Читать книгу Німа смерть - Фолькер Кучер - Страница 12

Квартира Вівіан Франк була сучаснішою, ніж навіть офіс Оппенберґа. Три кімнати з садом на даху високо над Кайзердамом. Величезне ліжко, накрите золотистою атласною ковдрою, до нескінченности відтворювалося двома дзеркалами. Простора спальня, безсумнівно, була найважливішою кімнатою в цій квартирі, хоча Рат почувався набагато комфортніше в порівняно невеликій вітальні, крізь панорамне вікно якої можна було бачити Берлінську радіовежу.

Меблі видавали смак Манфреда Оппенберґа – прості, сучасні, елегантні і, звісно, дорогі. Дерево цінних порід, багато шкіри, багато хрому, без надмірності. Очевидно було, що Вівіан Франк не сама обладнала цю квартиру. І не сама, напевне, за неї сплачує. Жінка, яку Манфред Оппенберґ називав Янголом, не могла так багато заробляти, граючи в фільмах. Якщо тільки вона не походила з багатої родини – у той час, коли Рат познайомився з нею, вона поводилася, як розбещена дочка шляхетних батьків. Пропаща принцеса, якій Манфред Оппенберґ запропонував розкішне життя, щоб утримати коло себе? Рат не міг уявити, що б іще пов’язувало таку життєлюбну молоду жінку, як Вівіан Франк, із таким стариганом, як Оппенберґ, крім, можливо, обіцянки зробити її безсмертною на екрані.

Квартира справляла таке враження, наче тут ніколи не мешкали, вона мала вигляд так само бездоганний і неживий, як декорації на знімальному майданчику; тільки велика скляна попільничка на низькому столику у вітальні і вбудований у шафу – тобто, стримано прихований – бар із чималим вибором спиртного натякали на можливі гріховні слабкості.

Рат ретельно обшукав усі шухляди й шафи, однак ніде не надибав кокаїну. Він зауважив, що думка про білий порошок викликає в нього пожадливе бажання, хоча після того прикрого досвіду Ґереон давав собі обіцянку триматися від нього якнайдалі. Йому пригадалася Вівіан Франк, її знуджений вираз обличчя, мертві очі, які почали світитися тільки тоді, коли вона взяла дозу «снігу». Ні, крім спальні, ця квартира виказувала не так багато звичок мешканки. Єдине, що Рат зауважив, це кілька несподівано порожніх вішаків у, в цілому, щільно наповненій шафі. Оппенберґ уже повідомив, що бракує з десяток суконь, дві валізи і дорожній кофр.

Куди поїхала Вівіан Франк?

І чому не повернулася?

Рат ретельно замкнув двері і спустився ліфтом. Портьє в мармуровому холі – чолов’яга, на вигляд такий старий, наче він тут стоїть на варті ще з часів Старого Фріца[13], – заговорив лише тоді, коли побачив жетон прусської кримінальної поліції.

– То пан Оппенберґ таки звернувся до поліції, – прорипів він, знімаючи окуляри. – Так воно ліпше. Бо, бувало, по двадцять разів на день телефонував, щоб запитати про Франк.

– Коли ви востаннє бачили фройляйн Франк?

Він потиснув вузькими плечима.

– Ну, коли вона поїхала.

– А трішечки конкретніше?

– Це мало бути три чи чотири тижні тому, коли вона викликала таксі. Водій допомагав їй із валізами, тож минув якийсь час, доки вони нарешті поїхали.

– А далі що?

– Я ж кажу, далі вони собі поїхали.

Дотепник! Рат злегка посміхнувся.

– Куди саме?

– Хіба я знаю? На будь-який із вокзалів, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поїхали з двома великими валізами?

– Хіба вона нічого не сказала?

– Кому сказала, мені? Франк на мене навіть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайні смертні, для них не існуємо.

Рат кивнув.

– Ви більше нічого не помітили?

Чолов’яга похитав головою:

– Нє.

– А по тому вже її не бачили?

– Ні. – Портьє замислився. – Хіба що… Так, раз іще тільки…

– Де?

– …у «Люті», її останньому фільмі.

Портьє, здається, вважав це дотепом. Він розреготався.

Рат, навіть не посміхнувшись, повернувся й пішов до виходу. Регіт позаду нього раптом урвався.

