Читать книгу Боротьба за дитину - Франсуаза Дольто - Страница 5

Відкриття тіла дитини

Від XV до XVIII ст. в живописі дитину завжди зображали в одязі дорослого. Доволі показовою в цьому сенсі стала виставка 1965—1966 рр., що відбулася в Кельні, у музеї Вальрафа Рихартца. Риси дорослої людини стосувалися не тільки костюма. Недитячим був і зовнішній вигляд. Це добре видно на гравюрі Дюрера, що показує дитину з народу, яка має обличчя дідуся.

У «Сатиричних шкільних сценках» Пітера Брейґеля діти тримаються й поводяться як «великолітні». Їх відрізняє лише зріст. На картині «Садівник» Матьє Ленена (1655) дівчатка, що допомагають накрити стіл до обіду, зображені як справжні жінки – на них такі само убрання як і на їхній матері. Це «зменшені копії» своєї матусі. Те саме і з хлопчиками, хіба що в XVII ст. вони ще зодягнені не за чоловічою модою: їх наряджають не так, як їхніх татусів, а так, як вдягалися їхні пращури чоловічої статі за часів Середньовіччя.

До XVIII ст. дитяче тіло повністю ховалося під одягом. Єдина відмінність між одягом хлопчиків і дівчаток була в тому, що перші мали застібки на платті спереду. Ото й усе. Обидві статі носять стрічки. Доросла людина, поки почала вдягати штани, носила плаття. Потроху вона виявила свої ноги й почала вбиратися в короткі панталони. Але малечі цього не дозволено: одіж для неї постійно запізнюється на два-три століття. Їй дають убрання яке носили дорослі два чи три століття до того. На родинних портретах ми бачимо дітей у платтячках із кількома розпущеними стрічками. Це те, що відрізняє їх від дорослих карликів.

Навіщо потрібні ті стрічки? Історик Філіп Ар’єс замислився, чи не були вони своєрідним рудиментом – залишком вільних рукавів середньовічного вбрання? Урешті-решт ополисті рукави з часом атрофувалися й перетворилися на стрічки. Це підтверджує гіпотезу, що в дитячому одязі XVII ст. ще нічого не було винайдено. Дитя носило те, що раніше до нього носили дорослі1.

Є ще одне можливе пояснення: ці стрічки були реліктом віжок. Коли діти робили свої перші кроки в житті, їх водили за повідець, немов загнуздували коней. І поки вони були в грудному віці, їх підвішували до стіни, щоб уберегти від щурів і щоб їм було тепліше, адже жар у коминку, який розпалювали в кімнаті, піднімався догори. Ідучи на роботу, дитину в колисці підвішували до стелі. Отож у XVII ст. стрічки були залишками тих мотузок або ременів від попередньої епохи. Дитині вони більше ні до чого, але стрічка є ознакою того, що вона ще має право регресувати, так ніби в уявленні дорослого дитя ще не до кінця розпрощалося з платтям немовляти, спорядженим шнурівкою, віжками, повідцем.

До речі, навіть сьогодні у крамницях продають спеціальні віжки для дітей, щоб водити їх великими супермаркетами або ж велелюдними й небезпечними вулицями. Себто їх і тепер припинають до батьків!

Починаючи від Середньовіччя й аж до епохи класицизму тіло дитини було справді ув’язнене, затаєне. Привселюдно його оголювали лише для того, щоб відшмагати, побити. Поза сумнівами, це було неабияк принизливо, адже йшлося про ті частини тіла, які мали бути приховані. Коли італійські або фламандські художники зображають оголене дитя, то це – янголятко; воно використовується як символ. Але поступово Ерос набирає сили… Для Церкви наге дитятко офіційно залишатиметься символом, але фактично художники входять у смак, і так помалу вивільняється чуттєвість; принаймні в іконографії, а не в реальності, бо треба було домогтися, щоб діти позували художникам – тільки тоді можна було дитину розгледіти, милуватися нею, захоплюватися її наготою. У літературі, однак, немає таких описів, хіба один уривок мадам де Севіньє, де вона говорить про свою онуку, таки передає нам еротизацію дитячого тіла: «Це просто надзвичайно, треба бачити, як вона ворушить пальчиками, як дрижить її носик…» «…Неймовірна барва її обличчя, шийки, всього маленького тільця. Вона робить сотню дрібних рухів, голубиться, штовхається, хреститься, просить вибачення, кланяється, цілує руку, знизує плечима, танцює, підлещується, пишається, мовби пава; як не поверни, вона зусібіч дуже мила. Я бавлюся з нею цілісінький день». Лист мадам де Севіньє від 20 травня 1672 року присвячений її «душечці». Вона нетямиться від голого тільця онучки. Але дуже скоро помічаємо, що для неї дівча – лише іграшка. 30 травня 1677 року вона знову пише про внучку до мадам де Ґриньян: «Гадаю, що Поліна була б для вас найкращою лялькою». Бабуся дістає від онуки чуттєву, плотську втіху, але в неї немає відчуття, що маленька має розум людини, самостійної особи, з якою вона перебуває в повноцінному спілкуванні.

Треба зазначити, що на ту пору це ще не ввійшло у звичай, тим паче що дітей народжували рясно й чимало з них помирало. Мадам де Севіньє: «Я втратила двох онучок…» Вона не говорить прямо: «Один пропав – десять знайдеться», але й не без того. Схоже ставлення подибуємо й у Монтеня, який із деякою байдужістю зауважує, що втратив двох дітей, немовби вирікає: «Я втратив двох своїх псів або котів», – такі події були буденними.

