Читать книгу Пазл - Франк Тилье - Страница 8

Хлоя поставила ноутбук на журнальний столик, розвернувши монітором до крісла. Вона пішла до вікна, щоб зачинити віконниці, що насторожило Ілана.

– Дурна звичка,– пояснила Хлоя.– З певного часу я полюбила працювати в темряві.

Вона сіла просто поряд з ним, як у старі добрі часи, коли вони проводили вечори, копаючись в інтернеті. Молодий чоловік не знайшов сил пручатися: з’явившись отак, така інакша, така вродлива, дівчина робила йому боляче, навіть не усвідомлюючи цього. Вона була деінде, у своєму світі.

Вона відкрила браузер.

– У тебе прихований IP? – спитала вона.

– Так, а навіщо тобі?

– От і добре, про всяк випадок. Часи, коли я всюди світила свій айпішник, тепер у минулому.

Вона надрукувала адресу сайту. Її пальці бігали по клавіатурі з вражаючою швидкістю. Сайт відкрився.

– Це офіційний сайт антверпенського зоопарку,– сказала Хлоя.– Я не буду вдаватись у подробиці, як я до цього дійшла. На те, щоб розповісти про все, що сталося з моменту нашої розлуки, знадобиться не один день.

Ілан намагався стримати демона, який день за днем продовжував гарчати всередині. Зав’язати з грою було важче, ніж кинути курити. «Параноя» затягувала поєднанням віртуального і реального. Якщо не враховувати того, що «Параноя» не мала ані концепції, ані цілі. Вона існувала, не існуючи по-справжньому, поширюючись за допомогою чуток, і ніхто не знав ні правил, ні кінцевої мети. Можливо, в неї навіть ніхто ні разу не грав.

Як у неї увійти? Як із неї вийти? Відповіді немає. Лише обіцянка: одного дня, коли настане час, гра буде тут, і на того, хто наважиться зустрітися зі своїми найбільшими страхами, чекає приз у триста тисяч євро.

Тому Ілан обмежився тим, що спостерігав за показом, крадькома поглядаючи на обличчя Хлої. Десятки разів він мріяв про цей момент, коли вона повернеться.

Молода жінка продовжувала свої маніпуляції. Вона відкрила блог зоопарку, де публікували останні новини з життя тварин, і почала прокручувати коліщатко миші.

– Ось, це тут. Поглянь на цю статтю про зникнення двох чорних лебедів.

Ілан мовчки прочитав замітку. В одну мить два чорні лебеді просто зникли, не лишивши жодного сліду, і ніхто нічого не помітив.

– Чудово,– підсумував він.– Два чорні лебеді – це логотип «Параної». І що далі? Це просто збіг, нічого більше.

– Прикол у тому, що в зоопарку Антверпена немає чорних лебедів, я перевірила. І ніколи не було.

Зачеплений за живе, Ілан поставив чашку перед собою і знову подивився на екран.

Судячи з усього, Хлоя знайшла «нору» – портал, прихований на партнерському сайті, який дозволяв увійти в невидимі прошарки гри.

Дівчина виділила мишкою один абзац.

– Вони просять, якщо у когось раптом з’явиться якась інформація про лебедів, писати на скриньку: tibre@zooanvers.be. Ну, я й написала.

Це була одна з характерних ознак ігор альтернативної реальності: зв’язок між вигаданим та реальним світом. Тут

він здійснювався за допомогою електронної пошти. Хлоя використовувала реальний світ – свою персональну електронну адресу, свій комп’ютер, щоб зв’язатися з віртуальною грою.

– Мені відповіли за годину, англійською. В одному з зашифрованих повідомлень мені сказали слідувати за «знаками», і слово «знаки» було написане французькою. Думаю, вони у Франції, можливо, на Заході. Вони дають розмиті, неоднозначні зачіпки, ну, ти в курсі. Тож я копала, копала, їздила всюди, коли могла. Я металась з однієї нори до іншої і мушу сказати, що це було заняття не з приємних.

