Читать книгу Боротьба за дитину - Франсуаза Дольто - Страница 9

Наукова література

Наука про дитину, дедалі багатослівніша, запозичила свої інструменти з природничих і гуманітарних наук: біології, економіки, статистики, експериментальної психології. Їй виповнилося не більше сторіччя. Перші публікації з педіатрії припадають на середину XIX ст. Можна сказати, що дослідження поведінки новонароджених – чи потребує немовля передусім харчування, чи любові? – досі залишається актуальним і гострим; послідовне вивчення таких питань нараховує лише кілька десятиліть. Чи не виявиться за такого наукового підходу, що мудрість бабусь, чарівні казки, міфологія, ідеології, що передавалися з вуст у вуста, повністю перемістяться в царину літератури? Або, навпаки, учені віднайдуть корені інтуїції, яка живить творчість поетів і романістів? Становище дітей виграло б від цього. Здається, наука, на яку покладалося стільки сподівань у XIX ст., тільки посприяє розвитку дитини.

Не так сталося, як гадалося. Наука почала служити не дитині. Вона прислужує наявному ладові, загальній освіті, поліції. Або самій Науці. Це дослідження для досліджень. Тут знову ж таки, на жаль, ідеологія нікуди не поділася. Одні підходи і тенденції протиставляються іншим підходам і тенденціям.

Дитинство як предмет дослідження стало ніби яблуком розбрату для сучасних науковців: одні, соціопсихологи, віддають перевагу ролі середовища, оточення, інші – біохімічним і генетичним чинникам. Перші підозрюють других якщо не в реакційності, то принаймні в об’єктивному сприянні новим правим. Ці звинувачення в неявних намірах нейробіологи відкидають, наголошуючи на первозданній невинності.

Як стверджує професор Імбер, керівник лабораторії нейробіології розвитку в університеті Парі-Сюд, що в Орсе, у всіх дітей будь-якого походження, будь-якого середовища, забезпечених чи бідних, спільним є мозок.

З погляду наук про нервову систему, дитина не є таким собі дорослим у мініатюрі, різниця полягає не лише в кількісних показниках. Становище дитини зумовлене не лише соціальними умовами, що передбачають сімейну, юридичну, економічну залежність неповнолітніх.

Центральній нервовій системі дитини притаманна низка особливостей: нейрофізіологія констатує, що це, насамперед, велика вразливість, особлива чутливість до струсів, що надходять від навколишнього середовища. Але ця вразливість має не лише негативний характер. У порівнянні зі стадією дорослості вона має таку перевагу, як пластичність: у разі травми дитя має більшу здатність до відновлення. Афазія внаслідок ураження мозку в дорослих невиліковна. У дитини вона піддається лікуванню. Після некрозу або видалення ділянки півкулі, як констатують науковці, мозок дитини може породжувати замісні структури.

Найбільшу увагу нейробіологів за наших днів привертає якраз не надмірна вразливість новонародженого, а його пластичність, тобто здатність мозку й нервової системи відновлюватись і створювати обхідні шляхи в разі травми. Можливо навіть видалити цілу півкулю в дитини до шести років, і якщо раптом ця півкуля була пошкоджена внаслідок травми, то видалити її доцільніше, ніж залишити, тому що вона заважає розвитку іншої півкулі. Дитина, що мала таку ампутацію, розвивається так само, як дитина з двома здоровими півкулями; якщо ж їй залишити півкулю з анатомічними ушкодженнями або порушеним кровообігом, то інша півкуля перестає функціонувати. Це неймовірно: якщо це так, то одна півкуля виявляється зайвою. Здається, клітини мозку все життя заважають одна одній; вони немов дублюються й готові перейняти одна в одної естафету в разі нещасного випадку. Ми не послуговуємося всіма можливостями мозку; він зберігає для нас резерви завжди.

Науки про мозок підтверджують основний здогад психоаналізу про потенціал грудного немовляти і про важливість перших миттєвостей життя.

Було сказано: усе відбувається до шести років, потім вирішальними роками у формуванні особистості були проголошені перші три роки.

Але, можливо, усе відбувається за тиждень, у перші дні життя. Час перших невитравних відбитків, загоєних поранень, вочевидь, стосується перинатального періоду.

Нейробіологи переконані, і пан Імбер це підтверджує, що відразу після появи на світ дитина відрізняє мовні звуки лінгвістичного характеру від нелінгвістичного. Ба більше, дитя розпізнає голос матері з-поміж усіх інших голосів.

Безперечно, дитина впізнає і голос батька, бо чула його в материнській утробі: низькочастотні звуки чутні в утробі виразніше; до того ж вона відрізняє батьківський голос від материнського. У Пітів’є поставили вже класичний дослід, який підтвердив, що людський зародок реагує на звукові імпульси, які йдуть від майбутнього батька, коли батькові пропонують поспілкуватися з ним. Ці спостереження ще не апробовані наукою. Пан Імбер із Колеж де Франс висловлюється стримано: «Це ще треба довести». Слід зазначити, що дослідження в цій галузі просуваються дуже повільно. Роботу гальмують насамперед методологічні перешкоди; щоразу, коли вдається здолати одну з них, до відомих досі можливостей новонародженого в царині мислення і сприйняття додається щось нове. Отже, можна виснувати, що потенціал дитини найімовірніше вищий, ніж вважають зазвичай; ми можемо передбачити, що вчені виявлять у новонароджених ще більше здібностей, які їм приписують натепер.

Немовлята добре сидять

«Звичайне неврологічне дослідження не використовує всіх сенсомоторних можливостей новонароджених». Педіатр із лікувально-діагностичного центру в Байонні д-р А. Ґреньє сконструював пристрій для новонароджених у віці від 15 до 20 днів і провів досліди з немовлятами, щоб звільнити їх від деяких примусів, що приховують реальні можливості їхньої моторики.

Фільм, який він відзняв зі своєю командою, показує, що йому вдалося розсадити новонароджених за маленький столик, підтримуючи їм голівки двома пальцями. Спілкуючись із нянею, ці діти можуть – як бачимо на цьому записі – взяти річ, яку їм показують. Ніхто не підозрював, що новонароджені здатні на таку моторну поведінку.

Діти-манекени

Я знала молоду жінку, яка жила з того, що заробляла її дитина. Але самій дитині це було зовсім не на користь. Після смерті коханого ця жінка опинилася без коштів на прожиток. Оскільки вони не перебували в шлюбі, їй довелося залишити квартиру, яка перейшла до законних спадкоємців. Що робити? Хтось нарадив їй продавати для реклами пичку і дупку її малюка. Від шести місяців до двох із половиною років двічі на тиждень цей чарівний малюк працював моделлю. І на гроші, які він заробляв, мати могла жити, утримувати дитину й опановувати нову професію. Коли вдень у нього були фотосесії, уночі він не міг заснути; він гарячкував, нервувався, просився на руки; загалом почувався вкрай незахищеним, немов з нього здерли шкіру, особливо коли він був ще зовсім маленький. Я ще його не бачила на той момент, познайомилися ми тоді, коли він почав страждати через усю цю ситуацію, тобто в два з половиною роки. Я поговорила з ним. Пояснила, що його мама живе тільки завдяки йому. Трохи згодом вона дала про себе знати, як пішли їхні справи: дитина почала набагато краще витримувати роботу в студії, після того, як мати сказала: «Знаєш, та жінка казала тобі правду… У нас будуть за це гроші…» Як я й порадила, вона показала малому гроші, які отримала завдяки його праці. Вона вирішила: «Щойно йому виповниться три роки, я це припиню, бо закінчу курси з опанування нової професії».