Монтень навіть не вживає слів «померли», або «переставилися» (я не впевнена, чи так висловлювалися), або ж «постали перед Господом Богом»… Він дає знати, що втратив певні предмети. Про них він не говорить як про індивідів, життя яких скінчилося. Що говорять дорослі, коли втрачають дорогу їм людину? Як висловлюють таку смерть? Вони кажуть: «Вона померла»; тобто мають на увазі суб’єкта. Натомість дитина в ту епоху ще не вважалася суб’єктом, для мовця вона була об’єктом.

Утім, на могилах бачимо зображення дітей, які померли в ранньому віці й, вочевидь, потрапили до лімба – місцеперебування на небесах душі маленького дитяти в образі янгола. Можливо, саме так уперше дорослі починають визнавати в дитині її дитинність… Однак це визнання ще було обмежене, бо залишається питання: чи не є дитина, зображена на могилі в образі янголятка, душею? Померлі дорослі також показані на могилах у вигляді дітей. Безумовно, так символізують їхню душу.

На іконах Успіння Богородиці Христос тримає в руці дитинча, яке репрезентує душу Діви Марії. Перші ознаки появи дитини як дитини, вочевидь, нетипові, неоднозначні, їх не так просто витлумачити. Ми бачимо її на могилі, коли вона помирає малолітньою, але не можемо стверджувати достеменно, що зображено саме дитину, а не чиюсь душу. Це не обов’язково саме та дитина, якій урвався вік і яку було поховано саме в цей день. На письмі дитина залишається об’єктом. Мусило спливти чимало часу, поки її визнають суб’єктом.

У суспільстві до 1789 року учнівство відігравало роль ритуалу переходу: через нього відбувалося народження дитини-особистості. Її починали сприймати як підмет до присудка «робити». Це ставалося тоді, коли дитина опинялася серед інших – як така, що здатна виконувати корисну роботу. Але в такому разі з нею поводились як із машиною, живим верстатом, який можна лупцювати, ба навіть ламати, пожбурити на смітник, доконати до самої смерті (батько, караючи, може й прибити).

Живописне зображення дитини аж до епохи класицизму демонструє, що її тіло не сприймають таким, яким воно є насправді, а лише таким, яким його хоче бачити суспільство.

Анатомічну істину відкидають як таку, що негідна Сина Божого. Але чи можна втілити дух у незрілому й непропорційному створінні? Отож немовляті Ісусу надають стандартні пропорції дорослої людини: тобто співвідношення голови до решти тіла – 1 до 8. Однак у цьому віці співвідношення становить 1 до 4.

Голова має бути такого ж розміру, як голова матері. Але така диспропорція свідчила б про те, що дитина за розвитком свого мозку така само доросла, як і мати. Прикметно, що на фризах деяких соборів селяни були зображені згідно з морфологією дитячого тіла – з пропорціями голови 1 до 4. Тут художник дотримувався приписів вельмож. Слід було нагадати простому народу, що лише влада є дорослою. А раби, бідняки, діти – навпаки: що на малюнку – те й у житті.

У Німеччині (Ваймар, 25 травня – 15 жовтня 1972 року) відбувалася виставка «Образ дитини очима майстрів живопису: варіації на тему від Лукаса Кранаха до наших днів». Картини доби Середньовіччя підтверджують те, що нам відомо про становище дитини в ту епоху, коли вона була повністю інтегрована в доросле життя. Однак один твір XV ст. привертає особливу увагу, бо насправді є винятком: «Христос благословляє дітей». Художники, хоч і платять необхідну данину умовностям свого часу, але несподівано в них на поверхню прориваються спалахи, просвітлення, що дозволяють розгледіти таємний бік речей, внутрішнє життя, про яке їхні замовники й гадки не мали. Так сталося з однією нетиповою картиною, на якій діти зображені в розпал гри; на них немає сумної та зловісної маски карликів, яку за одностайною згодою навішують малюкам від XIV до XVIII ст. Одна дитина з гурту, що оточив Христа («Пустіть діток і не забороняйте їм до Мене приходити»), тримає в руках ляльку: безсумнівно, це одна з перших ляльок в історії західного живопису.

Але якщо не брати до уваги цієї нетипової картини, що є винятком із загального правила, дитина зображена не заради неї самої. Її тіло використовують для релігійної декорації; вона є дрібничкою-оберегом, маленьким генієм, що супроводжує святих. Свою щокату пичку, пухкенькі ручки й повні стегенця вона позичає янгеликам, які зграйкою танцюють у небесній фарандолі. Церква так завзято застерігала проти незрілого малюка, який може бути лише вмістищем лихих сил, що його примушують бути янголом – аби не стати чудовиськом. Але крізь єлейну маску скоро пробивається лукава усмішка Ероса. Барокові дитинчата мають пички амурів. Венера Кранаха в неймовірному капелюсі з квітами милостиво дозволяє одному з янгеликів тримати її пояс.