Ілан уважно розглядав її. Відкриття Хлої заполонили її повністю. Усі її інтереси зосередились на іграх альтернативної реальності. Молодий чоловік чудово знав, що це таке. Люди обривали зв’язки з друзями, нехтували важливими речами з однією метою: якомога глибше зануритись у нетрі гри. Самим стати грою, щоб перемогти її.

Хлоя витягла з кишені якусь роздруківку.

– На щастя, усі мої зусилля були винагороджені, і врешті-решт я добралася до цього, останнього повідомлення. Цього разу воно було французькою.

Ілан прочитав його вголос.

«Від Цієї Чудової Мелодії Для Двох на 56-й лунці для гольфу ти перетнеш Армор і пройдеш повз Жанну д’Арк. Якщо підеш правильним шляхом, шукай “Товстуна” – в “день Д”[3] він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”. Проходь через маленькі дверцята у вмісті вмістилища».

Ілан відчув, як його пробирає тремтіння. Від самого читання цієї нової загадки по всьому тілу пробігли мурашки. Хлоя натиснула на больову точку, вона напам’ять знала його слабкості.

– А як твоє навчання психології? – спитав він, намагаючись змінити тему.– Сподіваюсь, ти не покинула його через усе це?

– Правду кажучи, я ніколи не була надто успішною у психології.

Вона вказала підборіддям на аркуш у його руках.

– Не знаю, скільки людей дійшли до цього етапу, але навряд чи їх багато, зважаючи на щораз вищу складність загадок. То й краще, у нас більше шансів зірвати куш. Давай зосередься і скажи мені, що ти бачиш у цьому повідомленні.

– У тебе ж є відповіді, хіба ні?

– Здивуй мене.

Ілан зрозумів, що вона не відчепиться. Він неохоче кілька разів перечитав загадку. Деякі умовиводи одразу спали йому на думку. У таких повідомленнях часто мають важливе значення великі літери.

– «Ця Чарівна Мелодія Для Двох», кожне слово – з великої літери: п’ять слів, п’ять великих літер. Схоже на поштовий індекс. Беремо цю фразу французькою, з’єднуємо перші літери, виходить CJAAD[4]. Якщо А – це 0, В – 1 і далі за алфавітом, то отримуємо 29003.

Ілан поглянув на Хлою і зрозумів, що він на правильному шляху.

– Відправна точка – якесь місто у Фіністері[5]? – сказав він.

Дівчина схвально усміхнулась.

– Якщо зовсім точно, то 29003 – це географічний код INSEE[6] міста Одьєрн.

Ілан встав і почав крокувати по кімнаті, схрестивши руки на грудях.

– «На 56-й лунці для гольфу»… На полі для гольфу лише вісімнадцять лунок. 56 – це порядковий номер департаменту Морбіан. Слово «гольф» може бути натяком на затоку[7]. Якщо так, то затока Морбіан, напевно, і є кінцевою точкою. Підозрюю, те, що ти шукаєш, розташоване у Бретані, десь між затокою Морбіан та Одьєрном.

Ілан знову відчув тремтіння. Його нейрони працювали, шестерні крутилися. Він потер руки, сідаючи на своє місце.

– Опустимо подробиці, будь ласка, і краще розкажи мені, що ти знайшла.

– Чудово. Але бачу, ти не втратив ані навичок, ані блискучих знань із географії.

– Насправді тут немає нічого складного. Класика.

Зробивши кілька кліків на ноутбуці, Хлоя відкрила карту Бретані.

– Так, класика, але ж не думай, що «Параноя» так просто дасть себе перемогти. Саме тут починаються складнощі. Я провела в пошуках багато днів, якщо не тижнів. Дивись, між цими двома точками на карті немає нічого, що нагадувало б про Жанну д’Арк, і Кот-д’Армор[8] тут зовсім не по дорозі, він значно північніше. Це обманка. Насправді ці орієнтири не мають жодного стосунку до Бретані, і саме в цьому полягає головна заковика. Якщо ти не почнеш мислити ширше, то можеш шукати місяцями, роками і так нічого й не знайти.

Ще клік. На екрані з’явився острів. На задньому плані засніжені гори, кремезні скелі. Місце здавалося абсолютно безлюдним і вкрай негостинним.