Це справжнє випробування для дитини – бути під студійним освітленням, змінювати один одяг за іншим, давати себе фотографувати, усміхатися, тримати якусь іграшку, зрештою, самій бути іграшкою для фотооб’єктивів і людей позаду апаратів, які на тебе націлилися. За такої ситуації передусім потрібно надати сенс тому, що дитина мусить робити: «Бачиш, це дає користь матері, коли в неї немає грошей: щоразу, коли ти одягаєш костюм і знімаєшся для реклами, їй платять…» Я порадила матері показати дитині рекламу, на якій вона зображена зовсім маленькою. Отже, їй пояснили, яку користь дає матері і їй самій ця «робота», але із запізненням, аж після того, як фотосесії почали спричиняти сильне нервове напруження. Якби з нею почали говорити про це від самого початку, з шести місяців, проблем було б менше.

Якщо дитину залучають до знімань, до фотостудій чи інших випробувань, імовірно, що її тривогу можна значно зменшити завдяки докладному розтлумаченню: попередити, що на неї дивитимуся, поки вона працює, грає і їсть, а крім того, сказати їй, навіщо і кому це потрібно. Науковець, який робить дослідження, може пояснити дітям, навіщо йому справді потрібно їх фільмувати, якщо він хоче й далі працювати з ними. Річ не в тому, щоб відповідати експериментаторам: «Робіть досліди на своїх дітях, а до чужих не чіпляйтесь!» Бо немає особливої різниці, чи піддослідними стають діти дослідника, чи інші діти. Зрештою, діти психолога чи біолога – хоч і його діти, але, як особистості, вони не його власність.

Було б, мабуть, не зайвим закликати їх пом’якшити свої експерименти, завжди ставлячи одне просте запитання: «А чи зробили б ви цей дослід із власними дітьми?»

Камера-ґвалтівниця

Скільки поколінь у XX ст. були приспані відомою колисанкою про довгу ніч сну новонародженого! Усе було передбачено педіатрами і психологами, фахівцями з раннього віку: перша усмішка, перше розпізнання власного відображення в дзеркалі. Та й перше наслідування жестів годувальниці також.

Рене Заззо, який успішно продовжує працю свого вчителя А. Валлона у відділі психології в Сорбонні, вважає, що французькі науковці надто захоплені теоретичними суперечками, тож він приділяє більше уваги своїм англосаксонським і канадським колегам, цінуючи їхні польові дослідження.

Одного разу він розповів своїм співробітникам про те, що помітив у власного онука: у віці трьох тижнів той показав йому язика.

Невже привиділося? Чи це була довільна інтерпретація випадкової міміки? Щоб пересвідчитися, Рене Заззо провокує реакцію. Він показує дитині язика. Та відповідає тим самим.

Навіть його вчитель не повірив. Протягом двадцяти років керівники психологічної служби у Франції не бажали зважати на цей жест у немовлят, хоча він повторювався регулярно. Двадцять років Рене Заззо немовби волав у пустелі. Йому відповідали, що цього не може бути, адже дитина не може бачити того, хто кривить їй міни, навіть якщо спостерігач підносить своє обличчя впритул до її очей30.

Гадаю, ми не можемо говорити про поле зору в немовляти, але на дуже короткій відстані дитя напевно має якесь поле сприйняття.

Нині офіційна експериментальна психологія погоджується, що немовля здатне імітувати міміку дорослого.

Експерименти радше підтверджують те, що нам уже було відомо, аніж виявляють нові факти. Я давно стверджувала, що дитина впізнає свою матір за допомогою нюху, але наражалася лише на глузування і скептицизм. Та, нарешті, на одному конгресі до мене звертається професор Монтаньє, який у Безансоні робить досліди в дитячому садку (перший і другий рік): «Пані Дольто, я довів, що ви мали рацію щодо запаху матері. Тридцять років я вважав, що ви вигадуєте, і стверджував, що цього бути не може. Але фільм, який ви зараз побачите, підтверджує, що це безперечний науковий факт». Що ж показує фільм професора Монтаньє? У дитячому садку, у кімнаті, де граються діти, легко відрізнити маленьких лідерів, дітей із кращою адаптацією до зовнішнього середовища, тих, які вже опанували свою сенсорну систему, від інших, пасивніших. Коли такий лідер розпочинає гру, інші його імітують. У певний момент ставлять дослід щодо материнського запаху. На маленьку шафку кладуть білизну, яку носила мати лідера. Реакцію всієї групи знімають на відео. Ми бачимо лідера, який відокремлюється від інших, покидає свою гру, кружляє без діла, а потім забивається в куток кімнати, згорнувшись бубликом у позі зародка і смокчучи пальця… Відтак за якусь хвилину бачимо, як дівчина забирає білизну із запахом його матері; дитина помалу встає, виймає з рота палець, ніби пробудившись від сну, починає поводитись як зазвичай… знову беручи гору в іграх з іншими дітьми. Неймовірно! Але дитина пасивна, погано адаптована, сповільнена, коли вона відчуває запах матері у своєму просторі, на відміну від дитини-лідера, що відчужується при цьому, навпаки, змінює звички й стає веселою, бадьорою, жвавою; із захватом грається з іншими, вона активна, рухлива… Досить прибрати з кімнати запах її матері, і вона за кілька хвилин повертається до звичного пасивного стану.

Усе це мені було відомо. Чи варто було для доведення вдаватися до таких засобів? Видається, як на мене, що цей дослід, водночас дивний і занадто небезпечний, може бути травматичним для піддослідних дітей. Я відверто сказала професору Монтаньє: «Але ж це нічим не відрізняється від того, якби ви несподівано показали дорослому, що сидить у товаристві приятелів, привид його матері, який вона мала вигляд, коли йому було п’ять-шість років: зненацька перед ним виникає цей дражливий, неймовірний привид, і людина більше не тямить, де вона опинилася… Ви пориваєте всякий зв’язок дітей із реальністю, піддаючи їх такому випробуванню: повертаєте до життя привид особливого зв’язку, що утворився, коли дитині було від нуля до трьох місяців і коли з іншими її пов’язував лише нюх. Не дивно, що бадьора, розвинена дитина, яку раптом різко примушують до такої регресії, починає смоктати пальця; адже це заміна материнських грудей, і вона знову знаходить прихисток у позі зародка. Ця дитина, на мою думку, на дві хвилини перетворилася на аутиста… Коли запах пропав, вона повертається до реальності. Що стосується іншої дитини, залежної та пасивної в групі однолітків, вона немов переживає збудження від галюцинації: її мати, від грудей якої вона була відірвана неправильно (до певної міри страждаючи від цього зв’язку-злиття, що лишився в минулому), знову тут, поруч із нею. Вона почувається в цілковитій безпеці… Але потім повертається до неповноцінного стану її відсутності, у якому вона звикла шукати безпеку. Є щось моторошне в такій маніпуляції.

