Читать книгу Одного разу… - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 11

Перед тим як піти далі, хочу «зістрибнути» ще з однієї дражливої теми. Ідеться про гроші.

І ставлення до них.

Взагалі-то, «грошове питання» ніколи не було для мене найголовнішим. Це просто папір, вигаданий людьми. Від нього багато чого залежить. Але, якщо подумати, за великим рахунком він не додасть тобі ані здоров’я, ані безсмертя, ані всього, що дає при народженні лише Бог.

Але коли ти починаєш нарешті заробляти – це досить приємно. Особливо після того, як живеш на смажених кабачках. У часи економічної кризи на початку 90-х, коли люди в універсамах жадібно вихоплювали з візків кавалки масла, а на полицях стояли лише пачки з гороховим супом, зі мною трапилася прикра подія, котра вплинула на мене майже так само, як і той епізод із «Розвіяних вітром», і змінила моє ставлення до власної аморфності.

Тоді до Києва на якийсь письменницький захід приїхала моя знайома поетеса з Донецька. Вона була набагато старша за мене, свого часу активно захищала мої «асоціальні» творіння на засіданнях літоб’єднання. Я пообіцяла заїхати до неї в готель із пляшкою вина і коробкою цукерок, а вранці побачила, що в моєму гаманці немає ані копійки! Навіть на проїзд у метро. Тоді я вчинила так, як прочитала у спогадах Ніни Берберової про Ходасевича: лягла в ліжко і накрилася з головою. Уявила, що мене – немає. Досі збереглося те відчуття сорому від власної безпорадності.

Так от, вперше й востаннє говорячи про «меркантильне питання», хочу поділитися першою і останньою ейфорією від того, як приємно працювати і заробляти. Особливо, якщо заробляєш тим, «на що вчився», а не торгуєш на ринку, маючи два дипломи (гадаю, це дуже прикра і досить поширена ситуація).

Першу «серйозну» зарплату я отримала у «ВВ». Але не одразу зрозуміла її «серйозність».

Уявіть таку картину. Вечір, довгі ряди на Шулявському базарі, я дістаю гаманець і, за давньою звичкою, вирішую, що купити: півкіло м’яса чи двісті грамів докторської ковбаси. І несподівано розумію, що можу купити одразу і те, й інше. А потім, із ще більшим здивуванням, роблю «відкриття»: і те, й інше, і п’яте, й десяте…

І… півлітровий йогурт у пластиковій скляночці!

І чорні вовняні колготки, і светр – не тоскно-сірий, а ось той – блакитний. І не тільки собі – а ще й усім близьким. «Дорогенька моя, – каже мені внутрішній голос, – а ти, виявляється, звичайна міщанка!» І я посилаю його куди подалі, далеко-далеко: в ліжко, під ковдру. Тепер я напевно знаю: якщо життя повернеться до мене тим боком, на якому немає очей, я запросто зніму з себе «глянцеву корону» (власне, на мені її ніколи й не було!) і піду мити під’їзди, тягати цеглу, підмітати підворіття, писати комусь дипломи чи курсові. Але…

«Але я більше не голодуватиму!» – додала б Скарлетт.

…Отже, щоденна газета. Я працюю, заробляю і… за повною програмою відпрацьовую свої колготки та йогурти.

Що таке суботній (тобто найбільш читабельний, бо розважальний) розворот у популярній газеті? Зараз поясню.

У понеділок, потягом дня – обговорення та затвердження всіх тем у заввідділу й заступника головного редактора. У вівторок треба зробити, власне, все: взяти інтерв’ю, написати нарис, проконсультуватися із спеціалістами для фахових коментарів, зібрати «суспільну думку», вигадати есей. У середу мила жінка-літредактор вже нервово стукає наманікюреними нігтиками по стільниці. Це – натяк: коли я вже закінчу набирати тексти та скину їх для редагування?

У четвер підготовлені матеріали читає заввідділу й зі священним трепетом несе заступникові головного редактора. А далі – як поталанить: той може відкласти, а може прочитати одразу. Адже таких, як я у нього, – 150 і кожен хоче вчасно піти додому. Я теж хочу. Але мушу чекати рішення.

Я нудьгую. Іду до кав’ярні. Пишу там теми на наступний тиждень, хоча це марна справа, адже без попереднього обговорення вони не пройдуть. Знічев’я починаю писати свій перший роман (він і досі десь валяється в шухляді), аби не думати, а раптом – «зарубає», хоча верстка мого розвороту має бути завтра зранку.

