Читать книгу Єретики Дюни - Фрэнк Герберт - Страница 4

Жінка, що стояла в ранковому світлі планети Капітули по той бік столу від Превелебної Матері Настоятельки Альми Мавіс Тарази, була високою і гнучкою. Довга накидка-аба, що оповивала її блискучою чорнотою, спадаючи від пліч до підлоги, не могла повністю приховати грацію кожного руху її тіла.

Тараза схилилася вперед на своєму слідокріслі[3] й переглядала пакет даних, що стенографічними знаками Бене Ґессерит проєктувалися на поверхню стола, лише для її очей.

«Дарві Одраде» – так дисплей ідентифікував жінку навпроти, тоді з’явилася стисла біографія, деталі якої Тараза вже знала. Дисплей мав різні призначення: нагадував Матері Настоятельці потрібні їй відомості, дозволяв за потреби потягти час, вдаючи, наче вона переглядає записи, і служив останнім аргументом, якщо під час розмови постане щось негативне.

«Одраде народила Сестринству дев’ятнадцять дітей» – така інформація пропливла перед очима Тарази. Усі діти від різних батьків. У цьому не було нічого незвичайного, але навіть найпроникливіший погляд не міг би помітити, щоб така серйозна служба Сестринству спотворила тіло Одраде. Обличчя – з довгим носом, відповідними до нього запалими щоками – надавало їй природженої зверхності. Його риси наче збігали вниз, зосереджуючись на вузькому підборідді. Хоча вуста були повними й натякали на пристрасну вдачу, яку вона намагалася опанувати.

«На Атрідівські гени завжди можна покладатися», – подумала Тараза.

Віконна завіса за Одраде затріпотіла, жінка озирнулася. Вони перебували в Таразиній ранковій кімнаті, малому й елегантно вмебльованому приміщенні, декорованому різними відтінками зеленої барви. Лише сувора білість Таразиного слідокрісла відділяла її від тла. Вікна-еркери виходили на схід, на сад і травник, на покриті снігом гори планети Капітули, що височіли вдалині.

Не підводячи погляду, Тараза сказала:

– Мене втішило, що ви з Люціллою прийняли доручення. Це значно полегшить моє завдання.

– Я хотіла б зустрітися з цією Люціллою, – промовила Одраде, дивлячись униз, на маківку Тарази. Її голос виявився м’яким контральто.

– Немає потреби, – кашлянула Тараза. – Люцілла – одна з наших найкращих імпринтерок. Кожна з вас, звичайно, отримала ідентичне ліберальне кондиціонування, яке мало приготувати вас до цього завдання.

У недбалому тоні Тарази було щось майже образливе, і лише звичка, набута за довгий час їхнього зв’язку, змусила Одраде придушити негайно ж постале роздратування. Однією з причин цього роздратування було слово «ліберальне», усвідомила вона. Це слово підіймало Атрідів на бунт. Здавалося, що її нагромаджені жіночі пам’яті вдарялися об несвідомі припущення та неперевірені упередження, які стояли за цією концепцією.

«Тільки ліберали справді думають. Тільки ліберали є інтелектуалами. Тільки ліберали розуміють потреби своїх ближніх».

«Скільки порочності сховано у цьому слові! – подумала Одраде. – Скільки найтаємнішого “я”, що вимагає визнання своєї вищості».

Одраде нагадала собі, що Тараза, попри недбалий образливий тон, використала цей термін лише у його католицькому значенні: загальну освіту Люцілли ретельно допасовано до освіти Одраде.

Тараза відкинулася назад, улаштовуючись зручніше, та й далі вдивлялася у дисплей перед нею. Світло зі східних вікон падало їй просто на обличчя, відкидаючи тіні під носом і підборіддям. Тараза, маленька жінка, лише трохи старша за Одраде, зберегла значну частку краси, яка зробила її найнадійнішою розплідницею, надто коли йшлося про складних партнерів. Її обличчя було довгим і овальним, щоки м’яко заокругленими. Чорне волосся, зачесане назад і туго зв’язане, не приховувало високого чола з помітним трикутним виступом зверху посередині. Коли Тараза говорила, її рот відкривався мінімально: чудовий контроль мімічних рухів. Та зазвичай усю увагу спостерігача привертали до себе її очі: нездоланно чарівні, сині на синьому. Загалом це обличчя скидалося на лагідну маску, яка майже не пропускала назовні справжні емоції.

