Читать книгу Боротьба за дитину - Франсуаза Дольто - Страница 8

Простір дитини

Як змінився простір, у якому еволюціонує дитина? У порівнянні з середньовічною епохою він став більш замкнений унаслідок поділу соціальної та родинної сфери. У XIX ст. і до середини ХХ ст. ув’язнення було долею синів заможного класу, дрібної та середньої буржуазії. Сьогодні ж навіть висока мобільність не звільняє цей надто опікуваний простір, бо дітей транспортують від дверей до дверей; хоч переміщення на великі відстані відбувається дедалі швидше, подолана дистанція стає немовби нереальною, мінімізуються будь-які контакти з місцевими мешканцями.

Звідки походить уявлення про буржуазний дім, де живуть відлюдно, замикаючись на собі? Щоб це зрозуміти, потрібно звернутися до епохи феодалізму, коли колективну безпеку забезпечував сеньйор, князь.

Володіти мурами, за якими можна окопатися, запасами, щоб витримати облогу, зброєю для захисту – все це була прерогатива пана; за це йому сплачували податки, а навзаєм отримували протекцію. За прикладом великих володарів і дрібніші господарі хотіли встановити в себе такий само лад, але в менших масштабах. Дім – немов замок у мініатюрі, де всередині всі можуть почуватися в безпеці. Мало-помалу в буржуазному домі мешканці заживають для себе окремі кімнати, «як у замку».

Образ володаря замку підживлював бажання модифікувати внутрішню архітектуру, огороджуючи самобутність життя від зовнішнього світу. Але, імовірно, це відбувалося ще відчутніше на селі, ніж у місті. Міста були обнесені мурами й замкнені на ніч великими воротами; наймана варта патрулювала вулиці, щоб забезпечити захист людей; в епоху Відродження приватні багатства вже розподілялися поміж більшою кількістю громадян, аніж на початках Середньовіччя.

Приватизація простору – феномен Нового часу, хоча вже з XV ст., зокрема в італійських палаццо і навіть у будинках нотаблів, архітектори планували більше кімнат для інтимного життя сім’ї. Утім, патіо (внутрішні дворики), відкриті лоджії ще дозволяли прохід натовпу. Завжди залишалося місце спільного користування, де змішувалися всі класи й де дитина еволюціонувала та дуже швидко набиралася досвіду соціальних відносин.

В інтер’єрах ремісників і селян функція спільної кімнати надовго залишатиметься першочерговою. Соціалізація простору має також практичний сенс, про який не слід забувати. Зрозуміло, що в селі простір буде приватизовано значно пізніше, адже техніка проникла в сільські будинки на століття пізніше, ніж у міські.

Тепло вогню, тепло людини: домашнє вогнище довгий час збирало дорослих і дітей холодними вечорами навколо єдиного джерела тепла. Працювали й відпочивали в тій само кімнаті. Техніка поклала край родинній скупченості. Але заразом вона прогнала дух товариства. Щойно змогли опалювати декілька кімнат, дітей помістили в окремі від батьківських покої.

Приватизація простору супроводжується еволюцією сімейного життя. Якщо дитина подужала хвороби раннього віку, вона має насамперед слугувати захисту інтересів рідної домівки й зберігати батьківське надбання. За доби Середньовіччя семирічні діти вважаються вже на порозі дорослого віку; отож вони неодмінно мають давати якусь користь громаді – тобто своїй соціальній групі, корпорації свого батька, а не лише сім’ї. У XIX ст., щойно діти досягнуть віку, коли можуть служити батьківському дому, родина менш схильна довіряти дітей – окрім малолітніх – зовнішньому світові й віддавати їх у навчання з семи років. Їх радше залишають удома.

Отож життєвий простір дитини звужується, і хоч дитина й виграє в тому, що ближче спілкується з батьками, дістаючи більше уваги, ласки й турботи про своє здоров’я, проте суттєво втрачає в автономії, у контактах з іншими людьми.

Таке буржуазне ув’язнення дає дитині ілюзорну протекцію, бо лише особистий досвід ризиків може по-справжньому виробити імунітет проти небезпек, що загрожують її фізичній недоторканності.

4000 років шкільної комедії

«Учню, куди ти ходив у свої ніжні літа? – До школи. – Що ти робив у школі? – Розказував урок за табличкою, поснідав, підготував нову табличку, написав на ній урок і закінчив його; потім мені задали вчити напам’ять, а по обіді дали письмову вправу. Після уроків я повернувся додому, зайшов до хати, там сидів батько. Я розповів йому про свою письмову вправу, потім прочитав напам’ять вивчену табличку, і батько був неабияк утішений… Коли я прокинувся з самого ранку, повернувся до матері й сказав: «Дай мені поснідати, я маю йти до школи». Мати дала два хлібці і я пішов. У школі доглядач сказав мені: «Чому ти запізнився?» Стало страшно, серце закалатало, я став перед учителем і шанобливо вклонився. Він дорікнув мені за спізнення. Потім учитель покарав мене за те, що я вставав на уроці… Я показав йому свою табличку, і він мовив: «Твоє письмо незадовільне». Мене знову покарали різкою. Вдома школяр сказав батькові: «Запроси учителя в дім». Батько прислухався до цих слів. Учителя запросили, і коли він увійшов до хати, його посадили на почесне місце. Учень прислужував йому, оповив піклуванням і показав при батькові все, чого досяг в опануванні мистецтва письма на табличці. Батько налив учителеві вина, одягнув у нове плаття, підніс подарунка, надягнув йому на палець перстень. Учитель мовив учневі: «Юначе, оскільки ви не знехтували моїми словами й не заперечили мені, ви зможете сягнути вершин у мистецтві писаря, ви цілковито спроможні досягти цього… Ви зможете наставляти ваших братів, а друзів очолити: ви зможете дістати найвищий ранг серед учнів… Ви добре виконували шкільні завдання, і ось ви стали ученою людиною».

(Фрагмент тексту шумерських табличок, реконструйований фахівцями-ассирологами й опублікований в «Journal of the American Oriental Society».)

Примноження шкіл довершило інтернування дитини. Казали: «То провина Карла Великого». І це не лише легенда. Усе розпочалося за його правління. У перших монастирських школах дорослі ходили слухати лекції кліриків разом з юнаками. Але наприкінці Середньовіччя на Заході з’являються перші ознаки сучасних навчальних циклів: учні гуртуються за віковими категоріями, замість того, щоб змішуватися з іншими за дисциплінами та рівнем знань17.

Ув’язнення в школі найдовше уникали багатії. Сини сеньйорів і далі опановували військову професію, вигідно користуючись усіма соціальними контактами, які надавало їм життя, відкрите зовнішньому світу. Давалася взнаки кастова солідарність, але на них не тиснула вікова та класова сегрегація: в іграх і змаганнях вони перетиналися з простолюдом. У школах ретельніше навчалися бідняки, а багатії не надто старалися. Хто й так від народження володів важелями політичної влади, той не був посидющим на заняттях кліриків, які могли дати лише владу інтелектуальну. Багатії присвячували себе життю воїна. Натомість сини простолюду, сподівалися на просування в кар’єрі, привчалися до посидючості. Їх насамперед відзначали викладачі, які хотіли перетворити свої школи на розсадники кліриків. Книжкове знання, ерудиція були далекі від лицарства. Тут можна розгледіти ті дріжджі, на яких визріває революція. Адже саме так відбувається перехід політичної влади до інших рук.

Те, що відбувалося в Галлії і в середньовічній Франції, повторилося і в чорній Африці в XIX і XX ст. У наших колишніх колоніях першими, хто здобув шкільну освіту, були гріоти – діти найбідніших, незаконнонароджені, у яких не було ніякого майбутнього. Сини нотаблів або традиційних вождів не відчували потреби підняти свій статус за допомогою школи, щоб мати визнання в суспільстві. Їм було досить престижу імені й влади своєї касти. Для знедолених, навпаки, єдиним шансом соціального поступу була освіта, яку французькі окупанти давали чорним дітям. І ті, хто здобув освіту французькою мовою, стали новими лідерами країни. Ця освітня сегрегація, щодо якої не заперечувала стара еліта, що володіла спадковим правом, заклала основу справжньої соціальної революції у франкомовній чорній Африці. Як і у Франції на кілька століть раніше.

Відкриття шкіл з учителями-кліриками було для церкви зручним способом полічити своє стадо, з малих літ узяти овечок під свою руку. Так, клірики приймали на навчання лише тих, хто мав християнські імена, занесені в реєстри після хрещення. Така процедура мала політичну причину: хотіли навчати лише християн. А також причину практичну: як слідкувати за старанністю учнів, якщо не називати їх на імена? Аж до імперії Каролінгів дітей хрестити не поспішали: досить лише глянути на тогочасні купелі – вони завбільшки мало не з ванну. Тобто вони були призначені не для новонароджених, а для дітей, які вже добряче підросли.

Щойно церкві вдалося переконати французів у тому, що дитині потрібна початкова освіта, що її варто посилати до школи, реєстри хрещення почали заповнюватися й хрещення перестали відкладати на потім.

Можна спостерегти колоніальний ефект цього явища, що походить із середньовічного Заходу, у районах, які були охрещені католицькими місіями. Нині в Бразилії батьки не можуть записати дитину в школу, якщо її немає в книзі записів актів цивільного стану. Закон карає тих, хто не реєструє своїх дітей. А штраф тим більший, чим більше батьки зволікають. Отож, щоб платити менше, батьки, які запізнилися з реєстрацією, вказують менший вік, ніж він є насправді, і дитина йде в перший клас, замість того, щоб уже ходити в четвертий або п’ятий. Директори школи, раді, що мають «клієнтів», зважають лише на вік, позначений в актах цивільного стану. Таке шахрайство призводить до кричущих помилок у діагностиці. Лікарі фіксують випадки дуже раннього статевого дозрівання. Трапляються хлопчики пубертатного періоду, але за документами їм не більше восьми років. Їх починають лікувати ендокринними препаратами, так і не з’ясувавши, що батьки цих дітей докинули їм п’ять років, щоб не платити штраф.

Географічне розділення багатих і бідних дітей у європейських містах припадає на XIX ст.

За доби Середньовіччя привселюдний показ своїх багатств був спектаклем. Багатій без вагань міг у розкішному костюмі відвідувати притулки для бідних або злиденні сім’ї. Класи перемішувалися на вулиці й у громадських місцях. Сегрегація не розділяла місто на багаті квартали й гетто з убогими халупами. Нездорові умови життя зачіпали всіх. Населення Європи безнастанно змішувалося. Іноземний студент зі шляхетної родини приїжджав до Парижа зі слугою або з молочним братом і за відсутності студентських гуртожитків винаймав житло в мешканців Латинського кварталу, не шукаючи будинку, що відповідав би його стану18.

Клірики, які прирекли себе на добровільну безшлюбність, приймали як своїх власних дітей тих, кого не могли утримувати батьки. Учні мешкали в них, поки тривало навчання. В обмін на це вони були приречені поповнювати собою число слуг Божих. Лише в другій половині XVIII ст. заможні почали зачинятися у своїх кварталах і відділятися від трудового населення. Поняття багатих кварталів (beaux quartiers) виникає за часів барона Османа19. Хто б сказав до XIX ст.: «Гайда гульнемо з простолюдом у нетрях»? Буржуазія жила пліч-о-пліч із паризькою сіромою.

Тимчасом як клірики примножували свою кількість, рекрутуючи представників бідного класу до своїх лав, дворянство продовжувало традицію просування молоді на службі.

Якщо ти був сином високопосадовця, то у віці від семи до чотирнадцяти років тебе доправляли служити до інших знатних людей, щоб потім самому стати сеньйором, паном, якому служитимуть інші. Здоровий глузд підказував: для того щоб навчитися управляти слугами, потрібно спершу навчитися самому бути слугою.

Бідні діти, яких віддали служити в багаті доми, залишалися в розпорядженні господаря й після чотирнадцяти років або переходили до інших господарів. Але й вони діставали користь від років навчання. У вісім років вони фізично обслуговували все, що стосувалося практичного життя, для молодших дітей у домі, але заразом, підростаючи, навчалися того самого, що і їхні малі пани. Коли слуга подавав на стіл, господар розповідав йому те, що знав сам, і, якщо слуга був тямущий, учив його. Він прислухався, як навчається господар, і переймав усе. Для дівчаток усе складалося інакше, бо вони залишалися на кухні або в комірці для білизни й училися тільки хатньої справи. У п’ятнадцять років їх віддавали заміж. Навчання дівчат, яких забрали з рідної домівки, призначалося для тих, кому випало стати черницею; тоді за їхнє виховання брався пансіон.

Церква немало доклалася, щоб нав’язати дітям усі гріхи світу й утвердити ідею, буцімто їхня вразливість є підозрілою: малі піддаються впливу злих духів. Хіба вона не вчила й не проголошувала, що навіть хрещення не стирає первородного гріха? Дитина вже народжується з міткою. Вона мічена незграбністю, слабкістю. Її варто стерегтися, якщо не зневажати. А що вона саме така й не інша, то слід її повністю перемінити, щоб уникнути згубної сили, яка охоче заселяється всередині такої легкої здобичі.

