Читать книгу Пазл - Франк Тилье - Страница 9

Поклавши руки в кишені і сховавши ніс під шарфом, Ілан швидко крокував уздовж проспекту Кеннеді.

За прогнозами метеорологів, зима, що наближалась, обіцяла бути суворою, і деякі регіони були вже в снігу. Днями обіцяли потужний циклон із сильними вітрами та опадами, що розтягнеться по всій території Франції.

Праворуч від нього текла Сена, її густі води здавалися чорними, ніби в річці в підземному царстві мертвих. Перед ним тисячею вогнів сяяла Ейфелева вежа, наче єдиний острівець тепла в сутінках. Ілан любив цю таємничу атмосферу, якою він пронизував свої сценарії, але того вечора він був не в гуморі. З дня візиту Хлої він мало спав, не в змозі не думати про її неприродно блакитні очі. Чому вона так сильно змінила зовнішність? Намагалась остаточно стерти минуле і разом з ним їхні стосунки?

Він дійшов до ділянки барж. Деякі дрімали в темряві, в інших була помітна людська активність. На «Анастасії ІІ», «Кавальканті», «Фарінаті» жили цілі родини або ж просто самотні чоловіки та жінки. Ілан зіщулився. Він подумав про батьків. Вони любили кораблі, любили цей стиль життя в ритмі хвиль і течій. Якщо вони й покидали своє робоче місце, то лиш для того, аби вирушити на риболовлю у водах Онфлера, уздовж нормандських берегів. У Ілана перед очима досі стояла назва, намальована на корпусі їхньої яхти: «Гудзон Рід».

Але ці спогади вмить змінились зображенням пошматованої корми і поламаних щогл. Він уявляв, як кричить, кличе на допомогу його мати, а вода великими бульбашками потрапляє їй до рота. Він уявляв, як велетенські хвилі закручують його батька і жбурляють його, наче ганчір’яну ляльку. Ілан бачив фото катастрофи, зроблені поліцейськими. І оплакував відсутність тіл, які, за офіційною версією, забрали хвилі. Ці зображення продовжували переслідувати його ночами.

На годиннику була 21:10. Молодий чоловік мав опівночі заступити на зміну на заправній станції. Йому було зле, у горлі стояв клубок, руки в пальчатках пітніли. Він підійшов до «Абіліфай» – красивої баржі з бенкетним залом у біло-синіх тонах. На палубу вів невеликий трап. Біля входу в коридор стояли люди у костюмах і просторих плащах, із келихами шампанського в руках. Молодий чоловік показав запрошення, залишене Хлоєю, і увійшов. Нарешті він опинився під скляним дахом, де чекали дві гостеси в однаковій уніформі.

– З вами все гаразд, пане?

– Так. Ми залишатимемось на причалі?

– Звісно. Вітаємо на борту «Абіліфай».

Мабуть, він був дуже блідий. На щастя, судно не гойдалося і було міцно пришвартоване до берега. Йому одразу запропонували келих шампанського, який він охоче взяв. На стенді лежав стос примірників газети «Парізьєн», Ілан машинально взяв один і скрутив його в рурку вільною рукою.

Після добрячого ковтка алкоголю він прийшов до тями і розслабився: судно було надійне, з ним нічого не могло трапитись. Гомін, музика і людська присутність нарешті заспокоїли його.

Він подумав про причину свого перебування на цьому судні. Якщо це справді вхід у гру, то хто входив до команди організаторів? Гостеси, охоронці, гості? Коли почнеться частина, яка нібито має привести їх до трьохсот тисяч євро?

Перш ніж наважитись прийти, Ілан довго блукав інтернетом, але не зміг знайти інформації про організаторів прийому. Навіть назва баржі не дала ніякої зачіпки: організатори ретельно все приховали, в тому числі і в мережі. Хто оплачував усе це шампанське, ці тістечка? Звідки прийшли всі ці люди? Хто вони – справжні поціновувачі марок, потенційні гравці чи спільники? Ілан згадав слоган «Параної», який часто зустрічав на закритих форумах: «Параноя – гра з необмеженими можливостями. Чи наважитесь ви кинути виклик своїм найпотаємнішим страхам за 300 000 євро?»

Сходи вели до відсіку, де проходила виставка. Приміщення було величезне, бездоганно освітлене й набите людьми. Жінки у яскравих вечірніх сукнях, чоловіки у вишуканих костюмах. Іланові здалося, що він марить, побачивши ціни на деякі марки, що сягали чисел з трьома-чотирма нулями.