Одраде розпізнала теперішню позу Матері Настоятельки. Невдовзі Тараза щось пробурмоче сама собі. І справді, як за наказом, Тараза щось пробурмотіла.

Мати Настоятелька роздумувала, дуже уважно слідкуючи за біографією, що пробігала дисплеєм. Її зацікавило багато речей.

Ця думка заспокоїла Одраде. Тараза не вірила в існування чогось такого, як благотворна сила, що охороняє людство. Міссіонарія Протектіва та інтереси Сестринства – це все, що важило у світі Тарази. Добром могло бути лише те, що служило цим інтересам, навіть якщо це махінації давно покійного Тирана. Усе інше було злом. Не можна було вірити пришельцям-чужакам із Розсіяння, надто ж тим потомкам-поворотцям, які назвалися Всечесними Матронами. Лише люди Тарази, навіть ті Превелебні Матері, що опонували їй у Раді, були остаточним ресурсом Бене Ґессерит, єдиним, на що можна покластися.

Так і не підвівши очей, Тараза сказала:

– Знаєш, якщо порівняти тисячоліття до Тирана з тими, що настали після його смерті, то зменшення кількості великих конфліктів є феноменальним. Після Тирана їхня кількість знизилася до менш ніж двох відсотків від того, що було раніше.

– Як нам відомо, – зауважила Одраде.

Погляд Тарази помандрував угору, тоді вниз.

– Що?

– Ми не маємо змоги виявити, скільки воєн ведеться за нашим обширом. Ти маєш статистику стосовно людей Розсіяння?

– Звичайно, ні!

– Кажеш, що Лето нас приручив, – промовила Одраде.

– Якщо ти хочеш так це сформулювати. – Тараза відмітила маркером якусь фразу на своєму дисплеї.

– Чи це почасти не було заслугою нашого любого башара Майлса Теґа? – спитала Одраде. – Або ж його талановитих попередників?

– Цих людей вибирали ми, – сказала Тараза.

– Не бачу сенсу в цій дискусії про війни, – промовила Одраде. – Як це пов’язано з нашою теперішньою проблемою?

– Дехто вважає, що ми можемо повернутися до стану перед Тираном, а станеться це дуже швидко й дуже недобре.

– О? – Одраде стисла губи.

– Кілька груп з-поміж наших Загублених-поворотців продають зброю кожному, хто хоче чи може її купити.

– Деталі? – спитала Одраде.

– Хитромудра зброя заполоняє Гамму, і немає сумніву, що тлейлаксу нагромаджують деяку найгіршу зброю. – Тараза відкинулася на кріслі й потерла скроні. Говорила тихим, замисленим голосом: – Ми вважаємо, що ухвалюємо великі рішення, керуючись найвищими принципами.

Одраде вже й таке бачила раніше.

– Превелебна Мати сумнівається у слушності Бене Ґессерит? – сказала вона.

– Сумніваюся? О, ні. Але я відчуваю розгубленість. Ми все життя працюємо для цих високих чистих ідей, і що ж з’ясовуємо в кінці? Дізнаємося, що багато речей, яким ми присвятили життя, походять із дріб’язкових рішень. Вони виникли з прагнень особистого комфорту чи користі й не мають нічого спільного з нашими високими ідеалами. Що насправді поставлено під загрозу, то це певні світські робочі порозуміння стосовно задоволення потреб тих, хто міг ухвалювати ці рішення.

– Я чула, як ти називала це політичною необхідністю, – промовила Одраде.

Тараза говорила, повністю контролюючи свої слова, знову перевівши увагу на дисплей перед нею.

– Якщо ми перетворимо наші судження на жорсткі правила, це стане шляхом до згасання Бене Ґессерит.

– Ти не знайдеш дріб’язкових рішень у моїй біографії, – сказала Одраде.

– Я шукаю вад, джерел слабкостей.

– Їх теж не знайдеш.