Професор Монтаньє мені відповів, що це був єдиний спосіб перевірити наукову інтуїцію. Я зауважила: «Можливо. Але які наслідки цього тесту для дитини?» У медицині, зокрема і в психології, слід упевнитися, що не заподієш шкоди своїм дослідом. Інакше варто утриматися.

Чи не краще тоді, досліджуючи дитину, робити це з нею спільно? Якщо потрібно досліджувати потенційні можливості й властивості дитини, які вона набуває на різних стадіях психічного розвитку, і щоб не загрузнути на схематичних етапах навчання мислити, як висловлював це Піаже, чи не краще робити це з відома дитини?

Якби ж то лікар, який опікується дитиною, принаймні пояснював їй відразу після закінчення досліду, що відбувалося й навіщо потрібно було «гратися в це»!

Якщо дослідження дитини не збігається з її бажаннями, то це означає, що дитину відчужують у бажанні дорослого; її змушують грати роль об’єкта, який дає дорослому задоволення. Тоді задоволення дорослого – це такий собі вуаєризм, якщо вжити науковий термін. Окрім того, у якій ролі несвідомо, не розуміючи ситуації, опинилася вихователька, спільниця професора Монтаньє?

Отже, виходу немає? Яка різниця між спостереженнями без відома дитини, усупереч її волі, і спостереженнями, у яких вона сама бере участь?.. Чи не можна дотримуватися певної етики експерименту?

Це доволі делікатна ситуація. Можливо, тут може зарадити демонстрація аматорського фільму, знятого в сім’ї. Це дозволить дитині трохи відступити й поглянути на все ніби збоку, починаючи з моменту, коли з’являється так званий комплекс Едипа, – з моменту, коли дитина прощається з раннім дитинством. Але навіть такі образи не зовсім безневинні. Я наведу приклад невеличкого фільму, який ми зняли з родиною під час наших канікул. Наш старший син, якому було два з половиною роки, показав пальцем на екран: «Поглянь, я поливаю кущі, а Ж. (його брат) грає в м’яча з дідусем». Я виправила: «Та ні, нумо перемотаємо на початок, бачиш, твій брат стоїть біля мене, а я сиджу; того літа він ще не вмів добре ходити. Це ти граєш у м’яча з дідусем, а П., твій дядько, поливає кущі в саду». Не відповідаючи, дитина раптово насупилася й грюкнула дверима кімнати, де ми дивилися фільм, потім і дверима своєї кімнати, у якій залишалася аж до обіду. Щонеділі, коли ми дивилися фільми, вона більше не приєднувалася до нас. «Ні, краще я пограю», – говорила вона. Якось вона повернулася, коли ми переглядали той самий фільм, і, дивлячись на дядька, що поливав кущі в саду, сказала мені таку фразу (я вже й думати забула про цю історію): «Пам’ятаєш, коли я був маленький, то не хотів вірити, що я був я». Але відтак син зумів поглянути на це минуле збоку, і тепер йому було цікаво подивитися на себе й пригадати те, що було колись. У цей момент він затямив, що він шестирічний хлопчик, і більше не змішував себе з трирічним малюком; він сміявся, коли бачив себе трирічним, знаючи, хто він такий, зі своїм, як кажуть англійці, «self», тобто сформованою індивідуальністю.

Але тоді, майже в три роки, він волів бачити себе в дії, що відповідала його бажанню зростати, стати чоловіком. І що в тому віці, переважно «сечовивідному», могло якнайкраще відповідати бажанню бути чоловіком, як не робота в саду з величезним шлангом для поливання? Він радше не міг, ніж не бажав себе впізнати. Я його образила, коли сказала правду, поставивши в позицію «неспроможності». Утім, не можна було говорити: «Так, мій любий, це ти поливаєш кущі в саду, а твій братик грає з дідусем». Це б означало насміхатися з нього. Гадаю, дітям обов’язково треба пройти через деякі випробування, щоб батьки не кидали їм зауваження на кшталт: «Який ти нерозумний!» Я сказала синові: «Дивись пильніше. Батько покаже фільм спочатку». І я здивувалася через те, що він утік; то була захисна реакція: воднораз він відновив душевну рівновагу, повернувшись до себе в кімнату. Для нього цей досвід споглядання літніх канікул лише за три місяці після того, як вони скінчилися, не мав жодного інтересу. Згодом, ближче до шести років, навпаки, він весело сміявся, дивлячись, який був тоді малий. Діти надзвичайно полюбляють розглядати сімейні світлини.

Урешті-решт, я не вважаю, що можна сформувати реальне прохання дитини в межах дослідів, які влаштовує дорослий. Але можна припустити, що такий тип досліджень рано чи пізно почне розвиватися.

У тваринному світі поведінку нічних тварин знімають за допомогою інфрачервоних променів. У нейробіологів може з’явитися спокуса застосувати в майбутньому схожі методи, щоб досліджувати дітей.

Я запитую себе, що станеться з дітьми, чию поведінку вивчають методами біхевіоризму. У людських створіннях важить не те, як вони поводяться, а те, що відчувають. Біхевіоризм фіксує поведінку дитини, але що дитина при цьому відчувала? Камери Монтаньє, встановлені у двох експериментальних дитсадках Безансона, не виявляли ані того, що діти відчувають, ані ймовірної шкоди, яка їм завдається. Напевно, можна погодитися, що це цікаво з погляду розуміння того, як діти входять у різні звичні для них стани, щоб побачити, як можна на три хвилини перетворити нормальну дитину на аутиста чи маніяка, порівнюючи з іншими поведінковими моделями. Це доводить вразливість душевної організації дитини цього віку, навіть якщо вона на позір упевнено й бадьоро почувається в суспільстві. Виходить, що запах матері для неї важливіший, ніж її власна діяльність. Дитя має інтеріоризовану матір, яка дозволяє налагоджувати контакт з іншими, але, коли під час досліду матір екстеріоризують у нюховій формі сприйняття, яка є більш довільною, ніж дотикове чи моторне сприйняття, її вплив виявляється сильнішим за інші. Коли несподівано в середовищі, у якому вона розвивається, з’являється інтимний запах матері, дитина перестає бути однією серед інших дітей у групі, а повертається в стан немовляти, що належить матері.

Що стосується дитини, яка виходить із пасивного стану в атмосфері, яку спричинив материнський запах, то бачимо, що вона не адаптується до групи через те, що не зовсім відчуває всередині себе безпеку, створювану зв’язком з матір’ю.

Вочевидь, сам Монтаньє дуже тішився з цього, як йому здалося, об’єктивного співробітництва між експериментальною психологією та психоаналізом.

Ці експерименти, якщо вже їх не уникнути, могли б принаймні стати предметом співпраці і обговорень із психоаналітиками… та й з усіма, хто цікавиться почуттями дитини й має значно ширші уявлення про це.