Чоловік проторював собі шлях і помітив Хлою. Вона була сама і цілком природно роздивлялась марки, пригублюючи келих. На ній були чорні вельветові брюки, довгий плащ, коротке волосся зачесане назад. Цього разу вона була нафарбована і вся сяяла.

Ілан підійшов і вдав, наче розглядає марку під склом.

– «Базельська голубка». Дві тисячі триста євро. Моя межа – триста євро. Це явно швейцарська марка.

– Я знала, що ти прийдеш,– сказала Хлоя.

– Просто проходив повз.

Вона непомітно оглянула його вбрання.

– Трекінгові черевики – тобі не здається, що вони занадто виділяються? Міг би хоч постаратись.

Ілан підійшов до наступної марки і підніс келих до губ.

– Я не звернув уваги, вибач. Та й усе одно ніхто не звертає уваги на моє взуття. То що тут у нас?

– Тут усюди камери.

Ілан швидко оцінив обстановку, поки Хлоя продовжувала говорити.

– Там у кутку Наомі Фей. Це стерво завжди плутається у нас під ногами, хай би де ми були. Здається, вона мене не впізнала.

Ілан відчув приплив адреналіну. Він роздивлявся навколо, розшукуючи низеньку брюнетку з численним пірсингом.

– Якщо стерв’ятник тут – значить, падаль десь поруч,– запевнив він.– Це хороший знак, це доводить, що ти не облажалась і йдеш правильним шляхом.

– Це точно. Вони вже вдруге за годину вмикають «Лебедине озеро».

Ілан кинув погляд на приховані колонки, закріплені на стінах. Також він помітив камери спостереження, про які говорила Хлоя.

– «Лебедине озеро»… З почуттям гумору у них теж усе гаразд.

Вони відійшли, вдаючи, наче нічого не відбувається. Наступна марка із захмарною ціною: «Авлан». Ілан поставив порожній келих на тацю офіціанта і взяв новий.

– «Шукай “Товстуна” – у “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”. Проходь через маленькі дверцята у вмісті вмістилища». Ти зрозуміла закінчення загадки? Знайшла маленькі дверцята?

Хлоя перевірила, чи ніхто не стоїть достатньо близько, щоб почути її.

– «Гро-Вантр» і «Фортуна» містяться в глибині зали, отже, це десь із того боку. Стосовно решти – поки що жодної зачіпки. Якщо припустити, що «вмістилище» – це баржа, тоді не знаю, що таке «вміст». Ця зала? Зала нагорі? Це судно велетенське, двері тут усюди, я спробувала непомітно відчинити деякі з них, але вони замкнені на ключ. Ми повинні обов’язково знайти «маленькі дверцята» до закінчення прийому. Інакше все пропало.

– Ти бачила інших потенційних гравців, окрім Фей? Типів, яким тут явно не місце?

– Маєш на увазі, таких, як ми? Складно сказати. Тут забагато людей, одні заходять, інші виходять – гірше, ніж у вулику.

Ілан відчув поштовх у спину і розлив шампанське на куртку. Його штовхнула якась жінка. Вона пробивалася крізь натовп у напрямку виходу. У мить, коли вона піднімалась сходами, Ілан піймав її погляд. Серед усіх людей вона дивилась на нього. Це була висока струнка брюнетка, але в чоловічому одязі, типу байкерського.

Потім вона зникла.

– Ви знайомі? – спитала Хлоя.

– Ні, вперше її бачу.

– А так і не скажеш.

Ілан подивився на пляму на куртці.

– Це не так!

– Туалети нагорі. Я залишусь тут, а ти піди витри цю пляму і заодно оглянь другий поверх, якщо ти не проти. Розділимось, а якщо знайдемо щось – повідомимо в есемесці.– Вона показала на «Парізьєн» у його руці.– І припини вештатись із цією газетою. Ця твоя звичка підбирати різний непотріб…

– Вам слід остерігатися її,– звернувся він до чоловіка, якому було років п’ятдесят.– Спочатку вона спить із вами, а коли отримає те, що хотіла,– зникне.

Чоловік зробив здивований вираз обличчя.

«Мажор,– подумав Ілан.– Брендовий годинник, костюм пошитий на замовлення».

Наомі Фей щось прошепотіла співрозмовнику на вухо, і той мовчки відійшов.

Дівчина спокійно витягла пачку дорогих цигарок і закурила. Вона затягнулась і видихнула дим Ілану в обличчя.