На картинах школи Ленена під час селянських розваг бачимо грудних дитинчат на колінах у батька або діда, у присутності матері. Діти жваво вовтузяться біля дорослих. Але це завжди сценки селянського життя. Такої спонтанності ніколи не побачимо в буржуазних сім’ях, які статечно позують перед художником. У селянських родинах дитя рівноправно інтегрується з іншими відповідно до свого віку. Навіть якщо в себе в куточку дитина занурена у свої справи, навіть якщо її погляд не звернений у бік художника або, як сьогодні сказали б, у бік об’єктива, у неї є своє місце в просторі картини. Художник уводить її хай несвідомо, але як невід’ємний і необхідний елемент для рівноваги всієї картини. Поза дитини відрізняється від поз дорослих, її погляд спрямований в інший бік. Дитина тут як обіцянка іншої соціальної групи, яку вона згодом сформує. А поки що вона живе паралельно зі своїми попередниками, анонсуючи інший спосіб сімейного синтезу. Вона вже не паразит і зовсім не кріпак у своїй сім’ї. Зі своєю іграшкою в руках вона формує власну творчу думку, і вона в безпеці.

Художники, виконуючи замовлення, мали коритися умовностям епохи, зображували нав’язані їм образи, але всередині картини вони могли за допомогою певних деталей створити іншу картину.

Митець прагнув, щоб на його сімейному портреті було щось незбагненне для дорослих – так він показував, що зберіг дух дитинства, який не улягав загальній продуктивності його оточення, його етносу. Адже художник, як-не-як, залишається маргіналом. Він творить заради майбутнього. Він переконаний, що не бере участі в змові сил, які переймаються лише одномоментною вигодою, й, імовірно, саме тому може ототожнюватися з дитиною, яка ще належить групі, але вже готує настання майбутнього. Щоб ухопити таємницю переходу, художник виходить за часові рамки.

Виставка містила 150 робіт. Якщо охопити поглядом п’ятисотлітню еволюцію материнського ставлення до дитини в сценках, де маля лежить у колисці або в обіймах матері, помічаємо єдину позу, яка не є умовною: на картині, де молодше чадо в сім’ї няньчить старша сестра. Це не стереотипна мати і дитятко. Весела сестричка бавиться зі своїм братиком і не відчуває на собі погляду суспільства. Така грайлива ситуація трапилася лише раз на цілу виставку.

На картинах XVIII ст. дитя, завжди зодягнене як маленький дорослий, усе-таки трохи вибивається з сімейної рамки, не дотримується вимог родинного портрета. Ми бачимо його на природі, де воно бавиться в гурті дітей або з тваринами. І тільки в XIX ст. маля з’являється саме – в одязі школяра і в позах, властивих дитині. На картині «Урок географії» Альфонса Леґро помічаємо чітку відмінність між хлопчиками з коротким волоссям і дівчатками у фартушках і сукнях, з бантиками у волоссі. Вони стоять у колі друзів чи це брат із сестрою. У виразах обличчя проступають почуття. Дитина стає людиною, наділеною емоціями.

У сучасний період – виставка доходить до 1960 року – дитина зазвичай з’являється в групі з двох-трьох осіб, рідше сама, але навіть коли вона зображена окремо від інших, то позує немов перед фотоапаратом. Хай це дитина на війні, дитина у злиднях, дитина на барикадах або на святі – однаково її поза доволі умовна. Розхристана або чепурна, вона залишається мавпочкою, яка слухається матір або художника-фотографа.

Повсюдно, аж до кубізму, чи йдеться про маленького буржуа, чи про маленького злидаря, дитинство подане у вигляді мелодрами. Це зокрема стосується маленьких хлопчиків. До Другої світової війни дівчатка залишаються «зразковими».

Різка зміна на полотні 1950 року німецького художника, незнаного у Франції: дитина, здається, змальована заради неї самої, з двозначним виразом обличчя, водночас відсутнім і замріяним. На інших картинах дитина постає чи то нещасною, чи експлуатованою, чи, згідно з настановами радянського реалізму, піонером свого загону, чистеньким і залученим до панівної еліти. Але тут не бачимо чогось непримиренного та непізнаваного, що буває в дитині.

Ідеологічний пафос дорослих постійно затуманює дитину для неї самої, позбавляє її власної історії.

Усвідомлення статі

Аж до нинішнього століття з допомогою фалократії насаджувалася хибна ідея, за якою дівчатка в присутності хлопчиків відчувають відмінність власної статі лише як відсутність пеніса. У які моменти свого розвитку хлопчики та дівчатка усвідомлюють свою стать?

Для хлопчиків і дівчаток це два доволі різні досвіди. Матері можуть самі це помітити, як свого часу помітила я. Для всіх хлопчиків сьогодні й завтра так є і буде, як колись було з моїм сином Жаном.

До якогось моменту Жан добре знав, що набрякання його члена часто супроводжувалося бажанням попісяти. Отож він мочився, після чого його член розслаблявся. Цього було досить, щоб він бачив зв’язок між явищем ерекції та функцією сечовипускання.

Аж раптом одного дня – йому щойно виповнилося 29 місяців – він помічає незвичайну зміну: його цюрка напружилася, він думає, що почне пісяти. Але нічого такого не відбувається, хоча пеніс набрякає. Цей інцидент повторюється. Коли ерекція минає, він може помочитися. Уперше він передчуває, хоч не маючи ще потрібних слів, що його член не обов’язково служить лише лійкою, він має своє власне життя. Жан пізнає те, що й усі хлопці його віку. Між 28 і 30 місяцем дитя чоловічої статі виявляє в себе ерекцію пеніса, що не пов’язана з сечовипусканням, і це момент, коли в нього пробуджується усвідомлення своєї хлопчачої статі.