Можливо… Але «дитини» як такої не існує… Ми говоримо про ДИТИНУ, тим часом кожна дитина абсолютно не схожа на іншу ані внутрішнім життям, ані способом, яким вона структурує себе залежно від того, що відчуває, сприймає, і від особливостей дорослих, які її виховують. Стан дитинства існує відносно майбутнього дорослого віку настільки, наскільки існують особливі відмінності: як-от, наприклад, між етапами розвитку нервової системи. Так, взаємодії між нервовою системою і навколишнім середовищем надзвичайно насичені саме в дітей, адже бачимо, з якою фантастичною швидкістю вони збагачують свою мову. Звісно, є статева незрілість. Але якщо ми розглядаємо одні створіння стосовно інших, треба говорити вже не про дітей, а про певного індивіда, якого за певними параметрами можна порівняти з іншим індивідом раннього віку, старшого віку тощо.

Незручності й небезпеки, на які наражаються діти під час експериментів, не зупиняють дослідників. Усе це неабияк тривожить, адже їх неможливо підпорядкувати якій-небудь кодифікації. У будь-якому разі можна заявити, що ці досліди, мабуть, не так уже й дорого коштують піддослідним, а шкода від них не переважує користі, якої людству дає наука. Не можна забувати й про блага від цих експериментів. Але, з іншого боку, через те, що вони неминучі, можна передбачити, що вони розвиватимуться за допомогою нових технічних засобів… А що ігнорувати їх неможливо, то слід виробити, нехай навіть це буде не дуже просто, певну етику щодо цієї проблеми. У соматичній медицині клінічні дослідження теж призводять до жертв. Трапляються ятрогенні захворювання, стаються нещасливі випадки під час лікування, та й часом вдаються до селекції; чому одна група ракових хворих має право на нові ліки, а інша – лише на класичну хіміотерапію? Річ у тім, що треба порівняти за допомогою статистики терапевтичну ефективність в обох групах. Хочеш того чи ні, виявляється соціальна несправедливість. Однак інші хворі можуть дістати з цього користь. В експериментальній психології дослідники наголошують: якщо деякі з їхніх дослідів можуть нашкодити дитині або групі дітей, що перебувають під спостереженнями, то результати стануть у пригоді всім майбутнім дітям. Як довести протилежне? За якими критеріями заздалегідь оцінювати, що той чи той дослід шкідливий, не дуже потрібний чи навіть зовсім непотрібний? Адже далеко не все можна виправдати допитливістю, яка притаманна людському розуму.

Скажіть-но, панове психологи, що можна дослідити в людському створінні, якщо брати лише зовнішнє, яке досяжне для спостереження? Досліджувати гормони індивіда, байдуже, скільки йому років, означає сприймати частину за ціле. Якщо деякі з гормонів у дефіциті, то шляхом компенсації цієї нестачі не обов’язково досягнеш справжньої рівноваги. Бо саме психічні зв’язки одних людей з іншими надають їм сенсу життя. Припустімо, що комусь, чиї зв’язки з іншими обрубані, прописали «правильну дозу» гормонів. Призначаючи фармакотерапію, лікар думає лише про фізичний стан. Але ж хвороба – це сигнал. І цей сигнал знищують. Як тоді індивід може поінформувати про свій кризовий стан у міжособистісних стосунках? Кожен суб’єкт має бажання бути й воліє виразити цю інтенційність. Однак якщо вся інтенційність спрямована лише на те, щоб постачати задоволення «його величності», то це заперечення людської особистості. Невже ми готуємо себе до «чудового нового світу»31? І чекає нас у майбутньому перспектива створювати всіляких альфа, бета… але з якою метою? Ми ризикуємо взяти курс на жахливий тоталітаризм, коли Великий Комп’ютер нав’язуватиме кожному загальні для всіх норми.

Експериментатори хочуть нас заспокоїти, посилаючись на серйозність своїх наукових дослідів. Мовляв, досі ми рухалися навпомацки, скеровували рух молоді залежно від настроїв їхніх учителів, тобто абсолютно довільно й у всякому разі випадково; віднині ж ми зможемо значно точніше, значно об’єктивніше підбити підсумок здібностей і можливостей кожної дитини. Це час нейронаук – досліджень нервової системи. Але мене трохи непокоїть зростання їхнього впливу. З погляду цієї дисципліни, усе зосереджується на розвитку інтелекту, тимчасом як насправді сенсу роботі інтелекту кожної людини надає сфера почуттів. Інтелект сам по собі не існує. Фізичне здоров’я саме по собі не існує. Особистість та її особливості утворюються з сукупності факторів.

Я запитую себе, чи зрештою період, у який ми входимо, період «після Піаже», не буде понадміру зумовлений впливом інтелектуалізму? Нейронауки надто схильні об’єктивувати все, що суперечить нашим зусиллям, спрямованим на суб’єктивізацію кожної особистості: треба більше цікавитися кожною дитиною, принаймні які в неї улюблені справи, замість того, щоб занадто рано направляти її цікавість у бік однакових для всіх шкільних предметів. Тести – нечисті на руку. Вони хочуть підтвердити те, у чому волів би переконатися вчитель. Експериментатор догоджає сам собі. Наприклад, у Сполучених Штатах робили один тест. Його й тестом не назвеш, радше це ошуканство, яке проробили над сотнею так званих «відсталих у розвитку» дітей: серед них довільно були обрані п’ятдесят, які склали групу тих, хто за два роки мав подолати відставання. Не так пощастило іншій півсотні… Тих дітей, згідно з правилами цього тесту, заздалегідь прирекли до групи, яка наступні два роки не впорається з проблемами. Цих п’ятдесятьох теж обрали навмання. Вихователі заохочували успіхи дітей із першої групи, адже вчені на підставі гаданого тесту дійшли висновку, що ці п’ятдесят дітей розквітнуть за найближчі два роки. Таке ставлення учителів до цих п’ятдесяти посприяло їхньому розквіту, тому що вони набагато більше цікавилися цими дітьми, ніж іншими, про яких було сказано: «Щодо них невідомо, коли вони почнуть розвиватися… принаймні не в найближчі два роки». Повне безглуздя. Утім, ніхто не може стверджувати, що ця психологічна хитрість завдала кому-небудь явної шкоди. Хто може сказати, що успішно вчитися від одного до іншого періоду – корисно, а вчитися погано – шкідливо?

Стало модно повсюдно встановлювати камери для фільмування «кіно-правди». Але знімати дітей без їхньої волі – це акт свавільний і безвідповідальний, адже невідомо, до чого призводить використання цих засобів на більш чи менш вразливі створіння.

