Читать книгу Звитяга, слава і любов - Ганна Рось - Страница 7

Частина 1. Панночка мóя
6. Шляхтич

Оглавление

Корсунська операція Хмельницького завершилася дуже швидко. Микола Потоцький, наляканий чутками про перевершення чисельності противника, після наради вирішив відступати із Корсуня на Богуслав під захистом табору з возів, але на шляху відступу козаки на чолі з Максимом Кривоносом перекопали прохід глибокими ровами і завалили деревами. Військо Потоцького в широкій балці, затиснутої з одного боку болотом, а з іншого кручами, наштовхнулося на перекопи і завали, та змушене було зупинитися. На стрімкому схилі вози переверталися, табір втратив порядок, не міг розгорнути артилерію. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащі Кривоносом, визвав паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-Бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена[7].


Після бою сотник Тихон Лобода під'їхав до обозу, організованому Гликерією.

– Ну, що, жіночки, святкуйте перемогу славних синів землі нашої, – сказав в запалі Тихон, стираючи сліди пороху зі свого обличчя. – Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть підійти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.

– То вам свято, а нам робота – поранених шукати, – сказала баба Одарка.

– Наші втрати повинні бути невеликі, – відізвався Тихон, – хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!

– Ти Павла не бачив? – запитала Гликерія чоловіка.

– Він увірвався в середину польського стану, коли один з польських полковників зі своїм загоном у дві тисячі абияк пробився і пішов. У польського війська стався страшний розлад, бігли врозтіч. А звідусіль із засідки вискакували наші козаки, стріляли, кололи, рубали. Я там і Павла бачив.

– Та де ж він? – переживала Гликерія. – Марійка, баби, гайда, шукати поранених.


Марічка взяла коня за поводи і повела по балці до місця битви. Балка була всіяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького і інших панів, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дівчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорниці, приклала до рани і наклала пов'язку.

– Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, – сказала Марічка і стала тягнути козака.

Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра[8], зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.

– Ух, важкий, – Марічка ніяк не могла затягти його на візок.

– Позвол мі помоч, пані, – звернувся до неї поранений поляк.

– Допоможи, – сказала Марічка, – і сам сідай на підводу.


Немолодий жовнір допоміг підняти драгуна і сів поруч з ним.

7

Самойло Величко. Летопись, Летопись Самовидца, Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе і о военных его делах. – М., 1847. – С. 1–39.

8

Жовнір – солдат польської армії.

Звитяга, слава і любов

Подняться наверх