– Зачекайте! – гукнув швейцар.

Рат зупинився біля дверей і обернувся:

– Моя потреба в жартах на сьогодні цілковито задоволена!

– Ні, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поїхала.

– Що? – Рат так і стояв біля дверей.

– Близько полудня хтось зателефонував і питав її. Насправді нічого особливого, але…

– Хто? – запитав Рат.

– Він не назвався, – сказав швейцар. – Але я однаково його впізнав! – посміхнувся він, пишаючись такою своєю проникливістю.

– То хто ж?

– Він ніколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навіть у дуже особистих справах…

Швейцар підморгнув. Він починав діяти Ратові на нерви. Комісар підвищив голос.

– Хто?

– Я не знаю, як його на ім’я, проте голос його я впізнав. Хоча він, мабуть, телефонував із залізничного вокзалу чи на кшталт того – там було дуже галасно.

Тепер Рат відступив від дверей. Він підійшов до портьє, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберґа, і поклав його на конторку.

– Просто скажіть, то був цей чоловік?

Швейцар придивився до глянсової світлини усміхненого Руді Черні і аж рота роззявив.

– Честь-хвала! – проголосив він, на мить забувши свою верхньонімецьку вимову. – Прусська поліція знає свою справу! Ніколи б не подумав!

Рудольфа Черні не було вдома. Ясна річ. Актор мешкав неподалік, на Рейхсканцлерплац, і тому Рат поїхав туди, хоча знав, що Черні ще на зйомках у Бабельсберзі. Попри те, комісар тричі подзвонив і голосно постукав у двері квартири, аж доки цілковито впевнився, що вдома справді нікого немає. Лише тоді він витягнув із кишені відмичку. Він поступово набував практики. Довелося пригадувати, як Бруно Волтер, його перший начальник у Берліні, показав, як поводитися з таким інструментом. Рат попервах опирався – нечувано! Поліціянт із грабіжницьким знаряддям! Життя довело, що крадійський інструмент для нишпорок буває дуже помічним.

Рудольф Черні жив набагато скромніше за свою кохану. Його не утримував Манфред Оппенберґ, тож акторові належало за все сплачувати з власної зарплатні.

Рат, обережно, щоб не наробити безладу, обшукував квартиру. Він не знав точно, що шукати, не сподівався знайти Вівіан Франк у шафі чи в ліжку – але, можливо, якийсь доказ любовного зв’язку між нею і Черні, можливо, якусь ознаку її перебування. Цілком імовірно, що вона втекла. А Черні? Має намір згодом із нею зустрітися в умовленому місці? Чи вона грала з ним так само, як своїм покровителем Оппенберґом? Якщо історія у викладі швейцара є правдивою, вона поїхала без нього три тижні тому. Або він без неї.

Тому що Черні й сам начебто був у горах. На столі у вітальні Рат надибав кілька туристичних проспектів, що рекламували відпочинок у швейцарських Альпах, у шафі висіло нещодавно вимите лижне спорядження, і нарешті Рат знайшов у ванній кімнаті рушник із вишитим логотипом «Готель Шац-Альп, Давос». Рудольф Черні, здається, за сучасною манерою, сувеніри з відпустки вибирав передусім серед готельного майна.

Рат дивився у вікно на широке коло Райхсканцлерплац і на Радіовежу. Потроху сутеніло, спалахнули перші неонові вивіски.

І тоді він вирішив просто зачекати на Руді Черні.

Рат підійшов до телефону і зателефонував у Замок. Йому одразу відповів Ґреф.

– Ти наче хотів ще о першій зателефонувати?

– Не було як – за клопотами нема коли дихнути. Бьом після того не озивався?

– «Після того»? Він що п’ять хвилин озивається. Зараз знову навідається, бо лінія зайнята.

Рат прочистив горло.

– Слухай! Я знаю, що зараз кінець дня і тижня… але ти однаково ще маєш зробити щось важливе.

– Гм…

– О п’ятій годині похорон отого Весселя. Бьомового мертвого нациста. На Ніколаї Фрідгоф.

– Так?

– Сходи, подивися, що там і як.

– До чого це?

– Бьом призначив нас спостерігачами.

– Відколи ти так ревно виконуєш його накази?