Чи встигну все переробити?

А потім настає глупа ніч. Кав’ярня зачиняється… З дому телефонують щогодини, з такою ж регулярністю намагаюсь нагадувати про себе головному редактору. «Ще не прочитав!» – бадьоро каже він і кладе слухавку. Я чекаю. Ходжу спустошеним кабінетом, підстрибую, роблю сорок присідань. Я вистромляю носа в темний коридор. Світло горить лише біля столика охорони та його вузенька смужка виповзає з-під дверей вічних рабів – дизайнерів і верстальників. «Люди, де ви-и-и-?» Близько опівночі, думаю я, зачиниться метро. Я скрадаюсь темним коридором і бачу, що мені назустріч суне така ж похмура тінь. Сам!

– А ти що тут робиш? – лякається шеф.

– Як – що? Чекаю, коли ви підпишете мої шпальти! – кажу я і сором’язливо нагадую: – Завтра ж верстка…

– О Господи! – б’є він себе по чолу. – Та йди додому. Все буде добре. Підпишу я твої шпальти. Мабуть, і хліба не встигнеш купити? – співчутливо додає він.

«І хліба, і молока, і взагалі – хоч щось пожерти…» – подумки лаюсь я. І нарешті замикаю кабінет. Завтра я повернусь сюди першою, адже день верстки – це святе. Кожен журналіст, коли друкується його шпальта, стає священною коровою: його не чіпають, йому догоджають, пригощають кавою і говорять, мов над тяжко хворим.

Потрапляю додому, коли всі вже сплять. Щойно заходжу до кухні, лунає дзвінок. Бадьорим голосом шеф (цікаво, коли він спить?), який нарешті прочитав мої опуси, каже: «У твоєму першому матеріалі 60 рядків – треба розвинути до 120. А для загального настрою – додай щось… щось… таке… коментарі якогось бізнесмена і судді. Зробиш?»

Тут – стоп! Правило: ніколи, ніколи не кажи «ні» або «це неможливо».

– Звісно! – кажу я і дивлюсь на годинника: пів на другу ночі.

Вранці телефоную до знайомого бізнесмена прямо додому, розшукую суддю, дико вибачаюсь і збираю додаткову інформацію.

О восьмій я вже у верстальному цеху. Іде верстка мого розвороту. Шеф демонструє неймовірну активність. На ходу перечитує нарис і, не відходячи від монітора, загадково промовляє: «М-гу… Тут би ще такого додати… Ну, такого… – він, ніби південний кухар, що стоїть над шашликом, тре в повітрі пальцями і лукаво підморгує. – Запаху… смаку… Щоб – ух! Ну, ти зрозуміла… Зробиш?» Він притоптує ніжкою і клацає великим та середнім перстами: «Смаку і запаху! Повітря, повітря! Рядків на сімдесят!»

Я прожогом кидаюсь до свого кабінету, додаю ці сімдесят клятих рядків. Лечу назад, сміливо вриваюсь до шефа: у день верстки – до біса субординацію! – і майже кричу: «Не знаю, чи вийшло “ух”, – я роблю пірует, – але ось це, – я клацаю пальцями біля скроні, як іспанка, що виконує фламенко, – здається, вийшло!»

Найдивніше, що ми чудово розуміємо одне одного! Шеф читає. Лишається задоволеним. Підписує. Верстка триває. Те, що я розширила до 120 рядків, скорочується до попередніх 60, коментар бізнесмена «злітає», есей розростається прямо на ходу, а фото категорично «не танцює» під текст нарису. Доводиться вигадувати нову текстівку й пришивати її до теми шпальти «білими нитками».

Періодично з верстального залу я вриваюся до кабінету, де сидять мої колеги, і відчайдушно волаю: «Чаю!» Це ще нічого. Вчора так само сюди вбігала моя колега – щоправда, її відпоювали валер’янкою…

Шпальта нарешті зверстана. Пішла, дорогенька, до друкарні… Все. Кінець. Фініта ля…

До понеділка.

А потім все почнеться знову.

Часом мені здається, що витримати цей ритм неможливо. Але в суботу, коли я їду в метро, душу зігріває така картина: майже всі жінки розгорнули популярну газету на моїх сторінках. Дехто заглядає в неї через плече сусідки.

Ілюзорна мить задоволення! Я готова обійняти всіх цих жінок.

Обійняти й заплакати.

І померти. Аби в понеділок була поважна причина не вийти на роботу…