Читать книгу Боротьба за дитину - Франсуаза Дольто - Страница 6

«Пустіте дітей, щоб до мене приходили», або Джерело провини

До XIII ст. діти з моменту хрещення причащалися краплею свяченого вина, яке священик прикладав їм до вуст. У XIII ст. публічне причастя для хлопчиків випадало на 14 років, для дівчаток – на 12. У XVI ст., після Тридентського собору, дітям до вівтаря можна було підходити вже в 11—12 років. Папа Пій X зменшив свідомий вік до 7 років і запровадив для дітей приватне причастя віч-на-віч зі священиком, якому передувала сповідь; вірячи, ніби улягає словам Христа «Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо їхнє Царство Небесне», Папа підніс цим «безневинним душам» своєрідний дар з отрутою.

Таке нове правило в католицькому обряді було хибним кроком, хоч і мало благородний і щиросердий намір. Воно пробудило в дітях дуже раннє почуття провини, а також еротизацію зізнань малого створіння комусь прихованому в сутінках сповідальні. Щоб отримати таїнство покути, дитя має пройнятися почуттям гріховності. Але воно не почувалося винним перед Богом; починаючи з малих літ дитя знало, що чинить недобре, якщо не годило дорослому. Воно раділо або страждало залежно від того, чи діставало цукерки й компліменти, чи, навпаки, прочухан і покарання від своїх вихователів. У нього не було жодної можливості відділити добро і зло від своєї втіхи та кривди.

Для західного християнства цей новий ритуал узаконив цінність почуття провини для віку (до едипального періоду), коли дитя ще плутає уяву та мислення, несвідоме бажання та дію, слова та вчинки й – гірше того – Бога та своїх батьків і вчителів.

До того як приватне причастя все зіпсувало, ранній вік дитини символічно завершувався тим, що дитя сповідалося у своїх гріхах під час урочистого причастя; після цього молода людина вже вважалася в містичному сенсі рівною зі своїми батьками перед Богом. До того ж це був момент соціальної інтеграції. За тих часів у Європі діти з дванадцяти років були кинуті у світ праці, покидали рідну домівку, пізнавали жорстоку реальність, стаючи в очах людського закону підлітками, відповідальними за свої вчинки. За родинним звичаєм, діти напередодні урочистого причастя просили вибачення у своїх батьків за образи вільні чи мимовільні, які вони вчинили в ранньому віці. Після такого сімейного та парафіяльного свята хлопчики разом із чоловіками, а дівчатка разом із жінками долучалися до суспільного життя. Вони могли розмовляти за столом, мали право голосу в сімейних дискусіях. У Франції в тих сім’ях, де дітей і далі виховували, як до реформи Пія X, дітлахи навіть у 1940 році мали право говорити під час трапези лише після першого причастя, яке урочисто відбувалося в 11—12 років (тобто в шостому класі ліцею). У цих християнських сім’ях і мови не могло бути про приватне причастя. Тільки на першому-другому році середньої школи, після трирічної релігійної освіти. А доти – ніякої сповіді; не годиться вплутувати Бога в дитячі огріхи проти світської моралі, «недозрілої та невибагливої». Тому від дітей і не вимагалося примиряти добро і зло перед Богом із примхами чи неврозами своїх батьків і вихователів.

На погляд етнолога, допуск до вівтаря для причастя схожий на ритуал переходу.

Саме так, у минулому, але після Пія X – ні.

Треба бачити різницю між таїнством, яке запровадив Христос, засновник релігії, і ритуалом таїнства. Цей ритуал сприяє розвиткові та вивільняє, якщо він виконується в доречний час. Але, якщо те чи те таїнство спричиняє почуття провини замість того, щоб пробуджувати довіру до себе та до інших, – воно передчасне. Змішувати таїнство покути з таїнством святого причастя вже саме по собі має не дуже вдалий ефект, а до цього ще додається плутанина між суттю таїнств і надуманими правилами ритуалів. Вочевидь, усе залежало від того, як батьки і матері (особливо матері) готували дитя до цієї самокритики, що має відбуватися перед лицем закону Божого, а не перед їхніми власними обличчями. Так мало дорослих вихователів подають дітям взірці, за якими самі живуть. Так мало людей довіряють життю, тобто, власне, своїм дітям та їхній інтуїції; і я тут маю на увазі лише тілесне життя. Багато дорослих сіють у дітях недовіру до себе та інших, страх наважитися зробити щось, страх захворіти (хоча людство навчилося запобігати інфекціям). Почуття провини захоплює все, аж до страху померти. Раніше суворе дотримання встановлених ритуалів здавалося важливим: скажімо, піст. Коли йшли до причастя, то треба було говіти. Чому й ні, якщо людину це звільняло… Однак це вносило й деяку двозначність: немовби духовна, містична їжа, пов’язана зі Словом Христовим, символічна страва нашої людської реальності, суперечить нормальній роботі наших органів травлення. Але хіба добре самопочуття нашого тіла, яке допомагає жити в часовій і просторовій реальності, не конче потрібне для обмінів і – чому б ні, знову ж таки, – для духовних звершень?

