пласка, як дошка. Господар, безперечно, все вже знав, тому, побачивши жінку, відразу накинувся на неї. Обличчя його почервоніло, він вимахував маленькими пухкими ручками і аж булькав люттю й обуренням. А проте Равік помітив, що в нього полегшало на серці, як вони прийшли. Коли він добрався до поліції, чужинців, підозрілих осіб і в’язниці, Равік спокійно перебив його:

– Ви провансалець? – Господар затнувся.

– Ні. А що? – спантеличено спитав він.

– Нічого, – відповів Равік. – Я просто хотів вас зупинити. І найкраще вдається спинити людину цілком безглуздим запитанням. А то б ви говорили ще цілу годину.

– Пане! Хто ви такий! Чого вам треба?

– Нарешті ми почули від вас розважні слова.

Господар опанував себе.

– Хто ви? – запитав він уже спокійніше: ану ж це якась впливова особа, і, не дай боже, ще образиш її.

– Лікар.

Господар зрозумів, що боятися йому нічого.

– Нам не треба більше ніякого лікаря! – знов розлютився він. – Тут потрібна поліція.

Він втупив очі в Равіка й жінку, сподіваючись переляку, протесту і благання.

– Чудова думка. Чому ж ви досі не покликали поліції? Адже вам кілька годин уже відомо, що в номері у вас лежить мертвий.

Господар нічого не відповів, лише й далі люто дивився на Равіка.

– Я вам скажу чому. – Равік ступив на крок ближче. – Через своїх пожильців. Ви боїтеся розголосу. Багато з них відразу покинуть готель, коли довідаються, що сталось. Але поліція однаково прийде, такий закон. І від вас залежить, щоб нікому нічого не впало в око. Та й не це вас турбувало. Ви боялися, що від вас утекли й вам доведеться влаштовувати все самому. Даремно боялися. Крім того, ви тремтіли за свій рахунок. Вам його оплатять. А тепер я хочу оглянути мерця. Потім подбаю про все інше.

Равік пройшов повз господаря.

– Який номер? – спитав він у жінки.

– Чотирнадцятий.

– Вам нема чого йти зі мною. Я все зроблю сам.

– Ні. Я б не хотіла тут лишатися.

– Буде краще, як ви більше нічого не побачите.

– Ні. Я не залишусь тут.

– Що ж, ваша воля.

Кімната була низька й виходила вікнами на вулицю. Біля дверей зібралося кілька покоївок, коридорних та офіціантів. Равік відтіснив їх убік. У кімнаті стояло двоє ліжок. На тому, що біля стіни, лежав чоловік, жовтий, застиглий, наче воскова статуя святого, з чорним кучерявим волоссям, у червоній шовковій піжамі. Руки в нього були складені на грудях. Біля нього на нічному столику стояла маленька дешева дерев’яна фігурка мадонни. На її обличчі залишилися сліди губної помади. Равік узяв її в руки й побачив із зворотнього боку напис: «Маdе in Germany». Равік перевів погляд на мертвого – на губах у нього не було помади, та й на вигляд він був не з таких. Очі в нього були наполовину розплющені, одне більше, ніж друге, і це надавало обличчю виразу цілковитої байдужості, наче на ньому застигла вічна нудьга.

Равік схилився над мерцем. Спершу він оглянув пляшечки з ліками на столику, потім обстежив тіло. Жодних слідів насильства. Він випростався.

– Як прізвище лікаря, що приходив сюди? – запитав він у жінки. – Ви знаєте його?

– Ні, не знаю.

Равік глянув на неї. Вона була дуже бліда.

– Сядьте. Отам на стілець у кутку. І сидіть. Є тут той офіціант, що викликав лікаря?

Він глянув на обличчя людей, що з’юрмилися біля дверей. У всіх був той самий вираз: страху й жадоби.

– Цей поверх обслуговує Франсуа, – сказала прибиральниця, що тримала в руках мітлу, немов списа.

– Де Франсуа?

Офіціант проштовхався наперед.

– Як прізвище лікаря, що приходив сюди?