Дівчатка виявляють свою сексуальну ідентичність, цікавлячись «ґудзиками» своїх грудей, а також схожим на дотик «ґудзиком» геніталій, доторкаючись до них. Збудження цієї ерогенної зони є точним сигналом того моменту в їхній історії, коли дівчатка розуміють велику різницю.

Коли я працювала молодим екстерном у госпіталі Бретонно, ми робили перев’язку дітям, які постраждали від пожежі; я помітила, що дівчатка нервово натирали свої пипки, щоб легше стерпіти біль. Перев’язування опіків проходить доволі болісно. А коли доводиться пересаджувати шкіру, треба бути дуже обережною. Оскільки я не була незграбою – набула вправності завдяки попередній роботі медсестрою, – діти навіть вимагали, щоб я повернулася в палату, коли мене не було на місці. Якось мене покликала одна шестирічна дівчинка, якій я почала відмочувати бинти, щоб відділити їх від рани; тут я бачу – для мене це вже не був сюрприз, – як вона пестить свої збуджені «ґудзики». Чергова, яка до цього дивилася куди-інде, помітила її рухи й люто накинулася на малу: «Я за тобою слідкуватиму, паскуднице, ти в мене більше не захочеш цим займатися!»

Мені насилу вдалося погамувати її обурення. «Їй боляче, їй потрібна розрада. Так вона нагадує собі, що мала матусю, яка давала їй груди…» – «Це все байки!.. Вона не має виправдань, я не потуратиму малим паскудникам у себе на зміні!» – скипіла гнівом ця представниця лікарського закладу, яка й чути нічого не хотіла про те, що примітивне лібідо може слугувати знеболювальним.

Коли я взялася за психоаналіз, мене вразила маленька дівчинка, якій ще не було й трьох років; я подарувала їй ляльку, коли прийшла в гості до її мами. Дівчинка відразу перевернула ляльку догори дриґом, розчепірила їй ноги й, стягнувши з неї штанці, жбурнула в куток зі словами: «Негарна». – «Чому ж вона негарна?» – «Бо в неї немає ґудзика». Спершу я подумала, що вона має на увазі застібки, на які одягають сукні та комбінезони ляльок. Аж ніяк. Ішлося не про застібки. Дівчинка показала мені голу промежину ляльки. «О, то в неї має бути ґудзик на тілі?» – «У мене їх аж три!» Маля говорило про свою статеву систему, ґудзиками були пипки й клітор. Згодом, як медик, я багато разів чула, що маленькі дівчатка говорять про «три ґудзики – один унизу, з отвором», а два інші – «на грудях».

Безсумнівно, доторки до грудей пробуджують у дівчаток усвідомлення того, що вони належать до протилежної статі, набагато раніше, ніж коли побачать роздягненого братика чи кузена на пляжі або у ванній. Помилка чоловіків у тому, що вони гадають, нібито дівчата, не маючи пеніса (який для хлопчиків передусім пов’язаний з «пі-пі»), не відчувають своїх геніталій; звісно, для дівчаток вони відразу асоціюються із задоволенням, що не залежить від потреб, і пов'язані з бажанням, тимчасом як у хлопчиків задоволення від ерекції пеніса насамперед пов’язане з полегшенням після потреби, перш ніж вони виявляють його незалежне існування.

У дівчаток тривога через відсутність члена дуже скоро минає завдяки переконанню, що незабаром у них почнуть рости груди. Також для них відсутність або затримка росту молочних залоз часто є драмою. Як і їхня гіпертрофія.

Хлопчик до двох із половиною років може не помічати статевих відмінностей у дівчаток. Він починає перейматися цим питанням, коли в момент сечовипускання зауважує зміни розміру свого члена. І він відчуває страх ушкодження. Ерекції немає. Чи повернеться вона? Чи втратить він свій ерегований пеніс? Цей страх – лише запізніла проекція первісного страху кастрації.

Страх кастрації походить від того, що ми несвідомо уявляємо процес поглинання їжі. Це страх подрібнення, розчленування, що фіксується на тому, як «зникають» кінцівки тіла. Єгиптяни замотували руки померлого, щоб той міг потрапити в царство тіней весь. Для того щоб усе єство дитини розвивалося далі, потрібно, щоб вона усвідомлювала цілість свого тіла. Для неї це не зовсім очевидно. Коли їй надягають рукавички, вона не розуміє, куди поділися пальці. Вона більше не може довіритися своїм очам, які для зрячої дитини важать дуже багато. Тож потрібно їй обмацувати пальчики, щоб можна було їх відчути, просовуючи кожен палець у рукавичку. (Часто дитині натягують рукавички, коли вона неуважно зиркає в різні боки.) Так само, коли дитині приміряють взуття, вона рефлекторно підгинає ніжку, немовби її «втратила». Це кошмар продавчинь взуттєвих магазинів. Якщо дитині менше шести років, вона пручається, на неї гримають, мати нервується. Продавчині вдячні мені, коли я кладу край їхнім тортурам, радячи такий спосіб: поставте дитину на колінця, а вже тоді міряйте нове взуття. Дитя більше не бачить своїх ніг, йому цікаве вже щось інше, тоді можна його спокійно взувати.