– Хтось із нас має піти. А я поки що не можу залишити справу. Я тобі детальніше розповім у понеділок вранці.

– Як накажеш, шефе.

Рат, уже не маючи нагоди побажати Ґрефу приємних вихідних, поклав слухавку. Безперечно, Рат зіпсував суботній вечір своєму детективові, але й сам не надто втішався, сидячи в чужій холодній квартирі на Рейхсканцлерплац.

Ключове слово «втішатися» повернуло його до думок про бал у «Резі», до якого він ще не мав костюма. Він більше не міг ухилитися від запрошення – бо проґавив цей шанс, і тепер змушений буде піти; Каті перевернула гори, щоб роздобути квитки. Рат усвідомлював, що вона це зробила винятково для того, щоб йому було приємно, але це нічого не міняло в їхніх стосунках.

Якщо Черні не з’явився найближчим часом, іти на бал разом із Каті уже не складається. Але йому й потім іти не хотілося. Він на службі, у нього справи, вона це зрозуміє. Як, зрештою, вона завжди все розуміла. Тоді йому доведеться таки навідатись у «Резі» – у пристойній машкарі й не надто пізно. Він іще не знав, як поводитися з Каті.

Черні звільнив його від очікування незабаром, о пів на п’яту. Зручно сидячи в одному з крісел, Рат почув, як обертається ключ у замку. Він залишився сидіти, щоб достатньо драматично розіграти сцену. Адже Рудольф Черні актор…

Двері відчинилися, світло в передпокої засвітилося. З безпечно зануреної в сутінки вітальні Рат крізь щілину трохи прочинених дверей бачив, як невисокий стрункий чоловік скидає і вішає в гардеробну пальто карамельного кольору і коричневий капелюх.

Двері вітальні широко відчинилися, і господар увімкнув світло. Тепер Рат не був захищений напівмороком. Він дивився на Рудольфа Черні, але той його ще не помітив – переглядаючи якийсь сценарій, він навпомацки наблизився до бару. Рат прочитав на титульній сторінці назву «Вражений блискавкою».

– Добрий вечір, пане Черні.

Актор поморщився.

– Як ви потрапили в мою квартиру?

У голосі, яким він це запитав, не було переляку – скоріше, обурення і агресія. Цей чоловік знав, як відбити напад. Ратові требу було діяти обачно.

– Через двері, – сказав він, показуючи посвідчення. – Не хвилюйтеся. Я тільки хочу вам поставити кілька запитань.

– І для цього треба мене спершу на смерть налякати? Це частина поліційної роботи, вламуватися в чужу квартиру? Я називаю це порушенням закону!

– Насправді, я прийшов цього разу не як поліціянт, – запевнив його Рат. – Цього разу ми маємо спільного роботодавця…

– Я актор…

– …і працюєте на Манфреда Оппенберґа.

Черні кивнув.

– От бачите: я теж, – вів своєї Рат. – Принаймні тимчасово.

– Що це має означати?

– Ваш шеф хоче, щоб я повернув йому його провідну актрису, В…

Черні ніяк не відреагував, коли Рат ніби вагався, чи говорити далі, але було зрозуміло, що він наміряється вимовити ім’я Вівіан.

– …вашу коханку.

Актор пополотнів, ніби Рат щойно оголосив йому смертний вирок.

– Тому Оппенберґ підсилає вас до мене? – спитав він, трохи оговтавшись. – Тому що я лягаю з Вівіан? Я бачився з ним півгодини тому. Чому він сам мені нічого не каже?

– Тому що суть справи не в тому, – похитав головою Рат. – Пан Оппенберґ розуміє, що Вівіан вряди-годи тулиться до молодших коханців…

– «Вряди-годи»? – скривився Черні. – Це він так висловився? Авжеж, продюсеру подобається роль ліберального джентльмена, який дозволяє улюбленій іграшці бігати на довгій шворці. Але повірте, його ліберальність має межі! Звісно, його не надто зачіпають її інтрижки, доки вона залишається його іграшкою. Але він би виставив мене на вулицю просто зараз, якби я бодай торкнув її поза тим, що передбачає сценарій.

– Але сталося так, що саме це ви зробили?

– Я не думаю, що це треба обговорювати!

