Читать книгу Єретики Дюни - Фрэнк Герберт - Страница 11

Наступного ранку після свого першого випробування в пустелі Шіана прокинулася у священницькому комплексі й побачила, що її ліжко обступили люди в білих шатах.

Священники і священниці!

– Вона прокинулася, – сказала священниця.

Шіану обхопив страх. Вона підсунула ковдру під саме підборіддя, вдивляючись у ці напружені обличчя. Знову збираються покинути її в пустелі? Вона спала глибоким сном утоми в найм’якішому ліжку, на найчистішій постелі за все своє восьмилітнє життя, але знала: усе, що роблять священники, може мати подвійне значення. Їм годі вірити!

– Ти добре спала? – Це та сама священниця, що заговорила першою. Це була сива жінка вже в літах, з білим каптуром із пурпуровою облямівкою на голові. Старечі очі водянисті, але жваві. Світло-сині. Кирпатий ніс над вузьким ротом і випнутим підборіддям.

– Порозмовляєш із нами? – наполягала жінка. – Я Канія, твоя нічна опікунка. Пам’ятаєш? Я допомогла тобі вкластися в ліжко.

Принаймні тон голосу був заспокійливим. Шіана сіла і краще придивилася до всіх цих людей. Вони боялися! Ніс пустельної дитини міг розпізнати характерні феромони. Для Шіани це було простим і безпосереднім спостереженням: цей запах означає страх.

– Ви хотіли завдати мені шкоди, – сказала вона. – Навіщо ви це робили?

Люди довкола неї обмінялися збентеженими поглядами.

Шіанин страх розвіявся. Вона відчула новий порядок речей, а вчорашнє випробування в пустелі означало подальші зміни. Згадала, якою послужливою була ця старша жінка… Канія? Минулої ночі ледь не плазувала перед нею. З часом Шіана засвоїла, що кожен, хто рішуче пішов назустріч смерті й вижив, розвиває нову емоційну рівновагу. Страхи минущі. Цей новий стан був цікавим.

Коли Канія відповідала, її голос дрижав:

– Воістину, Дитино Божа, ми не хотіли завдати тобі шкоди.

Шіана розгладила покривала на колінах.

– Мене звати Шіана. – Це була пустельна чемність. Канія вже назвала своє ім’я. – Хто ці інші?

– Їх відішлемо, якщо ти не хочеш… Шіано. – Канія вказала ліворуч, на жінку з квітучим обличчям, в одежі, схожій на її власну. – Крім, очевидно, Алгози. Вона твоя денна опікунка.

Алгоза присіла в кніксені.

Шіана пильно оглянула лице, одутле від вологи, тяжкі риси в ореолі пухнастого білявого волосся. Тоді зненацька перевела погляд на чоловіків у групі. Вони зосереджено дивилися на неї з-під примружених повік, дехто з виглядом тремтячої підозри. Сильно пахло страхом.

Священники!

– Відішліть їх геть. – Шіана змахнула рукою в бік священників. – Вони харам! – Це було грубе слово, найгірша лайка для опису найгіршого зла.

Священники вражено позадкували.

– Згиньте! – наказала Канія. Годі помилитися: на її обличчі читалося злорадство. Канію не зарахували до нікчемних. Та цих священників, вочевидь, затавровано як харам! Мусили зробити якусь огиду перед Богом, раз послано дитину-священницю покарати їх. Канія не сумнівалася у гріховності священників. Вони рідко ставилися до неї так, як вона того заслуговувала.

Наче побиті собаки, священники схилилися, позадкували й покинули кімнату Шіани. Серед тих, хто вийшов у коридор, був історик-промовець на ім’я Дромінд, смаглявий чоловік, вічно в роздумах, – він впивався в ідею, наче дзьоб птаха-стерв’ятника у шматок м’яса. Коли двері кімнати за ними зачинилися, Дромінд сповістив переляканим компаньйонам, що ім’я Шіана є сучасною формою древнього імені Сіона.

– Ви всі знаєте місце Сіони в історії, – промовив він. – Вона служила Шай-Хулудові в його переході від людської подоби до Розділеного Бога.