Ритуалом переходу стає перше причастя. Поки не відбулося цієї ініціації, діти майже з усіх прошарків суспільства аж до Другої світової війни в присутності батька не говорили за столом, якщо їх не запитають. Вони не мали права висловитися, якщо їм не дозволяли. Могли тільки слухати інших. То був залишок релігійного виховання їхніх предків. Лише починаючи з моменту, коли їх допускали до вівтаря, вони починали брати участь у розмовах за сімейним столом. До першого причастя святий дух у них не дихав. У 1914 році, коли мені виповнилося чотири з половиною, це відбувалося й у моїй родині. У середовищі «добре вихованих дітей» це тривало до 1939 року.

Шанування батька було притаманне не лише буржуазним родинам. Навіть у сільських господах діти зверталися до батька на «ви». Тільки на зламі 1960-х років дитина могла за столом урвати дорослого, щоб висловити свою незгоду. У ремісничому та робітничому середовищі все було інакше: підмайстер, навіть не мавши десяти років, їв за одним столом із майстром. Зрештою, краще за інших розвинути свою кмітливість і розуміння життя могли молоді люди, що належали до низів соціальної та економічної структури.

У буржуазному середовищі треба було чекати підліткового віку, щоб бути допущеним за батьківський стіл. Дитина не їла в той самий час, що й батьки. Вона сідала за стіл у товаристві «мадемуазель», гувернантки, яка керувала трапезою, найчастіше розділяючи її з малечею й навчаючи малюків добрих манер. Сидіти треба рівно, руки мають бути на столі, але в жодному разі не лікті, виделка – у лівиці, ніж – у правиці, і слід їх тримати делікатно, у бік тарілки. Ніколи не можна жувати з роззявленим ротом і тому подібне.

Із цим подвійним ув’язненням – родинним і шкільним – простір, яким володіє дитина в місті, дедалі звужується. А те, що їй залишається, теж опиняється під замком, обставлене застережними сигналами, позначене заборонами.

Дорогою до школи сільські діти зберігали за собою деяку свободу ініціативи, вони зустрічали різних людей, вигадували собі ігри. А тепер їх забирає шкільний автобус, позбавляючи будь-яких контактів із природою та життям дорослих. Шлях скорочується до маршруту, яким їх доправляє автобус. Більше жодних відхилень, жодних випадкових зустрічей. Матері забирають своїх чад у машині або ж автобус їх транспортує, мов рекомендовані бандеролі. Дитина-пакунок більше не має часу ні поспостерігати, ні повитріщатися.

На нещодавній конференції, присвяченій недолікам шкільної освіти, деякі учителі констатували, що їм краще вдається заволодіти увагою учнів із сільської місцевості, ніж міських. Вони помітили, що в селах, де немає такого скупчення дітей, рівень концентрації уваги в класі набагато вищий. Шлях до школи пішки дозволяє дітям побачити навколишній світ: у цьому світі є і холод, і спека, і вітер, і сніг, і дощ; можна відчути під ногами ґрунт, який дуже твердий, чи розмоклий і брудний, а чи, навпаки, сухий, не кажучи вже про птахів, тварин, шуми природи, струмки тощо. Це дозволяє дітям краще збагнути сенс речей, як-от, наприклад, чому слід вдягати той чи той одяг, що захищає від негоди; звідси вони надають більшого значення словам, які їм адресують учителі. Вони хочуть навчитися, більше поважають книжки. У місті книжки дітям купують батьки, тому діти їх не надто цінують. У селі діти, коли приходять до класу, стомлені фізично, але на інтелектуальному рівні вони більш сприйнятливі й хочуть досягти успіху в соціальному сенсі, а тому працюватимуть більше.

До речі, те саме стосується дітей, які протягом місяця навчаються на виїзді в горах узимку (так звана «снігова школа»). Загалом викладачі досягають чудових результатів. На природі учні піддають своє тіло різним випробовуванням, у них є простір, де вони відчувають відповідальність за самих себе, а тому, коли вони повертаються до класу, їхній розум стає уважнішим, бо вони вже залучили всі моторні ресурси. Навіть більше, щовечора їм не потрібно повертатися до свого морального статусу дитини: «розкажи мамі», «розкажи татові», звітувати, що вони зробили. У селі, де розташована їхня «снігова школа», вони справді автономні й не зобов’язані доповідати батькам увечері про свої пригоди. Немовби батьки тільки й живуть тим, що вислуховують те, що їм розповідають їхні діти. Крім того, у дітей змінюється сприйняття зовнішніх і внутрішніх подій; воно не зводиться до міркувань щодо безпеки. Звісно, треба пильнувати за лижнею, берегти спортивне спорядження, слухати тренера, але загалом немає застережень: «Ти зустрінеш садиста, який запропонує тобі цукерки» або «Тебе затягнуть товариші на гральні автомати». Немає ніяких заборон («Неповнолітнім не можна робити того або того»; «Тебе переїде машина»…). У місті простір повний заборон, бо є чимало спокус, які дитина не може собі дозволити без грошей, а тому вона може здатися на милість когось, хто їй запропонує іграшку, якщо вона зупинилася перед вітриною, – словом, повно ймовірних небезпек.

У селі, де проходить «снігова школа», звісно, є певні необхідні обмеження й заборони, але вони також стосуються дорослих: наприклад, слід бути обачним на лижні.

Трохи забагато наголошували на тому, що результати навчання в «снігових школах» кращі, бо діти відділені від своїх батьків, які щодня так чи так порушують розклад дитячого життя, який структурується в школі… Я не вважаю, що це єдине пояснення. Гадаю, річ у тім, що життя на волі, самовираження, інтенсивна фізична активність дозволяють подолати наслідки ув’язнення. Після чималих фізичних зусиль, крику, сміху, емоцій дитина може сконцентруватися на розумовій діяльності. Учителі казали мені: «За цей місяць дитина засвоює матеріал, як за цілий рік».

Вони віднаходять уявний простір свого тіла; вони бачать гору: «Я залізу на самісінький вершечок!» Вони ототожнюють себе з іншими людьми; знову дістають право на свій уявний дитячий час, несхожий на час їхніх батьків. Певна річ, їм треба ходити на заняття з лиж і відвідувати уроки. Тіло бере участь у навчанні не через зобов’язання, а через гру, задоволення. Отож і школа дає втіху. Навчання стає джерелом задоволення. Усе мобілізується: і потреба в русі, й уява, і жага успіху. Опанування лиж підносить учня і в його очах, і в очах товаришів.

Якщо поліцейський затримує дитину, що блукає вулицями в позашкільний час, він уповноважений перевірити її, розпитати, де мешкають батьки, і запропонувати повернутися додому. Він навіть може супроводжувати її. Але, якщо з’ясується, що дитина гуляє сама по собі, на це можуть звернути увагу соціальні служби. У Франції немає заборон пересування з боку поліції, але представник порядку фактично може його обмежити, покликаючись на захист неповнолітніх. Крім того, страхові компанії можуть не видавати страховки в разі нещасливого випадку, якщо учень відхиляється від звичного маршруту до школи. Це підштовхує законних опікунів дитини зобов’язувати її не виходити за межі приписаного шляху від дому до школи в зазначені години. Закон такого не приписує, як і циркуляри поліції, однак страховка, якщо вона не передбачає ширших умов, є таким застрашливим аргументом, що змушує тримати в рамках дитину і не дозволяти їй гуляти наодинці.

Мій чоловік спізнав на собі такі обмеження в пересуванні школярів у Росії до війни 1914 року. Коли люди зустрічали дитину на вулиці в неналежний час, вони розпитували її й відводили додому. Закон забороняв дітям виходити після школи, куди їм заманеться, і поліція наглядала за його дотриманням, за активного сприяння мешканців міста. Школярам дозволялося ходити тільки в школу й зі школи – крапка. Це не була комендантська година в період заворушень, таке правило було нормою. Нині такі заходи свідчили б про надмірний нагляд за школярами. Тоді ж вони були буденною справою. І, щоб порушити їх, доводилося змінювати зовнішність і домовлятися зі спільниками. У шістнадцять років мій чоловік, який уже був у випускному класі, захотів піти в театр на виставу, де грала акторка, дружина його вчителя, у яку він був закоханий. Його мати дозволила йому наліпити фальшиві вуса, вдягнути пальто й капелюх батька. І він сховався під цим вбранням. Наглядачі з ліцею навмисне стояли біля театру, щоб ловити учнів-порушників. А йшлося ж про учнів випускного класу. На щастя, юнакам співчували дві літні удови, які були членами ради викладачів у ліцеї й підтримували соціальне життя учнів… і традиції галантності.

За свідченням інженера одного дослідницького бюро, який їздив у відрядження до Заїру, поліцейські в Кіншасі заради збільшення своїх прибутків постійно затримують протягом дня дітей, що граються на вулиці. Вони чудово знають їхніх батьків, які в цей час працюють і свідомі того, що їхні діти нікуди не мандрують. Коли ввечері батьки повертаються додому, вони добре знають, де знайти своїх «викрадених» дітей: у комісаріаті їх повертають за певну суму. Це немовби данина, яку платять у місті озброєним вартовим.

Те, що вчиняють заїрці з недоречним завзяттям, не беручи до уваги корупції, є нічим іншим, як карикатурою на те, чим займаються поліцейські у Франції: теоретично будь-яка дитина, що грається не вдома, може бути доправлена до відділку. Якщо в неї немає з собою грошей, так чи так їй загрожує звинувачення в бурлакуванні. Для деяких поважних батьків паризька вулиця – пропаще місце. Батьки хлопчика, який підпалив колеж Паєрона, мешкали в нещодавно зведеному муніципальному будинку з помірною платою навпроти штаб-квартири компартії на площі полковника Фаб’єна. Вони обоє працювали й виховували сина за принципом, що нічого в житті не досягнеш, якщо маєш погані знайомства. Щоранку мати повторювала синові: «Повертайся швидше, тебе чекає бабуся, і не звертай нікуди дорогою. Нікуди не виходь: це джунглі!» Відразу бачимо, що йдеться про конфіскацію простору. Усе, що малому залишається, теж пронизане обмеженнями: «Пильнуй, аби нічого не сталося, відразу повертайся додому, пильнуй, із ким зустрічаєшся, ні з ким не розмовляй…» Отож цілий день дитина заперта в школі, а відтак опиняється під замком і вдома. І навпаки, коли сім’я живе в тісній квартирі, матері воліють спровадити своїх синів на вулицю, щоб трохи побути в тиші. Скільки дітей у великих містах не знають, куди подітися після школи! Для одних – удома порожньо; для інших – вони там небажані; а ті, кого опікують понадміру, не мають бажання відразу повертатися до себе.

У загальноосвітніх колежах на кшталт Паєрона, що можуть похвалитися галереями на кілька поверхів, під час перерв зачинені не лише класи, а й коридори. Усі мусять виходити надвір. Наче це тюремний двір у годину прогулянок арештантів. Учні це відчувають із домішкою гіркоти20.

В інтернатах на цілий день зачиняють спальні на ключ. Вихованці не можуть зайти в кімнату взяти якусь річ у себе в шафі, не можуть лягти на ліжко, щоб трохи відпочити. Немов удома заборонили повертатися до себе в кімнату, поки не зайде сонце. Але хіба ця кімната не є місцем, де можна відпочити, зібратися на силі, якщо ти стомився або не в гуморі? Чому це дозволено дорослим, а дітям – зась, хоча вони цього потребують значно більше?

Повертаючись додому, учень після школи прикипає до телевізора. Принаймні коли він загіпнотизований образами, це нікому не заважає. Маленький екран – вікно, розчинене в зовнішній світ, у замкненому просторі, де його тримають під замком. Ця паща, що вивергає всіляку всячину образів та інформації, може безкарно шокувати дітей, яким ніхто нічого як слід не пояснює, тому що всім ніколи. Дитина піддається кількісному бомбардуванню, вона не відбирає, а батьки не мають часу допомогти розібратися.

Цей приватизований простір – справжня шагренева шкіра. Сучасне суспільство мало-помалу змінило і зруйнувало простір, у якому діти можуть знайомитися з будовою свого тіла, спостерігати, уявляти, пізнавати небезпеки й задоволення. Ув’язнення в чотирьох стінах лицемірно відтворює ідею життя у в’язниці. Свавільна влада дорослих, за допомогою якої вони звужують цивілізацію малюків, є несвідомим расизмом дорослого стосовно раси дітей.

Дорога зі школи

Дорога під час канікул і навіть шлях до школи, надто у сільській місцевості, раніше для шестирічної дитини ставали нагодою відкрити для себе світ за межами її маленької території. Для пізнання маршруту від місця свого помешкання до місць нових контактів треба, щоб прогулянка не була надто швидкою. Це можливо, якщо гуляти пішки або їхати на візку – так можна спокійно роздивитися все довкола; однак тепер, коли дитину везуть певним маршрутом у машині, їй доводиться докладати неабияких зусиль до того, щоб плями, які пробігають одна за одною перед її очима, склалися в цілісний пейзаж, і цей пейзаж пов’язався з власними уявленнями дитини. Літак тим паче перетворює мандрівку на химеру. Подорож із Парижа до Ліона була осмисленою, коли сідали в потяг, до того ж потяг ішов не дуже швидко й зупинявся на кожній станції, – але тепер, коли ми навіть не бачимо місцевості, якою пересуваємося, дорога стає безглуздою. Ми більше не відчуваємо, що самі змінюємося в ритмі пересувань, і завдяки таким блошачим стрибкам у просторі знаємо хіба деякі незначні ділянки земної кулі, не відаючи ані того, як вони пов’язані між собою, ані того, що нас із ними пов’язує. Для малюків нашого століття швидкостей немає різниці між простором, який вони долають на поверхні планети, і міжпланетним простором поза нашою галактикою. Вчора немовля перевозили з місця на місце в ритмі кроку, точнісінько як тоді, коли немовля ще було зародком. Тепер дітей переміщують у ритмі, що геть не схожий на ритм, із яким його виношувала мати. У всіх цих пересуваннях діти завжди залежні від колективу або від якої-небудь установи, організації. Колись школяр сам винаходив свої маршрути й простував полями. Повернення зі школи не було таким банальним. Нині юний телеглядач, мандруючи в просторі за допомогою уяви, значно менше послуговується власним тілом.