Мене запросили на передачу «Телевізійний четвер», де показали уривки з фільмів за участю дітей; зокрема там були короткі фільми Ґодара. Мені нічого не відомо про політичні погляди Ґодара, але його поведінка з дітьми обурлива. Тут камера виступає як ґвалтівниця. Він абсолютно не розуміє дітей. Примушує їх відповідати на каверзні запитання і практично знущається. Дівчинці, якій виповнилося дев’ять років, на вигляд доволі тямущій, він каже: «Ти впевнена в тому, що існуєш?» Вона відповідає: «Так». – «Як ти можеш бути в цьому впевнена?» – «Не знаю». – «Бачиш, я тебе зараз фільмую; потім інші побачать цей запис, де є ти… Але ж ти лише образ? Коли ти дивишся в дзеркало, то що бачиш? Саму себе чи свій образ?» – «Саму себе!» – «Але ж це лише образ!» – «Так, це мій образ». – «То що ж існує – твій образ чи ти?» – «Я, бо й без дзеркала я залишаюся сама собою». – «Але як тобі знати?..»

Сумно бачити, як дитину таким чином допитують. Але дурнувата й недобра гра не припиняється. Інтерв’юер тисне ще дужче.

«Ти щось робиш удома… ліжко застеляєш? А хто застеляє? Мама? Чи консьєржка приходить допомагати матері в господарстві? А як же ти?.. Раптом ніхто не застеляв би тобі ліжка?» Дитина кмітливо зазначає: «Нічого! Я б усе одно лягла спати. Якщо ліжко не застелене, різниці ніякої немає». – «Отож, якщо ти нічого не робиш, ти – сам лише образ».

Дурнувата гра з цією дівчинкою переноситься до школи, під час перерви. Дівчинку покарано; їй треба написати п’ятдесят разів: «Я не повинна розмовляти під час уроку». Вона знала, що її фільмуватиме кінооператор, це створювало незручності. Їй довелося терпіти приготування, поки тягнули дроти, встановлювали й налаштовували світло; її хвилювало, що всі погляди спрямовані на неї. До того ж її покарала вчителька. Вочевидь, вона балакала з сусідкою. «Під час уроку не можна розмовляти». Для покарання її змусили писати цю фразу п’ятдесят разів. І Ґодар одразу нагодився зі своїми запитаннями, але ж вона знає: якщо не виконає завдання, то не піде на наступну перерву… Нерозумно, що вчителька змушує це писати… Бачимо на екрані, що вона починає писати. Він до неї заговорив, і вона перестала писати. Коли він закінчив свої несусвітні запитання, вона повернулася до свого завдання. «Тебе покарано?» – «Так, я розмовляла на уроці». – «Що ж ти пишеш?» – «Треба п’ятдесят разів написати: “Я не повинна розмовляти під час уроку”». Він надокучав їй. Але навіщо? «Ти любиш школу? А тебе покарали. Усі від тебе відвернулися». Вона відповідає: «Зовсім ні». – «Але ж ти не пішла на перерву». – «Тому що мені треба виконати завдання!» – «Отже, вчителька від тебе відвернулася?» – «Зовсім ні». – «А що вона зробила?» – «Ну, вона хоче, щоб я не розмовляла на уроці». Дівчинка виправдовувала дурну систему, але їй треба було виконати завдання, а він заважав їй, начебто для того, щоб домогтися від неї протесту… Вона геть не мала наміру протестувати, вона змирилася і з учителькою, і з цим дурнем, який заважав їй писати; після цього в неї не буде і другої перерви.

Потім Ґодар фільмує її вдома. Каже: «Тебе дратує, що я тут?» Вона відповідає: «Та ні… Мама попередила…» (Мати сказала їй, що її зніматимуть.) Чуємо, як мати говорить: «Перевдягайся швиденько». Отже, вона знала, що камера тут. Ґодар її сварить: «Щойно ти не хотіла, щоб я бачив твою дупку!» Спершу вона сховалася, щоб він її не бачив. Але тепер він наче сердиться, що вона більше не опирається його вуаєризму.

Потім з’являється кадр із написом «ТЕМНО» великими літерами. «Що таке темрява для тебе?» – «Ну, це ніч». – «А що таке ніч?» – «Ну, це коли сплять». – «Але чому, коли сплять? Можна спати й удень». – «Так, але я можу заплющити очі». – «Тоді ти в темряві?» – «Ну, якщо це не вночі, то ні». – «Отже, коли ти спиш, усередині тебе темрява?» На це вона не знала, що відповісти. Яке це все дурнувате: лунають абсолютно ідіотичні питання інтелектуала (лівого?), які водночас намагаються спричинити щось на кшталт зміщення, спровокувати взаємну протидію між двома мовами, що не перетинаються.

На цій стадії це більше схоже не на вуаєризм, а зґвалтування. Аудіовізуальні засоби використовуються зі збоченою метою. Ми далеко відійшли від «невидимої камери», що відповідає давній мрії дорослого про спостереження за дикими тваринами в їхньому природному середовищі. Також ми далекі від «камери-фіксатора» чи «кіно-правди». Інша мрія дорослих – дитяче кіно, яке роблять самі діти. Третя фантазія дорослих полягає в тому, щоб націлити камеру-ґвалтівницю на дитину як на піддослідний об’єкт. Явна втіха Ґодара полягає в тому, щоб сказати: «Бачите, я роблю фільм про дітей, але не для дітей, і тим часом мене круг пальця не обкрутиш. І ви теж, мадам Дольто. Ви, глядачко, вільні бачити якраз те, що вислизає від камери і від інтерв’юера». Він міг виправдовуватися, мов єзуїт: «Дитина може по-своєму захищатися, вона може відповідати, покликаючись на здоровий глузд, або ховатися за мовчанку. Це правда. Незважаючи на агресивність інтерв’юера і всупереч в’їдливій камері, дитина вислизає». Ці виправдання навіть не позбавлені сенсу. Дитина вислизає… але на ній залишаються сліди. Отже, ця гра не така й безневинна.

Ґодар з тих, хто сакралізує камеру. Вважаючи нинішню шкільну систему доволі дискусійною (покарання і таке інше), він переконує, що поява кінокамери в школі має рятівний ефект: вона проганяє злих духів, звільняє дитину і батьків, а також суспільство дорослих, які дивляться фільм і можуть на власні очі пересвідчитися в безглузді цієї системи.

Та невже! А що як справа радше в дурості людини, яка повсюдно втручається з кіноапаратом, куди треба й куди не треба?

До того ж, здається, батьки, які дозволили цей дослід, не впоралися з роллю батьків, з роллю дорослих вихователів, адже їхній обов’язок – оберігати дітей, як своїх, так і чужих.

Саме тому я сказала Елен Віда, ведучій передачі: «Мені шкода, що ви показуєте ці фрагменти широкому загалу як цікавий документ. Якби Ґодар був тут, я б йому сказала: «Ви ґвалтуєте дітей без жодного наукового сенсу. У цій роботі немає наукового зерна».

Дослідники, які вивчають взаємодію між дитиною та її оточенням, розходяться щодо методів: одні працюють у лабораторії, з групою дітей, з камерою чи без камери; інші, бажаючи ставити досліди в якомога чистішому вигляді, вважають за краще не збирати дітей у групи, а спостерігати за ними в певному середовищі. Наприклад, на ігрових майданчиках або в школі, вдома, на канікулах… Одне слово, спостерігати за дітьми там, де ті мешкають, а не переносити в лабораторні умови, не реконструювати їхнє життя в студії. Так, якщо зібрати однорічних-дворічних дітей у студії, покласти їм туди кубики, предмети для ознайомлення тощо, то їхня гра піддається повній фальсифікації, а якщо їх фільмувати в дитячому садку або вдома, у звичному для них оточенні, то індивіди, за якими йде спостереження, зберігають свою спонтанність32.