– Не хвилюйтесь, панові Оппенберґу немає потреби щось від мене дізнаватися. Принаймні, я не бачу причин для цього, доки ви готові співпрацювати…

– Як благородно з вашого боку, – криво посміхнувся Черні, – але я не дозволю себе шантажувати. І крім того, я не єдиний, з ким Вівіан…

– Я знаю, – перервав йому Рат, – я теж з нею знався.

Черні спантеличено витріщився на нього: Рат бачив, як ревнощі заповзають бідоласі в серце і шукають виходу. Він не став розповідати акторові, що сам того разу дав відкоша Вівіан. Черні побуряковів, ладний вибухнути.

– Насправді ніхто не знає Вівіан! – вигукнув він. – Усі вважають, буцімто знають її, але це ілюзія – всі бачать тільки позірне в ній, але не те, яка…

– Ніхто не знає, крім вас, – знову перервав йому Рат.

Черні пильно подивився на нього.

– Я так вважав якийсь час, – повів він далі, вже тихіше. – Я бачив такі її риси, що нікому більше не були відомі, які їй ніхто навіть у сценарії не здогадувався приписати. Зрештою, в цьому взагалі проблема: більшість людей плутає її з ролями в фільмах!

– А ви?

– Я кохав її.

Мабуть, він відчув, що фраза прозвучала, як репліка однієї з його ролей.

– Я знаю, це звучить патетично і наївно. Зрештою, на те воно й вийшло.

– Як це?

– Вона зацурала мене. Я чекав її зі спакованими валізами на вокзалі Ангальтер, а вона так і не прийшла. Ми хотіли разом поїхати в Давос, на два безтурботних тижні серед снігів. Ласкаво просимо! Ніколи ще я не почувався в горах так паскудно.

– Тепер візьміть собі чогось випити і сідайте, – запропонував йому Рат. – А тоді спокійно розповісте мені, що сталося.

Черні, здається, змирився з думкою про те, що в його кріслі сидить непроханий гість. Він кивнув, дістав із шафи дві склянки і пляшку віскі і поставих усе це на стіл.

– Мені зараз треба випити, – сказав він, наливаючи.

– А мені, дякую, краще звичайної води, – попросив Рат.

Черні пішов на кухню і повернувся з глечиком.

– Прошу, наливайте собі, – припросив він, сідаючи.

– Дякую. Відтак, до справи. То ви однаково поїхали до Швейцарії? Без неї?

– А що я мав робити? Все було наперед заброньовано. Коли вона не з’явилася, і я не зміг ніде її розшукати, то просто сів у наступний потяг. Я знав від швейцара в її будинку, що вона сіла в таксі зі своїми валізами; я подумав, може, вона сіла на інший поїзд і вже десь на місці. Або приїде пізніше.

– Але вона не приїхала?

Черні похитав головою.

– Я не бачив Вівіан ось уже майже чотири тижні. І від неї жодної звістки.

– Ви не були занепокоєні?

Черні знизав плечима.

– Що ви називаєте занепокоєнням? Треба приймати правду такою, яка вона є. Почекавши три чи чотири дні серед снігів, я змирився з тим, що Вівіан банально кинула мене.

Рат задумливо кивнув.

– Якщо це так, ви не єдиний. Манфред Оппенберґ, у такому разі, теж знехтуваний. Однак він у це не вірить.

– Те, що вона не з’явилася на зйомки – це справді не є в її стилі. Вівіан надійніша, ніж ви собі уявляєте.

– У професійному сенсі, я так розумію?

– Я знаю небагатьох наших колег, які б так важко працювали, як вона.

– Крім того, вона пропускає зйомки фільму, який Оппенберґ робить спеціально для того, щоб побудувати їй золотий міст у майбутнє? Чому? Тільки щоб не стикатися з вами і її покровителем Оппенберґом? Ні, це не тримається купи! Вона таким чином ставить під загрозу свою кар’єру!

– Вона б так не вчинила. «Вражений блискавкою» – це її другий звуковий фільм! Вона до цього вже показала в «Люті», що не належить до когорти примадонн німого кіно, які бояться звуку, бо він розкриває їхні мовні ґанджі й акторські вади.

– Як ви гадаєте, де Вівіан?

– Звідки мені знати? – стенув плечима Черні.