Ще до того, як Андре Рибо в сатиричному журналі «Ле Канар аншене» заговорив про «дивні шибки», я називала телеекрани «дивними віконцями». Поки телебачення не вдерлося в кожен будинок, першим дивним віконцем було для дитини дзеркало, у якому вона розглядала іншу дитину. Спершу вона була заінтригована цим незнайомцем. Але потім з’явилося телебачення, яке принесло в людську домівку геть деформованих людей: зовсім маленьких, до поясу, у групах. Крихітні чоловічки метушаться на екрані, б’ються задля сміху, а деколи і щоб померти. Світ сповнюється дивними візуальними образами, які поступово стають такими звичними, що їх несвідомо засвоює кожна дитина, – і непомітно для самої дитини світ постає «відчуженим». Для нас ці нововведення здаються мовби прогресом: вони підкріплюють нашу пам’ять, задовольняють допитливість. Ми не народилися перед телевізором: перш ніж сісти перед екраном, ми спершу здобули освіту. Пригадую свого молодшого братика Жака. Коли ми були дітьми, у нас не було грамофона, але вечорами вдома ми часто гралися в музику. Жак мав кошик із двома стулками, який називав своїм програвачем. Він удавав, ніби ставить платівки, і починав виспівувати оперні арії. Якщо йому не був до вподоби співак, він казав: «Пане, дайте виступити дамі, тепер не ваша черга!» Він розчиняв стулки кошика й розмовляв зі співаками і співачками, переконаний, що вони сидять там усередині. Мама полюбляла «Манон»21. Жак перескакував із Манон і виконував лише партію де Ґріє. Тоді я не звертала уваги на дитячу мову, але саме мій молодший брат пробудив у мені цікавість до неї. Йому було близько трьох із половиною років. У чотири він уже не став би так грати, тому що навчився користуватися справжнім програвачем. А тепер? Створюють навіть телевізори-іграшки. Я бачила хлопчика років чотирьох-п’яти, який грався дерев’яним фотоапаратом, дуже схожим на справжній «Кодак», на ремінці, щоб вішати на шию. Цей дотепний хлопчик міг цілими днями приказувати «клац-клац!», хоч ніякої кнопки в нього не було. Він тільки на вигляд був справжній. Але хлопчик радів значно більше, ніж якби мав справжній фотоапарат.

Джерело і вигрібна яма

Колись на громадське звалище викидали все зайве, від чого потрібно було звільнитися, але заразом кожен мав у себе у дворі купу гною, власний нужник; громадської вбиральні не було. Екскременти залишалися вдома. Зате люди ходили до криниці, набирали воду з джерела. Так, вочевидь, сформувалася спільнота навколо джерела, бо всі приходили по воду в одне місце. А вигрібна яма в кожного була окремішня. Екскременти, якими тварини позначають свою територію, не ставали загальними, як і все, що пахнуло не дуже добре: занадто громіздкі речі, те, що було непотрібне й що не можна було спалити, відносили на звалище. Але тепер усе навпаки: є своєрідна напівспільнота відходів, які збирають від кожного і потім вивозять, а джерело води в кожного своє.

Джерело й вигрібна яма були чимось засадничим для формування соціального індивіда, починаючи від народження. З того моменту, коли для різних людей одне стало приватним, а інше публічним, немає сумніву, що між ними є суттєві відмінності. Навчання громадському життю відбувається зовсім не однаково для тих, у кого в будинку були свій водопровідний кран і свій клозет, і для тих, у кого їх немає. Либонь, для суспільства це важлива зміна – приватизація і джерела, і вигрібної ями. Раніше працювали та й досі ще працюють громадські лазні, що сприяють утворенню спільноти тіл, їхньої дееротизації. Такий звичай досі побутує в японському суспільстві з його невеличкими громадськими ваннами, де може одночасно митися ціла сім’я.

На Заході кажуть «це приватне» або «це публічне», надаючи кожному з цих слів додаткового смислового відтінку: «приватному» відповідає значення цнотливості, «публічному» – безсоромності. А японці чотири або п’ять століть тому винайшли одну дуже цікаву формулу, що примиряє ці поняття, які європейці завжди вважали антагоністичними. Для них така рівновага неможлива. (Як у традиційному будинку з розсувними ширмами немає понять «усередині» і «зовні», так немає і непроникної перегородки між приватним і публічним.) Дитина змогла розвиватися в значно менш замкненому, значно менш обмеженому просторі, і водночас ставлення до свого тіла і до тіла інших людей стало набагато менш еротичним, але при цьому тіло залишалося доволі близьким до природи, цілком соціалізованим і зовсім не безсоромним: його не приховують. Досвід японців гідний вивчення.

Безпека. А навіщо?

У суспільстві, як мені видається, усе відбувається з наслідування сильніших. Заможні буржуа хочуть жити, – нехай у скромніших масштабах, – як князі. Робітники хочуть жити за зразком заможних буржуа. Це не класова боротьба, це ідеалізація зразків: сильнішого ідеалізують. З одного боку, те, що демонструє сильний, жадане для інших, і він цьому радий, а з іншого – ті, хто хоче йому наслідувати, покладають на нього почуття відповідальності: він не користується перевагами своєї сили наодинці, а частково розподіляє їх серед тих, хто його оточує. І я вважаю, що таке ще зовсім не говорили стосовно класової боротьби: як бути з суперечністю, яка полягає в тому, що людина виступає проти свого пана, але цей пан є для неї взірцем і, сам собі забезпечуючи безпеку, ділиться цією безпекою з іншими? Так, він немов володіє елеватором, а люди можуть складати туди своє зерно, але за це вони платять йому податок своїм часом і працею. До того ж тим людям, яких сильний вирізняє серед інших, він дає можливість досягти цієї безпеки. Те саме відбувається і в шкільній освіті: деяких учнів вирізняють, забезпечуючи стипендіями, а потім після успішного проходження конкурсного відбору їм надають гарантії, якими володіють державні функціонери, більше не наражаючись на небезпеки вільних професій або найманих службовців, які працюють на підприємця, а не на державу.

Безпека! Це дорогоцінне слово не сходить із вуст усіх батьків, які приводять до нас дітей з порушеннями і таких, що «не бажають учитися». Усі батьки – хай службовці або ті, хто хотіли б ними бути – у відповідь на моє запитання «А навіщо їм учитися?» відповідають: «Щоб мати добру роботу!»

– Таку ж добру, як у вас?

– Як вам сказати…

– Ви любите вашу роботу?

– Не те що люблю, але вона надійна!

Отже, ми бажаємо, щоб наші діти були убезпечені. Нехай так. Але заради чого ця безпека?.. Якщо ціною за безпеку стає відмова від уяви, від креативності, від свободи, то гадаю, що, хоч безпека і стосується першочергових потреб, її не повинно бути понадміру. Надмір безпеки підрізає потяг до ризику, який необхідний людині, щоб відчувати себе «живою», «значущою». Якщо дорослий так схиблений на безпеці, що геть втрачає здатність уяви, то хтозна, чи не був він колись малюком, якому в перші роки, у перші дні життя кричуще бракувало тієї безпеки?

Ми всі були такими: діти не відчувають безпеки, якщо її не відчувають батьки. Психоаналіз нам показує, що цей страх поширюється на багато поколінь: той, хто піклується лише про безпеку, був дитиною батьків, які в дитячому віці самі не мали почуття безпеки від батьків, які своєю чергою безпеки були позбавлені. Гадаю, потрібно розглядати суспільство протягом багатьох поколінь, тому що будь-яке людське створіння почувається беззахисним, якщо дорослий не передає йому почуття безпеки. Якщо дитина вижила, то лише тому, що на початку життя дорослий забезпечував їй цю безпеку, а особливо дозволив дитині добувати безпеку ціною досвіду. Неможливо самому домогтися безпеки, поки залежиш від інших. Якщо на початку життя така залежність неминуча, то потім залежність від тих, хто тебе вигодував, якщо вона триває, перешкоджає розвитку віри в себе. Але ж справа не лише в матеріальній безпеці дитини, а й у безпеці її батьків, успадкованій ними своєю чергою від їхніх батьків, – і гадаю, що вона якраз передається дитині та дозволяє їй виявити свій потенціал. Якщо я візьму лише мій приклад (що властиво психоаналітикам), чому мені захотілося займатися медициною? Через війну 1914 року… Я бачила навколо себе безліч жінок, що божеволіли від почуття незахищеності, і безліч дітей, що страждали від душевних розладів і соціального краху через те, що їхні батьки пропали безвісти або загинули, а їм не було чого їсти, і їхні матері не мали ніякої професії. І я, зовсім ще маленька, сказала собі: коли виросту, у мене неодмінно буде професія. Якщо відповідаєш за своїх дітей, треба вміти щось робити, щоб заробити на життя, бо ж раптом залишишся без чоловіка… Згодом виникли органи соціального забезпечення, медичне страхування, пенсії для всіх. Крім того, з’явилося безробіття. Так усі мають страхування праці, тобто в разі безробіття всі можуть отримувати допомогу, відносну захищеність, навіть якщо нічого не роблять. Сьогодні навіть у разі, якщо батько пішов із сім’ї, мати отримує допомогу на дітей тощо. Усі ці закони з’явилися тому, що інші люди пройшли через те саме, що і я; усі люди, коли були так само малі, як я, якщо не випробували на собі, то спостерігали незахищеність або спізнали її на власному досвіді. Після катастрофічних повеней в околицях Ліможа в 1982 році страхові компанії були зобов’язані укладати договори про страхування на випадок кліматичних катаклізмів. До цього оформляли страхування лише від індивідуальних негараздів, але не від соціальних і природних катастроф. Нині такого немає: страхові компанії більше не мають права ухилятися від такого страхування. Виходить, що досвід попереднього покоління слугує наступному, щоб здолати незахищеність, яка надто дорого коштувала старшим. Почуття незахищеності в малюка виникає не так від того, що мати не певна, що не зможе його виростити, як від того, що вона побоюється, що у свідомому віці, від дев’яти до двадцяти років, він не зможе реалізувати свій потенціал через соціальну катастрофу або передчасне зникнення батька – у суспільстві, яке не страхує від такої небезпеки.

Люди похилого віку змушують молодих відчувати тривогу, якщо ті повинні, як це було колись, брати на себе відповідальність за них. Таке суспільство, як наше, зуміло дати собі з цим раду. Але треба пильнувати, щоб воно не зайшло в цьому занадто далеко і не перетворило всіх у нахлібників. Саме це небезпечно: якщо людина не ризикує, вона втрачає лібідо. Коли молоді люди вирушають у самостійні подорожі, вони часто стикаються з нерозумінням оточення, яке запитує: «Навіщо поводитися так зухвало?»

Жага пригод часто розходиться з реальністю. Бажано, щоб вона боролася з повсякденними небезпеками певних груп людей, поставлених у несприятливі умови. Показовий досвід однієї молодої австрійки, яка оселилася серед індіанців ваяпі у Ґвіані. Перші місяці вони терпіли її присутність, але нею самою, здавалось, не цікавилися. Насправді вони спостерігали за нею. Їм потрібен був час, щоб випробувати її. Так, забажавши порибалити в місцевій річці, вона насадила на гачок черв’яка й повернулася з порожніми руками. Ваяпі не сказали їй, що риба в цій річці травоїдна і, щоб її зловити, треба насаджувати на гачок дикі ягоди. Що робити, як привернути їхню увагу? Показати свою хоробрість. Уміючи добре веслувати, вона привезла з собою байдарку. Одного ранку вона спустилася в човні порогами, де індіанці плавати не наважувалися. Вона успішно минула всі пороги. Індіанці поглянули на неї з подивом. Просто тому, що вона, як виявилося, не викликала в них ані найменшого захоплення своєю відвагою. Вони сказали їй: «Але ж ти ризикувала без будь-якої потреби». У лісах Амазонії і без того йшла безупинна боротьба за виживання, отож індіанцям геть не спадало на думку вчиняти даремні подвиги22.

Людині належить мати певну частку ризику у своєму житті в стосунках із собі подібними й у відносинах із космосом, однак тоді, коли вона задовольняє свої потреби, їй немає необхідності ризикувати заради примхи.

Молода австрійка тоді зрозуміла: щоб не залишатися більше поза племенем, їй слід іти лише на той ризик, який необхідний для виживання, а не винаходити додаткові випробування.

