Читать книгу Звитяга, слава і любов - Ганна Рось - Страница 6

Третій день їхали підводи на Корсунь. Вечоріло. Вирішили зупинитися на нічліг.

– Он місце гарне, – сказала Василина, козацька вдова.

Василина була міцної статури, сама грузила поранених козаків на підводи, збираючи їх після кривавих боїв. Чоловік її, козак Назар Писарчук загинув, коли їй було неповних двадцять п’ять. Дітей завести не встигли. Вже вісімнадцять років вдовувала вона. Сваталися до неї козаки, та не могла вона свого Назара забути.

– Зараз, баби, куліш зваримо, – сказала баба Одарка.

Бабусі було вже шістдесят три. Багато горя вона вхопила за своє життя, поховала спочатку чоловіка, а потім старшого сина. Ось і молодший поїхав з козаками під Корсунь. Дома Одарка оставила на господарстві двох невісток і чотирьох діточок. Нічого не могло утримати бабусю на місці, коли її єдиний син десь-то в поході.

А Явдоха була дівка молода, висока, шумна і весела. Кістки вправляла, лікувала розтягнення зв'язок. Ніяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шість стукнуло. Любила вона одного гармоніста, але він одружений був, а інші їй не сподобались.

Супроводжували обоз двоє козаків. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всі його наміри зводила на жарти.

Жінки сіли біля вогнища. Василина, нарізаючи хліб, запитала:

– А що, Гликерія, твоєї Марічки не видно?

– Спить на підводі, степне повітря зморило, – відповіла Гликерія.

– Може, розбудиш, нехай поїсть?

– Хай спить, вранці поїсть.

– Хлопці, ідіть куліш їсти, – позвала баба Одарка.

– Ой, пахне як, – сказав Іван, сідаючи, – спасибі, жіночки, за частування.

– Спасибі, дядько Іван, будете говорити, коли поїсте, – сказала Явдоха. – Микола, а ти чого, сідай, не соромся, не вкушу, – засміялася вона.

– Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлібу, ось сало, їж, Микола, – пригощала Гликерія.

– І я кажу, все шуткуєш, Явдоха, так і в дівках засидишся, – сказав Іван.

– А ви мене, що, сватаєте, дядько Іван?

– І сватаю, дивися, який козак! А як лозу на скоку рубає!

– Знаю, знаю я. Ось повернемося з Корсуня, весілля справимо, – пообіцяла Явдоха і пирснула.

– Знову смієшся, – не повірив Микола, – комедію ламаєш?

– Ні, я серйозно, засилай сватів, – посміхалася Явдоха.

– Дивись, дівка, обіцялася, договір дорожче грошей, як повернемося – прийду сватати за Миколу, – зрадів дядько Іван.

Микола сидів, як іменинник. Чи жарт – Явдоха на людях обіцяла вийти за нього. Роки три він вже ходив за нею і тепер він не вірив своїм вухам.

А Марічка, міцно дрімаючи на підводі, бачила сон. Дорогу, уздовж неї дерева, прикрашені різнокольоровими стрічками, які розвивалися по вітру. Вона – панночка на коні, на голові у неї багата сорока – головний убір, прикрашений шиттям і дорогоцінним камінням, нитками бісеру на чолі. На скронях довгі перлинні нитки, а зверху над сорокою – біла тонкого шовку хустка. Вона в платті з довгими рукавами і манжетами. Поруч з нею на коні ставний панич. Скаче, посміхається їй.

Несподівано піднявся сильний вітер, головний убір зірвався з голови, розметалося волосся. Кінь понісся. Гілки б’ють по обличчю, по білій шкірі. Марічка прокинулася від сну. Відкрила очі, спочатку не зрозуміла, де вона. Над головою – синє небо з розсипами зірок. Полином пахне. Цвіркуни співають свої трелі. Неподалік біля вогнища баби снідають з козаками.

Марічка потягнула кожух, укутавши ноги, і задрімала. Перед очима стояв ставний панич на коні.