Тараза приховала усмішку. Розпізнала це егоцентричне зауваження: спосіб Одраде вколоти Матір Настоятельку. Одраде дуже добре вдавала нетерплячість, хоча насправді змушувала себе застигати в понадчасовому струмені терплячості.

Коли Тараза не піймалася на цю принаду, Одраде повернулася до стану спокійного чекання – легке дихання, врівноважена свідомість. Терплячість прийшла сама собою, без мисленнєвих зусиль. Сестринство давно навчило її, як ділити минуле й майбутнє на два одночасні паралельні потоки. Стежачи за найближчим оточенням, вона могла збирати фрагменти та уламки свого минулого й переживати їх так, наче вони рухалися по екрану, накладеному на сучасне.

«Робота пам’яті», – подумала Одраде. Необхідні речі слід вийняти й розкласти. Усунути бар’єри. Коли все інше зблідло, ще зосталося її заплутане дитинство.

Колись Одраде жила, як більшість дітей: вдома, з чоловіком і жінкою, які, хоч і не були її батьками, ставилися до неї по-батьківськи, in loco parentis[4]. Усі інші діти, яких вона знала, мали подібну ситуацію. У них були тата і мами. Інколи тільки тато працював поза домом. Інколи тільки мама ходила на роботу. У випадку Одраде жінка зоставалася вдома, жодна чужа няня не пильнувала дитину в робочий час. Значно пізніше Одраде довідалася, що її біологічна мати переслала значну грошову суму для такого догляду за дитинкою, щоб приховати її на видному місці.

– Сховала тебе в нас, бо любила, – пояснювала жінка, коли Одраде стала достатньо дорослою, щоб це зрозуміти. – Тому ти ніколи не повинна виказати, що ми не твої справжні батьки.

Як пізніше довідалася Одраде, любов не мала з цим нічого спільного. Превелебні Матері не керувалися такими земними мотивами. А рідна мати Одраде була Сестрою Бене Ґессерит.

Усе це розповіли Одраде згідно із первісним планом. Її ім’я: Одраде. Прийомні батьки, коли сердилися, і чужі люди називали її Дарві. Юні подруги, природно, скоротили ім’я до Дар.

Але не все пішло за початковим планом. Одраде згадала вузьке ліжко в кімнаті з барвистими малюнками тварин і фантастичними пейзажами на пастельно-блакитних стінах. Білі завіси повівали у вікні під лагідним вітерцем весни і літа. Одраде згадала стрибання на вузькому ліжку – чудову й веселу гру: вгору, вниз, вгору, вниз. Багато сміху. Руки піймали її у стрибку й міцно притулили. Це були чоловічі руки: кругле обличчя з маленькими вусиками, що лоскотали її до хихотіння. Коли вона стрибала, ліжко вдарялося об стіну, і на стіні з’явилися вибоїни від цього гоцання.

Зараз Одраде програвала цей спогад, не маючи охоти вкидати його у криницю раціональності. Сліди на стіні. Сліди сміху та радості. Такі незначні, а так багато означають.

Дивно, що останнім часом вона дедалі частіше думала про тата. Не всі спогади були веселими. Інколи він бував сумним і сердитим, попереджав маму, щоб вона «не надто втягувалася». На його обличчі часто з’являлося роздратування. Коли був у поганому настрої, в голосі чулося гарчання. Тоді мама поводилася тихо, її погляд ставав стурбованим. Одраде відчувала стурбованість і страх мами та гнівалася на чоловіка. Але жінка краще знала, як впоратися з ним. Цілувала його в карк, гладила по щоці, щось шепотіла у вухо.

Ці древні «природні» емоції змусили аналітика-проктора Бене Ґессерит багато напрацюватися з Одраде, аби їх позбутися. Та навіть тепер зосталися рештки, які можна було вийняти і вкинути. Навіть тепер Одраде знала, що не все це зникло.

Дивлячись, як пильно Тараза вивчає біографічний запис, Одраде замислилася, чи це та вада, яку шукає Мати Настоятелька.

«Вони вже певно знають, що я можу впоратися з емоціями тих ранніх часів».

Це все було так давно. Хоча вона мусила зізнатися, що спогади про тих людей, чоловіка і жінку, залишаються в ній. Ці образи в пам’яті так сильно зв’язані з нею, що ніколи не могли повністю стертися. Особливо мама.