У середньовічній Європі князь мав змогу всередині свого дому задовольнити свою цікавість і допитливість: трубадури, блазні, мандрівні купці приносили йому вісті з зовнішнього світу і збагачували його дедалі більше. Для всіх і кожного князь був прикладом. Наслідуючи його, перетворили житло на власність, нагромаджуючи меблі, усілякі багатства; але заразом вони втрачали відчуття захищеності, безпеки перед гостями. Якщо до сеньйора заходив який-небудь злодій, завжди було троє-четверо людей, щоб випхати його за двері. Для приватної особи це вже не так просто… Тож буржуа були змушені розігрувати з себе панів, хоч насправді вони не були ними; тобто не збагачувалися завдяки зустрічам із зовнішнім світом. Контакти зі сторонніми стали скорочуватися, і саме це, гадаю, створило ту задушливу атмосферу буржуазного життя XVIII і XIX ст., атмосферу, яка пронизувала людей дедалі більшою недовірою до чужого способу життя. Утім, дивно, що, бажаючи наслідувати приклад пана, який широко послуговувався своїм лібідо і своєю сексуальністю, подорожував, цікавився мистецтвом, приймав художників та вчених, вони, навпаки, жили так замкнено, що це взагалі мало нагадувало життя, хіба що час від часу вони відчиняли двері яким-небудь мандрівним торгівцям прянощами, які заглядали до них і мимохіть обдаровували дитиною чи й двома їхніх занедбаних дружин.

Соціальне ув’язнення як наслідок приватизації житла процвітало тоді, коли кордони ще були відкриті. Тож гидкі каченята з порядних родин, де вони почувалися маргіналами, переповнені своїм лібідо, їхали до колоній, до невивчених країн. Не всім було до вподоби в ім’я безпеки постійно притамовувати власні бажання. Ці люди вирушали на пошуки пригод або, залишившись удома, переступали закон; тоді їх позбувалися, висилаючи до Америки або Ґвіани. Долаючи випробування, ризикуючи, роблячи винаходи, вони розселялися по світу. Ким були ці правопорушники? Спершу – такими само людьми, що і їхні сусіди, просто їхнє лібідо не вкладалося в межі норми.

Що спричиняє появу дітей, які порушують закон, або дітей-дебілів? Вони або були травмовані в ранньому віці, або генетично наділені такими потребами й бажаннями, що їхня особистість не вписується у встановлені рамки. Тоді вони й починають хитрувати, обманювати, і від них так чи інакше позбавляються… або вони самі позбавляються від рутини й примусу, вирушаючи на пошуки пригод. Завжди були війни, де потрібні найманці, що готові ризикувати життям… Або ж вони відпливали на човні до невідомих країв тощо. Якби не було цієї приватизації, не було б, можливо, і великих мандрівників, емігрантів, що вирушали до Нового Світу… Сьогодні ми живемо в зовсім іншому суспільстві, кордони якого зачинені. Ким стають ті, хто не улягає кодексу обов’язкової безпеки? Це серйозна проблема, і саме з цієї причини люди намагаються менше народжувати. Вони зіштовхуються з блокуванням. Упираються в цю перепону. Кажуть собі: «Е, ні… заводити багато дітей означає наражатися на доволі незабезпечене, ненадійне існування». Але насправді все не так: що більше дітей, то більше можливостей жити інакше… Саме це могло б змінити суспільство.

Держави замкнені на собі, колоніальної експансії більше немає; іноземний легіон уже не той, що був раніше. Каторга скасована, в’язниці переповнені, і люди справедливо бояться будувати нові тюрми й відчиняти вже перенаселені. Навіть у ті, що вже є, розміщують дуже неохоче: невільники коштують недешево. Оскільки чистилища більше немає, бо нікого не посилають до пекла, замкнені суспільства стають вибухонебезпечними. Ті, хто не погоджується ставати слухняною копією, більше не можуть вирватися на волю, а маргінали, вигнані звідусіль, приречені на образливу бездіяльність. Саме тому люди по всьому світу різко регресують у бік мальтузіанського мислення23. Звідси випливає політика обмеження народжуваності й посилена нормалізація тих, кому вдається народитися або хто збирається народитися. Від них дедалі настійніше вимагають, щоб вони підкорилися загальному кодексу.

Раніше в суспільстві формували солідарність «касти». Це було, так би мовити, об’єднання побратимів у якомусь ремеслі, незалежно від класу, до якого вони належали. На війні браталися рядові й офіцери. Нині ця потреба в одностайності перейшла в інший вимір. Люди віднаходять солідарність лише у вимогах, коли домагаються права на задоволення своїх потреб і бажань. Однак маргінали залишаються без потужної підтримки. Багатії були меценатами для маргіналів, таким чином задовольняючи своє лібідо через музику, живопис, подорожі, експедиції. Але тепер меценати для винахідників зникли. Ця втрата, безумовно, шкодить культурі. Якщо лібідо входить у творчість заради мистецтва, воно не може підпорядковуватися закону більшості, якій прагнеться чогось відомого, а не нового… Отже, маса не може підтримувати творців, які генерують щось справді нове. Чому цим займалися меценати? Імовірно, їхнє лібідо схиляло їх не лише до захисту власних інтересів; вони були скуті обставинами, але їм не були чужими мистецтва чи жага до подорожей, і вони платили людям, які були здатні робити це замість них і від їхнього імені, але не були спроможні заробляти на життя самостійно й здобути престиж без підтримки князів. Ними рухало прагнення ідентифікувати себе з митцями або принаймні надати їм солідарну підтримку, щоб дістатися до цього іншого світу духу. Тимчасом клас буржуазії хотів бути причетним до того світу через причетність до реальної влади. Клас простих людей бажав прилучитися бодай через ті крихти уваги, які падали на нього «згори»: коли бідняки прислужували багатіям, то відчували власну значущість. А багатії знали, що їм немає чого бажати, крім уявного.

Це було справою професійної честі – мати доброго пана й бути хорошим слугою. Слуги пишалися своєю лівреєю.

Було б несправедливо стверджувати, ніби такий стан був для всіх принизливий і нестерпний: насамперед, усе залежало від пана, а також, безперечно, від індивідуальних мотивів; деяким людям таке становище, власне, було до вподоби. Крім того, пана можна було змінити, хоча не саме суспільне становище. Слуги хотіли пишатися своїм паном, своїм домом і були частиною родини.

Пригадую, як у дитинстві я проводила канікули в Довілі. Там через гучномовець кликали шоферів тих чи тих панів, коли вони відвозили машини на стоянки. Шоферів гукали на ім’я їхніх панів, наприклад: Ротшильд… Ларошфуко! Хто служив у таких родинах, належав до їхнього дому. Це було предметом гордості. Але за останні півстоліття утвердилася думка, що робота слуг є соціальною ганьбою, – і при цьому забувають про середньовічну традицію віддавати юнаків із багатих сімей на навчання до інших родин. Їх відсилали до іншого сеньйора.

До XIX ст. великі фермери віддавали своїх синів від дванадцяти до шістнадцяти років на службу до інших фермерів. У Нормандії, наприклад, одяг синові припасали на три роки наперед і складали в так звану «шафу слуги»; це була чималенька скриня, розділена на дві частини: з одного боку – вішаки, а з іншого – полиці для складеного одягу і нижня полиця для чобіт, взуття. На шафі було позначене ім’я юнака: «Жан-Марі… Лоїк і т.д.». Її вантажили на віз і відвозили сина, вбраного по-святковому, на навчання. Найшанованіші люди відправляли синів до рівних собі. Натомість брали собі сина іншого фермера. Часто слуга одружувався з донькою свого господаря. Син їхав до людей, рівних за соціальним становищем, щоб опанувати ремесло, яким згодом він займатиметься в батьківському домі. У Шаранті «стажер» приїздив із шафою, що називалася «чоловік на повен зріст». Вона була вища за нормандську «шафу слуги»: близько 1 метра 70 сантиметрів, справді, на зріст людини… Мала дверцята на петлях угорі, посередині шухляда, а внизу – ще одні дверцята. Це не те саме, що «весільна шафа», широка й подвійна; останню давали як посаг дівчині разом із постільною та столовою білизною. Ці два різновиди шаф, «чоловік на повний зріст» і «шафа слуги», багато говорять нам про тогочасні звичаї: слуга не був на утриманні в пана, він приїжджав до господаря зі своїми речами; усе було сплачено його батьками, а це свідчило про їхнє багатство…

Виглядає на те, що навчання молоді в заможних прошарках суспільства відбувалося без участі школи; тільки клірики, як найбідніші, отримували шкільну освіту у священиків. У самій касті життя пізнавали через спільну з дорослими діяльність і слухання їхніх розмов. Поступово така організація освіти збіднювалася, тому що освіта кліриків не була освітою, яку отримують разом із культурою, тобто тим, що входить у плоть і кров молодої людини завдяки спілкуванню з дорослими та їхніми друзями. Учням пропонувалася система, за якої лише школа їм давала щось нове, а сім’я не давала нічого. Але що таке культура? Це зустрічі з людьми, які живуть тим, чого вони навчають інших. Але викладачі не переживають те, чого вони навчають; на уроках, сидячи за партами поміж інших слухачів у призначені для цього години, ані учні, ані вчителі не переживають те, про що дізнаються. Цілковите збіднення. Лібідо не залучене в пережите дитиною, як це було раніше, коли вона була ще маленькою; лібідо не вписане в культуру; інформація не карбується в тілі у процесі життя цього тіла. Як здобуває освіту майбутній учитель? Через мовлення когось, хто сидить перед ним нерухомо, немовби мертвий. Книжкова культура – мертва літера. Отож діти далеко не відразу починають розуміти, що за допомогою шкільного підручника до них звертається автор. Поза книгою є людина з плоті й крові. Навіть у підручниках з історії, фізики або математики. Коли я була маленькою, то завжди читала передмови до підручників, інші цього не робили. І мене дуже дивувало, що в цих передмовах я зустрічала живих людей. Передмова до граматики – це щось неймовірне! Читаючи передмови, я зрозуміла, що є люди, які ставлять перед собою проблему викладання граматики, що вони, вочевидь, люблять граматику (дивовижно, але, здається, вони її справді люблять…) і що вони звітують практично в кожному розділі про свої міркування і сумніви, щоб ми краще зрозуміли і засвоїли цю нову мову. Й усі передмови до підручників справді для дітей дуже цікаві. Чом би не запропонувати дітям: «Нумо для початку почитаймо передмову»? Але ні, не так сталося, як гадалося, – якраз передмов дітям не читають, бо вони, мовляв, призначені для дорослих. А вчитель міг би насамперед познайомити учнів з автором. Часом у книгах містяться короткі біографічні довідки. Хіба підручники не називають час від часу за прізвищем автора? Кажуть: «Візьміть вашого Жоржена… Візьміть вашого Бледа!» Багато хто бачив пана Бледа по телевізору, це чарівна людина. Але книжка його, варто зізнатися, доволі нудна.

Гадаю, ці речі втрачені в нашій освіті, тимчасом як усе це можна було зберегти без перешкоди для необхідної еволюції.

Знайомство з ризиками

Вивчення простору для дуже маленької дитини означає знайомство з ризиками. Безперечно, простір, який мала європейська дитина до 1939 року, значно змінився, бо сім’я-комірка більше не живе, як раніше: вона стала менш осілою і набагато мобільнішою. У наших країнах дитина тепер краще захищена теоретично, за допомогою закону; але, з іншого боку, через зміни, що зазнає простір, який дитина відкриває для себе, вона наражається на більші ризики. У неї під рукою шкідливі речовини, які вона може проковтнути, небезпечні прилади, якими в її присутності користуються батьки і якими вона також, наслідуючи батьків, хоче користуватися, навіть не розуміючи принципу їхньої дії; вона робить ті самі рухи, що й батьки, але при цьому наражається на більше ризиків, аніж колись. Вона, можливо, більше схильна вважати іграшками предмети суто утилітарного призначення, які, однак, дуже небезпечні… І можна тоді запитати себе: а що, як у порівнянні з дитиною індустріального суспільства дитина, що належить до суспільства сільського типу, яку раніше починають у побуті вважати дорослою, якій доводиться брати на себе частину дорослої роботи, скажімо, на фермі, дістає краще уявлення про те, що таке вогонь, холод, чому небезпечно гратися з інструментами і пхати пальці в машину…

Нині дитина має велику потребу у вербалізації, що розтлумачує їй технології та призначення речей. Інакше вона думатиме, що вся небезпека для неї полягає лише в покаранні. Для неї батько й мати мають владу над усім, що відбувається… Отож, якщо розетка б’є її струмом, то вона (точнісінько як говорили в давнину: «Там усередині сидить Юпітер») реагує: «Там татко». Подам для ілюстрації приклад, який направду вражає. Мій чоловік сказав одному з наших синів, якому було тоді дев’ять місяців: «Не можна чіпати розетку»; адже всі батьки говорять це своїм дітям… І, як повелося, усі діти намагаються порушити заборону, щоб самоствердитися і на власному досвіді пересвідчитися, чи справді це так небезпечно… бо такою вже є людина. Отже, уперше, коли синок поліз до розетки і його вдарило струмом, він прийшов до мене й, показуючи на розетку, сказав: «Тато там». Він щойно починав говорити і вже міг сказати «тато», «мама», «там», «не там»… Ходити він ще не вмів. Він наближався до гостей і, привертаючи їхню увагу, показував розетку й виголошував: «Тато там». Те саме він говорив і батькові, коли той був удома. А батько повторював: «Так, це не можна чіпати, небезпечно». Батько був там, де його слова підтверджувалися, немовби дитину вдарили батькові слова, а не те, про що він розповідав. І це дуже цікаво з погляду дитячого несвідомого. Усі предмети, якими маніпулюють батьки, є для дитини продовженням батьків. Отже, якщо батьки маніпулюють якимись предметами і якщо ці предмети, коли їх чіпає дитина, виявляються небезпечними і становлять загрозу для дитини, для неї це означає, що батько й мати сидять там, усередині, і забороняють їй виявляти ініціативу та рухливість, тобто вони ніби обмежують її гуманізацію за їхньою подобою. Довелося пояснювати синові, що його вдарив не батько, а електричний струм, і що, якби батько або я запхали пальця у розетку, як це зробив він, нас би теж ударило струмом; я пояснила, що електрика – це корисна сила, яка має свої закони, і їх треба дотримуватися і дорослим, і дітям, і що батько не карає його і не сидить в електричній розетці. Після цього досвіду і пояснень, що змінили його трохи нав’язливі помилкові висновки про батькову присутність у всіх електричних розетках, наш син навчився вимикати лампи й тостер… так само вправно, як дорослий; і навчився уникати непотрібних ризиків у поводженні з електрикою. Технічне знання прийшло на зміну магії. Дитина здобула довіру до себе, а коли вона хотіла чинити, як дорослі, але в неї не виходило, то придивлялася, а також очима і голосом просила дорослих, щоб вони пояснили їй, у чому справа.

