Читать книгу Німа смерть - Фолькер Кучер - Страница 11

Коли цього разу Рат зайшов до офісу на Кантштрасе, білявка так само базікала по телефону. Особова справа Кремпіна лежала на столі – секретарка несамовито замахала вказівним пальцем, показуючи на неї. Чи не видалила вона кілька сторінок із теки, за вказівкою свого шефа? Рат не знав, чи може він довіряти продюсеру. Втім, чим він ризикує? У будь-якому разі, Оппенберґ чимало розповів про свого колишнього співробітника. За його словами, Кремпін був одержимий кінематографом, він, як ніхто, захоплено сприйняв появу звукового кіно. Оппенберґ також стверджував, що то була його, Кремпіна, власна ідея – найнятися до Белмана, щоб розкрити виробничі секрети компанії-конкурента. Востаннє, коли Кремпін з Оппенберґом бачилися, з тиждень тому, шпигун не так багато зміг розповісти про Белмана, а про жодні диверсії навіть мови не було. А тепер Оппенберґ не мав жодного уявлення, де може перебувати його людина. Рат подумав, що варто поміркувати над різдвяною світлиною від Белмана: Кремпін поруч із Бетті Вінтер. Може, у красеня це таке захоплення – затьмарювати голови юним кінозіркам? Що, як він закрутив роман із Вівіан Франк, і вони разом десь завіялися? Рат цілком міг уявити, що вони в такій ситуації більше не хочуть стикатися зі своїм старим роботодавцем.

Білява секретарка Оппенберґа дещо здивувалася, коли Рат, узявши з письмового столу досьє Кремпіна, замість іти геть, влаштувався в одному з шкіряних крісел. Однак це не змусило її припинити телефонну розмову. Рат cкористався з часу балачки, щоб переглянути папери. Нічого особливого. Кремпін здавався технічно обдарованим молодиком. Перше, ніж стати директором із виробництва, він працював у того ж Оппенберґа техніком з освітлення й кінооператором. Офіційне працевлаштування закінчилось у грудні 1929 року, коли його фактично звільнили: теперь між Феліксом Кремпіном і Манфредом Оппенберґом більше не було жодного зв’язку. Рат не міг визначити, чи справді це так, чи Оппенберґ щойно подбав про появу такого запису. Чорнило на паперах було сухим, і білявка, що вже нарешті поклала слухавку, ніяк себе наче не виказувала. Однак документи про звільнення Кремпіна однаково видавалися підозрілими.

– Я ще щось можу для вас зробити? – запитала секретарка.

В її голосі було набагато більше щирої цікавости, ніж щирої привітности.

Рат кивнув:

– Мені треба зробити телефонний дзвінок. Одна чи дві хвилини. Сподіваюся, ви зумієте стільки часу перебутися без апарату.

Вона знизала плечима.

– Чом би й ні? У мене й інших справ не бракує.

Вона пересунула по столу до нього чорний телефонний апарат, повернулася до машинки і почала передруковувати рукопис – очевидно, якогось сценарію.

Рат зняв слухавку і найперше зв’язався з кабінетом судово-медичної експертизи на Гановершештрасе, але Ґреф уже звідти виїхав. Рат додзвонився до детектива в Замку – той уже сидів за своїм столом.

– Швидко ти впорався! Що казав патолог?

– Вульгарні дотепи.

Рат ясно уявив собі, якими жартами цинічний експерт розважав молодого детектива. Початківці у священних залах смерті завжди мали відбути в доктора Шварца іспит на стійкість, незалежно від того, ким вони були – студентами чи молодими поліціянтами.

– Шварц міг одразу віддати мені протокол – він давно був написаний. Натомість, він… Мені досі робиться зле, як подумаю про це.

– Але він, мабуть, сказав щось про причину смерти…

– Він підтвердив те, що ми підозрювали: зупинка серця від ураження електричним струмом. Попри опіки й зламані кістки вона здатна була вижити, але сплатила б за це тяжку ціну.

– Подібність до Макса Шрека?[12]

– Це теж. Втім, ні, ще гірше: Бетті Вінтер приречена була б, імовірно, на все життя лишатись в інвалідному візку – прожектор перебив їй хребет.

– Холера.

– Прожектор також міг її вбити. Доктор Шварц каже, питання вирішували лічені сантиметри. Якби прожектор упав їй на голову, то вбив би на місці.

– Що ж, їй пощастило.

Слова злетіли з язика, перш ніж Рат збагнув, що каже.

– Ти вживаєш майже ті слова, що доктор Шварц, – зауважив Ґреф. – Але, з усією повагою, я вважаю ваш цинізм недоречним. Ми тут обговорюємо трагічну смерть.

– Таке з нами роблять роки служби. Цього не уникнути. Та, щойно тебе перестане нудити в моргу, ти будеш подібним до нас.