Чому йдуть до причастя, починаючи з семирічного віку? Чому не від 0 до 7, як у православних? Дитина бере участь у всьому, до всього примішуючи свої магічні тлумачення, що таке «брати» і «робити», магію оральності та анальності. Вона не знає своєї частки свободи дій, приємних чи неприємних, корисних чи шкідливих, як для себе, так і для інших. Ось коли вона це усвідомлює, тоді й формує розуміння добра і зла, яке, до речі, переважно не має нічого спільного з духовним гріхом. Почуття огріху – це світське, цілком земне почуття. Дитина відчуває, що повелася необачно, дала маху, її вчинки засмучують батьків, які накладають свою заборону. Вона вважає, що провинилася, коли через свою незграбність раниться, переслідуючи якусь потребу чи забаганку. У часи тілесних покарань, коли її лупцюють по чутливих і рухливих місцях, її карає не Бог, а сторож свого майна, до якого належало тіло дитини, яка покарана зокрема й за те, що могла пошкодити це майно. Але з того моменту, коли дитина свідомо відчуває свою провину, її навчають заповідей Божих, які не слід плутати з людськими наказами. Для православних дітей перед першим причастям заведене дворічне релігійне навчання, що готувало до урочистого особистого причастя. Сповідь відбувається на очах у всіх, серед хору; священик стоїть там само, але той, що кається, звертається до ікони Спасителя. Дитина нічого не говорить про своє приватне життя. Піп запитує: «Чи згрішив ти проти Першої заповіді?» – «Так, згрішив». – «А проти Другої заповіді?» – «Так, згрішив… Без числа нагрішив я». Але ніхто під час цього дійства не розповідає про свої вчинки в подробицях. Засвоївши за два роки основи віровчення, дитина після невеличкого родинного свята знову допускається до причастя – уже як «доросла, відповідальна за свої дії».

У маленького католика все зовсім інакше: з п’яти років він починає опановувати основи катехізису – Закону Божого. У його уяві Бог посідає місце батьків. Замість пробудження до духовного життя, сам ритуал зводять до психологічного сприйняття містики, а також до еротизації ставлення дитини до Бога і навпаки. Для дорослих це спосіб чинити тиск на дитину, погрожуючи вищою карою провидіння, «смертним гріхом», пеклом! Деяким дітям уже тяжко збагнути, що таке грішити ділами, а тим паче грішити бездіяльністю. А «грішити думками» для дитини взагалі немає сенсу. Семирічні діти не відають, що таке мислити, думати. Мислити – це добровільний акт. Утім, геть не всі вміють мислити (як говорив пан Тест7, «ніхто не розмірковує»). Цілеспрямована думка, думка, яка працює над чимось, як співак працює над своїм голосом, є актом усвідомленим, що не має нічого спільного з фантазмами. Тимчасом дитина плутається в думках і фантазмах. Як же тоді розібратися між «гріхом у думках» і «гріхом бездіяльності»? От що добре дитині запам’ятовується з усього цього, то це страх смертного гріха. Ця настанова католицької церкви без будь-якої потреби нав’язала цілим поколінням у нашому столітті міцне почуття провини, і то в ім’я Христа, до якого, як сказано, діткам не можна забороняти приходити! В ім’я того, хто прийшов заради заблудлих, грішників, розпусників, правопорушників або ж принаймні тих, кого такими вважають доглядачі за порядком.

І хай би що ми думали про почуття провини щодо тіла, про нові вимоги після настання статевої зрілості, про вітальний вибух у підлітковому віці, про мастурбацію, яку досі вважають чимось на кшталт поразки або паліативу в безпорадній ситуації, але навіщо все це проголошувати гріхом перед Господом Богом? Ми ж не називаємо грішником стрибуна, розлюченого через своє безсилля, коли він не може здолати планку, яку замірився будь-що-будь перескочити!

7

Пан Тест – герой повісті французького поета й есеїста Поля Валері «Вечір із паном Тестом», такий собі інтелектуал-спостерігач, «робот абсолюту», який володіє універсальним розумом. – Ред.