Стірос, поморщений старий священник з темними губами та ясними блискучими очима, здивовано глянув на Дромінда.

– Напрочуд цікаво, – сказав він. – Усна історія запевняє, що Сіона відіграла ключову роль у Його переході з одного в багатьох. Шіана. Ти думаєш…

– Не забуваймо про переклад святих Божих слів, зроблений Хаді Бенотто, – перебив його інший священник. – Шай-Хулуд у багатьох місцях згадує Сіону.

– І не завжди прихильно, – нагадав йому Стірос. – Згадайте її повне ім’я: Сіона ібн-Фуад аль-Сеєфа Атрідка.

– Атрідка, – прошепотів інший священник.

– Мусимо ретельно її вивчити, – промовив Дромінд.

Молодий аколіт-посланець поквапом підійшов через коридор до групи й роздивлявся присутніх, доки не помітив Стіроса.

– Стіросе, – сказав посланець, – мусите негайно звільнити цей коридор.

– Чого? – залунав ображений голос натовпу відкинутих священників.

– Її буде переселено до помешкання Преосвященника, – відповів посланець.

– З чийого наказу? – зажадав Стірос.

– Самого Преосвященника Туека, – сказав посланець. – Там слухали. – Він махнув рукою кудись туди, звідки прийшов.

Уся група в коридорі зрозуміла. Кімнати можна облаштувати так, щоб пересилати голоси з них в інші місця. Завжди були слухачі.

– І що там почули? – з натиском спитав Стірос. Його старечий голос дрижав.

– Вона спитала, чи її приміщення найкраще. Її переселяють, і вона не може бачити тут жодного з вас.

– А що нам робити? – спитав Стірос.

– Вивчайте її, – відповів Дромінд.

Коридор негайно звільнили, і всі розпочали вивчати Шіану. Схема, яка тут постала, з’являтиметься впродовж усього їхнього подальшого життя. Розпорядок, сформований довкола Шіани, спричинив зміни, відчутні в найдальших околицях впливу культу Розділеного Бога. Два слова викликали ці зміни: «Вивчайте її».

«Яка ж вона наївна», – подумали священники. Яка дивно наївна. Але вміла читати і виявила велике зацікавлення Святими Книгами, які знайшлися у помешканні Туека. Тепер це було її помешкання.

Усі від найвищого до найнижчого відбували період умилостивлення нового кумира. Туек перебрався до приміщення свого головного помічника, і процес переселення рушив згори донизу. Виробники одягу чекали Шіану і знімали з неї мірки. Для неї змоделювали найкращий дистикост. Вона дістала новий одяг у священничих кольорах – золоте й біле, з пурпуровою облямівкою.

Люди почали сторонитися історика-промовця Дроміда. Він набув звички хапати своїх колег за петлиці ґудзиків і викладати їм історію первісної Сіони, наче це могло розповісти щось важливе про ту, кого зараз називають цим древнім ім’ям.

– Сіона була жінкою святого Дункана Айдаго, – нагадував Дромінд кожному, хто хотів його слухати. – Їхні потомки повсюди.

– Справді? Вибач, що не дослухаю, я справді маю нагальне завдання.

На початках Туек був із Дроміндом терплячішим. Історія цікава, її уроки очевидні.

– Бог послав нам нову Сіону, – сказав Туек. – Тепер усе з’ясується.

Дромінд пішов собі геть і повернувся з черговими цікавинками з минулого.

– Звіти із Дар-ес-Балята набирають тепер нового значення, – викладав Дромінд своєму Преосвященнику. – Чи не слід нам проводити дальші тести й порівняльні студії цієї дитини?

Дромінд піймав Преосвященника відразу ж після сніданку. Рештки Туекової трапези ще лежали на накритому столі на балконі. Крізь відчинене вікно чути було рух у помешканні Шіани.

Туек застережним жестом приклав палець до губ і неголосно промовив:

– Свята Дитина з власної волі відходить до пустелі. – Він підійшов до карти, що висіла на стіні, і вказав місцевість на південний захід від Кіна. – Це, очевидно, місцина, яка її цікавить чи… маю сказати, кличе.