Якщо дитині донести розуміння, що батька теж може вдарити струмом, вона затямить реальність загрози. Ця маленька історія з розеткою підтверджує, що всі заборони мають для дитини сенс лише тоді, коли те саме заборонено і батькам. Між іншим, це спосіб, у який дитя входить у закон Едипа. Якщо маленький хлопчик оголошує, що мама є його дружиною, це означає, що, ототожнюючи себе з батьком, він хоче поводитися щодо матері як її чоловік. Але тільки якщо він зрозуміє, що його батько ніколи не поводився стосовно власної матері так, як поводиться щодо дружини, лише тоді дитина засвоїть закони біологічного становлення і заборони на інцест, які є загальними для всіх людей стосовно своєї родительки. Утім, для дитини це дуже важко, тому що на початку життя і протягом перших років вона зовсім не уявляє собі, що її батько і мати самі були дітьми і ставилися до своїх батьків так само, як вона ставиться до них. Зміни маси тіла теж не зовсім їй зрозумілі. Коли вона бачить на фотографіях тата й маму в дитячому віці, це для неї позбавлене реального сенсу… Їй кажуть: «Це твій тато, коли він був маленький». Однак вона розуміє це так: «Це не тато, а я». Поки дитина не досягає віку п’яти-шести років, вона не може сприйняти той факт, що її батько або мати були дітьми.

Щоб дитина потроху почала розуміти, що реальність не така, якою вона її уявляє, необхідно вводити її в мову. Мова повертає спогади про минуле, як і подає проекти на майбутнє й реальні факти, які дитина сприймає лише органами чуттів, до того ж часто помилково. Дитина не може зрозуміти стосунки батька з іншими людьми. Вона не може уявити собі батька іншим, ніж той постає перед нею. Якщо вона чує, що батько був маленьким, для дитини це радше означає образу його величі. Для дитини до семи-восьми років уявляти, що батько був немовлям, означає насміхатися над батьком. Але якщо їй пощастить почути, як батько звертається «мамо» і «тату» до своїх батьків, ці слова підготують її до того, щоб сприйняти батьківські пояснення, хоч поки що не розуміючи їх. Ось чому дітям важливо якомога частіше спілкуватися з дідусями й бабусями, окликати їх у різний спосіб, залежно від того, мамині це батьки чи татові; важливо, – якщо їх уже немає серед живих, або якщо вони далеко, або якщо вони у сварці зі своїм сином або дочкою, – згадувати про них у сім’ї й пояснювати, чому дитина їх не знає. Будь-яке замовчування щодо дідусів і бабусь, як і щодо когось із батьків, з яким дитина не знайома, тлумачиться дитиною в символічному перебільшеному значенні й залишає в її несвідомому (тобто в тілесно-мовній структурі) тривалі відбитки на рівні сексуальності у фройдівському сенсі цього терміна (плідне вираження в суспільстві творчої або породжувальної енергії лібідо).

За наших часів натомість, щоб чіткими й зрозумілими словами утаємничити дитину в правила безпеки, пояснивши їй, як поводитися з кожним предметом, її оберігають від небезпеки, заганяючи немовби в стійло. Дитячий манеж був винайдений не так уже й давно, коли в містах поширилися вертикальна архітектура, електричне освітлення, рідке паливо. Винайшли додаткові способи страхування, щоб малюки не падали зі сходів у багатоповерхових будинках і не обпікалися, хапаючись за першу-ліпшу річ.

Однак, щоб залучити дитину в усе це за допомогою мови, з нею дедалі частіше поводяться як із тілом, що становить небезпеку саме для себе. Цю перешкоду ще належить подолати в нашому нинішньому суспільстві. І, навпаки, не слід недооцінювати ризик, на який так чи так наражається маленька дитина. Тому що простір – це щось невіддільне від її матері; вона йому повністю довіряється, а отже, наражається на суцільну небезпеку. Це вимагає від матері неабиякої праці, щоб вказати дитині на все, до чого та не має торкатись – як дорослі, – і при цьому в неї має бути повне взаєморозуміння з дитиною; якщо дитина не відчує, що заборонене їй є забороненим і для матері, вона не втратить нагоди порушити заборони. Наприклад, коли мати забороняє дитині брати або пити жавелеву воду, вона каже:

– Жавелева вода небезпечна; вона годиться для того, щоб мити посуд, та й то невеликими порціями… Я з нею дуже обережна: нерозбавлена жавелева вода мене обпече, вона пропече одяг, а якщо я її вип’ю, то отруюся.

Дитина не чіпатиме жавелевої води, бо вона відчуває, як до неї ставиться мати. Але доволі часто мати просто каже «не чіпай» про те, що чіпає сама, не пояснюючи дитині, як вона цим користується і які застосовує запобіжні заходи вона сама, як і будь-хто інший, і дитині теж треба застосовувати такі заходи. Якщо хочете, з цими постійними заборонами до всього навколо додається Едип24. Треба, щоб батьки підлягали тим самим законам, що й діти, стосовно всіх життєвих явищ, у яких діти можуть наслідувати їх словом чи ділом; натомість вони й далі поводяться так, ніби вони грають роль могутніх створінь перед створінням геть безпорадним. Насправді дитина, хоч яка вона маленька, здатна на те саме, що й вони… Але за умови, що вони їй допоможуть, розтлумачать способи, до яких самі вдаються; і допоможуть їй зрозуміти та засвоїти реальність небезпек, що насправді загрожують і їм самим, розкажуть, які причини цих небезпек. Тоді дитина не побоїться повідомити дорослого вихователя про будь-який, навіть найдрібніший інцидент, що стався за його відсутності, і тоді вона розумітиме, що причина цього інциденту в тому, що вона не дотримувалася техніки безпеки, якої її навчили, і надалі ставитиметься до свого керівника з довірою. Якщо дорослий заздалегідь пояснює, що небезпека для нього така само, як і для дитини, тоді дитина не почувається винною.

Власне, це і є вихованням дитини: інформувати її заздалегідь про те, що їй доведе досвід. Таким чином вона дізнається, що не треба робити ту чи ту дію, не тому, що їй це заборонили, а тому, що це необачно, через саму природу речей, тому що такий загальний закон, а також тому, що їй бракує досвіду і вправності, яку треба набути в присутності надійного керівника.

Коли міську дитину доправляють від дверей до дверей, від одного комфортного помешкання з кондиціонером до іншого, вона геть позбавлена можливості на власному досвіді спізнати, що таке спека, а що таке холод.

Їй бракує, з одного боку, можливості на собі випробувати цей досвід, а з іншого – бракує слів про цей досвід, адже вона потребує й одного, й іншого; зовсім не досить, що в процесі набуття власного досвіду органи чуття інформують її тіло про те, що приємне, а що неприємне; їй потрібні слова дорослого, пояснення, а не докори і не засудження на кшталт: «Дурненький… Покинь це… Не чіпай цього… Укрийся, а то застудишся…» тощо.

Її карають, на неї гримають, деколи лупцюють, саме в момент, коли ні з чим не зрівняну користь могла б дати розмова. Наступного разу, коли дитина опиниться в схожій ситуації, їй знову не уникнути прикрощів, бо вона не осмислила небезпеки і її не вважають здатною самостійно гарантувати свою безпеку. Якщо дитина мала прикрий досвід з теплом або холодом, їй не підуть на користь «настанови» дорослих, навіть якщо ті хочуть «уберегти» її від нежитю. Наприклад, коли холодно, дитині не дозволяють гуляти на вулиці, як вона хоче, поки не вдягне теплого пальта; натомість слід, якщо вона наполягає, дати їй вийти в легкому одязі – від цього дитина не помре, зате, коли повернеться з прогулянки замерзла, можна їй сказати: «Ось чому я казала тобі вранці вдягати тепле пальто, воно ж у тебе є». Тепер, коли прийшли перші холоди, вона рано йде до школи й повертається після обіду або ввечері. Тим часом мати не знаходить собі місця, бо дитина не вдяглася тепло. Вони навіть інколи сваряться. Дитину пригнічує материнська турбота – вона здається їй надмірною, подразливою. Якось у неї була можливість відчути на собі цей досвід, коли вона на декілька хвилин вибігла до нужника. Не хотіла вдягати теплий одяг? Як тобі завгодно! Вона вибігла, повернулася, погрілася біля вогню, – але вона спізнала цей досвід на собі, і за два-три рази вона, як мати, уже вдягала шалик, куртку… Вона збагнула, що всі так роблять, що їй наказують одягнутися тепліше, як вона не хоче, не для того, щоб утвердити над нею свою владу, а тому що всі люди підкоряються цій необхідності, а вона така само людина, як інші. Те саме з голодом. З обов’язком їсти, спати. За наших часів дитина не знає, що вона живе за тих само умов, що й усі люди на землі, бо ж її вберігають від цього знання. Її тягнуть за собою, кваплять, оберігають від усього на світі й заважають ставити власні досліди… Як результат – дитина модерної епохи більше не почувається в безпеці!

Парадокс нашої епохи, що убезпечує від усіляких ризиків: діти й молодь стають дедалі вразливішими, тому що їм бракує досвіду, який зазвичай дістають у повсякденні.

Усе, що гарантує безпеку, набувають через досвід, а техніку безпеки слід виражати в словах. Це і є ті ключі, яких дитині не дають. Натомість, щоб висловити зрозумілою мовою небезпеки, які чигають на дитину в повсякденному житті, дорослі через засоби масової інформації не перестають розповідати про небезпеки планетарного масштабу. Спочатку для дуже маленького слухача й телеглядача це, можливо, нічого не означає… Але потім, дуже скоро, він зауважує, що диктор постійно говорить про кінець світу, про те, що людство неухильно наближається до катастрофи, про кризу багатих країн, про те, що гроші знецінюються, а майбутнє неясне… Може, діти занурені в цей клімат загальної незахищеності відносно недавно? Звісно, завдяки тому, що ми як ніколи довго жили без війни, без вогню і крові. Але економічна війна і курс на озброєння породжують більш невимовний страх і не дають розгледіти реальні небезпеки конкретніше. За доби феодалізму були моменти, коли доводилося ховатися в замку від банд, що проходили повз. Робили набіги завойовники, іноземні війська… аж поки не з’явилися маленькі ельзасці зі шкільного підручника «Подорож Францією двох дітей»25… Тоді справді був конкретний ворог – як для дорослих, так і для дітей. А тепер усі розводяться про всесвітню небезпеку, але вона невидима.

Це мені нагадує розмову з моїм другим сином; у дитячому садку їм розповіли про атомну бомбу. Це був 1947 рік, йому тоді виповнилося три роки. Він прийшов додому і каже:

– Мамо, атомна бомба – це правда?

– Так, правда.

– А правда, що атомна бомба може зруйнувати весь Париж?

– Так, може.

Він замовк, а потім питає:

– А вона може прилетіти до сніданку чи після сніданку?

Я кажу:

– Так, це може статися, якщо буде війна, але наразі війни немає.

Але він знову:

– То вона може прилетіти і до сніданку, і після сніданку?

– Так.

– Ох! Тоді нехай краще після сніданку.

Потім ми поїли, і хвилювання минулося. Ось так він переборов свій уявний страх. Для почуття безпеки треба було смачно натоптати черевце.

– Гаразд, менше з тим, нехай краще після сніданку.

Сучасна людина зазвичай прагне підсилити, зміцнити своє тіло для того, щоб знести будь-яке випробування. Так вчиняє солдат. На передовій він навчається жити кожною миттю, щоб уберегтися від страху смерті. Цього вчить і нинішнє суспільство. Звісно, є дуже велика різниця в ставленні до смерті в дітей тепер і раніше. Нинішні підлітки набагато більше бояться безробіття, ніж смерті: вони смертельно ризикнуть заради задоволення, знаючи, що ризикують, бо, як мені здається, молоді люди мають потребу в ризику; а через те, що вони не бачать можливості ризикувати з користю, то вдаються до ризику заради гри. Готові порушувати закони обачливості, заплатити, можливо, життям за задоволення випробувати сильні відчуття. В усі часи молодь грала з небезпекою. Чим вона гірша тепер? Можливо, ніколи раніше не спостерігалося такої, як нині, втрати смаку до життя, що підштовхує молодих до спроби самогубства, фактично так і не ризикнувши жити або поставити свій смак до небезпеки на службу шляхетній меті.