По-перше, є технічні вимоги, освітлення, кадрування тощо, обмежений час, коли треба встигнути побачити, показати… Потім наштовхуємося на суттєву методологічну перешкоду: спостерігач робить зміни самим фактом свого спостереження, надто тоді, коли одна людина спостерігає за іншою. Питання не в тому, чи не можна звести до мінімуму частку суб’єктивності спостерігача? Це однаково неможливо зробити, навіть якщо не переносити дитину в незвичне середовище, навіть якщо уникати будь-якої запланованої мізансцени… як у випадку Ґодара.

Згадую фільм, який зняли в одній новій школі, у якій самі діти були відповідальними за молодший, «дитсадівський» клас. Знімальна група протягом тижня ставила камери й протягувала дроти. Час від часу вони вдавали, ніби щось фільмують. Відтак діти забули про їхнє існування… теоретично. Учителі розповідали мені про дивовижні реакції однієї дівчинки, яка, здавалося, відставала на тлі інших дітей. У цій школі було правило, за яким діти обирають: «Я опікуюся рослинами», «А я доглядатиму за морськими свинками» тощо. Кожен має свою програму, свої завдання, за які відповідає сам. Отож, увесь тиждень, поки знімали фільм, ця дівчинка верховодила в класі, а учні, які раніше були лідерами й найактивніше брали участь у класних заходах, поводилися мляво. Вони були причесані й одягнені не так, як зазвичай. Дівчинку, яка стала зіркою для кінооператорів, причепурювала мати, чого раніше вона ніколи не робила. Знаючи, що буде видовище, мати почала опікуватися донькою… Можливо, не більше, ніж матері інших дітей, але більше, ніж робила це досі. Так дівчинка постала перед глядачами як найжвавіша, найрозумніша серед дітей. Учителька зізналася: «Наступного дня, коли кінематографісти пішли, вона знову перестала бути активною в класі». Як Попелюшка, вона перетворювалася лише до свята. Але для кого? Можливо, вона ставала жвавішою заради оператора? Ми не знаємо й ніколи не дізнаємося. Та після всього вона знову повернулася до своєї ролі класного паразита. Й інші теж узялися за старе. Що це означає? Фільм нічого про це не розповідає… З нього тим паче таке годі зрозуміти. Самі здивовані вчителі теж не зрозуміли.

Такі досліди не обривались би на півслові, якби після перегляду фільму знімали також реакції дітей, батьків і вчителів. Цікаві спроби в цьому напрямку робили в дослідницькій службі колишнього Управління телерадіомовлення Франції (O.R.T.F.). Спершу фільмували особу або групу, а потім за шість місяців показували їм документальний фільм про них. П’єр Шеффер, очільник цієї служби, погодився, щоб його дочка, кінематографістка, записала передачу, під час якої зіставлялися традиційна і нова школи. Мене запросили на круглий стіл за участю вчителів двох класів, за якими велося спостереження, та інспекторів з академії, що мали стосунок до експерименту. Ця дискусія була записана й мала увійти в передачу. На жаль, цей дуже цікавий фільм так ніколи й не показали широкій публіці, проти нього чомусь виступив П’єр Шеффер.

Що можна сказати напевне, так це те, що втручання кінокамери в приватний простір суттєво впливає на життя тих, кого знімають. Що вже казати про дитину? Ми про це можемо навіть не здогадуватися. Це ще один аргумент, чому потрібно поводитися вкрай делікатно. І чи не краще консультуватися й радитися із зацікавленими особами, замість того, щоб ставитися до них як до піддослідних тваринок? Коли ставлять педагогічні експерименти, у дітей думки не питають, натомість у випадках клінічних дослідів завжди питають дозволу у хворого та його рідних. І не випробовують нові препарати в лікарні без попередньої згоди пацієнтів. Хто ж подумає про те, щоб спитати думку учнів, коли в одному класі випробовують освітню реформу, а в іншому все залишається, як раніше, і потім порівняти наслідки? Якщо спробувати закласти основи для етики педагогічних експериментів, окрім попередньої згоди самих дітей, потрібно додати спільну дискусію після перегляду фільму. Дослідник і режисер мають поставити питання й поміркувати всерйоз про сенс і вагу свого експерименту. Якщо дітям завдано травму, то вважаю, що, дозволивши їм поглянути на себе через деякий час із певної відстані, можна знешкодити, зняти, компенсувати наслідки шоку. На жаль, таке трапляється не завжди.

Залишається наукова цінність дослідів. Яке значення для науки мають записані дитячі розмови? Це надзвичайно бентежить, бо, за великим рахунком, усе фальсифікується, щойно вони стають об’єктом експерименту. Як забезпечити незрушні умови експерименту, як це роблять у фізиці та хімії у випадку дослідів із температурою? Чи можливо зробити щось схоже в експериментальній психології? Дослідники C.N.R.S. (Національного центру наукових досліджень) публікують діаграми, графіки. Усе це не може не справити враження. Методологія здається добре опрацьованою. Але що насправді можна виснувати з усіх цих даних, отриманих унаслідок вивчення взаємодії між соціокультурним середовищем, віком, мобільністю (сім’я осіла чи кочова) і статтю близьких, які опікуються дитиною? З’ясовуємо, які в цих взаємодіях константи: певна поведінка пов’язана із сукупністю факторів, як-от нестабільність сім’ї, наявність чи відсутність батька… Нарешті, доходимо до статистичних даних. Зазвичай тут несподіванок не буває. Мабуть, саме це мене й непокоїть. Адже, якби з’являлися парадокси, либонь, дослідники шукали б далі й трохи глибше, говорячи собі таке: «Погляньмо, тут ми маємо щось неочікуване, щось незрозуміле». Однак результати досліджень соціопсихологів підтверджують те, що й так відомо здоровому глузду, або ж висновки психоаналітиків, які практикують індивідуальні лікування. А скільки з’являється дисертацій, скільки лабораторних робіт, які доводять… те, що і так усі знають! Гора породжує мишу.

Психологам більше до снаги вивчати взаємодії в так званих несприятливих середовищах, ніж у привілейованих. Здається, надзвичайно тяжко дослідити з наукового погляду, що ж такого специфічного у становищі дитинства. Щоразу складається враження, ніби це легше зробити в екстремальній ситуації, що загрожує свободі, фізичній і моральній цілісності дитини, коли вона потерпає у великих злиднях чи зазнає жорстокого поводження. Що ближче ми пересуваємося до західних привілейованих кіл, де дитина на позір забезпечена й отримує все необхідне, то важче зрозуміти її загальмованість, відхилення, відчай. Можна зафільмувати реакції дітей, потреби яких вочевидь не задоволені, але все, що стосується бажань, неможливо зняти для фільму.