– Бонне, Шарль Бонне.

– Ви маєте номер його телефону?

– Пассі, двадцять сім сорок три. – Офіціант погортав свій записник.

– Добре. – Равік помітив серед людей у коридорі обличчя господаря. – Зачинімо краще двері. Чи вам хочеться, щоб сюди збіглася ціла вулиця?

– Ні! Ану геть звідси! Всі до одного! Чого ви тут стовбичите й гайнуєте час, за який я вам плачу!

Господар вигнав своїх підлеглих і зачинив двері. Равік підійшов до телефону. Спершу він зателефонував до Вебера і хвилину поговорив із ним. Тоді набрав номер, що його назвав офіціант. Бонне був у своїй приймальні. Він підтвердив те, що сказала жінка.

– Він помер, – мовив Равік. – Ви б не могли приїхати й виписати довідку про смерть?

– Він вигнав мене. І дуже образив.

– Тепер він уже вас не образить.

– Він не заплатив мені гонорару. А крім того, назвав мене здирником і партачем.

– А ви б приїхали по гонорар?

– Я міг би когось прислати.

– Краще приїдьте самі. А то пропали ваші гроші.

– Добре, – повагавшись, сказав Бонне. – Але я не підпишу жодної довідки, поки не отримаю грошей. Мені належить триста франків.

– Гаразд. Триста франків. Ви їх отримаєте. – Равік повісив трубку.

– Мені прикро, що вам довелося все це слухати, – сказав він жінці. – Та інакше не можна було. Він нам потрібний.

Жінка вже порпалася в торбинці.

– Нічого, – відповіла вона, – це для мене не новина. Ось гроші.

– Почекайте. Зараз він приїде. Тоді й віддасте йому.

– А ви самі не можете виписати довідку про смерть? – спитала жінка.

– Ні, – відповів Равік. – Її може виписати тільки французький лікар. Найкраще той, що його лікував.

Коли Бонне зачинив за собою двері, раптом стало тихо. Багато тихіше, ніж буває, коли з кімнати виходить тільки одна людина. Гудіння машин на вулиці зробилося якесь пронизливіше, ніби натикалося на стіну стиснутого повітря й насилу пробивалося крізь неї. Після метушні минулої години аж тепер стала відчутна присутність небіжчика. Дешевий готельний номер наповнився його владною мовчанкою, байдуже, що він був одягнений у червону піжаму з блискучого шовку. Він панував тут, як панував би навіть мертвий блазень, бо не ворушився. Все живе ворушиться, а те, що ворушиться, може бути дужим, витонченим або смішним, але не має відчуженої величності застиглого, здатного вже тільки розпадатися. Воно – сама довершеність, а людина буває довершена лише в смерті, і то на короткий час.

– Ви не були з ним одружені?

– Ні. Чому ви питаєте?

– Закон. Спадок. Поліція з’ясує, що тут ваше, а що його. Своє ви заберете. А його речі поліція затримає. Для родичів, якщо вони зголосяться. В нього є родичі?

– У Франції немає.

– Ви з ним жили? – Жінка не відповіла.

– Довго?

– Два роки.

Равік озирнувся по кімнаті.

– У вас немає валіз?

– Чому ж… були… там, під стіною. Ще вчора ввечері стояли.

– Ага… господар.

Равік відчинив двері. Прибиральниця з мітлою відскочила назад.

– Матусю, – мовив він, – як на свої роки ви надто цікаві. Покличте господаря.

Прибиральниця почала виправдуватися.

– Слушно, – перебив її Равік. – У ваші роки залишається сама цікавість. А все-таки покличте господаря.

Стара щось пробурмотіла й пішла, виставивши перед собою мітлу.

– Мені дуже прикро, – мовив Равік, – проте іншої ради немає. Вам може здатися, що я нетактовний, та краще владнати все відразу. Так простіше, навіть якщо ви тепер цього не розумієте.

– Я розумію, – відповіла жінка. Равік глянув на неї.

– Розумієте?

– Так.

Зайшов господар з папірцем у руці. Він не постукав у двері.