– А ви просто розкажіть мені все, що знаєте. – Рат відчув, що актор щось замовчує. – І все, що ви думаєте, що, можливо, знаєте.

Черні вагався лише коротку мить.

– Було таке, що… Гаразд, вона мені сама сказала якийсь час тому, що когось зустріла.

– Коханець?

– Ні, тоді вона б мені не сказала. Продюсер.

– Ви маєте на увазі, Вівіан могла зрадити Оппенберґа в тому, що йому насправді дошкульне?

Черні знизав плечима.

– Думаю, це вразить його більше, ніж якби вона втекла з молодим коханцем. Він зробив ставку на неї. Чимало вклав у неї, і сподівається, що невдовзі його інвестиції відплатяться.

– Тоді навіщо б їй тікати?

– Завжди є щось краще за те, що маєш зараз.

– Оппенберґ, схоже, геть не передбачає такої ймовірности.

– У Вівіан контракт з Оппенберґом, він знає, що вона не може так легко відійти від нього.

– Однак, ви вважаєте, що це можливо?

– Якщо вона десь, де жоден німецький юрист не зможе до неї дотягтися…

– У Голлівуді, наприклад…

– Я не знаю. Однак її англійська достатньо хороша.

Рат задумливо кивнув головою і відпив води.

– Гаразд, – мовив він по невеличкій паузі.

– Що ви маєте на увазі? – Черні підлив собі трохи віскі. – Ви знайдете Вівіан?

Рат знизав плечима.

– Якщо ви відповісте на вирішальне для мене питання: куди вона поїхала після того, як сіла в те таксі?

– В усякому разі, не на вокзал Ангальтер, – ствердив Черні.

– Тоді ми повинні запитати в таксиста. Маєте номер телефону Вівіан?

– Так, але…

– Зателефонуймо туди, мені треба поговорити з портьє в її будинку.

Невдовзі Рат мав на лінії старого з мармурового фойє на Штріппе. Той виявив непогану пам’ять.

– Таксі, яким поїхала пані Франк? – перепитав він. – То був великий таксомотор, з подвійною бубновою стрічкою.

– Це мало бути восьмого лютого, – підказав йому Рат.

– Ви впевнені? Зачекайте, я швиденько гляну…

Рат почув у слухавці глухий гуркіт – то портьє висував шухляду своєї конторки, – потім зашурхотіли аркуші.

– Гм… тут справді щось є. Атож: трест Панске, гаразд?

Рат намагався зберігати спокій.

– То ви все записували? – лагідно запитав він.

– А що я кажу! Ясна річ. Я замовив машину о дев’ятій, і вона стояла під дверима вже за пів години.

– Водія зможете пригадати?

– Не так щоб дуже виразно. Бо він сам був не дуже показний. Ті важкі валізи ледве пхав, бідолашний!

Дама в диспетчерській таксі видавала інформацію не так охоче.

– Звісно, ми можемо перевірити, – заявила вона, – якщо ви назвете точний час і адресу. Але як мені знати, що ви справді з поліції? Я можу, наприклад перетелефонувати до вас у комісаріат?

– На жаль, це неможливо. Я зараз на оперативному виїзді.

– Тоді я нічого не можу вам повідомляти. Ви маєте звернутись особисто. Бель-Альянс штрасе, шістнадцять.

– Будь ласка, розшукайте для мене інформацію. Я за хвилину приїду особисто.

– Так хто завгодно може заявитися.

– Ви мене впізнаєте. Я покажу поліційне посвідчення.

– Приходьте, покажіть своє посвідчення, і я побачу, що я можу зробити для вас. Але не раніше. Ви вважаєте, нам бракує іншої роботи?

Рат поклав слухавку.

– Є надія, – сказав він Черні. – Я думаю, ми знайдемо водія.

– Ви мене триматимете в курсі? Я маю на увазі, якщо ви почуєте щось нове про Вівіан?

Рат ствердно кивнув.

– Все це ще не розв’язує моєї найбільшої проблеми цього вечора, – пожалівся він. – Мене запросили на Карнавал. Костюмований бал. Ви маєте якесь уявлення, де я зараз можу знайти машкару?

Черні спершу зиркнув на нього здивовано, тоді посміхнувся.

– Чого б я не знав? Я ж таки актор. Але нам доведеться знову повернутися в Бабельсберґ.