Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 6

Коли Равік зайшов, Люсьєна Мартіне сиділа біля вікна.

– Ну як? – спитав він. – Приємно вперше підвестися з ліжка?

Дівчина глянула на нього, тоді у вікно, на сірий, похмурий день і знов перевела погляд на нього.

– Погана погода, – сказав Равік.

– Та ні, – відповіла вона. – Для мене гарна.

– Чому?

– Бо не треба виходити надвір.

Вона сиділа зіщулена в кріслі, накинувши на плечі дешеве ситцеве кімоно, худенька непоказна істота з зіпсованими зубами, – але для Равіка тієї хвилини вона була краща за Єлену Троянську. Була клаптиком життя, яке він урятував своїми руками. Щоправда, пишатися не дуже було чим, адже недавно він одну втратив. Наступну також, певне, втратить. Зрештою, він втратить їх усіх, і себе самого теж. Але ця поки що врятована.

– Розносити капелюшки в таку погоду не велика втіха, – сказала Люсьєка.

– А ви розносили капелюшки?

– Так. У мадам Ланвер. В ательє на авеню Матиньйон. До п’ятої години ми шили. А потім треба було рознести клієнткам коробки. Тепер пів на шосту. Якраз у цей час я бігала з капелюшками. – Вона знов глянула у вікно. – Шкода, що дощ перестав. Учора було краще. Дощ лив як із відра. А сьогодні комусь доводиться бігати.

Равік сів навпроти неї на підвіконня. Дивно, подумав він. Сподіваєшся, що людина, яка уникла смерті, буде безмежно щаслива. А такого майже не трапляється. Ось і ця дівчина теж. Із нею сталося невеличке диво, а її тішить лише одне: що можна не виходити на дощ.

– Чого ви прийшли саме в цю клініку, Люсьєно? – спитав він.

Вона насторожено глянула на нього.

– Мені про неї сказали.

– Хто?

– Одна знайома.

– Хто саме?

Дівчина завагалася.

– Вона також була тут. Я провела її сюди, до самих дверей. Тому й знала адресу.

– Коли це було?

– За тиждень переді мною.

– Це та, що померла під час операції?

– Так.

– І ви однаково прийшли сюди?

– Прийшла, – байдужим голосом відповіла Люсьєна. – А чому ж ні?

Равік не сказав того, що хотів сказати. Він дивився на її дрібне, холодне обличчя. Колись воно було ніжне, а життя так швидко зробило його твердим.

– А перед цим ви були і в тієї самої акушерки? – спитав він.

Люсьєна не відповіла.

– Чи в того самого лікаря? Можете спокійно мені сказати. Я однаково їх не знаю.

– Спершу була Марі. На тиждень раніше. На десять днів.

– І ви пішли туди, хоч знали, що сталося з Марі?

Люсьєна здвигнула плечима.

– А що я мала робити? Довелося йти на ризик. Іншої я не знала. Дитина… куди б я ділася з дитиною?

Вона дивилась у вікно. На балконі навпроти стояв чоловік у шлейках і тримав над головою парасольку.

– Скільки мені ще лежати, докторе?

– Тижнів зо два.

– Цілих два тижні?

– Це недовго. А що?

– Треба грошей та й грошей.

– Може, пощастить виписати вас на кілька днів раніше.

– Ви думаєте, я зможу стільки заплатити? В мене мало грошей. Страшенно дорого – за кожен день по тридцять франків.

– Хто вам таке сказав?

– Сестра.

– Котра? Ежені…

– Так. Вона сказала, що за операцію і за перев’язки доведеться платити окремо. Вони дорого коштують?

– За операцію ви вже заплатили.

– Сестра сказала, що то дуже мало.

– Сестра добре не знає, Люсьєно. Краще потім спитаєте в доктора Вебера.

– Я хотіла б знати раніше.

– Навіщо?

– Тоді мені легше було б підрахувати, скільки доведеться відробляти. – Люсьєна глянула на свої тонкі, поколені голкою пальці. – І за кімнату доведеться заплатити за цілий місяць, – додала вона. – Я прийшла сюди тринадцятого. П’ятнадцятого треба було б попередити господиню, що я вибираюся. А тепер доведеться платити за цілий місяць. Задарма.

– Вам ніхто не допомагає?

Люсьєна підвела на нього очі. Обличчя її раптом постаріло років на десять.

– Ви ж самі розумієте все, докторе! Він тільки лютував. Він, мовляв, не знав, що я така дурепа. А то б нізащо не зв’язувався зі мною.