– Це острови Кергелен, французька власність, загублена посеред Індійського океану. Там є ще одна затока Морбіан, а також місце, що називається бухтою Одьєрн. Ці назви їм дав такий собі Реймонд Ральє дю Баті під час своїх експедицій на початку XX століття на честь рідної Бретані. Там, на головному острові, є порт Жанни д’Арк і порт Армор.

– Індійський океан, я мав би додуматись. А ти досі така ж неперевершена.

На губах Хлої з’явилась легка усмішка, яка не змінилась, незважаючи на час, що минув. Ілану у дівчині подобалось усе, але найбільше – ця усмішка, у яку він закохався під час їхнього знайомства у фіналі «Коду» – інтерактивної гри, запущеної три роки тому компанією ВВС. Ніхто з них двох не переміг у фіналі, зате вони разом святкували поразку в англійському пабі. Кілька келихів «Гіннеса», а далі все якось зав’язалось саме собою.

– Я телефонувала, писала, винюхувала скрізь в інтернеті,– пояснила вона.– Я шукала «Товстуна» і врешті-решт натрапила на листівку із зображенням корабля біля берегів Кергелена, який колись носив назву «Гро-Вантр»[9]. Ще один корабель, частий гість цих портів, називався «Фортуна».

Ілан перечитав частину повідомлення, яка стосувалася того, що сказала Хлоя:

– «Шукай “Товстуна” – у “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”». У тебе є «Товстун» і «Фортуна», старовинні кораблі. І що далі?

– А ось тут загадка стає цікавою. Колись давно пошта Франції випустила дві марки із зображеннями цих двох кораблів. «Гро-Вантр» коштувала три франки п’ятдесят, а «Фортуна» – п’ять франків.

Ілан швидко порахував.

– Сім десятих від вартості «Фортуни»…

– Саме так.

Молодий чоловік уявив, скільки годин та днів знадобилося, щоб дійти до цього результату. Скільки безсонних ночей… Незважаючи на свій ентузіазм, Хлоя також мала втомлений і, зрештою, навіть стурбований вигляд. Гра явно пожирала її зсередини.

– Потім я надовго застрягла на закінченні загадки, зокрема на цьому «дні Д»,– сказала вона.– Навіщо давати таку чітку вказівку часу? І як вартість марок може змінюватися, як припускається у фразі «в “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих»?

– А ціни можуть змінюватись під час перепродажу, я маю на увазі колекції та біржі філателістів?

Вона відкрила інший сайт. На ньому були зображені марки в рамках, а потім – інтер’єр судна.

– Саме так. Через два дні у Парижі, на причалі Сени, уздовж проспекту Кеннеді, проходитиме велика виставка-продаж рідкісних марок. Це відбуватиметься на баржі.

Ілан пробіг очима по сторінці. Баржа була розкішна, з витонченими вигинами та бенкетними залами з великими венеціанськими вікнами. Вона називалася «Абіліфай».

– Важливо те, що ці дві марки там, найімовірніше, будуть,– продовжила Хлоя.– Це вхід у гру, Ілане. «Параноя» у столиці, і її обіцянки чекають лише на нас. Це нагода, яку не можна втрачати.

Молодий чоловік різко підвівся.

– Я не хочу знову в це влазити. Вибач.

Хлоя теж встала. Вона попрямувала до прозорого контейнера, що стояв на тумбі у вітальні. У ньому лежав маленький метеорит.

– Ось, ми виграли його вдвох. Полювання на скарби, що завело нас у саму глибину Оверні. Приз у п’ять тисяч євро і цей метеорит – це було вже непогано. Ти пам’ятаєш цю чудову перемогу?

– Так, але це був час, коли все було добре. Я маю на увазі, між нами двома…

– Тут приз щонайменше триста тисяч євро! «Параноя» – це в десятки, у сотні разів більш захопливо, Ілане. Це останній раунд. Те, що ми, гравці, завжди шукали. Грааль. Гра, правила якої невідомі і яка зведе нас лицем до лиця з нашими страхами. Ти не хочеш трохи адреналіну?