– Де валізи? – спитав Равік.

– Найперше рахунок. Ось. Спершу оплатіть його.

– Спершу валізи. Поки що ніхто не відмовляється платити. Номер іще не звільнений. І стукайте в двері, коли знов будете заходити. Давайте рахунок і накажіть принести валізи.

Господар люто витріщився на нього.

– Ви отримаєте свої гроші, – сказав Равік.

Господар вийшов, хряснувши дверима.

– У валізах є гроші? – спитав Равік у жінки.

– Я… ні, мабуть, немає.

– Ви знаєте, де вони? В костюмі? Чи їх не було зовсім?!

– Він тримав гроші в гамані.

– А де гаман?

– Під… – Жінка затнулася. – Він звичайно ховав його під подушку.

Равік підвівся. Він обережно підняв подушку разом із головою мерця, витяг з-під неї чорний шкіряний гаман і подав його жінці.

– Візьміть гроші і все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немає часу. Вам треба жити. А гроші на це й призначені. Навіщо їм пліснявіти в поліції?

Хвилину він дивився у вікно. На вулиці водій вантажної машини лаяв візника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равік обернувся.

– Все зробили? Так.

– Тепер дайте мені гаман.

Равік засунув його назад під подушку. Гаман став відчутно тонший, ніж був перед тим.

– Сховайте все в торбинку, – сказав він.

Жінка послухалася. Равік узяв рахунок і перебіг його очима.

– Ви вже тут платили за номер?

– Не знаю. Здається, платили.

– Це рахунок за два тижні. Сплатити… – Равік не зразу назвав прізвище. Йому було якось чудно називати небіжчика «паном Рашинським». – Ви завжди вчасно сплачували рахунки?

– Так, завжди. Він часто казав, що… в його становищі важливо завжди вчасно платити за все, що треба.

– Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останній сплачений рахунок?

У двері постукали. Равік не зміг приховати посмішки. Коридорний заніс валізи. За ним ішов господар.

– Усі? – запитав Равік у жінки.

– Так.

– Певне, що всі, – пирхнув господар. – А ви що думали?

Равік узяв маленьку валізку.

– Ключ від неї у вас? Ні? А де він може бути?

– У шафі. В його костюмі.

Равік відчинив шафу. Вона була порожня.

– Ну? – глянув він на господаря. Той обернувся до коридорного.

– Де костюм? – засичав він.

– Я його виніс, – затинаючись, відповів той.

– Навіщо?

– Витрусити й почистити.

– Мабуть, небіжчикові цього вже не треба, – сказав Равік.

– Негайно принеси його сюди, проклятий злодюго! – гримнув господар.

Служник глянув на господаря, смішно кліпаючи очима, і вийшов. Відразу ж по тому він вернувся з костюмом. Равік потрусив піджак, потім штани. Там щось брязнуло. Він на мить завагався. Дивно було засовувати руку в кишеню штанів померлого. Наче костюм помер разом із ним. І дивно було так думати. Костюм це костюм.

Равік витяг ключика й відімкнув валізку. Зверху лежала брезентова течка.

– Тут? – спитав він у жінки. Вона кивнула головою.

Равік зразу знайшов рахунок. Він був оплачений. Равік показав його господареві.

– Ви порахували зайвий тиждень.

– Он як? – огризнувся господар. – А клопіт? А це свинство? А хвилювання? Це, по-вашому, ніщо, га? А що в мене знов заболіла печінка, це треба врахувати чи ні? Ви самі сказали, що пожильці розбіжаться. Мої збитки куди більші! А постіль? А дезинфекція номера? І запаскуджені простирала?

– Простирала ви записали я рахунок. А, крім того, ще двадцять п’ять франків за вчорашню вечерю, яку він начебто з’їв. Ви вчора щось їли? – спитав він у жінки.

– Ні. Але, може, краще просто заплатити? Я… мені хотілося б швидше все це скінчити.

Швидше скінчити, подумав Равік. Все це ми знаємо. А тоді – тиша й небіжчик. Приголомшливі удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Він узяв зі столу олівець і почав рахувати. Потім віддав рахунок господареві.