Страх кастрації у хлопчика виявляє себе не лише в боязні побачити, як опадає пеніс, а й у побоюванні будь-якого каліцтва, наприклад, втрати пальців. Дівчинка у віці до трьох років, побачивши пеніс хлопчика, може припустити, що теж мала пеніс; вона також боїться втратити частину свого тіла.

Ніхто ніколи не розв’яже проблеми страху кастрації. З нього виникає наше відчуття смерті. Частинка за частинкою, унаслідок розчленовування, відбувається знищення плоті, аж до повного небуття – частини нашого існування, що називається смертю. Розмови на цю тему заспокоюють.

У чорношкірих немає такого дорослого, який би не говорив хлопчикові перед ініціацією: «От візьму і відріжу твою цюцюрку». Це частина ритуалів довірливого спілкування. Дитина ні секунди не сприймає цих слів буквально. Але її тішить, що з нею розмовляють про її статевий орган.

У нас би відразу почали галасувати: «Як таке можна говорити дитині, це її травмує!» Насправді важить, як це сказати. Потрібно промовляти деякі речі «заради сміху». Слова, що тамують відомий кожному хлопчикові страх, насправді мають цілющу силу.

Хто знає, чому дівчинка, як то кажуть деякі психологи, «підхоплює жіночність» від свого батька, а хлопчик – «мужність» від матері? Якісь забуті обставини, факти раннього дитинства, на які не звернули уваги і які виходять на яв під час пізнішого психоаналізу, можуть спричинити порушення сексуальної поведінки, призвести до двозначностей, затемнення ідентичності, страху перед жінкою-матір’ю тощо.

Мені зателефонувала мати, яку лякала жорстокість її сина-підлітка. Як вона зізналася, він нападає на вулиці на жінок, які схожі на неї. Також вона повідомила, що підліток і на неї може підняти руку, коли вона піклується про доньку: «Сестра – моя». – «Він повторює це, відколи був “зовсім маленький”?» – «Так, відтоді». Цьому хлопчині, вочевидь, бракувало того, щоб уперше, коли він заявив свої права власності на сестру, мати забрала в нього дівчинку. І батько не зумів, маючи відповідну позицію в сім’ї, змусити сина поважати свою дружину – ані на словах, ані в поведінці, забороняючи йому розглядати сестру і матір як сексуальний об’єкт, а як «жінок, із якими він ніколи не матиме сексуальних стосунків», – так само, як він сам, його батько, ніколи не зазіхав ані на свою матір, ані на сестру, ані на бабцю, ані на тітку своїх дітей.

Те, що залишається невисловленим, небезпечним чином зберігає інцест під покровом двозначності. Важливо сказати малому, що він не може посісти місце батька в сім’ї і що між його батьками існують стосунки чоловіка та дружини, на які він не може претендувати. Прийде свій час – і він матиме такі стосунки не з мамою, а з іншою жінкою.

Деякі питання, на жаль, роками залишаються без відповіді й тліють у ганебній або священній двозначності. Це – священна корова, чіпати не можна. Насправді потрібно чітко озвучити заборону на інцест, бо дитина постійно в різних формах ставить це «німе питання», яке багато матерів просто не можуть почути. Дівчинка, яка збуджує кінчики своїх грудей, ставить оце «німе запитання». Знову ж таки, воно виникає, коли вона бере в матері сумочку і туфлі й проходжується з ними. «Як же я стану жінкою, адже в мене немає грудей, як у тебе? Та й цюцюрки, як у хлопчиків, я теж не маю». Дівчатка вірять, що в матері вона теж є. Німе запитання хлопчика, який приміряє мамині речі: «Коли я виросту, то стану жінкою, як ти? У мене теж будуть діти в животі?» Тут не можна проґавити нагоду розказати йому про його стать: «Ти ніколи не будеш жінкою. Якщо хочеш гратися в дорослого, вдягни черевики татка!» Це нагадує мені одну дівчинку чотирьох з половиною років, яка говорила: «Коли я стану дідусем, я з моїми онуками робитиму те й се…» Вона переросла вік, коли дівчинка не знає, що вона дівчинка. Але ніхто не подбав про те, щоб їй пояснити: «Коли ти постарієш, ти будеш бабусею, і то коли заведеш своїх дітей, які теж стануть мамами й татами, а не просто тому, що ти будеш старенька». Двозначність балачок, які нічого не прояснюють, може зупинити сексуальний розвиток. Діти можуть досхочу бавитися, імітуючи дітей або дорослих протилежної статі, але лише за умови, якщо це – гра, а не проект їхнього майбутнього.

Цієї різниці дітям не пояснюють. Це так само, як зрозуміти, чому не можна чіпати електричну розетку: діти потребують, щоб їм розтлумачили суперечність між спокусами й бажаннями та небезпеками їхнього втілення.

Дитяча сексуальність: стіна мовчання

У післявоєнний час вихователів почало непокоїти непросте питання: чи потрібно запроваджувати в шкільне навчання сексуальну освіту?

