Читать книгу Гаргантюа та Пантагрюель - Франсуа Рабле - Страница 62

Усяк, хто лиш на щастя упова,

Підбадьорись і слухай ці слова!

Як віриш ти, що можна зрозуміть,

Куди схиля світил небесних хід,

І передбачить здатен чоловік,

Що випаде на куций його вік,

І що іноді з Божої помоги

Грядущі відкриває він дороги

І, як доводять мудреців трактати,

Уміє у майбутнє проникати, —

Послухай і до відома візьми,

Що ще цієї ранньої зими

До нас приб'ється плем'я невідоме,

Якому набиватимуть оскому

Веселощі, розваги і гульня,

І от вони відверто, серед дня,

Таку серед людей заварять кашу,

Що зладу геть усю підірвуть нашу.

І як комусь умерле закортить

Ступити у недобрий їхній слід,

Ще більше зло посіє він між нами,

Зіткнувши друзів і братів лобами.

І сина не злякає думка ця:

Ножем зарізать рідного отця.

І навіть на всесилого магната

Його ж підданці стануть нападати.

І вирішать, що там про честь і шану,

Як хто згадає, то хіба востаннє,

Що випада усім, як не крутись,

Злітати вгору і котиться вниз.

Це викличе змагання неподобні,

Невпинну колотнечу й ворохобню,

І ужахнеться світ тоді увесь,

Хоч всяких встиг набачитись чудес.

Людей шляхетних у той час багато,

Кого до битви буде поривати

Завзяття легковажне й молоде,

У розквіт свого віку упаде.

І той уже ніяк не вийде з бою,

Хто в його шал поринув з головою,

Нарешті землю аж по самі тучі

Всі сповнять їхні посварки і бучі.

Тоді у нас владатимуть без міри

Не чесні люди, а якісь шальвіри.

І запанує, всім заткавши рота,

Підлота підла і низька низота,

З якої найдурніший правив щоб.

О цей безкраїй і сумний потоп!

Назвать потопом можна колотнечу,

Вона не вщухне, вдовольнившись дечим,

А землю обійме усю, коли

Наринуть торопкі, круті вали

І вояків накриють заодно,

Посеред січі тягнучи на дно,

Так битвою захоплених своєю,

Що не захтять подарувать душею

І німину, чому, бач, цей товар

Більш не богам лягає на вівтар,

А з бебехами йде на те без лишку,

Щоб смертні набивали добре кишку.

Тепер вам видно, як усі ці спори

Ведуть нас непохибно до розору,

Журбу і горе сіючи віднині

На круглім тілі нашої махині.

І навіть ті, кому вона кохана,

Хто не бажа, щоб їй було погано,

Попробують, такі вони неситі,

Уярмити її і підклонити

Так хвацько, що залишиться цій бранці

Аж до Творця звертатись наостанці.

А потім і найбільше лихо буде,

Як небеса замостить тінь усюди,

І сонце не здолає побороти

Глуху, як ніч, як померки, темноту.

І стане тьма між сонцем і землею

І вже не зблисне й іскорки крізь неї,

І в світі запанує пустота,

Та перше, ніж зайде подія та,

Розбурканий він струсом буде знов,

Захитаний ще дужче до основ,

Ніж Етна того дня, як п'ясть Кроніда

Ударом скинула її на титаніда,

І ніж енарського бескеття брили

Тоді, коли повстав Тифон гордливий

І заходивсь швиргать, собі на горе,

Гірські вершини просто в синє море.

Отож земля за лічені хвилини

Зазнає стільки лиха і руїни,

Що ті, хто вже доп'явся до керма,

Віддать його запрагнуть задарма.

Пора тоді перепориться ця:

Привести ці змагання до кінця.

Бо вже тоді наплив морського валу

Примусить всіх давати швидше драла.

Одначе, перш ніж кинутись навтьоки,

Ще всяк устигне вздріти недалеко,

Як полум'я повзе по небозводу,

Щоб висушити цю потопну воду.

Коли ж буремні поминуть ці дні,

Побачать із утіхою одні,

Як обмилує милостями їх

За всі труди подвижницькі Пан-Біг.

А іншому, хто напитав біди,

Ніякого добра уже не жди.

Тепер, коли цей труд дійшов до краю,

Всяк зна, який талан його чекає.

Чи ж нагороди щедрої не варт

Хто силу духу появив і гарт?