Читать книгу Німа смерть - Фолькер Кучер - Страница 6

Він кличе кельнера і замовляє ще чергову порцію крижаного вина[7]. Йому потрібно більше вина. Власне, він мав би давно почати їсти – його тіло вимагає цукру.

– Можу я запропонувати панові меню?

– Зачекаймо ще трохи, – хитає він головою, хоча починає підозрювати, що сьогодні залишиться на самоті.

Вона запізнюється вже більше, ніж на годину.

Він не знає, з якої причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це має бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати – він знає, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змінювати плани – вона прийде заради завтрашньої зйомки.

Де там забарився кельнер? Йому треба випити більше вина!

Чи звикне він коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя?

Ти звикнеш до цього.

Усмішка матері.

Мусиш звикнути.

Він недовірливо дивиться на келих.

Чи я зможу?

Ти мусиш.

Я мушу.

Він зосереджено надпиває, смакує солодкість, відчуває, як вона біжить горлом.

Айсвайн. Солодке крижане вино.

Сон, що снився йому роками. Тепер насправді.

Вони з матір’ю сидять у ресторані, вдвох. Щоб відзначити подію. Перший самостійний укол. Першу ін’єкцію, що він зробив собі сам, першу по кількох днях у клініці. Після всіх випробувань інсуліном.

Знову живий. По всіх роках очікування. Очікування смерті.

Його друге народження.

Кельнер із закусками. Також він ставить кришталеві келихи на білу скатертину.

Усмішка матері.

Їж, мій хлопчику.

Він не може їсти, сльози течуть, він починає нестримно ридати, бачить її розгублене обличчя крізь пелену сліз.

Вона пестить його долоню, і він забирає руку – він не приймає її дотику, він не довіряє її любові, він не розуміє цієї любові, він любові не вірить.

Уже ж по всьому, скінчилося. Я все відшкодую. Ти мій славний хлопчик.

Він витирає сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакує свіжого краба, кріп, солодкі помідори. Солодкість переповнює його, розбігається його тілом.

Мати всміхається, тицяє виделкою в свою страву й не їсть. Вона тільки, знай, усміхається і тицяє в тарілку, і не зводить із нього очей, дивитися, як він підносить виделку до рота – вдруге, утретє. Їй не слід витріщатися на нього, він не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво світу.

Ти зможеш жити, як усі. Жити з усіма іншими.

Нарешті вона теж береться до їжі.

Вони їдять мовчки, кельнер наповнює їхні келихи. Вона витирає рот серветкою і підносить свій келих.

За життя!

За життя.

Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино.

Що ти тепер робитимеш?

Я вчитимуся.

Це добре.

Вивчатиму медицину.

Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух її руки зупиняється, вона забирає свою руку. Смуток у її очах.

Мій хлопчику, мій славний хлопчику!

Кельнери приходять із переміною страв. Одночасно знімають срібні накривки тарелей.

Він досі не може повірити. Перший справжній обід. Його перший справжній обід по стількох роках нескінченного голоду.

Тепер по всьому. Тепер усе буде добре.

Він справді вірив у це.

Тоді.

Як він помилявся тоді, як глибоко помилявся…

Він дивиться на годинник. Ні, вона вже, звісно, не прийде. Він не може нічого їй закинути, він не може їй дорікати – така ціна таємности їхніх зустрічей. У разі, коли щось не складається, вона не має можливости повідомити йому. Насправді, це пусте.

Головне, щоб ніхто не дізнавався про їхні плани.

Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку.

Головне, щоб їхнє призначення здійснилося.

Нарешті кельнер приносить вино.