Читать книгу Німа смерть - Фолькер Кучер - Страница 3

Чоловік у смокінгу спокійно всміхнувся жінці у зеленій шовковій сукні. Одну руку він встромив у кишеню, у другій тримав келишок з коньяком. Він ледве встиг кліпнути очима, як вона зупинилася у лічених сантиметрах перед ним.

Зелений шовк тремтів від її збудженого дихання.

– Я правильно почула? – прошипіла жінка.

Він відсьорбнув з келишка.

– Дивлячись на ці чарівні вушка, я ледве можу уявити, що вони недочувають!

Його сміх так само, як широка посмішка, показував, що чоловік відверто кпинить із неї.

– Ви справді вважаєте, що можете так мене третирувати?!

Її гнів явно тішив його: що більше вона розпалювалася, то нахабнішою робилась його посмішка. Він зробив паузу, ніби серйозно обмірковуючи відповідь.

– Насправді, так, – поважно кивнув він. – Якщо не помиляюся, саме так ви дозволяєте ставитися до вас пану фон Кесслеру?

– Не думаю, що це має обходити вас, мій любий графе Торвальде!

Він єхидно спостерігав, як вона зупинилась, уперши руки в боки. За вікном сяйнула блискавка.

– Це не відповідь, – зауважив він, дивлячись у келишок.

– А це вам буде за відповідь?

Вона змахнула рукой, навіть перш ніж закінчити. Він заплющив очі в очікуванні дзвінкого ляпаса. Але ляпас не пролунав. Гучний вигук, долинувши, здавалося, з потойбіччя, враз змусив їх заціпеніти.

– Знято!

На частку секунди обоє закам’яніли на місці, непорушні, як постаті на світлині. Потім вона опустила руку, він розплющив очі, і обоє одночасно повернули голови і подивилися в один бік, у темряву – туди, де паркет, на якому вони стояли, переходив у брудну цементну долівку. Долаючи межу світла і темряви, її погляд розрізняв постать чоловіка у складаному кріслі, який зупинив усе одним владним словом. Тепер, підвівшись, він повісив навушники на бильце крісла і ступив у світло – жилавий чолов’яга: вузол краватки ослаблений, рукава сорочки закасані. Попри те, яким громом щойно розляглася команда, його голос зараз лунав оксамитово м’яко.

– Бетті, янголе мій, ти вимовила останні слова не в той бік, – звернувся він до неї, – повз мікрофон.

– Мікрофон, мікрофон! Джо, мені набридло це слухати! Це не має нічого спільного з кіно.

Вона скинула оком у бік звукорежисера, що морочився над апаратурою, і той збентежено почервонів.

– Кіно, – вела вона далі, – кіно це гра світла і тіней… Навряд чи я маю це пояснювати великому Йозефові Дреслеру! Моє обличчя на целулоїді, Джо! Мій образ не промовляє через… мікрофони!

Вона вимовила останнє слово так, ніби йшлося що про нещодавно виявлений і особливо огидний вид комах.

Перш ніж відповісти, Дреслер глибоко зітхнув.

– Я знаю, Бетті, що раніше ти не потребувала голосу, – сказав він, – але це в минулому. Цим фільмом починається твоє майбутнє! І майбутнє має голос!

– Казна-що! Маса людей, які ще не втратили здоровий глузд, і далі знімають пристойне кіно без жодних мікрофонів. По-твоєму, що, великий Чаплін не тямить у своїй справі? Хто може заперечити, що звукові фільми – це данина моді, за якою всі намагаються встигнути, і про яку забудуть, щойно з’явиться щось новіше?

Дреслер вирячився на неї так, ніби це казала не вона, а хтось інший.

– Я можу, – ствердив він. – Будь-хто з нас. Ти, зокрема. Звукове кіно створене для тебе так само, як ти створена для звукового кіно. Звукові фільми зроблять тебе славетною. Все, що тобі треба – це пам’ятати, що маєш промовляти в правильному напрямі.

– «Пам’ятати»? Коли я граю роль, я маю жити нею!

– Згода. То живи своєю роллю. Але говори в напрямку Віктора, і не змахуй рукою, доки не закінчиш репліку.

Бетті кивнула.

– І не бий із такою силою, як на репетиціях. Тобі треба тільки торкнути його. Передбачається, що буде чути не ляпас, а тільки грім.

Усі розреготалися, включаючи Бетті. Напруження враз минуло, і атмосфера знову зробилася дружньою. Так умів тільки Джо Дреслер. І Бетті любила його за це.

– Всі по місцях. Знімаємо сцену від початку!