– Дякую. Тоді нехай краще завжди нудить, – відказав Ґреф. – Ґереоне, ти коли повертаєшся до Замку? Бьом тебе хоче бачити.

– Звісна річ! Бо має намір зняти зі справи.

– Він просто хоче взяти на себе керівництво.

– Ти чудово знаєш, що це означає: ми вдвох виконуватимемо поточну роботу, а він привласнить весь успіх…

– Якщо вже згадали про поточну роботу: Геннінг і Червінскі досі балакають із кіношниками. Як завжди, не квапляться.

– Ти тримай там оборону.

– А що я маю сказати Бьому?

– Що я наступаю на п’яти Кремпіну. Що ж іще?

– Скільки часу ти наміряєшся Бьому дурити голову?

– Доки Бьом не може мене відкликати, справа залишається в нас. А нам трішечки фортуни, і ми її швиденько розв’яжемо.

– То кому тоді вся слава?

– Ти гадаєш, наскільки я егоїстичний? Ти вже забув, кому завдячуєш своїм просуванням?

Ґреф мовчав.

– Ну ж бо! Протримайся тільки один день! Хіба я так багато прошу? Я підібрався до Кремпіна дуже близько, – переконував його Рат. – Можливо, я ще сьогодні його впіймаю. А документацією не переймайся: з чим не впораєшся сьогодні, ми зробимо разом у понеділок. Якщо Бьом захоче нам тоді допомогти, я не опиратимусь!

– У понеділок увечері за рахунком у «Трикутнику» сплачуватимеш ти.

– Можливо, нам на той час уже буде що відзначити. Я перетелефоную тобі пізніше. Скажімо, о першій. Бьом тоді буде в їдальні. І Фосс теж.

Він поклав слухавку і пересунув телефон по столу назад, до Оппенберґової білявки. Та не піднімала голови від рукопису.

– Дякую, – озвався Рат до неї, машинка знай стукотіла. – Я можу проставити вам ще кілька запитань?

Стукотіння припинилося.

– Я не знаю. Спробуйте – мо’ й зможете.

Вона в такий спосіб фліртувала? Чи просто ввічливо демонструвала своє роздратування? Майже рік пропрацювавши в столиці, Рат досі плутався в тонкощах берлінського мовного етикету.

– Кілька питань про Вівіан Франк, – усміхнувся він білявці.

Та знизала плечима:

– Якщо я в курсі.

– Давно ви знайомі з фройляйн Франк?

– Відколи вони прийшла до нас за контрактом – близько двох із половиною років.

– І що? Надійна особа?

– Професійно, так. Приватно… таке…

– Тобто вона, що, недостатньо віддана Манфредові Оппенберґу?

Білявка знову потиснула плечима.

– Найкраще запитати в Руді, який її знає майже так само добре, як бос. Можливо, навіть краще. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

– Руді…?

– Черні. Наш інший герой-коханець. Ви його не бачили? Він теж зараз знімається там, у Бабельсберзі.

– Можливо, ви дасте мені його адресу. І фото.

– Ви не повірите, як багато я можу зробити, – сказала вона, не дивлячись на нього і без сліду посмішки на обличчі, і написала адресу на бланку «Монтани».

Рудольф Черні мешкав у Шарлоттенбурзі, так само як його зникла колега Вівіан Франк. Та перш ніж братися до винюхування на користь Манфреда Оппенберґа, Рат заїхав на Герікештрасе, сподіваючись застукати там Фелікса Кремпіна. Той мешкав на півночі Шарлоттенбурґа – у кількох кварталах від свого приятеля Петера Ґлазера. Зелений «Опель» стояв припаркований через дорогу по діагоналі від будинку Кремпіна. Рат припаркував свій «Б’юїк» одразу за «Опелем» і вийшов. Він підійшов до машини і постукав у вікно, яке одразу опустилося.

– Доброго полуденка, Мертенсе, – привітався Рат. – Щось тут відбувається?

– Щодо полуденка, пане комісаре, то це ви правильно вгадали, – відгукнувся чоловік із водійського сидіння. – Єдине, що відбувається, то це в Грабовські в череві бурчить дедалі гучніше.

– Нічого підозрілого?

Мертенс похитав головою.

– Нічого, крім занепокоєних поглядів. Я думаю, дехто з тутешніх мешканців підозрює, що ми двоє гомиків. Я не дивуватимуся, якщо найближчим часом нас відвідають колеги з відділу громадської моралі.

– То припини дивитися на мене закоханими очима, – озвався чоловік із пасажирського сидіння.

Рат усміхнувся. Настрій у машині здавався цілком бадьорим, хоча стеження належить до найнудніших заходів, які щодня випадають працівникам кримінальної поліції. Мертенса і Грабовскі, двох новачків, щойно прибулих зі школи поліції Айхе, порекомендував йому Ґеннат. Зрештою, Рата влаштовували будь-які працівники, що не входили до кола Вільгельма Бьома, а з усіх таких ці двоє здавалося чи не кращими.