Мені довелося брати участь в офіційних зборах на цю тему в Сорбонні. Для інспекторів академії ця перспектива була справжнім жахіттям; вони вбачали тільки один спосіб, як можна притлумити лихоманку, що передує пубертатному віку. Пропонували такий вихід: так навантажити весь цей шалений молодняк інтелектуальною працею і фізичними вправами, щоб на мастурбацію в нічних дортуарах більше не залишалося ані сил, ані часу. Розумова і фізична втома прожене дитячі фантазми, пов’язані з несвідомими потягами плоті, любовними, дружніми або чуттєвими зв’язками поміж дітьми або між дітьми та дорослими, як гетеросексуальними, так і гомосексуальними. Це був останній тріумф освітньої системи Жуля Феррі2, додатком до якої стала ось така етика виховання.

Крайньої межі цей примусовий рецепт досяг у логіці концентраційного табору: порції зменшують доти, доки ув’язнені не починають думати тільки про їжу, а не про стосунки з іншими. У людей, виснажених, під загрозою смерті, більше немає часу для взаємин, якщо вони припинять працювати.

Щоб експлуатувати працю людини, її енергію або використовують, або відволікають на щось інше.

Повертаючись до школи: коли потрібно було виправити педагогіку після Жуля Феррі, вводячи до неї сексуальну освіту, то насправді лише запровадили ще одну вправу з риторики, з сухими й безособовими роздумами на задану тему. Але годі пояснити геть усе тільки в термінах біології, та ще й для дитини у віці, коли на неї чинять стільки утисків і вона постійно фантазує.

У кожному разі ця інформація приходить із великим запізненням. Адже сексуальність відіграє вирішальну роль уже з моменту нашого народження; дитина безнастанно виражає її щодня за допомогою свого тіла. Несвідомий сексуальний потяг тягне за собою міжособистісне спілкування, яке більше не припиняється між людьми від самого початку життя. Воно виявляє себе в мові, але відповідно до рівня нашого розвитку. У момент дозрівання, коли з’являється відчуття відповідальності, психіка, яка є метафорою фізичного тіла, має вже бути достатньо підготовленою для відповідальності за статевий акт, у якому поєднуються емоційні, соціальні та психологічні відгуки. Але, щоб дістатися до цього рівня, потрібно від самого дитинства дивитися на це як на факт – ані поганий, ані добрий, який випливає з людської фізіології, – а також як на стосунки, які можуть привести до запліднення нового створіння. Стиль цієї творчої гри цілковито змінюється, коли виникає почуття обопільної відповідальності двох людей, свідомих своєї статі… Та й цьому має передувати тривала підготовка, а саме – почуття відповідальності за свої вчинки… А його якраз і немає: моральна освіта анітрохи не передбачає структурованої етики бажання. Є лише виховання-маска, за якою від інших криються неназвані бажання, – їх уже відчувають, але приховують. У чому полягає громадянська освіта дитини? Її навчають переводити сліпих через дорогу, поступатися місцем старенькій бабусі, знати, як голосувати на виборах… Таке-от воно, громадянське виховання… Але ніхто не навчає дитину гідності її тіла, не закладає переконання про благородство всіх частин тіла, адже коли не знаєш, як опікуватися власним тілом, як підтримувати, сприяти його зростанню, поважати його ритми, відбувається декомпенсація, а відтак – зменшення людських сил… На все це слід було б зважати у вихованні, починаючи з ясел. Але нічого цього не роблять: людина відчуває брак інформації, цей брак підтримується замовчуванням у школі, повним невіданням реальності й нездатністю сприйняти те, що відбувається з її тілом… Це призводить до повної зневіри в себе.

У тому, як зображають дитину пластичні мистецтва, а також у літературі про дитину виразно помітно, що практично до нашого століття тіло відокремлювали від душі. Усе підлягало кодифікації: «дух» формувався на кшталт мозку, а про тіло забували (якщо не навантажували його всіма гріхами й недоліками… усім, що було згубне й негативне). Тілом нехтували, його витісняли, окрім тих випадків, коли його лупцювали батогом або палицею, забороняли рухатися. Природну діяльність тіла вважали ницою, вона немовби ображала високий чистий дух, принижуючи людську гідність. Але, попри це, у французькій культурі ми мали впливового провідника й напутника, який міг бути володарем дум і творцем словника навіть у найменших – це Франсуа Рабле. За допомогою мови він сублімує все, що стосується тіла, їжі, і водночас усе, що є найбільш трансцендентне, бо, як не крути, а його герой Ґарґантюа народжений «від» вуха Ґарґамель – саме «від вуха», а не «з вуха» матері. Він народився від слів, які чула його мати. Він народжений мовою… і від народження належить людству. І з мови він створив слова, створив радість для всіх тих, кому не потрібно приховувати ніякої еротики. Це еротика для радості всієї спільноти.

Немає кращої підготовки до сексуальної освіти, як долучення з раннього дитинства до мовлення самого життя, яке через метафори повідає про всі функції тіла. Навіть у сучасному будинку з купою кнопок і технологій залишились уривки цієї метафоричної мови: для електричних приладів штепсель входить у розетку, вікно відчиняється завдяки засувці й зачиняється за допомогою об’єктів, які входять у гніздо й виходять із нього. Усе це метафори продуктивної сексуальності, яка приводить до зчеплення механізмів між собою й, урешті-решт, приносить задоволення, щастя – і суспільну користь також.