Режисер повернувся до свого крісла і знову надів навушники. Бетті стала в дверях, а Віктор залишився біля каміна і відтворив потрібний вираз обличчя і поставу. За лаштунками тривали гамірні приготування, але Бетті зосередилась на ролі. Вона працівниця готелю, і зараз намагається дати раду наслідкам того, що, була, зображала на дочку мільйонера заради свого шефа. Вона обурюється інсинуаціями, які висуває цей шахрай. Шахрай, якого вона таки має поцілувати в кінці сцени і який, зрештою, виявляється геть не таким зарозумілим хитруном, а втіленням скромності.

Звук і камера знову ожили, у студії запала тиша, як у церкві перед благословенням.

Клацання хлопавки розітнуло тишу.

– «Буря кохання», сцена п’ятдесят три, дубль два!

– І-і-і… Мотор! – скомандував Дреслер.

Віктор вимовив свою репліку, і Бетті занурилася в кіноакторський екстаз. Вона, як завжди, точно знала, де камера, але діяла так, ніби не усвідомлювала, що скляне око фіксує кожен її рух.

Вона рушила до каміна і знов напосілася на Віктора. У того над головою висів масивний мікрофон, який вона ігнорувала так само, як ігнорувала камеру. Вона просто мала промовляти до Віктора, і це справді було так просто, як запевняв Джо. Вона знала: грає блискуче. Якщо тільки Віктор не переплутає свої репліки (ймовірність чого завжди лишалася високою), сцена в них у жмені. Бетті зауважила, що блискавка за вікном спалахнула в потрібну мить. Сцена досконало розгорталася за її власним ритмом; відраховуючи подумки, Бетті вчасно вимовила останні слова сцени:

– А це вам буде за відповідь?

Зараз!..

Дати йому ляпаса.

Вона відчула, як її долоня обпекла його щоку. Таки заміцно приклалася! Що ж, Віктор виживе. Це тільки додасть їхній сцені більшого реалізму.

Аж тепер вона зрозуміла: щось не так.

Не було грому.

Натомість високий, металевий звук, легенький дзвін. Напевне, якась невелика металева деталька впала позаду неї на підлогу.

Вона заплющила очі. Ні, тільки не це!

Не якась дурна технічна зачіпка! Не тоді, коли вона так добре зіграла!

– Холера, – вилаявся Дреслер. – Знято!

Хоча очі її були заплющені, вона помітила зміну освітлення. Потім наче велетенський молоток вдарив її по плечу, по руці, по шиї з несамовитою силою, а коли Бетті знову розплющила очі, то зрозуміла, що лежить на підлозі. Що сталося? Вона почула тріск і зрозуміла, що він іде з її тіла. Вона, мабуть, щось зламала. Біль охопив так раптово, так жорстоко, що на мить в очах потьмарилося. Над собою вона побачила полотнища і сталеві ферми студійного даху, і спотворене жахом обличчя Віктора, що, подивившись, зникло з поля зору.

Вона намагалася підвестись, але не могла – щось пекло їй обличчя, вогнем палило волосся, весь лівий бік, пекло нестерпно. Вона нездатна була навіть повернути голову, щось притискало її до підлоги, наче окропом ошпарюючи тіло. Їй хотілося тікати від болю, але ноги не слухалися – вони більше не рухалися, жодна її частина більше не слухалася, наче армія заколотників, відмовляючись виконувати її команди. Вона відчувала запах смаленого волосся і присмаленої шкіри, чула, як хтось кричить. То мав бути її власний голос, однак здавалося, то волає хтось інший, не вона. Той, хто кричав, і корчився, і відмовлявся рухатись, уже був не її частиною, а окремою сутністю, яка тепер нічого не могла вдіяти – могла тільки кричати, кричати, кричати…

Знову над нею обличчя Віктора – не обличчя, а суцільна гримаса, з якої вирячились на неї його широко розплющені очі. Рот у нього дивно перекривлений – не як у його екранних героїв, але таки рішуче. Тільки коли вона побачила воду, яка наближалась до неї безформною медузою, яка, здавалося, навічно повисла в повітрі, перш ніж опуститися на неї – тільки тоді, у цю нескінченну мить, вона зрозуміла, що він робить.

І усвідомила, що це останнє, що вона бачить.

Далі було тільки світло. Тільки сяйво, що цілковито огорнуло її. Вона сама була світлом: на часточку секунди вона стала частиною яскравого світіння, відчувши його так виразно, як ніколи досі. А наступної миті вона зрозуміла, що саме це світіння занурить її у морок, назавжди і безповоротно.