– Ти любитель марок? – спитала вона.– Я була не в курсі.

У Фей були глибокі чорні очі, по дві сережки в кожному вусі й ще одна на лівому крилі носа. Їй було десь двадцять п’ять чи двадцять шість років. Насправді Ілан не знав точно ані її віку, ані будь-чого іншого про неї, окрім того, що вона була небезпечною хижачкою і серйозною суперницею у грі. Участь і перемоги в полюваннях на скарби стали її основним джерелом доходу. Тому вона охороняла свою територію наче скажений пес.

Фей сперлася на поручень, повернувшись спиною до співрозмовника, і стала дивитись на вогні вечірньої столиці.

– Я впізнала Сандерс. Вона змінила зовнішність. Що з нею? Намагається від чогось утекти?

– Зате тобі зміни незнайомі,– кинув Ілан.– Завжди та сама пацанська хода.

– Я підозрювала, що ти тут будеш. Ти повернувся в гонку? Останнім часом твого нікнейму в мережі майже не видно.

– Я не повернувся. Я зайнявся іншими справами.

– Чого ж ти тоді вештаєшся тут?

– Любитель марок, як ти й сказала.

Вона була на голову нижча за Ілана, але це не заважало їй бути небезпечною, як чорна вдова.

– Ти наче набрав вагу,– промовила вона, не обертаючись.– Думаю, це від антидепресантів.

– Давай поговоримо по суті, без усіх цих висловлювань. Ти знайшла вхід?

– А ти?

– Можливо.– Вона подивилась йому в очі і фиркнула.

– Необов’язково спати з тобою, щоб зрозуміти, що ти блефуєш, Дедіссе. Від тебе аж смердить брехнею.

Ілан міцніше стиснув газету, Фей це помітила і, що цікаво, саме цієї миті у її погляді щось змінилося. Вона викинула ледь розпочату цигарку в темні води ріки.

– Ми ризикуємо знову опинитися на одній стежці,– сказала вона, віддаляючись.– Уважно озирайся навколо. І переказуй вітання батькам.

– Ти точно останнє стерво.

Вона повернулась до містка, де на неї чекав той сивий чоловік. Ілан був увесь на нервах, його знову охопив стрес: Фей була клятою машиною, яка нищила все на своєму шляху. Якось переспавши з ним, вона вкрала всі його напрацювання щодо одного з полювань на скарби.

Він пообіцяв собі, що помститься їй.

Можливо, «Параноя» і стане такою нагодою.

Він дійшов до туалету, викинув газету у смітник і ополоснув обличчя водою. На щастя, мігрень, яка мучила його на початку прийому, минула. У тихому місці йому стало краще. Ілан шукав папір, щоб витерти сорочку, але там була лише електрична сушарка. Він порився у кишенях і витягнув пачку серветок. У цей момент із кишені на підлогу випав аркуш, складений вдвоє. Він підняв його і прочитав:

«За вами стежать. Це що завгодно, тільки не гра. Ні в якому разі не вплутуйтесь у це. Я знаю відповіді і можу допомогти вам дізнатись правду. Б. П.»

Ілан одразу згадав про жінку, яка штовхнула його у виставковій залі: висока брюнетка в байкерському вбранні. Очевидно, вона й підкинула цю записку до його кишені. Яку правду вона мала на увазі? Хто вона така, чому хоче йому допомогти?

Не гаючи часу, Ілан повернувся до носової частини баржі, вдивляючись у натовп. Можливо, незнайомка досі була там. Він спустився до виходу, пройшов трапом і швидко опинився на причалі. Чому ця жінка втекла, не поговоривши з ним? Боялась, що її помітять? Хто за ним стежить?

Мабуть, тіні.

«Це що завгодно, тільки не гра». Напевно, вона мала на увазі «Параною». Якщо це не гра, то що тоді? Ілан уже повертався на баржу, коли побачив Наомі Фей, яка майже бігцем спускалась по трапу, притискаючи до себе примірник «Парізьєн». Вона миттю звернула праворуч і через кілька секунд зникла на скутері.

Ілан закляк, а в голові на повторі крутилась остання фраза загадки: «Проходь крізь маленькі дверцята у вмісті вмістилища».

Він витягнув мобільник і, незважаючи на замерзлі пальці, надрукував повідомлення для Хлої:

«Я знайшов вхід. Коли будеш виходити, захопи два примірники “Парізьєн”. І зустрінемось на вулиці Ранела».