Превелебна Мати, що народила Одраде, у крайній скруті помістила її в цій схованці на Гамму з причин, які тепер Одраде розуміла аж надто добре. Одраде не тримала образи. Це було необхідним, щоб вони обидві вижили. Проблеми постали з факту, що прийомна мати дала Одраде те, що дає своїм дітям більшість матерів, те, чому так не довіряє Сестринство, – любов.

Коли прийшли Превелебні Матері, прийомна мати не протестувала проти того, щоб у неї забрали її дитину. Дві Превелебні Матері прибули з цілим гуртом опікунів-прокторів чоловічої та жіночої статей. Пізніше Одраде витратила багато часу, щоб зрозуміти значення цього руйнівного моменту. У глибині серця жінка знала, що настане день розлуки. Це було питанням часу. Попри це, коли дні ставали літами, майже шістьма стандартними роками, жінка посміла сподіватися.

Тоді прийшли Превелебні Матері зі своїми дужими слугами. Вони просто чекали безпечного часу, доки не впевнилися, що жоден мисливець не знає про потомка Атрідів, запланованого Бене Ґессерит.

Одраде побачила, як прийомній матері вручили велику грошову суму. Жінка кинула гроші на підлогу. Та не заперечила жодним словом. Дорослі на цій сцені знали, на чийому боці сила.

Викликаючи з пам’яті ці спресовані емоції, Одраде досі бачила, як жінка сідає на крісло з рівною спинкою, що стояло біля вікна на вулицю, як обхоплює себе руками й погойдується назад-уперед, назад-уперед. Без жодного звуку.

Превелебні Матері скористалися Голосом і своїми спритними штучками, димом дурманного зілля та власною владною присутністю, щоб заманити Одраде до повозу, який їх чекав.

– Це ненадовго. Нас прислала твоя справжня мати.

Одраде відчувала обман, але цікавість перемогла. Моя справжня мати!

Жінку, що була єдиною відомою їй матір’ю, Одраде востаннє побачила як постать біля вікна, яка, обхопивши себе руками, погойдувалася назад-уперед зі смутком на обличчі. Пізніше, коли Одраде заговорила про повернення до жінки, це пам’ятевидіння внесли до базового уроку Бене Ґессерит.

«Любов призводить до страждання. Любов – дуже древня сила, яка свого часу служила своїй меті, але тепер вона вже не є необхідною для виживання виду. Пам’ятай про помилку цієї жінки, про її біль».

У підліткові роки Одраде дещо змінила свою мрію. Вона справді повернеться, ставши повною Превелебною Матір’ю. Повернеться і знайде ту люблячу жінку, знайде, хоча не знає її імені, крім «мама» та «Сібія». Одраде згадала сміх дорослих, коли вони називали жінку Сібією.

Мама Сібія.

Та Сестри викрили цю мрію і розшукали її джерело. Це теж було внесено до уроку.

«Мріяння – це перше пробудження того, що ми називаємо багатопотоковістю. Це основоположне знаряддя раціонального мислення. Завдяки йому можеш очищати свідомість, щоб краще думати».

Багатопотоковість.

Одраде зосередилася на Таразі за ранковим столом. Дитячу травму слід обережно помістити в реконструйований пам’ятепростір. Усе це було давно, на Гамму, планеті, яку мешканці Дана відбудували після Голодних Часів та Розсіяння. Мешканці Дана, за тих днів – Каладана. Одраде міцно трималася раціонального мислення, користаючись підтримкою Інших Пам’ятей, що з’явилися в її свідомості під час Агонії прянощів, коли вона дійсно стала повною Превелебною Матір’ю.

Багатопотоковість… фільтр свідомості… Інші Пам’яті.

Які могутні знаряддя вручило їй Сестринство. Які небезпечні знаряддя. Усі ці інші життя лежали відразу ж за завісою свідомості. Знаряддя виживання, а не спосіб заспокоїти пусту цікавість.

Заговорила Тараза, витлумачуючи матеріали, що пробігали їй перед очима.

– Ти надміру заглиблюєшся у свої Інші Пам’яті. Це висмоктує енергію, яку краще зберігати. – Сині на синьому очі Матері Настоятельки кинули на Одраде проникливий погляд. – Інколи ти доходиш до краю тілесної витривалості. Це може спричинити твою передчасну смерть.