Равік кивнув головою. Давня казка.

– Люсьєно, – мовив він, – ми спробуємо щось забрати назад у тієї жінки, що зробила вам аборт. Вона винна. Тільки назвіть її прізвище.

Дівчина швидко випросталась. Вона враз усім своїм єством наготувалася до відсічі.

– З поліцією? Ні, ще й сама вклепаюся.

– Без поліції. Ми її тільки налякаємо. – Дівчина гірко засміялася.

– Її ви не налякаєте. То залізна жінка. Мені довелося заплатити їй триста франків. І що вийшло?… – Люсьєна розгладила кімоно. – Декому просто не щастить, – додала вона спокійно, ніби йшлося не про неї саму.

– Неправда, – відповів Равік, – вам дуже пощастило.

Равік побачив Ежені в операційній. Вона начищала до блиску нікельовані інструменти. Ежені любила цю роботу. Вона так захопилася нею, що не почула, як зайшов Равік.

– Ежені! – покликав він.

Вона здригнулась і обернулася до нього.

– Ох, це ви! Завжди ви мене лякаєте.

– Не знав, що я такий страшний. А от вам не годилося б лякати пацієнтів розмовами про гонорар і плату за лікування.

Ежені випросталась і завмерла з ганчіркою в руках.

– Он що. Та повія, звичайно, відразу ж розплескала все.

– Ежені, – мовив Равік, – серед жінок, які жодного разу не спали з чоловіком, більше повій, ніж серед тих, що заробляють цим свій гіркий хліб. Я вже не кажу про одружених. А, крім того, дівчина нічого не розплескала. Ви тільки зіпсували їй день, та й годі.

– А хоч би й зіпсувала! Бач, яка вразлива! З її способом життя!

Ох ти, ходячий катехізисі моралі, подумав Равік. Гидотна, чванькувата святеннице. Що ти знаєш про самоту цієї маленької модистки, яка зважилася піти до тієї самої акушерки, що скалічила її товаришку, і в ту саму клініку, де товаришка померла? І яка тепер каже тільки одне: «А що я мала робити?» і «Як я за все розрахуюся?…»

– Вам би треба було вийти заміж, Ежені, – сказав він. – За якогось удівця з дітьми. Або за власника похоронного бюро.

– Я попросила б вас, пане Равіку, не турбуватися про моє особисте життя, – з гідністю мовила Ежені. – А то я змушена буду поскаржитись на вас докторові Веберу.

– Ви й так скаржитесь на мене цілісінький день. – Равік з радістю помітив, як на вилицях у неї проступили дві червоні плями. – Чого побожні люди так рідко бувають толерантні, Ежені? Найкраща вдача в циніків, а найгірша в ідеалістів. Ви не замислювались над цим?

– Хвалити Бога, ні.

– Я так і думав. А тепер я подамся до дочок гріха. В «Озирис». Кажу на той випадок, часом би я знадобився доктору Веберові.

– Навряд щоб ви йому знадобилися.

– Бути невинною зовсім не означає бути провидицею. Ану ж я йому таки знадоблюся. Я там посиджу десь до п’ятої. А потім буду у своєму готелі.

– Нічого собі готель, єврейська халабуда.

Равік обернувся в її бік.

– Не всі втікачі – євреї, Ежені. Навіть не всі євреї – євреї. А бува, євреєм виявиться той, про кого й не думав би. Я навіть знав одного негра – єврея. Дуже був самітний. І любив лише одне – китайську кухню. Ось як буває на світі.

Сестра нічого не відповіла йому. Вона завзято чистила нікельовану тацю, що й так уже блищала, як сонце.

Равік сидів у бістро на вулиці Буасьер і дивився надвір крізь мокру від дощу шибку, коли зненацька побачив там одного чоловіка. Його ніби хтось ударив у живіт. Першу мить він тільки відчув струс, ще не усвідомлюючи, що сталося. Тоді відсунув убік столика, схопився з місця і стрімголов кинувся через залу до дверей.

Хтось схопив його за рукав.

– Що таке? – нічого не розуміючи, спитав він. То був офіціант.

– Ви не заплатили, пане.

– Що?… Ага… Я ще вернуся. – Він висмикнув рукав.

Офіціант почервонів.

– У нас так не заведено! Ви…

– Нате.

