Читать книгу Пазл - Франк Тилье - Страница 12

Ілан не знав, як реагувати.

Якщо він почне гупати в двері і верещати, то ризикує вилетіти з гри. Бути виставленим за двері лабораторії та опинитися поза змаганням. Але в думках постійно крутилася фраза: «Це що завгодно, тільки не гра». Що ж тоді? Викрадення? Це тупо. Не тут, не таким способом, не на очах у всіх цих людей. Та й з якою метою?

Він намагався зберігати спокій і оглянув кімнату: чотири стіни близько одна до одної, оббиті піною, маленький столик, на якому стояли мікрофон і колонки, стілець. До однієї зі стін був прикріплений прозорий контейнер із металу і скла, в якому лежав предмет, про який він повинен буде розповідати. Ілан підійшов. Що далі, то дивніше. Що вони хочуть почути від нього про цю річ?

Раптом тканина на колонках завібрувала від звуку жіночого голосу.

– Привіт, мене звати Лара, я не зовсім знаю, як це працює… чи ви мене чуєте… але я маю говорити про предмет у моїй кімнаті…

Ілан умостився на стільці, заспокоєний жіночою присутністю. Загорівся червоний вогник, це означало, що хтось говорить.

Голос був сором’язливий, майже дитячий. Людині, напевно, було заледве двадцять років.

– Це частинка пазла. Вона блакитна, але у верхньому правому кутку щось сіре. Можливо, це хмара.

І вона продовжила говорити. Пазл навів її на спогади про підлітковий вік, про свою сестру, їхні стосунки. Ілан дивувався, наскільки вона відкривається незнайомцям. Другий співрозмовник, тридцятисемирічний Джон Рональд, мав розповідати про дзеркало. Він також виявився балакучим і говорив добрячих хвилин п’ять. Зосередившись, Ілан намагався зрозуміти. Ніхто не говорив про «Параною», ніхто не робив ані найменшого натяку на гру. Тож інші були лише звичайними піддослідними, які нічого не підозрювали?

Після того як третя учасниця, Соні, порозмірковувала вголос про свою «люльку», настала черга Ілана. Він натиснув на кнопку «ON», розташовану під мікрофоном. Червоний вогник став зеленим.

– Я Ілан, і предмет у моїй кімнаті – це викрутка. Вона доволі масивна, з дебелим оранжевим гумовим руків’ям і товстим металевим жалом завдовжки сантиметрів двадцять.

Ілан сперся на стіл, підклавши долоню під щоку. Перші добровольці виявились справжніми базіками. Вони говорили загалом понад півгодини, і йому це почало серйозно набридати.

– Що вам сказати? Мій батько був майстер на всі руки, усе в домі лагодив сам, але в мене ніколи не було потягу до майстрування. Тож цей предмет не викликає у мене якихось особливих емоцій. Я намагався придумати, що б вам розповісти, може, якийсь анекдот про цю дивовижну викрутку з красивим оранжевим руків’ям, але… Я не маю бажання говорити про минуле, як це зробили ви. Мені шкода.

Він трохи нахилився вперед, наче хотів упевнитись, що його добре чутно.

– Нас не слухають, принаймні я так думаю, тож є питання, яке турбує мене більше, ніж розповідь про викрутку чи люльку: вас також замкнули? У ваших кімнатах теж немає дверної ручки зсередини?

Він відпустив кнопку «ON». Потім секунд десять чекав, коли вогник загориться червоним. Зазвучав низький чоловічий голос.

– Мене звати Маріо, я викладач італійської мови. І мій предмет – скляний чорний лебідь. Розміром він, не знаю… сантиметрів п’ять завдовжки і десь три заввишки. Цей предмет одразу навів мене на думку про лебединий спів. Існує легенда, за якою лебідь, відомий своїм вкрай немилозвучним голосом, перед смертю співає дуже мелодійну пісню. Унікальний, прекрасний, зворушливий звук…

Ілан рвучко підхопився. Чорний лебідь знову з’явився в цих стінах. Голос у колонках продовжував говорити.

– Смерть – це сумно, це жахливо, від самого цього слова мурашки по шкірі. Знаєте, я часто про неї думаю, тому що в мене бувають приступи епілепсії, особливо у стресових ситуаціях. Я не знав, що…– він закашлявся,– що нас змусять чекати тут, у крихітній кімнатці без ручки на дверях. Це дивно, мене це гнітить. Одного разу після серйозного нападу я опинився в комі. Це тривало п’ять днів. Мені складно пояснити вам декількома словами, що я відчував у той період. Я був водночас…

Його монолог знову перервав напад кашлю, цього разу сильніший. Ілан нахмурився. Це здавалось серйозним.

– Вибачте. Я був водночас живий і мертвий. Я бачив світло, дуже яскраве. Це не вигадки. Я… Хтось може принести склянку води? Будь ласка!

Чоловік дихав дедалі важче. Ілан натиснув на кнопку під мікрофоном, але лампочка залишалась червоною, що означало, що Маріо продовжував тримати свою кнопку натисненою.

– Будь ласка,– промовив голос.– Води.

Тепер лунали хрипи. Звук падіння.

Ілан підскочив, схопившись за голову. Що це за цирк?

На іншому кінці дроту більше ні звуку. Ілан повернувся до столу і натиснув на кнопку: загорілося зелене світло.

– Хтось знає, що відбувається? – вигукнув він.