Щодо спостережень, психоаналіз – у центрах ментальної гігієни – може піти значно далі, ніж експериментальна психологія. Це єдиний метод роботи, який із повагою ставиться до суб’єкта, розглядаючи його водночас і як особистість саму по собі, й особу в її життєвому середовищі, хоч яким воно не було. Лише психоаналіз дозволяє увійти в справжній контакт, що передбачає пошук спілкування, яке психоаналітик прагне встановити з індивідом будь-якого віку, будь-яких економічних статків та умов родинного й емоційного життя.

Не існує Дитини з великої літери; є індивід, що переживає час свого дитинства, особистість у цьому світі, яка, власне, уже є тим, чим буде завжди. І ця істина підтверджується, коли я бачу дорослих, за якими спостерігала ще в їхньому трирічному віці; вони приходять мене навідати. Якось до мене завітала одна жінка: «Ви мене пам’ятаєте? Я приходила до вас у три роки, це була надзвичайна удача, що вдалося тоді вас зустріти!» – «Що ж ви запам’ятали?» – «Ну, я пам’ятаю, що малювала вам картину, а ви мені сказали: “Але ж ти про щось думаєш, коли засинаєш”. Це була правда, я відповіла: “Так, думаю”, – і поглянула на маму». Вона запам’ятала саме цей момент. І додала: «Тоді я собі сказала: “Я також маю право думати і про батька”. Це було неймовірне осяяння, що все перемінило в моєму житті». Я зберігала записи тієї консультації; дівчинка не згадувала під час наших зустрічей про свого батька (мати розлучилася з ним, коли дитина ще була немовлям).

Під час психоаналізу можна виявити спогади про те, що було й до трьох, і до двох років. А «спостерігач» про те, що не висловлене, не виражене, дізнатися не може; йому просто недоступне будь-яке невимовне. Але ж воно якраз є найважливішим під час зустрічі. Так само, як і поміж двох співрозмовників.

Маніпулятори-маніхейці

Ідеології, хоч і перебувають зараз у кризі й занепаді, залишили в ментальності та мисленні відчутний слід маніхейства, зокрема і в галузі медицини та гігієни життя: усе добре або все погано. Наприклад, про безболісні пологи дехто каже: «У жодному разі, про це не може бути й мови!», а інші: «Це єдиний спосіб, слід триматися тільки його!» – і зобов’язують батька брати участь у пологах, незважаючи навіть на його надмірну вразливість. Це маніхейське поводження. Ми потроху звільняємося від таких винятково правильних рецептів, як від ідеологій.

Те саме стосується так званого «нового» виховання, яке також засноване на маніхействі: педагогічні експерименти вибудовують на крайніх протилежностях. Щоразу беруть дві групи дітей і кажуть: позаяк нам невідомо, куди це заведе, одній групі ми дозволимо робити все, що завгодно, а з іншою поведемось як єзуїти – візьмемо в цупкі шори.

Психологи досліджують видиму поведінку, залишаючи поза увагою те, що людина має складну психічну структуру, водночас і несвідому, і емоційну, яку, однак, годі висловити; вона залишається для іншого насправді непізнаваною. Видима поведінка не може передати всього цього ні про суб’єкта, ні про почуття, які він має.

Боюся, що теперішній бум літератури, усіх цих енциклопедій, посібників, порад про виховання спонукає подружжя триматися певних норм і правил. Якщо не сказати більше: чудодійних рецептів. Це знову ж таки маніхейський підхід, бо запропоновані в них системи виховання побудовані на протиставленні; молодих батьків не вчать прилаштовуватися, інтерпретувати, прислухатися до своєї інтуїції: ваша дитина народжена вами, а ви є ви, тож будьте правдиві, скажіть їй, що ви відчуваєте, адже чого найбільше потребує ваша дитина, то це вашої щирості. Нинішня мова сама стає занадто поняттєва, відірвана від реальності. Можливо, це і є загибель цивілізації.

Фізики говорять про регрес космічної матерії; либонь, він супроводжується ще й регресом людської психіки – чи це вираження так званого спостереження, яке є не більше ніж уявною проекцією, а не реальністю?

Маніхейські тенденції подибуємо навіть у відомих есеїстів. Висновки Елізабет Бадентер33 про брак материнського піклування, який спостерігається в XVII ст., потребують нюансування. Ставлення до дітей не було аж таким суворим, як нині заведено думати.

Письмові свідчення підтверджують, що чимало громадян і громадянок піклувалися про своїх дітей незгірше, ніж сьогодні, зі схожими недоліками, притаманними нинішньому часу (надмірне обожнювання, проекція дорослого, уподібнення іграшці), ставлячи незмінне питання: чи має дитина душу? Якщо має, то чи потрібно її виховувати?

Ар’єс виявляється більш нюансованим, ніж Е. Бадентер, коли розрізняє «почуття дитинства» і «прихильність до дитини»; стверджувати, що материнське почуття з’являється лише в XIX ст., неточно з погляду історії. Звісно, трапляється чимало виявів цього почуття, які, вочевидь, можна назвати нетиповими, але й нині також легко відшукати в нашому суспільстві безліч прикладів, що заперечують цю моду, що перетворює дитину на центр усесвіту; можна показати й випадки, коли чимало людей поводяться зі своїми дітьми, як у Середньовіччі або в XVII ст. (наприклад, у Русі за звільнення жінок (M.L.F.) лунають голоси, що вимагають права відмовлятися від дитини після її народження і не засуджувати цього як щось протиприродне). Отже, треба нюансувати ці результати, адже наш розгляд показує, що ставлення до дітей практично те саме: немає фундаментальної зміни.

Утім, маємо одну значну відмінність: за Середньовіччя і в XVII ст. дитину завжди вигодовували груддю – це могла бути мати або інша жінка, – без цього дитя помирало. Грудне годування тривало доти, доки жінка мала молоко; у цьому питанні воно не підпорядковувалося зовнішній фігурі вченого, фахівця, який говорив би: «Це неправильно, ви винні в тому, що годуєте дитину (як зараз) понад чотири місяці». Сьогодні лікарняний персонал забороняє жінці годувати дитину на свій розсуд, а якщо вона чинить опір, то їй «дозволяють», але на декілька місяців, до шести чи семи.

Переставимо фігурантів місцями: у нашій перспективі важить дитина, а вже потім батьки.

Дотепер досліджували насамперед ставлення дорослих до дітей; власне, це робили для того, щоб краще вивчити суспільство певної епохи. Тим часом, якщо брати до уваги саме дитину, інтереси дитини, її шанси на структурування, помічаємо, що вже в XVII ст. материнський образ розвивався, щойно в дитини з’являлася годувальниця, у якої своєю чергою були стосунки з дорослим супутником життя та власними дітьми. Сьогодні, якщо порівняти з XVII ст., радше відбувається регрес – у тому сенсі, що більше немає годувальниць. А що є натомість? Механізація. Жінку, яка годує дитину, механізують тією мірою, що вона мусить у два з половиною місяці давати малюкові м’ясну підливу; безособове і нейтралізоване харчування запроваджують в ім’я Науки. Наука ж розглядає дитину як піддослідну тваринку, а не як чуттєве створіння; вона не намагається зрозуміти, які почуття виражає дитина. Їй видається немислимим, що дитина може думати щось своє про весь цей процес.