– Я обережна з прянощами, Мати.

– І добре, що так! Тіло може прийняти лише обмежену кількість меланжу, обмежену кількість блукань у минулому.

– Ти знайшла мою ваду? – спитала Одраде.

– Гамму! – Одне слово, варте цілої промови.

Одраде знала. Неуникна травма років, згаяних на Гамму. Розпорошення, яке слід було викорінити і зробити раціонально прийнятним.

– Але мене послано на Ракіс, – промовила Одраде.

– І не забувай афоризми поміркованості. Пам’ятай, хто ти!

Тараза знову схилилася над своїм дисплеєм.

«Я Одраде», – подумала Одраде.

У школах Бене Ґессерит перші імена мали тенденцію зникати, учениць записували й викликали за прізвищами. Друзі та знайомі звикли використовувати саме ці прізвища зі списків. Рано довідувалися, що доступ до таємниць чи інтимних імен – це древній спосіб піймати когось у пастку почуттів.

Таразі, на три класи старшій за Одраде, доручили «товаришувати з молодшою дівчинкою» – навмисний зв’язок, створений пильними вчителями.

«Товаришування» певним чином означало панування над молодшою, але містило також основоположні принципи, які можна було краще засвоїти від ближчої віком подруги. Тараза, маючи доступ до особистих записів підопічної, почала називати молодшу дівчинку «Дар». Одраде у відповідь стала звати Таразу «Тар». Ці два імені начебто склеїлися докупи – Дар і Тар. Навіть після того, як Превелебні Матері підслухали це й винесли дівчаткам догани, вони інколи порушували заборону, хоча б для розваги.

– Дар і Тар, – сказала Одраде, дивлячись на Таразу.

Куточки губ Тарази здригнулися в усмішці.

– Що такого знайшлося в моїх записах, чого б ти не бачила вже кілька разів? – спитала Одраде.

Тараза відкинулася назад і почекала, щоб слідокрісло пристосувалося до нової позиції. Опустила складені долоні на поверхню стола, глянула на молодшу жінку.

«Насправді не надто молодшу», – подумала Тараза.

А все ж від шкільних часів Тараза в думках вважала Одраде молодшою, і це утворювало між ними прогалину, яка не зникала навіть із плином часу.

– На початку будь обережною, Дар, – сказала Тараза.

– Цей проєкт давно вже минув початкову стадію, – промовила Одраде.

– Але твоя участь у ньому саме починається. А ми вступаємо в такий початок, на який ніколи досі не зважувалися.

– І тепер я знатиму повний обсяг проєкту гхоли?

– Ні.

І це все. Усі аргументи високорівневого диспуту, всі «необхідно знати» можна відкинути єдиним словом. Але Одраде зрозуміла. Існував організаційний порядок, усталений первісною Капітулою Бене Ґессерит, який із невеликими змінами зберігався впродовж тисячоліть. Підрозділи Бене Ґессерит було розсічено жорсткими вертикальними й горизонтальними бар’єрами, поділено на ізольовані групи, лише на вершині об’єднані спільним командуванням. Обов’язки (тобто «приписані ролі») виконувалися всередині відсепарованої клітини. Активні учасниці однієї клітини не знали своїх відповідниць із паралельної.

«Але я знаю, що Превелебна Мати Люцілла входить до паралельної клітини, – подумала Одраде. – Це логічна відповідь».

Вона розпізнала необхідність. Це був древній взірець, скопійований з конспіративних революційних організацій. Бене Ґессерит завжди вважали себе перманентними революціонерками. Революцію лише тимчасово пригальмували за Тирана Лето ІІ.

«Пригальмували, але не зупинили й не змінили напрямку», – нагадала собі Одраде.

– Скажи мені, – промовила Тараза, – чи відчуваєш ти якусь пряму небезпеку для Сестринства в тому, що маєш зробити?

Це було одне з особливих запитань Тарази. Одраде навчилася відповідати на них, керуючись безсловесним інстинктом, який пізніше можна було втілити у словесній формі.

– Якщо не діятимемо, буде гірше, – швидко сказала вона.