– Згодні?

Господар кинув оком на остаточну цифру.

– Ви що, думаєте, що я божевільний?

– Згодні? – ще раз спитав Разік.

– А взагалі, хто ви такий? Чого ви втручаєтесь?

– Я брат, – відповів Равік. – Це вас влаштовує?

– Докиньте десять відсотків за обслуговування й на податок. Інакше я не згоден.

– Добре. – Равік дорахував відсотки. – Ви повинні заплатити двісті дев’яносто два франки, – сказав він жінці.

Вона витягла з торбинки три банкноти по сто франків і дала їх господареві.

Той узяв гроші й рушив до дверей.

– Вісім франків решти, – мовив Равік.

– А портьє?

– Ми йому самі заплатимо. І чайові також.

Господар сердито відрахував вісім франків і поклав їх на стіл.

– Sales étrangers [1], – пробурмотів він і вийшов.

– Багато власників французьких готелів пишаються тим, що ненавидять чужоземців, з яких живуть.

Равік помітив коридорного, що й досі стояв біля дверей, видно, чекаючи на чайові.

– Нате…

Коридорний подивився на банкноту.

– Дякую, мсьє, – сказав він і пішов.

– Тепер ще прийде поліція, а тоді можна буде його забрати, – мовив Равік і глянув на жінку.

Вона тихо сиділа в кутку між валізами. В кімнаті повільно западав присмерк.

– Коли людина помре, то стає незвичайно важлива, а поки вона жива, всім до неї байдуже.

Равік знов глянув на жінку.

– Може, підете вниз? Там, мабуть, є де посидіти.

Вона похитала головою.

– Я можу піти з вами. Сюди має прийти один мій приятель, він усе владнає з поліцією. Доктор Вебер. Ми почекаємо на нього внизу.

– Ні, я краще залишуся тут.

– Ви ж однаково нічого не допоможете. Чого вам тут сидіти?

– Не знаю. Він… уже недовго побуде тут. А я часто… він не був зі мною щасливий. Я часто залишала його. Тепер хочу посидіти біля нього.

Жінка сказала все це спокійно, без натяку на сентиментальність.

– Йому вже однаково, – сказав Равік.

– Не в тім річ…

– Добре. То випийте чогось. Вам треба випити.

Не чекаючи на відповідь, Равік подзвонив. Офіціант з’явився напрочуд швидко.

– Принесіть два коньяки, подвійні.

– Сюди?

– Так. А куди ж?

– Гаразд, пане.

Офіціант приніс дві чарки і пляшку «курвуазьє». Він боязко зиркнув у куток, де в присмерку біліло ліжко, й спитав:

– Ввімкнути світло?

– Не треба. Але пляшку залишіть.

Паршиві чужоземці.

Офіціант поставив тацю на стіл і, знов зиркнувши на ліжко, майже вибіг з кімнати.

Равік узяв пляшку й налив чарки.

– Пийте. Вам полегшає.

Він думав, що треба буде її вмовляти. Але вона, не вагаючись, випила.

– У валізах є щось важливе для вас?

– Нема.

– А таке, що ви хотіли б узяти? Щось потрібне вам? Може, поглянете?

– Ні. Там нічого нема. Я знаю.

– А в маленькій валізці теж нема?

– Може, й є. Я не знаю, що він там тримав.

Равік поклав валізку на стіл біля вікна й відчинив її. Кілька пляшок, трохи білизни, записники, коробка акварельних фарб, пензлі, книжка, а в боковій кишені брезентової течки – дві банкноти, загорнені в цигарковий папір. Він оглянув їх на світло.

– Ось сто доларів, – сказав він. – Візьміть. На них ви зможете прожити якийсь час. Валізку ми поставимо біля ваших. Вона могла бути й ваша.

– Дякую, – сказала жінка.

– Можливо, все це тепер здається вам гидким. Але його треба зробити. Ці гроші важливі для вас. Якийсь час протримаєтесь на них.