Він відпустив кнопку. Жодної відповіді.

– Нас хтось слухає? Ви можете щось зробити? Ви не бачите, що виникла проблема?

Колонки мовчали. Ілан стиснув кулаки. Він згадав, як експериментатор попереджав, що не слухатиме їхню бесіду. Він різко відштовхнув стілець назад. Може, це було частиною експерименту і лише вигадкою?

А може й ні.

Він почав гамселити у двері, викрикуючи.

– Агов! У нас проблема! Будь ласка!

Ілан зрозумів, що двері товстіші і міцніші, ніж він думав. Вони були звукоізольовані. Він оглянув місце, де мала бути ручка. На її місці був маленький білий пластиковий диск із проріззю. Якщо прокрутити диск, то прокрутиться і язичок замка, що дозволить відімкнути двері.

Це ж очевидно…

Незважаючи на напруження та стрес, у його голові все раптом склалося докупи. Він кинувся до прозорого контейнера з викруткою з оранжевим руків’ям. Намотавши на кулак шарф, він розбив скло, а тоді просунув руку, щоб узяти цю річ. Він порізався гострим уламком, трохи крові потрапило на скло.

Він вставив плаский наконечник викрутки у прорізь і прокрутив. Двері відчинилися.

Коридор. Ілан миттю кинувся до сусідніх дверей і рвучко їх відчинив. Маленька кімнатка, така сама, у якій був він. Стіл, мікрофон, колонки. Але замість піддослідного – магнітофон. У наступній кімнаті – так само. Хрипіння лунало з касети, що крутилася в програвачі.

Учасники були лише машинами.

У Ілана було відчуття, наче він опинився у божевільні. Тієї миті йому стало страшно. Коли він хотів вийти в коридор, то наткнувся на Гетіні із секундоміром у руці.

Його супроводжував ще один чоловік у халаті, з медичною сумкою під пахвою.

– Сімдесять п’ять секунд – чудово,– сказав дослідник з відстороненим виглядом.

Він записав результат на аркуші і вказав на стіл.

– Покладіть викрутку туди, будь ласка. Доктор Леконті виміряє ваші показники, якщо ви не проти. І обробить вашу рану.

Приголомшений, Ілан не поворухнувся.

– То це все була лише вигадка? Я розмовляв з аудіозаписами, так?

Медик у гумових рукавичках обережно взяв у нього з рук викрутку. На оранжевому гумовому руків’ї була кров. Чоловік сам поклав її поряд із програвачем, після чого витягнув антисептик і бинт. Ілан відчув запах лікарні.

Він не пручався, досі перебуваючи у стані шоку.

– Ваше обладнання застаріле,– сказав він, щоб заспокоїтись.– Хто ще користується касетними програвачами?

Вони не відповіли. Медик виміряв його тиск і поставив йому декілька стандартних запитань. Вік, перенесені захворювання, наявність алергій. Він також спитав, чи приймає Ілан якісь спеціальні ліки. Чоловік приготувався до гри «питання-відповідь». Цей медик, його нотатки не мали нічого спільного з тестуванням, і це був радше хороший знак. Ілан подумав, що він, вочевидь, успішно пройшов випробування і тепер вони оцінюють його фізичне і психічне здоров’я, щоб перевірити, чи відповідає він вимогам до учасника «Параної». А також – як він реагує в стресовій ситуації.

– Коли гра почнеться по-справжньому? – запитав він.– Скільки буде суперників?

Гетіні дивно на нього подивився, поки медик складав свій інвентар.

– Усе, ми закінчили. Дякую вам за участь.

– Зачекайте. Я йшов по сліду чорного лебедя. Я все робив так, як треба. Я знаю, що не помилився. Що я маю робити тепер? Просто повертатись додому, наче нічого не сталося?

– Я абсолютно не розумію, про що ви говорите. Немає ніякого… чорного лебедя.

– Хочете ще раз послухати запис цього Маріо?

– У цьому немає потреби. У нас ще багато роботи.

Ілан уже не знав, як реагувати. Цей тип знущається з нього, інакше бути не може.

– Тепер, коли тестування завершене, я можу вам пояснити,– додав дослідник.– Наша лабораторія спеціалізується на соціальній психології. Немає ні гри, ні суперників, як ви, вочевидь, думаєте. Усе це дуже серйозно, фінансується державою. Знайте, що в цьому випробуванні, яке ви щойно пройшли, лише сімдесят відсотків волонтерів виходять із кімнати за допомогою наданого їм предмета і роблять це в середньому за сто п’ятдесят секунд. Інакше кажучи, ви зреагували дуже швидко. Насправді метою було показати: що більше людей, то менше вони допомагають іншим. Це принцип розділеної відповідальності. Стосовно ваших відповідей, які ми порвали не читаючи… Метою було ввести вас у стан стресу.

Вони потиснули руки.

– Доктор Леконті проведе вас до виходу. Оплату ви отримаєте через два тижні, чек надішлють на вашу адресу.

Він розвернувся і пішов. Незважаючи на розпитування Ілана, медик зберігав нейтральний вираз обличчя і просто провів його до виходу. За декілька секунд молодий чоловік опинився на вулиці, на холоді, під прекрасним блакитним небом.

Досі в стані шоку після цих трьох абсолютно безумних і сюрреалістичних годин, які він провів у цьому закладі психопатів.