Равік вихопив з кишені банкноту, кинув офіціантові й побіг до дверей. Проштовхавшись крізь натовп, він звернув праворуч за ріг і помчав вулицею Буасьєр.

Хтось вилаяв його навздогін. Равік опам’ятався, перестав бігти й пішов так швидко, як тільки можна було йти, не впадаючи нікому в око. Не може бути, думав він, нізащо не може бути, я збожеволів, цього не може бути! Те обличчя, його обличчя… мабуть, просто випадкова схожість… якась проклята, пекельна схожість, безглузда гра уяви… Він не може бути в Парижі… Те обличчя… він у Німеччині, в Берліні. Шибка в краплинах дощу, крізь неї не дуже роздивишся, я помилився, напевне помилився…

Він квапливо йшов далі, пробився крізь юрму людей, що ринули з кінотеатру, вдивлявся в кожне обличчя, заглядав під капелюхи. Йому відповідали хто сердитим, хто враженим поглядом, а він поспішав далі. Нові обличчя, нові капелюхи, сірі, чорні, сині, він усіх їх перегнав, обертаючись і уважно приглядаючись до них…

На перехресті авеню Клебер Равік зупинився. Жінка… Жінка з пуделем, згадав він раптом. Той чоловік ішов слідом за нею.

Жінку з пуделем Равік давно перегнав. Він швидко пішов назад. Помітивши здалеку жінку з пуделем, він відступив до краю тротуару. Стиснувши в кишенях кулаки, він пильно оглядав усіх, хто його поминав. Пудель став під ліхтарем, обнюхав його і страшенно повільно підняв задню лапу. Потім завзято подряпав обома лапами бруківку й побіг далі. Равік раптом відчув, що в нього спітніла потилиця. Він почекав ще кілька хвилин, але те обличчя не з’явилося. Він перебіг поглядом машини на стоянці. Всі вони були порожні. Він знов повернувся й дійшов до станції метро на авеню Клебер. Збігши сходами вниз, він купив квиток і пішов уздовж платформи, де було чимало людей. Та поки він дійшов до кінця, над’їхав поїзд, забрав усіх і зник у тунелі. Платформа спорожніла.

Равік повільно вернувся в бістро. Він сів біля того самого столика, де сидів раніше. Там ще стояла його недопита чарка кальвадосу. Йому здалося дивним, що вона й досі там стоїть…

З’явився офіціант.

– Вибачте, пане. Я не знав…

– Нічого, – перебив його Равік. – Принесіть мені другу чарку кальвадосу.

– Другу? – Офіціант глянув на недопиту чарку. – А ви не хочете спершу випити цю?

– Ні. Принесіть мені іншу. – Офіціант узяв чарку й понюхав її.

– Цей кальвадос недобрий?

– Добрий. Просто дайте іншу чарку.

– Зараз, пане.

Я помилився, подумав Равік. Мокра від дощу, запітніла шибка – хіба можна крізь неї щось розглянути як слід? Він пильно вдивлявся у вікно. Стежив, як мисливець із засідки, за кожним перехожим, а в пам’яті сірими, різкими тінями зринали кадри фільму, уривки згадок…

Берлін. Літній вечір 1934 року, будинок гестапо, кров, гола кімната без вікон, різке світло електричних ламп без абажурів, заплямований кров’ю стіл із ремінням, яким прив’язують до стільниці, ясність збудженого після безсонної ночі мозку, який десяток разів гвалтом виривали з непритомиості, занурюючи голову у відро з водою і тримаючи її там, поки не ставало духу, нирки, такі розбиті, що він уже навіть не відчував болю, спотворене страхом і розпачем обличчя Сибіли, два кати в мундирах, що тримають її, – і ще один, який усміхається і люб’язно пояснює, що з нею буде, коли він не признається… Сибіла, яка через три дні начебто повісилась.

З’явився офіціант і поставив чарку на столик.

– Це інший гатунок, пане. Від Дидьє з Кана. Вистояний.

– Добре, добре. Дякую.

Равік випив чарку, потім дістав з кишені пачку сигарет, витяг одну й закурив. Руки в нього й досі тремтіли. Він кинув сірника на підлогу й замовив ще чарку кальвадосу.

Те обличчя, усміхнене обличчя, яке щойно начебто майнуло за вікном, мабуть, привиділося йому. Неможливо, щоб Гааке був у Парижі. Неможливо! Равік відігнав від себе спогади. Безглуздо мордувати себе, коли нічого не можна вдіяти. Він ще дочекається свого часу, коли там усе завалиться й можна буде вернутися додому. А поки що…

Він покликав офіціанта й розрахувався. Але на вулиці й далі пильно приглядався до кожного перехожого.