– Ми вирішили, що це буде небезпечно, – мовила Тараза. Говорила сухим, відчуженим голосом. Тараза не любила викликати назовні цей талант Одраде. Молодша жінка мала пророчий інстинкт викривати загрози Сестринству. Він, звичайно, походив із дикого впливу на її генетичну лінію – Атріди з їхніми небезпечними талантами. У розплідних папках Одраде була спеціальна помітка: «Ретельне випробування всього потомства». Двох із цього потомства потай умертвили.

«Мені не слід було пробуджувати талант Одраде, навіть на мить», – подумала Тараза. Та інколи спокуса була надто сильною.

Тараза вимкнула проєктор, відправила його в заглиблення і далі говорила, дивлячись на порожню поверхню стола:

– Навіть якщо знайдеш ідеального плідника, не смієш схрещуватися без нашого дозволу, перебуваючи далеко від нас.

– Помилка моєї рідної матері, – зауважила Одраде.

– Помилка твоєї рідної матері полягала в тому, що її розпізнали під час схрещення!

Одраде вже чула це раніше. Щось у лінії Атрідів вимагало найпильнішого моніторингу з боку Розпорядниць схрещення. Очевидно, дикий талант. Вона знала про дикий талант, генетичну силу, яка створила Квізац Хадераха й Тирана. Проте чого саме шукали ці Розпорядниці схрещення? Чи був їхній підхід переважно негативним? Більше жодного небезпечного народження! Одраде не бачила жодної своєї дитини після народження, що не було дивиною для Сестринства. І ніколи не бачила жодного запису в своїй генетичній папці. І тут Сестринство діяло, ретельно розділяючи владу.

«І ці більш ранні обмеження моїх Інших Пам’ятей!»

Знайшла незаповнені місця у своїй пам’яті, відкрила їх. Імовірно, лише Тараза та, можливо, дві інші радниці (найімовірніше, Беллонда та ще одна старша Превелебна Мати) мали вищий рівень доступу до такої розплідної інформації.

Чи Тараза й ці інші справді поклялися радше вмерти, ніж передати привілейовану інформацію сторонній особі? Врешті-решт, існував детально розписаний ритуал спадкоємства на випадок, якби Превелебна Мати померла далеко від сестер, не маючи змоги передати внутрішні життя. До цього ритуалу часто вдавалися за правління Тирана. Жахливий період! Знати, що революційні клітини Сестринства цілковито прозорі для нього! Монстр! Вона знала, що Сестри ніколи не ошукували себе ілюзією, наче Лето ІІ утримувався від знищення Бене Ґессерит через якусь глибоко вкорінену вірність своїй бабусі, леді Джессіці.

«Ти там, Джессіко?»

Одраде відчула рух у глибині. Провал однієї Превелебної Матері: дозволила собі закохатися! Така дрібниця, та які великі наслідки. Тридцять п’ять сотень літ тиранії!

Золотий Шлях. Нескінченний? А як же втрачені мегатрильйони зниклих у Розсіянні? Яку загрозу становили ті Загублені, що тепер повертаються?

Немов читаючи думки Одраде, що вона, здається, інколи робила, Тараза промовила:

– Ці Розпорошені зовні… тільки й чекають змоги напасти.

Одраде чула аргументи: з одного боку небезпека, з другого – щось магнетично привабливе. Стільки чудових невідомих. Чого тільки не змогло б зробити з цими невикористаними людськими ресурсами Сестринство, таланти якого впродовж тисячоліть шліфувалися меланжем? Подумай про незліченні нові генотипи! Подумай про потенційні таланти, що вільно ширяють у світах, де можуть загубитися назавжди!

– Це незнання породжує найбільший жах, – сказала Одраде.

– І найбільші амбіції, – додала Тараза.

– То я лечу на Ракіс?

– У належний час. Я вважаю, що ти впораєшся із завданням.

– Інакше ти мені б його не доручила.

Це був їхній давній обмін словесними уколами, ще зі шкільних часів. Проте Тараза усвідомила, що втяглася у нього всупереч волі. Надто багато спогадів пов’язувало їх обох: Дар і Тар. Слід за цим стежити!

– Пам’ятай, кому належить твоя вірність, – промовила Тараза.