Тепер ми можемо, завдяки сучасним дослідженням, віддавати дитині привілейоване місце, у порівнянні з попередніми століттями. Це ще, правду кажучи, відносно. Можна поставити собі питання, дивлячись на минулі століття, чи не повернеться це проти справжніх інтересів дитини, чи не програє вона. Ми постійно чуємо: «Нарешті, ми, сучасні люди, починаємо віддавати дитині належне: поважати її права, розширювати їй простір…»; але тим часом переправляємо дитину з одного місця до іншого, як пакунок, оточуємо новими заборонами, що тиснуть на неї ще більше, ніж кордони території за часів сільської Франції. Піклуючись про дитину, хіба не слід запитувати, чи не розглядаємо ми її як об’єкт для дослідів промислового розведення дітей? Із того, що наука про дитину стає дедалі багатослівнішою (уже маємо тридцять шість методів вивчення немовляти, починаючи з перших днів життя), аж ніяк не випливає, що дитину більше поважають як особистість.

Утім, навіщо все це їй? Якщо навіть прикрасити стіни в місті зображеннями малюків із виразними статевими ознаками, навряд чи це буде кроком уперед у боротьбі за дитину.

Незле було б позбутися оцього самовдоволення: «Ніколи раніше не зробили стільки всього заради дітей, як за наших днів; якщо в попередні століття дитина була жертвою обскурантизму, то тепер перед нею відкривається прекрасна перспектива». Сучасна наука радше не освітлює, а затемнює ще більше. Це вимагає від нас більше нюансувати й порівнювати оцінки, коли розглядаємо становище дитини за попередніх століть. Адже віднаходимо ми там схожі суперечності.

XIX ст. і перша половина XX ст. успадкували ув’язнення дитини, пориваючи з Середньовіччям, яке, безперечно, було більш прихильне до виховання в дитині самостійності. Почуваючись у безпеці, дитина підтримувала соціальні зв’язки з усіма, з ким підтримувала зв’язки її годувальниця, яка не просто надавала послуги годування, а вводила дитину у світ комунікації – середовище сприяло розвитку особистості.

Нобелівська сперма

У Сполучених Штатах працює банк сперми американських лауреатів Нобелівської премії. Уявіть-но, після штучного запліднення яка-небудь місіс Блейк народжує дитину від славетного математика. Якою ж буде доля цієї дитини, за якою будуть слідкувати, спостерігати й тестувати, ніби вона має відповідати очікуванням експериментаторів?

Оточення очікує, навіть вимагає, щоб вона досягала певних успіхів у своїй віковій категорії. Однак вразливий інтелект саме тому може відмовитися показувати якісь досягнення. Якщо така нобелівська дитина не демонструє нічого виняткового, – а це не означає, ніби вона не стане дуже розумною в дорослому житті, – їй буде тяжко вирватися з-під уваги, бо від народження всі чекали від неї якихось надзвичайних здібностей. Їй загрожує негативний досвід поразки – точніше, те, що бачать інші, – те, що дорослі зносять не дуже добре. Треба зачекати. Лише за результатами ми побачимо, чи справді цей досвід має якийсь сенс. До того часу всі дискусії лише даремно стрясають повітря. Ми знаємо, що виховання відіграє значну роль у побудові стосунків із батьками, адже дитина уявляє себе такою дорослою, якою є її вихователі. Отже, у разі штучного запліднення цей малюк Блейк уявляє себе тим дорослим, яким є його батько, запропонований йому як зразок; та дитині насправді байдуже, чи математик її батько, бо він важливий для неї як носій динаміки життя або ж динаміки заперечення, яку він їй передає. Та й ніхто не може сказати, що сам факт буття математиком є ознакою розуму. Розум – це поєднання серця, великодушності, прагнення до автентичності, що передаються дитині, яка має народитися. Розум не є чільною ознакою дорослого, який бажає, щоб життя його дитини повторювало його власне, радше це буде проекція його смерті на дитину. Побачимо за десять-двадцять років, що ж станеться з цим нобелівським дитям. Хай там як – це створіння, що постало в лабораторії. Для нинішніх людей це звучить ще трохи дивно, але чи буде це так само завтра? Я навіть не уявляю. Це як Христос – своєрідна жертва. Якщо все скінчиться нічим, то цей малюк – лабораторна мишка. Але він міг і не народитися. Ніхто не змушував би його вижити. Він обирає свою долю, і це, можливо, стане в пригоді для всіх людей на світі. Хтозна. Вражають, як на мене, законні мати й батько, які погоджуються на цей дослід. Яка має бути між ними порожнеча, який брак справжніх взаємин, якщо вони замовляють дитину передусім заради її високого інтелекту, немовби без цього «математичного генія» вони перестали б і далі терпіти одне одного! Це дитя в генетичному плані є нащадком зовсім не тих людей, які його виховують. Чому ж вони це роблять? Із цікавості? Чи на благо людства? Невже мати – свята Діва, а батько – святий Йосип? Чи ці батьки жадають показати всім, що володіють чудернацьким вундеркіндом? Можна уявити собі жінку, яка годує з пляшечки таке немовля, а всі знайомі та друзі присутні на трапезі його величності принца: «О, це дитина від нобелівського лауреата… а твій чоловік що про неї говорить? І як воно – відчувати, що даєш пляшечку Айнштайну?» Люди забувають, що Айнштайн не був блискучим учнем. І все-таки хочуть таку дитину, що була б розумною від самого народження. Але ж розум може розвинутися набагато пізніше й проявити себе в несподіваних ситуаціях, а доти ховатися під виглядом недоумкуватості. Айнштайн відставав у школі, був мовчазним, замріяним; але батьки любили його таким, яким він був, не знаючи, який він розумний, не обурюючись, що він не міг скласти іспити. Він був «бідолашний малюк, якому нічого не світить». Либонь, саме це стимулювало його розум. Хтозна! Якби Айнштайн був іншим, якби його геній був визнаний з дитинства, можливо, він ніколи не став би Айнштайном. У будь-якому разі в цьому досліді відіграють роль певний етнос і особлива група. Але як ці батько й мати ставляться в глибині душі до своїх власних батьків і до цього створіння, що походить від інших предків, яких вони й не знають? Ніхто навіть не відає, чи були в родині донора інфантильні жінки, чоловіки-садисти. Адже дитині саме з такою спадковістю буде легше розвиватися, якщо в сім’ї вихователів немає спадкових невротиків. Але ж хто знає… І Нобелівська премія тут не зарадить.

30

Оù en est la psychologie de l’enfant? Denoёl, Meditations.

31

«Чудовий новий світ»– роман Олдоса Гакслі.

32

Див. праці Центру соціальної етнології та психосоціології під керівництвом Марі-Жозе Шомбара де Лова.

33

L’Amour en plus, Elisabeth Badinter, Flammanon.