Те саме відбувається з дорослими, хоча вони зазвичай мають почуття сімейної відповідальності.

Потрібний ризик був майже витіснений зі світу праці, залишився лише ризик непотрібний. Чому так важко змусити працівників дотримуватися норм безпеки на підприємстві? Якщо з робітником раптом станеться нещасний випадок, тоді два-три місяці його товариші в цеху дотримуються правил безпеки. Але потім знову починають нехтувати ними.

Як лібідо може вижити в процесі монотонної і нудної праці? Завдяки порушенням правил, завдяки ризиковій поведінці. Утім, якщо стався нещасний випадок – винне суспільство, а не той, хто не вжив необхідних заходів безпеки. Коли мирний час затягується, чи не з’являється у людей спокуса піддатися непотрібному ризику? Коли смерть виявляється надто далекою, надто абстрактною, чи не має лібідо потреби знову відчути її близькість, кидаючи їй виклик? У людини не залишається іншої лазівки в суспільстві, у якому виховання не підштовхує конкурентів сягати такого рівня, на якому вони б відчули радість від пізнання, від творчості; працівник надто призвичаївся до своєї роботи, а робота без ризику суперечить людській натурі; це нудна доля в’ючної тварини. Щоб більше не трюхикати поволеньки смиренним і сумним підтюпцем, а наважитися на індивідуальний вчинок, людина потайки віддає перевагу свободі порушення правил безпеки. Водії на дорогах ризикують собою, але також і тими, хто сидить у машині, і тими, хто їде перед ними. Їм за щастя ризикувати; вони можуть поплатитися головою, та, врешті-решт, це їм більше до душі. Вочевидь, молодецтво на дорозі поширене серед тих, у кого було недостатньо випробувань, недостатньо досвіду смерті й у кого недорозвинене почуття родинної та громадянської відповідальності.

Морис Трентиньян26 говорив, що всі автогонщики під час змагань наражаються на великий, але прорахований ризик, – смертність серед автогонщиків доволі висока, – утім, на дорогах з ними ніколи нічого не трапляється, тому що вони не йдуть навіть на мінімальний ризик: до цього в них немає ніякого бажання. Вони й так грають зі смертю, а отже, їм не потрібно гратися в цю гру на спільній автостраді, коштом інших людей і без правил.

Можна поставити таке питання: якщо ми позбавляємо дітей «небезпечних ігор», то чи не підштовхуємо їх до того, що вони або втрачають смак до життя, або впадають у депресію, або ж починають провадити небезпечний спосіб життя? Усі ці норми безпеки, коли іграшки не мають жодного ризику, призводять до того, що батьки більше не відчувають потреби бути опікунами власних дітей.

Якщо дитина скаржиться, що інші діти б’ють її в школі, це означає, що в неї немає нормальних соціальних стосунків. Інакше ніхто з однокласників не міг би знущатися з неї одної, бо в неї була б своя компанія приятелів і ця компанія дала б відсіч компанії кривдника. Але ця дитина випадає з суспільства, навіть якщо займається дзюдо… Дзюдо не допомагає їй увійти в суспільство, тому що це індивідуальний, а не командний вид спорту.

Трагедія нашого нинішнього суспільства в тому, що діти, які погано навчаються в школі, мають соціальне життя, а діти, які успішні в школі, його позбавлені. Батьки учнів, які мають кепські оцінки в школі, не забезпечили їх ані словником, що допомагає орієнтуватися в житті, ані словником міжособистісного спілкування, ані словником технології, вправності рук і спритності тіла. Ці діти живуть на свій страх і ризик, і в них ще багато тваринного; вони не мають ідентичності людського суб’єкта, а володіють стадною ідентичністю, ототожнюють себе з групою в спільних діях і, зокрема, у насильстві. Прислухаймося до розмов молодиків у «бандах» або поза ними: ми навіть до пуття їх не розуміємо, синтаксис у них геть нерозвинений; проте їхня група надзвичайно пристосована до нападу й оборони.

Це суспільство племінного типу, що складається з жорстоких, не залежних одне від одного членів, які встановили між собою соціальну згоду, але є потенційними правопорушниками, тому що не володіють мовним кодом і не здатні до культурної сублімації архаїчних імпульсів (до того, чого навчають у школі). Різницю між поняттями «брати» й «робити» до них не донесли за допомогою слів. Отож вони беруть і роблять через злочинну діяльність спільно зі своєю групою. Ті, у кого немає друзів і кого матері примусово записують на дзюдо, часто виховані як маленькі індивіди, позбавлені соціального життя. Тоді маємо класичний сценарій, коли одного з таких самотніх дітлахів на виході зі школи зачіпає хтось із хлопців, і він розповідає про це матері. А вона каже: «Захищайся!», – що не дуже розумно, адже й так зрозуміло, що він на це не здатний. Гадаю, найкраще в цьому випадку сказати: «Що тобі з того, що до тебе чіпляється товариш? Так повторюється щодня, отже, це доводить, що тобі це потрібно. Без сумнівів, цей досвід тобі потрібний. Придивися, що до чого, замість того, щоб скаржитися». Треба говорити про те, що відбувається, замість того, щоб твердити «Захищайся!»… Як захиститися від того, хто на вас нападає, поки не навчишся, не придивишся до інших, не поговориш із ними? Цьому вчить життя в суспільстві. Дитина має збагнути для себе, що вона стає менш вразливою, якщо об’єднається з кількома товаришами, знайде собі друзів. До першочергових життєвих інтересів людини належить розвиток взаємодопомоги та соціальних зв’язків. Каїн і Авель існували ще до появи суспільства. Авель був убитий, бо не вмів захищатися… І роль керманича міста Бог віддав Каїну. Каїн мав друга, свого брата, але він убив його. Відчуваючи провину за скоєне, Каїн сховався від Бога. Йому було особливо тяжко, бо поряд не залишилося нікого, з ким він міг би поговорити. І тоді Господь сказав йому: «Ти будеш керівником, розпорядником міста, і ніхто не зачепить ані волосини на твоїй голові»27.

Це означало об’єднатися з багатьма людьми, що перебувають у небезпеці; замість того, щоб поодинці боротися з внутрішньою небезпекою своїх потягів, вони протистоятимуть зовнішній небезпеці. Він стає засновником міста, забезпечує захист людям, які уклали спільну угоду й закони на користь спільноти, проти зовнішньої небезпеки. Але до цього йому треба було пройти через досвід внутрішньої небезпеки, невіддільної від жорстокості. Історія Каїна і Авеля повчальна. Тут братовбивство описане як експеримент, як випробування в обряді ініціації. Це щабель еволюції, що дав можливість убивці відчути, що таке «зло»: він страждає тому, що поруч більше немає брата, а сам він нічого не може, та й удвох теж: завжди існує небезпека віддзеркалювати одне одного або ворогувати. Такою є й первісна сексуальність, яка схиляє вбивати, пожирати, нищити… Але щойно людей стає кілька, принаймні троє, – вони мобілізують свої сили на захист, об’єднуючись проти зовнішньої небезпеки.

Покарання-підвищення чи винний-відповідальний

Усі свідчення незмінно підтверджують: амазонські індіанці ксинґу ніколи не лупцюють дітей. Якось одна дитина підпалила хижку. Невдовзі вогонь перекинувся на інші хатини, і селище було спалене вщент. Але малого палія не побили. Йому дали ім’я «Верховода вогню». Це нагадує історію Каїна й Авеля. Каїн убив свого брата Авеля, але Бог призначив його відповідати за безпеку міст.

Нині школяр, що стає об’єктом цькування, так званий «цап-відбувайло» для інших, наражається на внутрішню небезпеку, бо втрачає можливість мати соціальне життя. Його кривдник насправді дає йому можливість усвідомити ризик не мати друзів. Адже сила з’являється в єдності. Хіба товариш – хлопчисько в школі, який з нього знущається, – не передає йому дуже повчальний досвід? Але мати чи батько, які можуть лише нарадити: «Захищайся!», не здатні йому це пояснити. Спорт на кшталт дзюдо не дає дітям розуміння, що означає бути в групі. Турботним до своїх дітей батькам доволі складно погодитися з тим, що їхня дитина увіллється разом з іншими до групи. Вони її захищають, і навіть занадто. Ігри на вулиці, пустирищі в товаристві інших дітей – то ніби для дітей, якими батьки не опікуються.

Факт залишається фактом: ми огортаємо дітей безпекою, забираючи в них можливість ризикувати, а це своєю чергою наражає їх на безпорадність. Така безпека, гарантована з боку батьків, а не здобута за їхньої підтримки, не дозволяє витворити в дитини ідентичність, яка давала б почуття відповідальності за своє тіло, ідентичність, що передбачає право на ініціативу, яка компенсується відповідальністю дитини за саму себе, досвід самозахисту, який сприяє підтримці цілісності її тіла, спільно з усіма її товаришами-ровесниками, і то з раннього віку.

У європейських країнах дитина нині значно рухливіша, жвавіша, їй більше притаманний кочівний спосіб життя, ніж її дідусям і бабусям у схожому віці; вона більше пересувається або слухає розмови про мандрівки, бачить зображення краєвидів далеких країн; але заразом вона набагато слабше знає природу. Міське життя не вчить її, що таке земля, пори року, що таке небо, зірки, місце людини в живому світі. Таке географічне розширення вимагало б дедалі багатшого соціального життя, до якого в неї немає доступу, поки вона мала. Нині дитя може подолати це через соціальне життя, а не самотою. Надто довго життя дитини зведене до її сімейного кола.

Якщо порівняти, до прикладу, мандрівку, яку вчиняли п’ятдесят років тому (в житті індивіда вона траплялася рідше, але була більше сповнена пригод), із тими подорожами, які маємо тепер, то бачимо, що для здобуття досвіду дитина нічого не має. У сучасній подорожі для неї все підготовлено, ба навіть розжовано. Чи їде в автомобілі, чи летить літаком, вона залишається в коконі. Раніше дитина брала участь у значно повільнішій і менш комфортабельній подорожі, що поділялася на певні етапи, були серйозніші ризики. Тим часом тепер її переносять у таке саме ув’язнення з однієї точки до іншої.

Нині дорослий теж вимушений переживати щось схоже. Наші попередники були в зовсім іншій ситуації. Тепер під час подорожі дитя перебуває на тому ж рівні досвіду, що й дорослі. Різниці більше ніякої, крім того, що діти не знають, як добути собі документи або гроші. Але посвідчення особи дає доволі відносну безпеку. Більшість пасажирів насправді й гадки не мають, як дати собі раду в разі аварії потягу. Їх перевозять з одного пункту до іншого просто тому, що в них є посвідчення та гроші. Як і діти, дорослі не дуже вміють пересуватися самостійно, і за найменшої непередбаченої обставини вони так само, як діти, безпорадні. Це позбавляє подорож будь-якої виховної цінності. Так, тріумфальні запевняння посадових осіб, мовляв, «сьогодні в дитини більше шансів бути автономною, ствердити свою незалежність, аніж раніше», ні на чому не ґрунтуються. Навпаки, ми спостерігаємо регресію.

Дитина може ствердити свою автономію в тому разі, якщо батьки передають їй свої знання… адже все, що стосується пересувань містом, діти знають незгірше за дорослих; вони можуть користуватися автобусом, метро… мало не з трьох років. Але що вдієш, коли дорослі намагаються залишити дитину без просторової свободи, позбавивши її права на ініціативу й на свободу пересування, щоб якомога довше утримувати її під своєю владою? Здається, навіть технічні засоби, які могли б ефективно прислужитися дітям, якби ті були належно проінформовані, якраз обертаються проти дитини через те, що дорослі хочуть зберігати над дітьми свою особисту владу. Вони так інфантилізувалися, що їм потрібні діти, які були б ще інфантильніші, ніж вони самі.

Небезпечні не так інструменти, якими озброїлося суспільство, як позиція батьків, які, можливо, користуються всіма цими засобами, щоб застрашувати дітей і поширювати на них свою садистичну владу. Сучасні технології можуть водночас утішити їхнє сумління, даючи ілюзію, ніби їхнім дітям більше пощастило, ніж попереднім поколінням: вони, мовляв, мають більше свободи, більше автономії, і врешті-решт це дозволяє батькам, виправдовуючи себе, позбуваючись докорів сумління, чинити на дитину більший тиск. Вирощування дітей у неволі, виховання в тісних рамках – такою є нова виразка так званого цивілізованого суспільства.

Навчання дитини на стадії «вигодовування» проходить украй погано – тією мірою, якою їжа відповідає чи не відповідає бажанню немовляти. Дитя не питають, чого б воно хотіло від матері, ані чи хоче воно їсти взагалі. Дитина мусить їсти. Якщо вона не їсть «добре», тобто в кількостях, передбачених дорослим, її сварять, немовби вона коїть щось дуже зле. У наших західних суспільствах вона не має навіть права відчувати голод. Водночас людству бракує харчів по всьому світу; тимчасом як дітей у цивілізованих суспільствах примушують переїдати.