– Мені воно не здається гидким. Тільки сама б я не змогла цього зробити.

Равік налив чарки.

– Випийте ще.

Жінка поволі випила коньяк.

– Стало краще? – спитав він. Вона глянула на нього.

– Не краще й не гірше. Просто ніяк. – У присмерку її обриси розпливалися. Часом по її обличчю й по руках ковзало червоне світло реклами. – Я не можу ні про що думати, поки він тут, – додала вона.

Двоє санітарів відкинули укривало, присунули ноші до ліжка й поклали на них тіло. Вони працювали швидко й діловито. Равік став біля жінки на той випадок, часом би вона зомліла. Перше ніж санітари накрили тіло, він нахилився до нічного столика і взяв дерев’яну фігурку мадонни.

– Мені здається, що це ваша річ, – сказав він. – Візьмете?

– Ні.

Він простяг жінці фігурку. Вона не взяла її. Тоді він відчинив маленьку валізку й поклав фігурку туди.

Санітари накрили тіло й підняли коші. Двері виявилися надто вузькими, й коридор також. Вони спробували протиснутись, але не змогли. Ноші не влазили.

– Доведеться його зняти, – мовив старший із санітарів. – Ми не розвернемося з ним.

Він запитально глянув на Равіка.

– Ходімо, – сказав Равік жінці. – Почекаємо внизу.

Жінка похитала головою.

– Добре, – сказав він санітарам. – Робіть що треба. Вони взяли тіло за ноги та за плечі й поклали на підлогу.

Равік хотів щось сказати і глянув на жінку. Вона не рухалась, і він промовчав. Санітари винесли в тьмяно освітлений коридор ноші. Потім вернулися в темну кімнату й забрали тіло. Равік вийшов за ними. Щоб зійти сходами, їм доводилось дуже високо підіймати ноші з тілом. Їхні обличчя почервоніли з натуги й спітніли. Мертвий важко ширяв над ними. Равік простежив за санітарами, аж поки вони опинилися внизу. Тоді вернувся до кімнати.

Жінка стояла біля вікна й дивилася на вулицю. На машину біля тротуару. Санітари засунули в неї ноші, як пекар засовує в піч хліб. Потім сіли в кабіну, мотор заревів, ніби з-під землі хтось зойкнув, і машина, рвучко крутнувшись, зникла за рогом.

Жінка обернулася.

– Вам треба було піти раніше, – мовив Равік, – Навіщо бачити все до кінця?

– Я не могла. Не могла піти швидше за нього. Не розумієте?

– Розумію. Ходіть сюди. Випийте ще чарку.

– Не хочу.

Коли прибули поліцаї й санітари, Вебер ввімкнув світло. І тепер, як тіло забрали, кімната при світлі здавалася більшою. Більшою і дивовижно мертвою, ніби тіло пішло з неї, а смерть лишилася.

– Ви й далі житимете в цьому готелі? Чи виберетесь?

– Виберусь.

– А ви маєте в Парижі знайомих?

– Ні. Не маю нікого.

– А знаєте якийсь готель, де б хотіли оселитися?

– Ні.

– Тут поблизу є один, схожий на цей. Невеличкий, чистий і цілком пристойний. Ви можете в ньому непогано влаштуватися. Готель «Мілан».

– А я не могла б перебратися в той готель, де… у ваш готель?

– В «Інтернасіональ»?

– Так. Я… бачите… я вже його трохи знаю… Все-таки краще, ніж щось зовсім незнайоме.

– То готель не для жінок, – сказав Равік.

Ще цього бракувало, подумав він. Мешкати в тому самому готелі! Я ж не нянька для хворих. І потім… може, вона гадає, що я вже маю якісь обов’язки перед нею? Таке буває.

– Я б вам не радив перебиратися в «Інтернасіональ», – сказав він гостріше, ніж хотів. – Він завжди переповнений. Утікачами. Краще йдіть у «Мілан». Якщо вам не сподобається там, ви зможете будь-коли переїхати.