Гадаю, що нині в системі виховання є два хибні шляхи, через які підліток не може дійти згоди з власним тілом: фізичні вправи цілком орієнтовані на змагання, а не на знайомство зі своїм тілом або на радість від гри. Дитині в школі, яку в усьому воліють тестувати, яку тренують у спорті, як на екзаменах, бракує смаку до ігор, у яких хоч і є переможець та переможений, але немає приниження від поразки, якщо гра була доброю. Другий хибний шлях – нехтування руками і збіднення мови, що позначається на тямущості та вправності. Зі словника прибрали все конкретне – усе, що стосується функцій тіла або ж об’єктів, якими користуються на практиці. І то в дуже ранньому віці. Двадцять років тому в початковій школі арифметики навчали на реальних прикладах (ваги, колби, посудини, крани…). Сьогодні, і в математиці зокрема, учня дуже швидко навчають маніпулювати (подумки) геть абстрактними поняттями. Спорт, винятково зосереджений на конкуренції, як і мова, навіть у восьмирічних школярів переповнена абстракціями, не можуть допомогти дитині знайти розумний баланс зі своїм тілом.

Ми заспокоюємо свою совість, кажучи: «Тепер діти займаються спортом… Тепер можна вільно висловлюватися, бо ж діти говорять батькам або при батьках гострі слівця». Але все це з іншої опери! Це вивільняє певну агресію, але аж ніяк не формує особистості. Така мова зовсім не креативна. У наших дітей більше немає словника. Ми рухаємося в протилежний бік від того, що могло б дати підліткові рівновагу.

Як пояснити цей упертий обскурантизм, який спорудив стіну мовчання перед дитячою сексуальністю й змушує батьків і вчителів Третьої республіки вдавати, ніби ніякої дитячої сексуальності не існує?

Пам’ять дорослої людини стирає все, що стосується доедипового періоду в житті дитини. Через це суспільству так непросто визнати дитячу сексуальність. У попередні століття про неї достеменно знали лише годувальниці. Батьки про неї не відали. Годувальниці розумілися на цьому, бо на відміну від батьків і в буржуазному, і навіть у селянському середовищі вони жили нарівні з дітьми. Ті, хто опікувався дітьми, трималися окремішньо, були нетиповими людьми: вони розуміли особливу «мову до мови» – мову не слів, а поведінки. Коли Фройд заговорив про мастурбацію в дітей, батьки зчинили галас, а годувальниці казали: «Атож, звісно, усі діти так роблять…» Чому ж вони про це не розповідали? А тому, що для більшості дорослих діти відігравали роль хатніх тваринок або ж їх сприймали нарівні з худобою – залежно від того, улюблені вони чи ні.

Ще в суспільстві XVII ст. багато дітей заможних класів були на вихованні в годувальниць; вони доволі успішно й рано досягали самостійності. Можна запитати, чи не тому вони легше переживали свою дитячу сексуальність із годувальницями, що ті не обкладали їх заборонами, якими їх обкладали матері згодом – у XVIII і XIX ст., коли почали самі годувати своїх дітей3.

Дитинство Людовика XIII, про яке пише Філіп Ар’єс, показує, якими могли бути перші роки життя без заборон. До шести років дорослі поводилися з принцом збочено: бавилися з його членом, дозволяли йому гратися зі статевими органами інших, лягати в ліжко до дорослих, пустувати з ними. Усе дозволялося. Аж раптом у шість років його одягли як дорослого, і відтоді він мав поводитись як дорослий під диктатом «етикету»4.

Всупереч травмам, які могло спричинити таке поводження, у цьому було й дещо рятівне, бо в перші роки життя дитина пізнавала свою сексуальність не зі своїми батьками, а з іншими людьми. Вона мала більше шансів здолати всі труднощі, незважаючи на те що дуже скоро її перевдягали в убрання дорослої людини. Цей приклад стосується лише багатих верств суспільства. А як дитина з інших класів у ту епоху могла витіснити й сублімувати бажання інцесту? На допомогу приходила рання праця. Матері часто вагітніли, дуже швидко на колінах у матері одне немовля змінювалося іншим, і привілей на чуттєві задоволення уявлявся старшому прерогативою малюків, тимчасом як він сам уже приносив сім’ї користь своєю працею. Він розумів, що права на матір належать тому, хто зачинає дітей, а дитя, через свою статеву недозрілість, має бути відкинуте матір’ю. Батько, або той, хто його заміщає, був тут-таки, щоб увесь цей час, поки тривала плодюча, дітородна пора життя жінки, відтісняти дитину, бо та вже не була немовлям, але ще не могла народжувати дітей. Але от що дивно: дівчатка з чотирнадцяти років були сексуальними об’єктами для стариганів. Імовірно, так проявлявся інцест, який, по суті, наставав із запізненням: «Коли виросту великий, я зможу володіти жінками віку моєї матері… Коли постарію, я зможу заволодіти моєю дочкою в образі іншої жінки…» Ситуація Аґнеси в «Школі дружин» Мольєра була, вочевидь, цілком буденною. Гадаю, відкриття Фройда припало на період, коли діти дедалі частіше стали жити «в сім’ї», замість того, щоб їх виховували годувальниці або вони з ранніх літ покидали рідну домівку, щоб працею заробляти на життя. У теперішній сім’ї-комірці, надто в містах, тертя й конфлікти вибухонебезпечні настільки, наскільки жевріють у прихованій формі. Нині кількість дорослих, із якими контактує дитина, стала значно меншою, у порівнянні з тим, як це було в минулі часи. У XVII і XVIII ст. дитина могла переносити свої інцестуозні почуття на інших жінок, які вважали доволі кумедним погратися в сексуальні ігри з маленькими хлопчиками та юнаками, яким вони не були матерями. Справді, можна легко пересвідчитися, що до певної міри нині дитина, яка практично не бачиться з бабусями й дідусями, окрім деяких нечастих сімейних зустрічей, дедалі більше замикається в тріаді: тато-мама-єдине дитя. У висліді дитина затиснена в цю комірку, тимчасом як нині заведено говорити, що завдяки телевізору, колективним екскурсіям і подорожам простір життя дитини розширився. Але це дуже відносно. Матеріальний простір, можливо, розширився, але простір емоційних зв’язків звузився.

