Читать книгу Звитяга, слава і любов - Ганна Рось - Страница 3

Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.

– Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, – умовляла Гликерія дочку.

– Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, – попросила Марічка.

– Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, – перехрестилась на ікони Гликерія. – Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.

– Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, – зітхнула дочка.

– Ти усіх лікуєш, і наших, і полонених, добра твоя душа.

– Вони ж хворі, немічні, собаку й ту жаль, а то людина, – міркувала Марічка.

– Якби вони так само вважали, то і не було би цієї війни, – зітхнула Гликерія.

Марічка взяла корзину і вийшла на подвір'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з білосніжними, схожими на розкидані пластівці хмарками. Марічка пішла за хутір, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тік струмок, тому в низині приживалися вологолюбні рослини, а ті, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дівчина часто ходила сюди збирати лікувальні трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревій, овечий язичок, нарву, стане в нагоді від кровотеч й для загоєння ран», – Марічка зірвала оберемок зелених ніжних листочків і поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лікувати», – сказала дівчина, акуратно обриваючи листочки з гілки.

Ступаючи по стежинці, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.

– А ти що на стежці сіла, вчишся літати? – вона присіла коло голубки і піднесла до неї свою руку.

Голубка налякалася, змахнула крилами і злетіла, відлетівши метри на два.

– Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерігає з гілки, переживає. Лети голубка сизокрила.

Голубка сиділа в траві й поглядала на дівчину.

– Сонечко сідає, ти лети в гніздечко, сиза голубиця, лагідне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, він тебе кохає, голуб сизокрилий, – заспівала Марічка.

Голубка змахнула крилами і злетіла на гілку квітучої калини. Дівчина засміялась і продовжила:

– Я не забарилась, діток годувала, щоб вони заснули, їм пісні співала. А як сонце встане, їх навчи літати, а іще гніздечко собі будувати. І як сонце сіло, – продовжувала Марічка, – вийшов місяць сивий, обіймав голубку голуб сизокрилий. Відпочинь в гніздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.

Марічка зупинилася, помітивши неподалік від струмка пагони польового хвоща.

– Хвощик, незамінний помічник при лікуванні гнійних ран, лізь в корзину.

Дівчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марічка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лікувала поранених бійців.

– Доброго здоров’я, баба Одарка, – привітала дівчина.

– Здорова була, Марічка, теж трави збираєш? – запитала бабуся.

– Вирішила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуниці нарвали?

– Так, медунка помічниця, що загоює рани, йди, тут її ціла галявина, і подорожник там.

– Дякую, баба Одарка, піду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.

– А я не дійшла до ялинника, та і банку я не взяла, – відповіла бабуся.

– Так я наберу, поділюся з вами, – запропонувала дівчина.

– Спасибі, я не відмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, – попрощалася бабуся.

– Привіт Оксані, – крикнула Марічка.

– Передам, передам, – відгукнулася бабуся.

Оксана Гримчук була дочкою її старшого сина, який загинув в тридцятому році, коли дівчинка ще не народилася.