Читать книгу Одного разу… - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 14

Хто з дівчат не мріє зніматися в кіно?

Я мріяла.

Спочатку мені здавалося, що режисери мають знайти мене прямо «на вулиці».

Мені було сім років, і я навмисно тинялася центральними вулицями Донецька й заглядала в очі кожному чоловіку, хто був хоч трішки схожий на режисера. Такий собі: з шифоновою хусточкою на шиї й ароматом одеколону «Шипр»…

І очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»

Але вулицями Донецька відомі режисери чомусь не ходили.

З п’ятого класу я відвідувала дитячу театральну студію. З сьомого почала готуватися до вступу до театрального училища, у восьмому подумала, що училище – це для мене надто дрібно, у дев’ятому вирішила вступати до столичного театрального університету (тоді ще – інституту) імені Карпенка-Карого, а наприкінці десятого твердо й остаточно зрозуміла, що «Карпенко» – має лишитися високою і недосяжною мрією (хто ж тоді міг знати, що, не взявши «театральний» як студентка, з часом «візьму» як… викладач?!).

З семи років хотіла хоч раз постояти перед камерою – заплакати, посміятися, виголосити монолог Джульєтти чи Марії Стюарт.

Мрії мають здійснюватись!

І вони здійснилися.

Можливо, надто пізно…

Менш ніж два роки, починаючи з 2008, якимось дивом мені вдалося попрацювати сценаристом на п’яти відзнятих і стількох же (вже більше!) поки що не реалізованих стрічках.

Як і чому це сталося – відомо лише «мсьє Паскалю»[1] – тобто тій чарівній і особисто моїй субстанції, до якої звертаюсь у думках.

Попри це, факт лишається фактом.

Як і те, що один із фільмів і, що дивно – найперший! – був відзначений першим місцем «за кращий сценарій» на міжнародному фестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Олива» в Чорногорії. Це був «Ґудзик», знятий режисером Володимиром Тихим…

Ні, мабуть, коротко розповісти не вийде! Тому почнемо так…

…Найцікавіші розмови будь-де – «про кіно»: на гостині, на презентаціях, під час нового знайомства та просто з друзями, які мають таке саме захоплення. А якщо твоя історія така дивовижна і майже НЕРЕАЛЬНА, то чому б не розповісти її?

Щоправда, аж такою фантастичною вона почала мені здаватися не так давно, коли я побачила по ТБ інтерв’ю з якимось сценаристом, який з гордістю і священним трепетом повідомив, що за два роки в нього було знято два фільми.

Гм… подумала я, а якщо за півтора – п’ять?… А якби не славнозвісна та дуже комусь вигідна «криза» на початку 2009-го – могло б бути й більше…

Одне слово, мій «кінороман» починається з тих не дуже й давніх-давен, коли одного разу я почула дивну історію виникнення в Голлівуді фільму «Будинок з піску та туману» нашого співвітчизника, киянина, Вадима Перельмана.

А історія була така.

Вадим мав кудись довго летіти й купив в аеропорту якийсь покетбук. Поки летів – читав і… вирішив знімати за цією книжкою кіно. Познайомився з автором. І далі вже маємо чудовий фільм. Точніше – Голлівуд має. А ми можемо сказати, що він знятий нашим співвітчизником, який, до речі (за його ж словами на Одеському кінофестивалі), не відмовляється позиціонуватися, як режисер з України.

Казкова історія, чи не так?

У 2008 році я, як і багато інших моїх колег-письменників, мала кілька виданих книжок.

Але жоден продюсер із жодної студії не звертався до жодного українського автора. Власне, це ще триває і зараз.

А тепер переказую зі слів продюсера Юлії Ч. Принаймні так я почула цю історію від неї.

Редакторка студії (її звали Олена) запропонувала їй почитати якусь книжку якоїсь авторки. Юлія спішила до… аеропорту (!) і тому цю книжку тицьнула в свою сумочку – мовляв, якщо не забуду, почитаю в літаку. Відчуваєте збіги обставин, змодельовані моїм жартівником, «мсьє Паскалем»?

Отже, пані Юля летіла на Каннський фестиваль і тримала на коліні цю книжку – обкладинкою догори, поки пила принесену стюардесою каву. Поруч із нею сиділа інша пані, котра також летіла на фестиваль. Супутниці знайшли спільні теми й розговорились. Пані мала досить презентабельний вигляд і зналася на кіно, чим викликала повагу співрозмовниці.

