Читать книгу Одного разу… - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 7

…буває, що ти живеш так, ніби похмуро бредеш повз ятки з ганчір’ям. Не зауважуючи, що в них продають. А варто придивитися – і розумієш, що на першому прилавку лежить не куплена тобою тканина на «пурпурові вітрила» (тобі 11–12), у другому – темні пляшки з «чорнилом» «Золота осінь» (15), у третьому… леза, мотузки, пігулки – одне слово, все, що тебе так цікавило, коли світ набрид остаточно (17).

Далі йдуть ятки з більш привабливими та спокусливими речами – скажімо, квитками на літак в один кінець. А ще далі ти вже бачиш «ширвжиток» з лейблом «мейд ін Чайна». Далі йти нікуди, і ти повертаєшся назад. Але прилавок із «пурпуровим шовком» давно зник у тумані…

– А я тобі розповідала, як гендлювала на базарі? – запитала я в Оксанки, коли ми перепочивали перед тим, як вдруге атакувати велетенські відбивні. Здається, про це я ще нікому не розповідала й сама забула, бо це був лише початок тих химерних яток життя.

…якось мама принесла додому три жахливі шифонові блузки – синю, зелену й червону. Блузки були із величезними фальбанками, що спадали на груди. Дуже негарні – «прощавай, молодість!». Їх треба було продати.

Я накупила блискіток (тільки зараз дізналася, що вони називаються «паєтки») і всю ніч пришивала блискітки на край фальбанки. А вранці поїхала на «Текстильник» – так називався найдальший район у Донецьку, де мешкала моя колишня колега по заводській радіогазеті. Тепер вона торгувала на ринку зеленою цибулею, адже був травень і… кінець голодних 80-х. Цибулю вона перекуповувала в якогось цигана.

Ринок був стихійним, тому футболки, труси й зубна паста лежали поруч із огірками та жувальними гумками. Ніякої системи! Я з кофтинками прилаштувалася поруч.

– За скільки ти хочеш це продати? – запитала Тетяна (її звали Тетяною).

Відверто кажучи, мені легше було провалитися крізь землю, ніж пропонувати свої блузочки розпашілим тітонькам.

– Ну, не знаю… – промимрила я. – Мільйонів за п’ятнадцять… (саме так, це були «мільйони»!) – і сховалася за ящики з цибулею.

– Дурна! – знизала плечима Тетяна. – Хто ж купить, якщо ти будеш отак сидіти? Вчися, доки я жива!

І вона голосно закричала: «Блузки від Кардена! Ручна робота!»

Я тицьнулася лобом у ящик з цибулею і майже знепритомніла. Дивно, але до нас почали підходити жіночки.

– Від Кардена? Скільки? – запитала одна у Тетяни.

Але та витягнула мене з-за ящика і сказала:

– Ось хазяйка, у неї й питайте.

– П’ятнадцять… – пробурмотіла я.

Жінка почала ритися в гаманці. У мене очі полізли на лоба. Жінка дістала гроші й кинула кофтинку до кошика. Варто було б загорнути її хоч у газету, подумала я. А ще подумала, що це дуже, ну просто дуже негарна блузка. На інші дві покупців так і не знайшлося.

– Це смішно? – запитала я в Оксанки й побачила, що їй зовсім не смішно. Про «мільйони» вона через свій юний вік чула вперше.

Але найсмішнішим виявилося те, що, повертаючись додому, на зароблені гроші я купила собі в сусідньому кіоску на тролейбусній зупинці… майже таку саму блузку. Такий тоді був «шопінг»…