Жінка подивилася на нього. Равік відчув, що вона прочитала його думки, і йому стало соромно. Та краще хай буде хвилину соромно, ніж потім весь час неспокійно.

– Добре, – мовила вона. – Ви правду кажете.

Равік звелів знести валізи в таксі. До готелю «Мілан» їхати було всього кілька хвилин. Він найняв номер і піднявся з жінкою нагору. То була кімната на третьому поверсі, обліплена шпалерами з вінками троянд. У ній стояло ліжко, шафа, стіл і два стільці.

– Влаштовує вас? – спитав він.

– Так. Дуже гарна.

Равік глянув на шпалери: вони були страхітливі.

– Принаймні тут ясно, – сказав він. – Ясно й чисто.

– Так.

Принесли валізи.

– Ну от, усе ваше тут.

– Так. Дякую. Дуже дякую.

Жінка сіла на ліжко. Обличчя її було бліде і змарніле.

– Лягайте спати. Ви зможете заснути?

– Спробую.

Равік витяг з кишені алюмінієву капсулу й витрусив із неї кілька таблеток.

– Ось вам ліки, щоб заснули. Запийте водою. Ковтнете зараз?

– Ні, згодом.

– Гаразд. Ну, то я піду. Найближчими днями навідаюся. Спробуйте якомога швидше заснути. Ось адреса похоронного бюро, часом би вам треба було ще щось від нього. Самі не йдіть. Думайте про себе. Я навідаюся до вас. – Равік на мить завагався, тоді спитав: – Як вас звати?

– Маду. Джоан Маду.

– Джоан Маду. Добре, я запам’ятаю.

Він знав, що не запам’ятає і не навідається. А тому, що знав це, то намагався вдати щире бажання прийти знов.

– Краще я все-таки запишу, – сказав він, витягаючи з кишені блокнот із рецептами. – Може, запишете самі? Ось тут. Так буде простіше.

Жінка взяла блокнот і записала своє ім’я та прізвище. Равік глянув на аркушик, видер його і сховав у бокову кишеню плаща.

– Негайно лягайте спати. А завтра видно буде. Це банальні, заяложені слова, але вони правдиві. Тепер вам найбільше потрібен сон і трохи часу, щоб оговтатись. Розумієте?

– Так, розумію.

– Ковтніть таблетки й лягайте.

– Добре. Дякую. Дякую за все… Я не знаю, що б я робила без вас. Справді, не знаю.

Жінка подала йому руку. Рука була холодна, але потиск міцний. Це добре, подумав Равік, уже знати, що людина зважилася на щось.

Він вийшов надвір і набрав у груди вологого, теплого вітру. Машини, перехожі, перші повії на розі вулиць, пивниці, бістро, дух тютюну, аперитиву й бензину – хистке, швидкоплинне життя. Равік глянув на фасад готелю. Кілька освітлених вікон. І за одним із них сидить жінка, непорушно втупивши очі в порожнечу поперед себе. Він витяг аркушик, де було написане її ім’я, розірвав його й викинув. Забути. Яке слово! В ньому і жах, і розрада, і моторошна нереальність. Хто б міг жити, не вміючи забувати? Але хто здатен забути все, чого не хочеш пам’ятати? Уламки спогадів, що роздирають серце. Аж коли втратиш усе, задля чого варто жити, стаєш вільний.

Равік подався в напрямку площі Етуаль. Вона була заповнена людьми. За Тріумфальною аркою стояли прожектори і освітлювали могилу Невідомого солдата. Над нею маяв на вітрі велетенський синьо-білий прапор. Святкували двадцяту річницю перемир’я 1918 року.

Небо було вкрите хмарами, і проміння прожекторів кидало на них нечітку розірвану тінь прапора. Здавалося, ніби якийсь подертий прапор тонув там у дедалі густішій темряві. Десь грав військовий оркестр. Мелодія губилася в пронизливому брязкоті. Ніхто не співав. Натовп мовчав.

– Перемир’я, – сказала якась жінка поряд із Равіком. – Мій чоловік загинув на останній війні. А тепер на черзі син. Перемир’я. Хтозна, що ще буде…