Читать книгу Пазл - Франк Тилье - Страница 15

У рукавицях і шапці, Ілан швидко крокував нічним Парижем. Огорнутий темрявою, він ішов уздовж фасадів бульвару Распай. Перед ним у чорному небі височіла вежа Монпарнас, наче величезна лакрична цукерка. Іланові подумалось про пейзаж смерті – без зелені, без води, який, напевно, існує десь біля брами пекла. Він згадав «Божественну комедію» Данте, особливо «Пекло», і декорації відеогри «Fallout Redemption», яка розгортається у крижаному постапокаліптичному Парижі.

Надіславши Беатрисі Портінарі есемес-попередження, що він підходить, Ілан звернув на вулицю Ренн. Місто ще спало, проїхало лише кілька машин-фантомів – безликі «жайворонки», що прямують на роботу під холодним небом світанку.

Він зупинився перед будинком № 27. Це була шести- чи семиповерхова будівля, в османському стилі[10], з білим оздобленим фасадом і великими вікнами, у яких відбивалося світло ліхтарів. Він безшумно штовхнув двері під аркою і опинився в холі. Ліворуч – домофон із численними дзвінками. Прямо – скляні двері, трохи прочинені. Напевно, Беатриса Портінарі активувала відкриття замку. Тож Ілан прослизнув усередину, завбачливо замкнувши за собою двері, і затримався біля поштових скриньок, поки вмикав світло.

На скриньці № 38 було зазначене ім’я «Анні Бокур», а не Беатриси Портінарі. Ілан подумав, що це може бути співквартирантка. Він пішки піднявся на четвертий поверх. Будівля була розкішна. Красиве оздоблення, високі стелі. Бордовий килим приглушував звук кроків.

Схвильований, він постукав у двері квартири № 38, які легко відчинились від ударів. Ілан залишився стояти на порозі.

– Є тут хтось? – промовив він зовсім тихо.

Відповіді не було. Вочевидь, світло всередині теж не горіло. Ілан пройшов у коридор квартири.

– Я Ілан Дедіссе. Ви там, Беатрисо Портінарі? Анні Бокур?

Тепер, у повній тиші, його тривога різко посилилась. Ілан зачинив за собою двері і натиснув на вимикач. Лампа на стелі освітила білі стіни, декілька африканських предметів декору та двері, що вели до різних кімнат.

Молодий чоловік почав по черзі заходити у кімнати, щоразу сповіщаючи про свою присутність. На кухні нікого. У вітальні те саме. Він помітив на вішалці кобуру, у шкіряному футлярі – пістолет. Потім побачив фотографію в рамці, на якій була зображена білявка в поліційній уніформі поруч із колегою-альбіносом з платиновим волоссям і надзвичайно світлими очима.

Він ніколи раніше не бачив цю жінку.

І вочевидь, зараз він був у неї вдома. У її квартирі.

На інших фотографіях теж була ця білявка. Жодного сліду Беатриси Портінарі, високої брюнетки в чоловічому вбранні. Чому вона призначила зустріч тут?

Стривожений, Ілан повернув назад, залишивши за собою увімкнене світло, наче щоб заспокоїти себе. Раптом він помітив багряні сліди на паркеті. Жодного сумніву: це сліди крові, залишені тілом, яке тягнули по підлозі. Тілом в агонії.

Ілан не хотів іти далі, однак ноги самі несли його вперед. Крок за кроком він наближався до дверей праворуч.

Він увійшов до кімнати і натиснув на вимикач.

Перед його очима постало місце злочину.

Білява незнайомка з фото лежала на підлозі, одна рука простягнута вперед, очі широко розплющені. А прямо посередині спини крізь сорочку вштрикнута викрутка.

Викрутка з оранжевим руків’ям, яку Ілан дістав з контейнера під час тестування в «Еффексорі».

Молодий чоловік похитнувся, позадкував, наткнувся на стіну. Він задихався.

Умить виникло відчуття, наче на ньому замкнулись гігантські щелепи диявольської пастки.

Спочатку він думав тікати. Але його погляд ковзнув у напрямку, куди вказував палець жертви. У тому кутку не було нічого, окрім маленького нічного столика з шухлядою, просто ліворуч від Ілана.

Перш ніж померти, поліціянтка доповзла до кімнати, щоб указати на цей столик.

Не випускаючи труп із поля зору, Ілан зробив крок ліворуч і, одягнувши рукавички, натягнувши шарф на ніс, висунув шухляду. У ній лежав маленький позолочений ключ, схожий на ключ від навісного замка або сейфа. Прямо під ним було зроблене в русі фото, на якому Ілан упізнав сивого дослідника, якого він бачив у «Еффексорі», Жеральда Гетіні. Чоловік сідав у великий зелений «мерседес», припаркований уздовж довгого бульвару.

Раптом у квартирі пролунав дзвінок. Тричі, наполегливо. Ілан закляк.

Дзвонили в домофон.

Вочевидь, хтось чекав унизу і намагався увійти.

Схопивши фото і ключ, молодий чоловік мусив зробити над собою зусилля, щоб підбігти до вікна у вітальні і подивитися на вулицю.

Унизу у світлі ліхтаря чекали двоє чоловіків. Ілан вмить упізнав платинову шевелюру одного з них. Це були люди з фотографій у рамках.

Копи.

Він кинувся вбік, коли альбінос підняв очі вгору.

Вони тут через нього.

Вони приїхали за ним.

Думати немає часу. Потрібно діяти за інстинктом.

Ілан засунув ключ і фото до кишені, поспішив до порога, кинув погляд крізь сходовий майданчик, почув клацання дверей і побачив у самому низу дві постаті, що увійшли.

Затамувавши подих, він тихо попрямував до верхніх поверхів, а лампочки, розташовані по всьому майданчику, по черзі загорались, наче переслідуючи його. Копи підіймалися. На сьомому поверсі, запихавшись, Ілан викликав ліфт. Двері відчинились секунд через двадцять.

За хвилину, може за дві, поліціянти викличуть підкріплення і заблокують виходи. Зараз або ніколи. Ілан кинувся в левову пащу і натиснув на кнопку першого поверху.

Двері зачиняються. Спуск. Ілан обливався потом під шапкою. Він молився, щоб копи нічого не помітили, щоб ліфт не зупинився на четвертому поверсі, просто у них перед носом.

Маленькі круглі кнопки світилися в міру спуску. 7, 6, 5, 4… і так до 1. Щойно металеві двері відчинилися, Ілан помчав у хол, відімкнув скляні двері, натиснувши на кнопку, і, не обертаючись, побіг по вулиці так швидко, як тільки міг.

Залишивши позаду себе труп жінки, яку він ніколи не бачив і в чиєму вбивстві, без сумніву, звинуватять його.