Читать книгу Звитяга, слава і любов - Ганна Рось - Страница 8

Вечоріло, Марічка прийшла з підводою поранених до місця, де жінки домовилися зібратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усі вже були в зборі, Микола вивів коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав біля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похідний куліш.

– Скільки у тебе поранених, Марійка? – запитала бабуся.

– Восьмеро, один сильно важкий, – відповіла Марічка.

– Зараз рани почистимо, відпочинемо, коні попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усіх розібрали, я бачила тут жінки з підводами ходили з Яблунівки, Кам'янки, Березняків, – сказала Гликерія.

– А Пашка знайшовся? – запитала Марічка у матері.

– Він сам мене знайшов, – відповіла Гликерія, – цілий, неушкоджений, слава Богу. Пішли, подивимось твоїх поранених.

Гликерія, Явдоха і Марічка пішли до підводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марічка знайшла першим, відкрив очі.

– От дівка, одних поляків понаходила, – засміялася Явдоха. – Двоє козаків, шестеро поляків.

– Зараз усіх лікувати будемо, потерпіть милі, – сказала Гликерія, – хто може встати, йдіть до вогнища зараз і нагодуємо вас, а що ж ти, соколе, блідий такий, ледь живий.

– Він, мамо, багато крові втратив, рана на спині глибока, я кров зупинила, – Марічка підклала сіна під голову драгуна.

– Красунчик, але не видужає, марний клопіт, треба його залишити, не доїде, – зауважила Явдоха.

– Не каркай, будемо виходжувати, – обірвала її Гликерія, – не таких на ноги підіймали.

– Ну, ну, лікуйте, – Явдоха обняла пораненого в ногу козака і допомогла йому дійти до вогнища.

– Микола тільки на випас коней повів, а вона вже козака обнімає, непостійна ти, Явдоха, дівка, – пожартував дядько Іван.

– А що мені, я молода, а хлопців – чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовніра. Он Марічка собі драгуна пригледіла, лежить на підводі весь білий, ледь живий.

– Зараз він не ворог, Явдоха, він зараз повержений ворог, значить, будемо його лікувати за законами військового часу, як військовополоненого, – заключив дядько Іван. – Сідай, хлопець, сідай зручно на кожух, зараз тобі жінки рани намажуть. Лікувати. Розумієш?

– Джьенкуе[9], – відповів на запрошення жовнір, сідаючи, – ай! – закричав він від несподіванки.

До нього підійшла Василина:

– А ну, покажи рану, – вона розірвала штанину, – так, осколок в нозі, операцію тобі будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовніра. – Твоє ім’я?

– Мам на ім’є Радзимиш, – відповів жовнір.

– Скільки ж тобі років? Лят скільки? – запитав дядько Іван.

– Мам дваджьешьчя лят[10], – поляк показав двічі обидві долоні.

– Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моєму Олесю буде тридцять, а серце матері болить.

– Що ж з тобою робити? – запитала Василина хлопця. – Зараз самий раз операцію робити, сонце сідає, муха спати відлітає.

– Ось тобі й маєш, ось і поїли кулешу, – жалкував дядько Іван.

– На ранок залишати – втрата часу, – продовжувала Василина, – і запалення може піти, а там біди не оберешся. Будемо доставати, терпи, хлопець. Іван, неси дошки, давай, лягай на дошки. Явдоха, потримаєш його. Гликерія, дай йому пиття, баба Одарка, дайте йому щось в рот, щоб зціпив зуби.

Гликерія налила жовніру макового відвару, а баба Одарка піднесла стакан горілки.

– На, випий, легше буде, пий залпом, не замислюйся, – сказала вона.

Він слухняно ковтнув і обпік горло:

– Горжки[11].

– Пий, пий, до дна, – підбадьорила баба Одарка.

Хлопець випив і відкинувся на дошках.

Василина кип'ятила інструмент на багатті в солоній воді, а потім пронесла ніж над вогнищем. Гликерія в цей час перетягувала ногу жовніра джгутом.

– Ну, з Богом, Гликерія, тримай його, щоб не втік, – сказала Василина, вимивши руки горілкою і розрізаючи рану.

Марічка в цей час обробляла рани на грудях драгуна. Їй дуже хотілося подивитися, як мати і Василина роблять операцію, але драгун був у забутті, перетягнути його до вогнища було клопітно, потому вона обстежувала його рани, поки сідало сонце.

– Ти ба! Командир, мабуть, – підходячи, сказав дядько Іван, – бач, яке оздоблення, напевно оберст[12] драгунського полку, бачив я таких. Плащ дорогий, рукавички і штани шкіряні, бандолет[13] загубив, видно, в битві.

– Дядько Іван, а чого їх драгунами називають?

– У них прапорці з драконом, звідси і назва. Драгуни наближаються до противника вершки, потім спішуються і воюють, як піхота.

– Рана у нього на спині глибока, – сказала дівчина.

– Що ж він кірасу[14] не надів? Вберігся би.

– Мабуть, не встиг, дуже швидко наші наступали, – відповіла Марічка, протираючи рани і змащуючи їх мазями на лікарських травах.

– Так, наші соколи молодці! А Богдан Хмельницький – славний гетьман, так я скажу. Сміливу операцію затіяв, розумну, козаків полягло мало, а ворог повержений. Іще і всю лядську[15] верхівку в полон взяли. Їхні жовніри відбивалися, а Потоцький з панами сиділи в своїх каретах, так їх усіх тепленьких і привезли в козацький стан. Перев'язала? Ну, нехай спить, накрий його кожухом. Пішли до вогнища, – позвав дядько Іван.

Гликерія і Василина вже закінчували операцію.

– Глянь, ще й викотили кулі, – показала Гликерія, – зашивай, Василина, кінське волосся встав.

– А до чого волосся? – запитав Іван.