– Якщо не їстимеш, відведу до лікаря на уколи!

Зрештою, хоч як не віриться, але дітям погрожують, «дресирують» їхнє тіло, щоб воно мало певні потреби, хочуть прищепити не лише потребу в їжі, а й за бажанням дорослого – випорожнення екскрементів.

Інша погроза: «Ти не виростеш».

Тут застосовують авторитет лікарів, переконуючи, що натоптування їжею – це обов’язок. Такий обов’язок безглуздий в очах дитини, яка не голодна. Обов’язок дещо збочений.

Вочевидь, це абсолютно нормальна реакція, коли дитина відмовляється від такого натоптування їжею… бо в неї більше немає вибору, більше немає права відчувати голод або хотіти тієї їжі, якої хочеться їй. Саме тому, до речі, у перервах між прийманням їжі вона накидається на автомати з солодощами… Вони повертають їй радість від смоктання; крім того, діти шукають їх у години, не призначені для обов’язкового приймання їжі. Багато сімей дивуються, що в спеціально відведений для цього час у дитини немає апетиту, бракує потягу до їжі. Деякі школи замість сніданку чітко опівдні, як заведено в інтернатах, мають самообслуговування; і це працює дуже добре. Кухар бачить, які страви залишаються, що дітям подобається менше. Діти можуть обирати одну з двох страв. Отож малюк з апетитом з’їдає те, що йому сподобалося. Буває, що на обід був зроблений неправильний вибір, але дитина втішена, що зробила його сама. До того ж діти влаштовують обмін між собою… Вони відчувають владу, коли щось самі обрали, тож можуть із товаришами поговорити так: «Гаразд, ось бери ці два десерти… в обмін на оцей сир…» тощо.

Чому б ні? У родині це було б не так просто. Але скрізь, де відновлюють свободу і право на вибір, гуманізму значно більше.

Але суспільство вважає, що діти, як солдати, мають отримувати свій пайок; а на підтвердження покликаються на авторитет медицини. Дієтетика перетворилася на обов’язок їсти те, що корисне для здоров’я, збалансоване тощо.

Дитині не так і просто бути автономною в пересуваннях, вчинках, ініціативах, коли її допитливість, винахідливість, потяг до нового не мають відгуку. Скажімо, коли вона завдала собі болю і зі слізьми прибігає розказати про це, чи багато матерів схильні запитати: «Ти помітив, як ти забився? Чому так сталося?»

Чи багато матерів потурбуються розпитати, який досвід здобула дитина від того, що сталося, щоб іншого разу, за схожої ситуації, бути в безпеці? Якщо з дитиною говоритимуть про це, то надалі вона скористається своїм скромним досвідом відносної беззахисності, яку не передбачила минулого разу. Однак зазвичай мати забороняє дитині повернутися до тієї діяльності, що спричинила небезпечну ситуацію, щоб закріпити здобутий досвід. «Ага, якщо так, то ти більше туди не підеш», – і вона руйнує плоди досвіду, набутого дитиною. Якщо після того, як малюк ризикнув у чомусь, із ним говорять, не лаючи, він застрахований на майбутнє. Але матері-квочки вчиняють навпаки! Ось дитина вдарилася на лижах? – «Ага, якщо так, більше кататися не пущу!» Дитина впала, збігаючи сходами? – «Годі, відтепер ти їздиш лише в ліфті!» Дитина застрягла в ліфті? – «Ходитимеш сходами!»

Якщо дитина сама після свого досвіду вважає за краще більше не їздити в ліфті – це її справа, але з якого дива мати повинна заважати їй повторити досвід, з якого вона вийшла з честю і дістала користь? Вона така сама людина, як інші.

Матері дуже часто забороняють двоколісні велосипеди. Діти з усе більш раннього віку, років з десяти, хочуть їздити на велосипеді старшого брата або товариша. Чимало матерів відповідають: «Ні, тільки не це! І мови бути не може», – забороняючи навіть їздити на мотоциклі вісімнадцятирічним юнакам, тобто повнолітнім.

Це не що інше, як брак довіри до людського створіння. У кожного своя доля. Усі народжуються, щоб померти, і фантазми про бажання померти завжди супроводжують страх передчасної смерті. Найбільш конструктивний підхід – дуже рано попереджати дітей про небезпеку, нічого не забороняючи. Для дитини це найкращий спосіб уникнути неминучих небезпек, добре вивчити свій велосипед або мотоцикл, а також правила руху на дорогах, навчитися володіти собою, навчитися спостерігати й міркувати. Варто дати пораду: «Слухай, ти маєш знати: страшна не так смерть на місці, як те, що можна залишитися інвалідом на все життя. Кожен із нас – господар свого життя». І згадати жертв нещасних випадків із Ґарша28. Загалом, було б непогано інформувати про такі випадки дитину, щоб не заважати їй діяти самостійно: «Ти попереджений. Тепер роби, як хочеш».

Це правда, що після аварії можна залишитися калікою. На превеликий жаль, є безліч прикладів цього. Утім, це не причина забороняти дитині кататися на двоколісному велосипеді у віці, в якому це дозволено законом. Тепер, коли дитина знає, що ризикує, це її проблема. І якщо вона сама побачить, як інша дитина перекинулася, то затямить значно більше, ніж якби їй розповіли про це. Гуманістичне виховання – це досвід, що ґрунтується на пережитому.

У минулому смерть завжди залишалася побіля людей; її прибрали з життя дітей, керуючись тим самим маніакальним прагненням опікати їх у всьому, що полягає в приховуванні від малечі всього, чого бояться дорослі: старіння, хвороб, смерті. Але смертне ложе має бути відоме дітям. Мова не про те, щоб тягнути їх до ліжка покійного, досить кількох слів, відповідаючи на запитання дитини: «А я побачу мертвого дядька?»

– Ти хочеш сказати небіжчика? Якщо хочеш, можеш піти зі мною.

Нехай дитина, за її проханням, теж погляне на покійного (особливо якщо це родич), не шокуючи цим дорослих. Скільки дітей були позбавлені цього досвіду, коли йшлося про їхнього батька, діда, бабусю чи матір, коли їх навіть не пускали на похорон.

Нещодавно мене запросили прочитати лекцію на тему смерті до домініканського монастиря в Тулузі; мав виступити з лекцією також Філіп Ар’єс («Смерть в історії»), Шварценберґ («Смерть ракових хворих»), Жинет і Еміль Рембо («Смерть невиліковно хворих дітей»). Того вечора, коли мала відбутися моя лекція про смерть, у величезну церкву набилося понад три тисячі осіб. Мене це неабияк вразило: стільки молодих людей прийшли послухати людину, яка знає про смерть не більше, ніж вони!

– Я не більше за вас знаю, що таке смерть, а ви хочете мене послухати!

Що такого захопливого в тому, що людина розводиться про те, чого не знає? Воістину, це дивовижно. Справжнісінький сюрреалізм.

– Можливо, у вас є відповідь на питання, чому стільки людей цікавиться цією темою?

– Ось ви й дали мені відповідь!

Смерть більше не належить до нашого повсякденного існування; від раннього віку вона віднесена до царини фантазмів. Коли ж хтось говоритиме про неї, ми повіримо, ніби ця особа позбавлена фантазмів. Однак про смерть у нас є лише фантазми, якщо ми не спізнали її особисто.

У книзі «Життя після життя»29 Реймонд Моуді подає свідчення тих, хто був у затяжній комі, у передпокої смерті, тих, хто наблизився до самої смерті.

Про цей досвід мені розповідали люди, що вийшли з коми. У них схожі свідчення. Я знала трьох чи чотирьох осіб, зокрема одну жінку, яка занурилася в глибоку кому після народження доньки, хоча не мала ніяких гуморальних аномалій, до того ж під час народження сина нічого схожого з нею не відбувалося. Фактично вона зазнала те, що свого часу спізнала її мати, коли народжувала її на світ. Вона ніколи не знала, що мати, коли народжувала її, втратила глузд – не хотіла бачити доньку, хоч і не бажала їй смерті. Такі розлади називають післяпологовим неврозом. Отож їх розлучили, а дівчинці, яку виховала гувернантка в сім’ї, сказали, нібито її мати захворіла на туберкульоз і виїхала лікуватися до Швейцарії. Коли вона виросла й стала дорослою жінкою, то після народження своєї другої дитини, доньки, мала післяпологову нервову кризу, повторюючи те, що сталося з її матір’ю, хоча нічого про це не знала; вона була на чисницю від смерті, залишаючись, утім, при ясному розумі. Батьки молодої жінки приїхали провідати дочку. Мати не увійшла до неї – боялася, що дочка помре. Це була фобія. Батько навідав її сам і зустрівся із зятем. Він розповів йому історію народження доньки. Молодий чоловік, який проходив свого часу курс психоаналізу, у розпачі прийшов до мене:

– Я не зможу цього витерпіти! Якщо дружина вийде з коми й назавжди залишиться калікою, я краще її вб’ю! Ви ще побачите моє ім’я в газетах.

Він обожнював свою дружину, вона була молодою, прекрасною. Йому була нестерпна сама думка, що вона залишиться паралізованою в ліжку на все життя, а саме таким був посткоматозний прогноз, – за умови, що жінка вийде з коми, хоча це й було сумнівно, зважаючи на пласку лінію електроенцефалограми. За її життя боролися в реанімації, а чоловік переживав нестерпну драму, прохаючи мене про допомогу! Я наказала йому піти попоїсти й виспатися – він не робив цього вже дві доби, а відтак навідати свою дружину й, незважаючи на те, що вона була в комі, розповісти їй історію її народження. Він так і вчинив. Коли ж він усе їй розповідав, крива електроенцефалограми поповзла вгору і жінка прокинулася. Її першими словами були: «Здається, я знаю, чому я не мала права мати дочку».

Тому вона впала в кому, хоча й не мала ніяких симптомів еклампсії, яку лікарі все-таки припускали. Кома настала рівно за дванадцять годин після народження доньки. У її випадку, попри видимість, це була чиста істерія, але, якби їй не пояснили сенсу її симптомів, вона б померла. Згодом вона розповіла чоловікові, як переживала свою кому. Вона перебувала десь у куточку стелі, на зламі двох стін, спостерігаючи за тим, що відбувається, за чоловіком і хірургом-реаніматором, які обступили якийсь паперовий силует, що нагадував їй картину, – і цей плаский малюнок був нею самою, як вона себе уявляла. Вони промовляли слово («позначник», як каже Лакан): «пласка». Вона чітко це почула. Але чи могли вони чути її? Адже вона була тут, у куточку під стелею, водночас зацікавлена й байдужа до того, що відбувалося внизу.

– Справді, вона пласка; навіть геть пласка-пла… – думала вона. – Що вони з нею зроблять? Як її знову наповнити? Це папір, у нього немає товщі.

Потім, через деякий невизначений час, – розповіла вона чоловікові, – вона вже не знала, де вона, але навколо була жахлива темрява з відчуттям гострого фізичного і душевного болю. Вона побачила, що повертається у власне зображення, проникає в нього крізь череп і зі страшенним болем заповнює собою власне тіло; й ось вона «набуває» чуттєвості. Як же було втішно нічого не відчувати раніше, в іншому місці. У цю мить вона відчула, як чоловік потискає їй руку; вона розплющила очі й сказала йому: «Здається, я знаю, чому не мала права мати дочку…» А потім: «Я хочу подивитися на доньку». Чоловік розповів реаніматору про «пробудження» дружини, і той сказав: «І мови бути не може! Поясніть їй, що маля залишилося в пологовому будинку і що вона сама туди повернеться, але тільки після того, як повністю одужає». Реаніматор констатував відновлення ритму електроенцефалограми.

Отож ця жінка повністю одужала, без поганих наслідків, після того як двічі енцефалограма ставала пласкою. Досвід, який вона пережила, полягав у тому, що вона, перебуваючи поза власним тілом, була свідком усього, що відбувалося з ним, не відчуваючи страждань, не пам’ятаючи, що вона щойно народила, не пам’ятаючи, хто вона така. Вона дивилася на свого чоловіка, але не як на чоловіка, а просто як на людину, що виявляла увагу до її плаского зображення. Гадаю, що таке відчуття стороннього спостерігача мають також маленькі діти, коли їх позбавлено батьківської любові та лагідних слів. На мою думку, діти в цьому світі є свідками, і саме така їхня позиція формує їхню мудрість і тямущість. Коли вони слухають розмови, хай навіть не вслухаючись, однак таки прислухаючись, вони є свідками абсолютних смислів того, що проживають. Ці стани можливі не лише після смерті, а всі живі створіння можуть занурюватися в них. Буває, що ми пізнаємо їх лише в момент так званої «коми» (чи майже), коли інші про це навіть не здогадуються, вважаючи, що немовлята й малі дітки, які позбавлені слів, нічого не розуміють.

Імовірно, діти, майбутні дорослі, володіють унікальними чуттями, особливими здібностями, характерними для цього етапу становлення.

Діти не мають страху смерті. Чому батьки не хочуть, щоб діти входили в контакт зі смертю, якщо вони її зовсім не бояться? Для дітей смерть – це факт, перед яким вони ставлять собі запитання. Але їх не відлякує те, що вони не можуть відповісти: вони шукають.