– На Берлінерштрасе є «Ашинґер», – порекомендував він. – Поїдьте на пів години. Поїсте й зігрієтеся, а я на цей час вас підміню.

Хлопці вийшли з машини. Рат знав, що заробляє бали в очах підлеглих. У Замку не часто траплялося, щоб начальник піклувався про своїх співробітників, а надто, якщо заради цього треба було братись до чорнової роботи. «Несолідно» це.

– Вам щось узяти, пане комісаре?

– Дякую, не треба.

– Тоді ми пішли, – сказав Мертенс.

І вони неквапом рушили. Рат сів за кермо «Б’юїка» і дочекався, коли молоді колеги завернули за ріг. Потім перейшов вулицю і зник у під’їзді. Всередині панував спокій, на сходах нікого. Рат не мав великого досвіду з відмичками, тож неабияк упрів, доки спромігся відімкнути замок. Він тихо зачинив за собою двері. Тієї ночі колеги вже побували тут, аби переконатися, що Кремпін не спить у своєму ліжку чи не лежить мертвий на дивані; але Рат бажав перевірити все на власні очі. А чекати ордеру на обшук не хотів.

Квартира давала не так багато підказок. Типове холостяцьке житло, просте і чисте – можливо, трохи надміру чисте. Ліжко застелене, стіл прибраний: не схоже на раптову втечу. Радше наводить на думку про регулярні відвідини економки. Оппенберґ, здається, добре платив своєму директорові з виробництва, про що свідчив, зокрема, програвач платівок у вітальні. Рат мимоволі свиснув, упізнавши модель. Деякі з платівок він би залюбки позичив. На столі навіть стояв телефон.

На книжкових полицях переважала технічна література, видання з електротехніки й техніки фотографії, і тільки лічені художні книжки. На столі припадала пилом друкарська машинка, поруч із нею стояв у підставці паяльник і кілька ящиків із викрутками й іншими інструментами й електричним приладдям – вимикачами, лампами, запобіжниками. Рат прочитав застереження на упаковці з лампами: «Для звукової кіноапаратури застосовувати лампи (підсилювачі, випрямлячі й перетворювачі) винятково з маркуванням «ЗВУКОВА» на колбі й упаковці. Використання інших ламп може спричинити пошкодження і перешкоди. Використання інших ламп заборонено також із патентних причин».

Рат зазирнув до шафи і почув грюкотіння деревини – більшість вішаків порожніми гойдалися на перекладині. Шухляди в комоді також були майже порожні, тільки якийсь дріб’язок. Кремпін тихо й акуратно все спакував і спокійно залишив квартиру.

Такий стан речей дозволяв зробити тільки два ймовірних висновки: або Кремпін мав достатньо часу, відколи покинув студію, або він завчасно все підготував.

Невідомим у цій задачі виступав час. Коли саме Кремпін зник зі студії?

Хрипко задзеленчав дзвінок, і Рат здригнувся. Не дзвінок.

Телефон!

Він підійшов до чорного апарату, але завагався і на мить невпевнено завмер. Перш ніж зняти слухавку, він витягнув хусточку з кишені. Бракувало ще лишити відбитки своїх пальців на телефоні підозрюваного!

– Так, – проказав він якомога нейтральнішим тоном.

На іншому кінці ніхто не відповів, але Рат почув, як хтось дихає.

– Прошу! Хто там? – Запитав він.

Жодної відповіді. Ще дві чи три секунди він не чув нічого, крім тихого дихання.

Клац. Слухавку поклали.

Дивно.

Рат далі оглядав квартиру, але нічого істотного так і не знайшов. За десять хвилин він знову був у машині. Мертенс і Грабовскі були ще в дорозі і не помітили конспіративну виправу свого шефа.

То хто телефонував на квартиру Кремпіна? Спочатку Рат побоювався, що це міг бути хтось із його колег, залучених до пошуків, однак розважив, що всі вони знали: квартира під спостереженням, тож телефонувати туди немає сенсу. Крім того, співробітник поліції відповів би щось – можливо не став би розкривати себе, називатись, але щось би сказав. Неодмінно б намагався з’ясувати, з ким розмовляє. Як, зрештою, намагався сам Ґереон. От тільки його спроба не була успішною.

Рат почувався неспокійно. Раніше, впродовж нудних годин стеження, у квартирі чи машині, він принаймні міг курити, але тепер мав призвичаюватися, як перебуватись без цигарок. Здається, він помітив жерстяну коробку «Муратті Форевер» у Грабовскі, коли той пішов із Мертенсом.

Де вони взагалі валандаються! Рат глянув на годинник. Минуло майже півгодини. Їм би вже час повернутися, адже Ґереону належить перевірити ще дві адреси. Чого вони, звісно, не могли знати. Нарешті він побачив сіре зимове пальто Грабовскі в дзеркалі заднього огляду, і вийшов із машини.