Читать книгу Німа смерть - Фолькер Кучер - Страница 17

Ще на сходах він почув, як дзвонить телефон. Дзвінок міг долинати тільки з його квартири, бо в Рата єдиного в цьому блоці був телефон. Коли він відчиняв двері квартири, чорний апарат продзеленчав востаннє і замовк. Скинувши в передпокої капелюха і пальто, Ґереон зайшов просто у вітальню, поставив платівку і опустився в крісло. Саксофон Коулмана Гокінса вимальовував піруети красиві й непередбачувані, як листочок на вітрі. Рат заплющив очі, музика відразу заспокоїла його.

Що б він робив, якби не платівки, що їх регулярно надсилав йому Северин? Імовірно, не би витримав у цьому місті більше трьох тижнів. Попри всі зусилля, які докладав для того, щоб знову взяти під контроль своє життя, він цього не домігся. Професійно він зайшов у глухий кут – крутиться, як муха в окропі. Чи зможе він коли-небудь доп’ястися до такої посади, як його батько? Ґереон вірив у це зараз менше, ніж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзів у Берліні обмежувалося Рейнгольдом Ґрефом, з яким він час від часу випивав у «Мокрому трикутнику», і Бертольдом Вайнертом, разом із яким він час від часу виходив поїсти й обмінятися інформацією. З кельнських друзів, Пауль був єдиним, хто залишився з ним, єдиним, хто не повернувся до нього спиною навіть після фатального пострілу в Аґнесфіртелі[20]. На відміну від його вірної нареченої Доріс, жінки, з якою він хотів створити сім’ю. Та від нього відринула, як від чумного.

Переїзд у Берлін він бачив, як можливість почати тут наново – зокрема також із жінками. А що має в підсумку? Відповідно до свого нинішнього статусу, він, мабуть, залишиться вічним холостяком. Як Будда. Ну, доки він не став схожим на Бреннера чи Червінскі. На одного з тих, хто кристується пневматичною поштою в «Резі».

Він закурив «Оверштольц». Принаймні, тепер він міг знову курити в своїй квартирі, не наражаючись на нарікання. Він не дуже тужив за Каті. Якщо вона схотіла залишитися з циганом[21], з яким запізналась у «Резі», то нехай! Чом би й ні? Ні, він нітрохи не тужив за Каті.

Він тужив за Шарлі.

Знову йому не йде з гадки той її погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впізнала вона його?

А що б це змінило? Він однаково все зіпсував іще тоді, давно, багато місяців тому. Іноді йому уявлялося, що його життя з Шарлі могло піти в іншому напрямку, що, ймовірно, то була одна з рідкісних можливостей, які ми отримуємо в житті, і від нас залежить, чи скористаємося ми з неї. А що він? Своєю клятою брехливістю він пустив цей шанс за вітром, і ось знову крутиться, як муха в окропі, наполегливо працює, ані на міліметр не посуваючись вперед.

Чи, може, тепер, коли він віддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямі.

Знову задзвонив телефон.

Він вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то міг бути? Каті, яка бажає повідомити йому, що між ними все скінчилося? Бреннер, з наміром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат підніс чорну слухавку і відповів невинним «Так?».

– Осьде ти нарешті! Бо я вже думав, ти взагалі не повернешся додому.

– Батьку?

– Слухай, хлопче, – одразу перейшов до справи Енґельберт Рат, – у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поїдемо до Клефішів. Завтра я побачу бурмістра на трибуні на Цуґвеґ[22], ти в курсі. Чи можу я йому щось переказати?

Якби ж то! У справі Аденауера він за холодну воду не брався.

– Сьогодні неділя. Заводи Форда сьогодні не працюють. А вчора я не встиг нічого зробити.

– Ти геть нічого не зробив? – з жахом перепитав Енґельберт Рат. – Хлопче, ти усвідомлюєш, наскільки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту своє добре ім’я, щоб не зганьбили честь нашого міста і нашого мера!

«Що аж такого станеться, коли трішечки зганьбиться твоя честь і твоє ім’я?..» – подумав Ґереон.

– Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, – сказав він вголос, – шантажист, найімовірніше, крутиться десь там.

– Ти в цьому впевнений?

– А хто ще зацікавлений у тому, щоб за будь-яку ціну затримати виробництва Форда в Берліні?

– Можливо, вимога як така – це тільки хитрість, щоб збити нас на манівці. Політичні опоненти Конрада мають неабиякий інтерес у тому, щоб назавжди виперти одного з найбільш здібних лідерів нашої партії з політичної арени – можливо, навіть у завданні чимбільшої шкоди всій католицькій справі.

– З чого ти робиш такі припущення?

– Я серйозно! Як працівник заводу – нехай це навіть менеджер чи керівний директор – може отримати таку таємну інформацію з «Дойче Банку»? Ці обставини вказують на геть іншу групу людей.

– Можливо. Перш за все, нам треба встановити джерело витоку. Аденауер міг би, наприклад, перерахувати всіх тих, хто знав про таємні угоди між ним і банком.

– Він це вже зробив. Всі вони порядні люди.

Ще б пак!

– То в тебе вже є список імен?

– У такій справі, це найперша річ, яку робиш.

– То, может, треба надіслати цей список мені?

– Гаразд, мій хлопче. Я негайно відправлю його тобі. Але ж ти теж подбай, щоб якнайшвидше завершити цю справу. Якнайшвидше!

– Якщо це справді його політичні супротивники, то як я можу завадити їм поширити цю інформацію саме тоді, коли їм це буде найзручніше?

– Коли маєш імена, решту завжди можна якось влаштувати. Кожен має свої брудні таємниці.

Чому він постійно забуває, що його батько політик, а не поліціянт?

Утім, в одному батько має слушність: у будь-якому разі шантажист повинен мати добрі контакти з «Дойче Банком». Хтось, либонь, розбовкав професійну таємницю, або випадково чи навмисне переказав підслухану розмову.

Телефон знову задзвонив.

Рат узяв слухавку.

– Що там іще?

Але на іншому кінці був не батько.

У слухавці Ґереон чув тільки чиєсь м’яке дихання.

Тоді нарешті голос. Чоловічий голос:

– Комісар Рат?

Голос був йому не знайомий.

– Так, слухаю, – відгукнувся він.

– Ви той комісар, що розслідує справу Вінтер, я правильно кажу?

– Звідки вам відомо?

– Про це в газетах є.

– Як це все вас обходить?

Він терпіти не міг, коли сторонні виявляли цікавість до справи. Чи вдома турбували його робочими справами.

– У справі Вінтер, якщо так… – мовець прочистив горло. – Пане комісаре, ви шукаєте не ту людину.

– Кремпіне, це ви?

Він помовчав якусь мить. Тоді почулася відповідь:

– Ви маєте мені повірити, інакше немає сенсу продовжувати цю розмову.

– Добре, що ви зателефонували. Ви важливий свідок.

– Не меліть казна що! Я не свідок, я ваш головний підозрюваний.

Чоловік виявляється, був не такий дурним. Тримаючи слухавку коло вуха, Рат гарячково міркував, як йому перемудрувати Кремпіна. Перш за все, підтримувати розмову.

– Отже, – вів своєї Кремпін тим часом, – ви мені повірите?

– Як я можу сказати, перш ніж дізнаюся, що ви мені скажете?