– Мені говорили, що вона часто користується словниками, – промовив Дромінд. – Це, напевне, не може бути…

– Вона випробовує нас, – сказав Туек. – Не дай себе ошукати.

– Але, Владико Туеку, вона ставить Канії та Алгозі геть дитячі питання.

– Ти сумніваєшся у моєму присуді, Дромінде?

Дромінд із запізненням усвідомив, що перетнув допустимі межі. Промовчав, але вираз обличчя свідчив, що він мав ще багато відомостей у запасі.

– Бог послав її викорінити якесь зло, що прокралося у ряди помазаників, – промовив Туек. – Йди! Молись і питай себе, чи це зло не поселилося в тобі.

Коли Дромінд пішов, Туек покликав довіреного помічника.

– Де Свята Дитина?

– Вирушила в пустелю, Владико, щоб поспілкуватися зі своїм Батьком.

– На південний захід?

– Так, Владико.

– Дромінда слід відвезти далеко на схід і залишити на піску. Поставте кілька гупал, аби мати певність, що він ніколи не повернеться.

– Дромінда, Владико?

– Дромінда.

Навіть після того, як Дромінд перемістився до Божих Уст, священники далі дотримувалися його першого наказу. Вони вивчали Шіану.

Шіана теж вивчала.

Поступово, так поступово, що не зуміла розпізнати точки переходу, вона збагнула свою велику владу над усіма, хто її оточував. Спершу це була гра, нескінченний день дитини, під час якого дорослі аж підстрибували, щоб задовольнити кожну дитячу забаганку. Та виявилося, що виконання жодної забаганки не спричиняло труднощів.

Вона забажала, щоб їй подали рідкісний плід?

Плід сервували на золотій тарілці.

Помітила дитину далеко внизу, на вулицях, які пульсували життям, і запрагнула, щоб ця дитина стала її товаришем в іграх?

Дитину привозили до храмового помешкання Шіани. Коли минали страх і потрясіння, дитина могла навіть приєднатися до якоїсь гри під пильним наглядом священників і священниць. Невинне вистрибування по влаштованому на даху саду, хихотіння та перешіптування – усе це ставало об’єктом інтенсивного аналізу. Шіана вважала шанобливий острах таких дітей тягарем. Рідко кликала дитину двічі, воліла вчитися нових речей від нових товаришів по іграх.

Священники не дійшли одностайної думки щодо таких зустрічей. Товаришів в іграх суворо допитували, доки Шіана не виявила цього й не розлютилася на охоронців.

Звістки про Шіану неминуче мали поширитися по Ракісу та поза планетою. Так і сталося. Звіти Сестринства накопичувалися. Роки за роками тяглися у своєрідно витонченому автократичному розпорядку, підсичуючи цікавість Шіани. Ця цікавість, здається, не мала меж. Ніхто з її безпосередніх опікунів не вважав цього освітою: Шіана навчала священників Ракіса, а вони навчали її. Хоча Бене Ґессерит одразу помітили цей аспект Шіаниного життя і пильно до нього придивлялися.

– Вона в добрих руках. Залишімо її там, доки вона не буде готовою для нас, – розпорядилася Тараза. – Нехай сили самооборони постійно будуть напоготові, і простежте, щоб я регулярно отримувала звіти.

Шіана жодним словом не виказала свого походження і того, що Шайтан зробив з її рідними та сусідами. Це була приватна справа між Шайтаном і нею. Вона вважала своє мовчання платою за те, що її пощадили.

Деякі речі втратили свої барви в Шіаниних очах. Вона рідше вирушала до пустелі. Цікавість зоставалася, але стало очевидним, що вона навряд чи знайде на відкритому піску пояснення того, як ставиться до неї Шайтан. І хоча вона знала, що на Ракісі є посольства інших потуг, усе ж таки шпигуни Бене Ґессерит між її опікунів упевнилися, що Шіана не виявляє особливого зацікавлення Сестринством. Заспокійливі відповіді, які мали ще послабити цей інтерес, були розроблені й за потреби надавалися Шіані.

Послання від Тарази її спостерігачам на Ракісі було прямим і конкретним: «Покоління приготувань стали роками вдосконалення. Ми виступимо лише належної миті. Більше немає сумніву, що це саме та дитина».