Що ж страшить дорослих? Їм лячно, що їхні діти, позбавлені страху смерті, запрагнуть самі, на власному досвіді, випробувати, що це таке, і тоді дорослі залишаться без нащадків. Гадаю, усе просто залежить від цього. Але діти не бояться смерті. Наразі мені відомі кілька випадків дітей-паліїв. Їх намагаються вилікувати. Але вони не бояться згоріти. Вони хочуть на досвіді спробувати, що це таке, і навіть із захватом сприймають свою можливу смерть. Інші можуть згоріти у вогні, чому б ні… адже іншим учиняють те, що хочуть, щоб вони зробили вам. «Що як вогонь мене спалить?» У дитини немає досвіду, але вона хотіла б здобути цей досвід, навіть коштом власного життя. Для неї немає сенсу жити, якщо не можна задовольнити свою неосяжну допитливість. Здається, батьки цього й бояться, бо для дитини смерть не є метою в собі: усе, про що дитя чує навколо себе, може стати способом для неї дістати задоволення. Пригадую слова Жиля Вільньова, автогонщика, який загинув на перегонах за Великий приз Канади. Він чимало разів перевертався на своїй машині й відтак заліковував переломи, але й уявити не міг, що може загинути в результаті аварії: «Я ніколи не загину внаслідок нещасного випадку, – сказав він по радіо. – Так, можливо, я ще зазнаю якихось прикрих випадків на дорозі, але що з того? Щоразу після цього я кермую краще, ніж раніше!»

У нього не було почуття відповідальності за дружину і двох дітей. Це інтерв’ю мені видалося нерозумним, особливо коментар до нього. Того ж дня після інтерв’ю він розбився під час перегонів. Неможливо героїзувати дорослого, який, як батько сім’ї, виявляє таку безвідповідальність. Варто було сказати: «Цей гонщик застрахував життя на значну суму, щоб його діти, незважаючи на загибель батька, дістали освіту завдяки його турботі; він подбав і про дружину: завдяки страховці вона отримає велику суму». Не можна ставити за приклад людину, яка, маючи таку небезпечну роботу, не бажає усвідомлювати наслідки своїх учинків. Власне, у цього гонщика залишилася дитяча свідомість. На позір тут я ніби суперечу сама собі, адже стверджую: що є доброго в Євангелії, то це дух дитинства. Але не дух дитинства для автогонщиків. Інша річ – готовність ризикнути всім заради ідеї, яка послужить іншим. Але ризик цього гонщика не слугував нікому, крім нього самого: бути першим, обійти всіх. Діти й справді не відчувають страху перед тим, чого не знають, адже невідоме їх збуджує: це епістемологічний потяг – народитися знову в новому знанні. Й, урешті, тут закорінюється бажання. Бажання є потягом до нового. Утім, є структура, що з’являється в нашому розумі, коли він стає свідомим: це відповідальність. Почуття належності до соціальної тканини, за яку ми відповідальні: спершу воно притаманне сім’ї, відтак поширюється на всіх, кого ми любимо, а згодом – на все суспільство. Є відповідальність кожного за всіх. І я вважаю, що людина, яка не дійшла цієї стадії еволюції – відповідальності кожного за всіх, – залишилася незавершеним створінням. Її життя не припиняє ставити питання скінченності – воно нерозв’язане. Чи має вона духовну мету, чи, зрештою, мета – дійти до стану трупа? Усе тлінне…

У цьому, як мені здається, полягає різниця між двома типами людей, як і двома типами психоаналітиків… Я не вважаю, що еволюція людини, позаяк ми з плоті й крові, закінчується кладовищем. Переконана, що тут задіяна телурична, планетарна частина нашого буття. Але хто може мені сказати, чи маю я рацію, чи помиляюся? Гадаю, що є й інша частина, є щось інше, тому що слово не є частиною землі. Слово не є чистою символікою сенсу. Воно стосується чогось іншого, а не просто походить із матеріальних елементів землі; потенціал слова міститься в людському роді, але людина, крім тілесного ефемерного життя на планеті Земля, наділена словом, наділена сенсом. І мені можуть заперечити (і це правда, я не заперечую): «Ви так говорите, бо ви християнка».

Це правда! Але я вважаю, що всі цивілізації побудовані на духовних засадах. І під страхом смертної кари я не могла б думати інакше.

Навіть для запеклого скептика й агностика очевидний дивовижний збіг між тим, що виявляє психоаналіз (на основі досвіду, на основі пережитого), і тим, що сказано в Євангеліях, які постали після Старого Заповіту: це динаміка розвитку людини.

Символічне показує, що слово справді поширюється по той бік, несе в собі потойбічне, лине з потойбічного і з поцейбічного. Але воно не зупиняється й на цьому. Крім подиху, фізичного передавача або матеріального знаряддя, що зберігає слово, є сила, яку воно породжує. Є ще тонкий і творчий зв’язок між людьми, який, вочевидь, не підкоряється фізичним законам, що долають час і простір.

Батькам лячно говорити з дітьми про смерть саме тому, що діти ще не мають почуття відповідальності за своє життя щодо інших людей, – вони мають саме лише бажання. І мені видається, що в кожному з нас має завжди залишатися дитина, але водночас кожен дорослий, чоловік і жінка, якщо його тіло породило живе створіння, повинен мати почуття відповідальності. Потрібне й одне, й інше. Пікассо малює як дитина, однак це дитина, що опанувала технічну, інструментальну майстерність та досконалість дорослого художника-трудівника, здатного бездоганно відтворювати форми. У водночассі він залишається дитиною з незамуленим поглядом і здатністю зачаровуватися; руки досвідченого дорослого сприяють постійному творенню форм, які не мають нічого спільного зі статичними «механічними» формами; це форми його внутрішнього життя, схвильованого й тремтливого від зіткнення з реальністю, яку він виражає з вільною винахідливістю дитини і заразом з технічною майстерністю людини, яка не малює абияк, а досконально володіє композицією, лінією, кольором, щоб свідомо передати дух бажання, що охоплює її; тимчасом як дитина геніально чи незграбно виражає своє бажання несвідомо, не знаючи насправді, що вона говорить. Вона малює заради втіхи, бо ще не відає ні про почуття відповідальності за інших, ні про вплив мистецтва, характерного для її часу.

«400 ударів», або Емоційна безпека

Часто забувають, що дитина є цілком самостійним суб’єктом, а не суб’єктом для дискусій чи розбрату. Від народження – і, безумовно, після нього. Скажімо, під час розлучення, коли вирішують, із ким дитина має залишитися. Судді не замислюються, що єдиний «суддя» – це дитина. Вважають, що найліпший із батьків той, у кого більше грошей, більше вільного часу і більше місця в помешканні. Тим часом для дитини важить дещо інше: терпимість до труднощів, які виникають у неї в процесі адаптації до життя, і любов, з якою їй допомагають усвідомити ці труднощі. Надійне матеріальне забезпечення не таке важливе, як емоційна безпека. Це добре показав Трюффо у фільмі «400 ударів». Юний Антуан Дуанель робить усе, що тільки може, щоб знайти дорослих, які були б гідні мати над ним владу. Дитина може погодитися на таку владу над собою, якщо відчуває, що гра варта свічок. Це як боксер, який погоджується на те, що за три тижні до змагань тренер забороняє йому мати статеве життя. У цьому є сенс. Але чого дитина не розуміє, то це навіщо потрібна так звана виховна влада, якщо людина, яка наділена цією владою і претендує на те, що прищеплює вихованцеві певну етику, сама не підкоряється законам цієї етики. Антуан Дуанель шукає в батьках передусім внутрішню правдивість.

У фільмі Трюффо дитина – це насамперед тягар. Вона ніби зайва. Мати народила хлопчика, не бувши заміжньою; хотіла зробити аборт, але її власна мати, бабуся Антуана, відрадила. Бабуся виховувала малюка, поки мати не одружилася з бравим жевжиком, якому потрібна дружина, що облаштовувала б йому побут, і який насолоджується плітками в себе на роботі («Секретарка з бригадиром…»). І тепер він побрався з цією жінкою, яка вже має сина. Він не дуже піклується про дитину. Він з нею милий і байдужий, навіть не без легкого гомосексуального змовництва. Одного вечора мати телефонує, що затримається в себе в конторі. Її чоловік обідає удвох із дитиною: «Ось, нарешті залишилися самі чоловіки, зараз ми удвох покуховаримо…» Вони обговорюють всілякі дурниці, обмінюються стусанами. Коли дружина повертається з роботи, він учиняє їй сцену: «Ти затрималася! Тобі навіть не заплатять понаднормових…» А малий бачив, як вона, виходячи з контори, цілувала якогось чоловіка, і вона завважила, що її син це бачив. Він нічого не каже і не заважає обманювати вітчима, а вона за це відплачує йому м’якшим ставленням.

Одного разу, бажаючи відчепитися від учителя, який допікав йому, хлопчик сказав: «У мене померла мати». Учитель: «Бідолашний, вибач мені… Ти мав мені раніше розказати…» Він дуже засмутився з того, що цілий тиждень доймав малого своїми шпичками. Насправді вчитель присікувався, тому що був незадоволений його оцінками і вважав, що цей тямущий учень міг би стати одним з найкращих у класі. Обоє батьків приходять до школи. І хлопчик дістає прочухана від вітчима за слова: «У мене померла мати». Але це, по суті, правда, що його мати померла! І глибинна правда ще й у тому, що він геть позбавлений відчуття ґрунтовної безпеки. Тому-то він тікає з дому. Щоб прогодуватися, ночами він краде пляшки з молоком. І, як не дивно, далі ходить до школи. Він навіть написав батькам листа, у якому повідомив, що більше не бажає заважати їхньому подружньому життю. Коли він облаштує своє життя й досягне гідного рівня, тоді він їх відвідає. Батьки йдуть до школи і виявляють, що він там. Дивовижа. Бачимо, що цей хлопчик прагне реалізувати себе в суспільстві, адже не кидає ходити до школи, попри всі труднощі, незважаючи на те що ночує на холоді й майже нічого не їсть. До школи він прив’язаний, хоча школа його топить. Батько йде до судді з дитячих справ: «Ми не витримуємо, це понад наші сили…» І малого доправляють у виправний будинок. Гадаю, що навіть у таких незграбних батьків, як батьки Антуана Дуанеля, син не міг стати правопорушником, якби відчував, що його люблять.

У японській школі

У Японії учитель піддає восьмирічних хлопчиків тяжкому випробуванню: перед усім класом він карає одного з найкращих учнів за провину, якої той не коїв. «Ти вкрав у мене гроші з кишені» або «Ти махлював».

Опісля покарання він дає пояснення своєї «судової помилки»: «Знай, що навіть найліпший з учителів, найліпший з батьків може бути несправедливим. Ти маєш навчитися витримувати несправедливість світу, сам залишаючись справедливою людиною». Буває, що після такого шоку дитина хворіє. У цього випробування є й інший ефект: дитина має відмовитися від обожнювання, від культу другого батька, бездоганного героя. Іноді доводиться втрачати ілюзії, навчитися переживати втрату ідеалу, зносити емоційне розчарування. Це схоже на техніку приниження, яку застосовують індуські гуру щодо своїх учнів. Захват буває лише на якийсь час. Але хіба переборена журба не витоншує розвиток суб’єкта: від бажання до самої любові?

17

Huit siècles de violence au quartier Latin, André Coutin, 1969, Е`ditions Stock.

18

Id., ouvrage cité, Huit siècles de violence au quartier Latin.

19

Жорж Ежен Осман, відомий як барон Осман (1809—1891) – французький державний діяч, містобудівник, багато в чому визначив сучасний вигляд Парижа. – Ред.

20

Les Cahiers au feu, André Coutin, Е`d. Hallier, 1975, p. 164—165.

21

Опера «Манон Леско» Дж. Пуччині. – Ред.

22

Wayapi, ein Jahr im Djungel Guyanas, Elfie Stejskal, Urac-Pietsch Veriag, Wien, 1981.

23

Згідно з теорією англійського священика і вченого Томаса Мальтуса (1766—1834), перенаселення підриває ресурси, що забезпечують існування людства. Війни, хвороби і голод він розглядає як необхідні в сенсі корегування чисельності населення процеси. – Ред.

24

Едип, коротко кажучи, це статевий орган батьків, якого заборонено чіпати: інцест заборонено втілювати в реальність, чого не скажеш про його уявне бажання. Це цілий світ. Можна сказати інакше: світ, що досяжний для огляду, але незбагненний для дитини, яка не має права торкатися його чи хапати руками. Це священний предмет, що перебуває для дитини під абсолютною забороною; він не залежить від досвіду, з яким дитина на певний час зіштовхується і який вчить її, що вона може впоратися з усім цим за допомогою розумних і дієвих прийомів, які їй пропонується упевнено засвоїти на прикладі дорослих.

25

Підручник був виданий на хвилі патріотизму після франко-німецької війни 1871 року. – Ред.

26

Морис Трентиньян (1917 – 2005) – славетний французький автогонщик, зірка Формули-1 1950—60-х рр. – Ред.

27

Насправді це лише авторська інтерпретація біблійних подій (див.: Буття 4, 17). – Ред.

28

У французькому місті Ґарші розташовані відома травматологічна лікарня Раймона Пуанкаре і психіатрична клініка Шато де Ґарш, заснована грецькою принцесою Марією Бонапарт, ученицею Фройда. – Ред.

29

La Vie après la Vie, docteur Raymond Moody, Ed. Robert Laffont.