Равік сидів з Морозовим у «катакомбі».

– Ти не віриш, що то був він? – спитав Морозов.

– Не вірю. Але чисто він. Як викапаний. Або мене вже зраджує пам’ять.

– Шкода, що ти сидів у бістро.

– Шкода.

Морозов трохи помовчав.

– Страшенно воно муляє, правда? – спитав нарешті він.

– Ні. Чому?

– Бо не знаєш напевне.

– Знаю.

Морозов нічого не сказав.

– Примари, – повів далі Равік. – Я гадав, що вже спекався їх.

– Їх ніколи не спекаєшся. В мене вони також були. А надто спочатку. Перші п’ять-шість років. Я ще чекаю на трьох у Росії. Їх було семеро. Чотирьох уже немає живих. Двох із них розстріляли свої ж. Я вже понад двадцять років чекаю. Від сімнадцятого року. Одному з тих трьох, що ще живі, тепер під сімдесят. Решті двом десь бід сорока до п’ятдесяти. До цих я ще, думаю, доберусь. І поквитаюся з ними за свого батька.

Равік глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шістдесят років.

– Ти до них доберешся, – мовив він.

– Так. – Морозов розтулив і знов стулив свої великі кулаки. – На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п’ю. Може, ще довго доведеться чекати. А мені тоді треба бути дужим. Я не буду ні стріляти, ні різати.

– Я також. – Вони помовчали.

– Пограємо в шахи? – спитав Морозов.

– Так. Але я не бачу жодної вільної шахівниці.

– Он там професор скінчив. Він грав із Леві. І виграв, як завжди.

Равік пішов по шахівницю й шахи.

– Ви довго грали, професоре, – сказав він. – Від обіду до самого вечора.

Старий кивнув головою.

– Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи – це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. – Професор звів на Равіка запалені очі. – А зовнішній світ не вельми досконалий.

Його партнер Леві зненацька щось замурмотів. Тоді затих, злякано озирнувся й пішов за професором. Вони зіграли дві партії. Потім Морозов підвівся.

– Треба йти, відчиняти двері перед вершками суспільства. А ти чому перестав до нас заглядати?

– Не знаю. Так складається.

– Завтра ввечері зайдеш?

– Завтра не можу. Йду на вечерю. До «Максима».

Морозов посміхнувся.

– Як на безпаспортного втікача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантніших ресторанах Парижа.

– Тільки в них і почуваєш себе в цілковитій безпеці, Борисе. Хто поводиться як утікач, той швидко попадається. Ти, власник нансенського паспорта, мав би сам це знати.

– Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з німецьким послом як його протеже?

– З Кет Гегстрем.

Морозов свиснув.

– З Кет Гегстрем? – перепитав він. – То вона повернулася?

– Приїздить завтра вранці. З Відня.

– Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потім у нас.

– Може, й не побачиш. Морозов похитав головою.

– Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижі, її штаб-квартира в «Шехерезаді».

– Цього разу не те. Вона приїздить, щоб лягти в клініку. Найближчими днями її чекає операція.

– То вона неодмінно прийде. Ти нічого не розумієш у жінках. – Морозов примружив очі. – А може, ти не хочеш, щоб вона приходила?

– Чому б це я не хотів?

– Мені якраз спало на думку, що ти не навідуєшся до нас, відколи прислав до мене ту жінку. Джоан Маду. Здається мені, що це не просто так збіглося.

– Дурниці. Я навіть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось?

– Так. Спершу співала в хорі. А тепер має невеличкий сольний номер. Дві чи три пісеньки.

– Ну як, вона трохи звикла?

– Звичайно. А чому ж ні?

– Вона була в страшному розпачі, бідолаха.

– Що? – перепитав Морозов.

– Я сказав – бідолаха.

Морозов усміхнувся.

– Равіку, – мовив він батьківським тоном, і на його обличчі раптом відбилися степи, безмежні простори, луки, мудрість і весь досвід світу, – не верзи дурниць. Вона добре стерво.

– Що-що? – спитав Равік.

– Стерво. Не повія, а стерво. Якби ти був росіянин, ти б зрозумів різницю.

Равік засміявся.

– Ну, то вона, мабуть, дуже змінилася. Бувай, Борисе! Хай Бог благословить твої пильні очі.