Для того щоб переживати ті почуття, які супроводжують стосунки між людьми, дитина має набагато менше простору, ніж раніше; вона дуже наблизилася до тата й мами, які тепер слугують їй годувальниками й вихователями. Колись вони взагалі не були годувальниками чи вихователями, а колегами в трудових і представницьких ритуалах. Дитина ставилася так само, як вони, до світу й до простору, і між ними існувало багато інших дорослих, які могли замінити батьків у грі різноманітних почуттів та інцестуозної сексуальності, яка завдяки перенесенню5 переходила на людей із близького оточення.

А ще влаштовували святкові виходи, як-от карнавали чи маскаради.

Ці свята дарували вседозволеність сексуальних пожадань під карнавальними масками щонайменше раз на рік; деколи двічі на рік: у Північній Європі Масниця та Середопістя були двома днями в холодну пору року, коли родичі та сусіди могли сховатися під безіменними масками й костюмами та дозволити собі пережити сексуальні бажання, ігри, фантазми, а інколи й утілити свої сексуальні бажання в реальність, не виказуючи себе, адже це і є свято Масниці.

Нині останній день карнавалу, як і свято батька, обернувся на суто рекламний захід із продажу всіляких дрібних цяцьок. Дорослі більше не сприймають свята як вибух емоцій. Навіть там, де хочуть, щоб ці свята тривали з комерційних мотивів, як-от у Ніцці, або на Півночі з ярмарковими Жилями в Бельгії6. Безперечно, ми є свідками того, як у нашому суспільстві витіснення бажань відбувається значно сильніше, ніж колись. Зокрема й на рівні дітей. Здається, у минулі часи не було таких заборон на сексуальні ігри ані між дітьми (крім братів і сестер), ані між дітьми й дорослими (крім своїх батьків).

У XIX ст. заборони діяли, але на практиці було чимало обхідних шляхів. Багато хлопчиків набули свого першого сексуального досвіду зі служницями в їхній сім’ї; і то не лише в середовищі буржуазії, а й на сільських фермах. Щодо дівчат, то їх видавали заміж дуже рано, тому що знали: заміжні чи ні, вони все одно стануть сексуальним об’єктом для чоловіків, і нехай уже краще за це відповідатиме якийсь конкретний чоловік, якому батько вручить свою дочку для захисту. Для наших сучасних звичаїв доволі химерно, що жінку передавали зятеві разом із грошима, немовби дружина – це тягар, замість того, щоб доплачував за дівчину сам зять, як це заведено в деяких африканських країнах, де дружину треба купувати, бо ж вона – справжня цінність. У нас виходить навпаки: щоб проковтнути гірку пігулку, потрібно докласти посаг. На Заході в заможному середовищі заміжжя дочок аж до XX ст. було чимось на кшталт легалізованого сутенерства. Перемовини про посаг нареченої додавали шлюбові присмаку продажності. По-перше, посаг робив інфантильним самого зятя, який начебто нездатний забезпечити утримання дружини, бо не годен навіть оплатити її вартість. По-друге, жінка в цій ситуації теж ставала інфантильною, бо їй немовби говорили: «За тебе треба платити – сама ти нічого не варта». Також це був спосіб довести, що дочка – власність свого батька, якому недешево коштує відмовитися від неї. Даючи за дочку посаг, батько показував, що означає його любов. Попри те що вона тепер належить іншому чоловікові, посаг, який віддав за неї батько, забезпечує йому матеріальну присутність у сім’ї його дочки.

1

Philippe Ariès. L’Enfant et la vie familiale sous l’Ancien Régime, I, 3, p. 83, Le Seuil, coll. «Points Histoire».

2

Жуль Франсуа Каміль Феррі (1832—1893) – французький політик-реформатор, був міністром освіти і прем’єр-міністром Франції. Автор двох важливих законів, які докорінно змінили французьку освітню систему: про безкоштовне навчання в школах і про обов’язкову шкільну освіту зі світською навчальною програмою. – Ред.

3

L’Histoire des mères du Moyen Age à nos jours, Yvonne Knibiehler, Catherine Fouquet, p. 90.

4

Ph. Ariès, ouvr. cit., I, 5, p. 145.

5

Перенесення або трансфер – психоаналітичний термін; психологічний феномен, який полягає в несвідомому перенесенні пережитих колись (зазвичай у дитинстві) почуттів на зовсім іншу особу. Скажімо, пацієнти психоаналітика нерідко «переносять» своє травматичне дитяче кохання на самого психоаналітика. – Ред.

6

Див.: Le Carnaval de Binche, Samuel Glotz (1975), Éd. Duculot.