– Мені вистачило страхів, коли загинули батьки.

Вона ходила взад-уперед, майже військовим кроком.

– Я б справді хотіла знати, як вони збираються це провернути. Що чекає на гравців. І дізнатись мету існування цієї гри.

Ілан сердився на неї за те, що отак нагрянула до нього і знову розпалила вогонь, який йому ледь удалося загасити. Вона підійшла і взяла його за руку.

– Зараз нічого не кажи і добре подумай. Через два дні я буду на тій баржі. Якщо вирішиш прийти, потрібно буде вдати, що ми не знайомі. Нам необхідно обом потрапити в гру, щоб збільшити шанси на перемогу.

Ілан подивився на її довгі пальці з ідеально рівними нігтями.

– У тебе холодні руки.

Вона швидко забрала їх і закрила ноутбук.

– У п’ятницю, Ілане, не забудь.

– Я не піду на цю баржу. Відколи зникли мої батьки, мені важко дивитися на судна, навіть на малюнках. Мені шкода.

Вона подивилась йому просто у вічі. Через кольорові лінзи у Ілана було враження, наче перед ним зовсім інша жінка, а не та Хлоя, яку він знав.

– Ти питав мене про психологічну освіту,– сказала вона.– Коли ми розійшлись, сталося дещо, що сильно змінило моє життя.

– Чому ти змінила зовнішність?

– Якщо ми вдвох підемо далі, я тобі поясню. Обіцяю.

– Тепер «якщо ми підемо далі»…

– Я мала на увазі нашу пригоду.

– Я зрозумів. Ти вважаєш, що можеш отак увірватися в моє життя, при цьому навіть не бажаючи пояснити, чому пішла?

– Я зробила тобі боляче, я це усвідомлюю, та я прийшла не для того, щоб спокутувати провину. Я теж настраждалась. Сьогодні я роблю це з міркувань вірності. Ми обоє заслуговуємо на цю перемогу.

Вона рушила до дверей і зупинилась перед фотографією батьків Ілана.

– Поліція врешті-решт знайшла тіла?

Ілан похитав головою.

– Мені шкода,– сказала вона.

– Усе нормально.

– А зошит твого батька? Тобі вдалося розгадати його загадку?

– Ще ні.

– Я б хотіла на днях зайнятись нею знову. Я впевнена, що після тривалої перерви зможу поглянути на неї свіжим поглядом. Можливо, таємниця нарешті проясниться.

– Забудь про це, Хлоє.

Вона знову підійшла до нього.

– Минуло два роки, а ти досі в це віриш, чи не так? У цю змову проти них, у цю історію з таємними дослідженнями та документами, захованими невідомо де?

Тон, яким вона вимовила ці слова, Ілану не сподобався. Він провів її до дверей.

– Я ніколи не звертався до психолога, якщо це те, що ти хочеш знати. Ні для того, щоб зав’язати з іграми, ні через будь-яку форму… параної, як ти, вочевидь, вважаєш.

– Я не про це. Тебе завжди вабила теорія змови і…

– Змова існує, я в цьому впевнений. Батьки ніколи б не вийшли в море в шторм. Їх змусили. Їх убили. Колись правда випливе, я впевнений. А щодо твоїх натяків – якщо ти не помітила, я чудово справляюсь сам.

Хлоя нарешті вийняла ключі від машини.

– Стан будинку свідчить про протилежне. Це наче будинок-привид. Простирадла на меблях – таке буває лише в помешканнях, де ніхто не живе. Непогано було б оновити фасад і все інше теж, від нього справді… віє холодом. Ти сам мені розповідав, що твої батьки зробили все, аби цей гарний дім існував. Я так хотіла з ними познайомитись, але ти завжди підлаштовував усе так, щоб я з ними ніколи не перетиналась. Чому?

Ілан лише знизав плечима.

Хлоя зникла так швидко, що молодий чоловік подумав, чи не наснилось йому це.

Повернувшись до вітальні, він знайшов на журнальному столику запрошення, яке давало право на вхід в «Абіліфай» через два дні. На звороті було написано: «Я справді на тебе розраховую».

Усе було насправді.