Її погляд випадково впав на коліна пані Юлі, де лежала – обкладинкою догори – книжка…

– Ось які фільми треба знімати! – сказала та невідома жінка (можливо, вустами мого «мсьє Паскаля»!) і почала із захватом переповідати сюжет.

На що пані Юлія відповіла:

– А ми якраз збираємося це знімати!

Невідома мені пані, з вдячністю обійняла її і – сама того не усвідомлюючи – стала каталізатором рішення, приймати яке вагалася пані Юля.

Так випадково, у літаку (!) двома жінками, що летіли на Каннський фестиваль, і вирішилася моя доля.

Через якийсь час, коли я, не відаючи про всі ці колізії ані сном, ані духом, сиділа на роботі, мені зателефонували зі студії.

Пані Юлія відрекомендувалась, сказала, що прочитала кілька моїх книжок і хоче зустрітися для важливої бесіди.

Я запитала, у чому її суть.

– Ви могли б написати сценарій за своєю книгою? – сказала Юлія.

– Звісно! – оком не змигнувши, відповіла я, втішившись, що розмова відбувається по телефону й пані продюсерка не може бачити моїх брехливих очей.

Призначили зустріч у кав’ярні неподалік від моєї роботи. І поки до неї залишалося кілька годин, я судомно гортала всі «кіношні» сторінки Інтернету.

«Семінари з майстерності кінодраматурга», «Деякі риси сучасної кінодраматургії», «Побудова кіносценарію», «Драматургія кіно», «Побудова кінокадру»…

Ейзенштейн…

Ромм…

Довженко…

Бергман…

Фелліні…

Дідро…

Аристотель…

Мати Божа! Як це все осягнути?!

Нарешті знайшла те, що видалося більш-менш зрозумілим – Лінда Сьогер «Як добрий сценарій зробити великим». Там же були які-не-які зразки, як записувати діалоги. І загальні необхідні знання для «першої пори».

Вже потім моїм улюбленим автором став теоретик драматургії Лайош Егрі, якого все ж таки довелося добряче «підрихтувати» під сьогодення. Але це – потім, коли сама почала викладати «сценарну майстерність»…

Отже, до кав’ярні я прийшла вже підкованим «кінодраматургом» і… губкою, яка з того дня почала шалено всотувати кожне слово, мовлене професіоналами. Здебільшого тими режисерами, старшими та молодими, з якими довелося проводити години, а то й цілі дні в обговоренні сценаріїв. Так поволі, переписуючи режисерський чи свій задум по кілька разів, дійшла багатьох висновків, що прийшли не «з чужої сторони» – а впали прямо в голову, наробивши чимало «шишок». Зате – своїх.

А писати і переписувати (за пророцтвом тої ж пані Сьогер) довелося чималенько! Скажімо, на одному чотирисерійному фільмі, який було прийнято на рівні сценарію одразу, за період підготовки змінилося… сім режисерів! А це означало, що кожен мав свій погляд і просив то прибрати «флеш-беки» (відсилання в минуле героїв), то зробити сценарій «лінійним», то прибрати одні сцени й додати інші, або взагалі перебудувати сюжет (от із цим я вже боролася, мов лев, і того мудрагеля прибрали на моє прохання).

Одне слово, на одному сценарії загалом я написала не менш ніж сім сотень сторінок. Таке буває доволі часто. І з цим доводиться змирятися.

Перше питання, яке я ставлю студентам, майбутнім сценаристам-драматургам, таке: хто є найпершою і найостаннішою людиною в кінопроцесі? Відповідають різне.

А відповідь одна – сценарист! Адже все починається з придуманої ним історії, з фабули, яку він пропонує. І яку потім розтинають усі, кому не ліньки – від режисера чи продюсера до тітоньки, яка варить обіди на знімальному майданчику та відчайдушно критикує все, що бачить перед очима.

Але все ж таки краще відчувати себе «найостаннішим». Це допомагає не втрачати контроль над своєю гординею.

Адже, дійсно, вся історія майбутньої стрічки на перших порах виходить з-під пера (клавіатури) писаки-писайла, але… І це велике і важливе «АЛЕ» для розуміння своєї великої чи малої місії в цій спільній роботі – глядачі ніколи не скажуть: «Фільм Тоніно Гуєрри». Вони говорять: «Фільм Федеріко Фелліні». Як писав у моєму улюбленому романі «Сага» Тоніно Бенквіста: «Усі мріють про режисерів та акторів. Про сценариста ж не мріє ніхто!» Попри це, починаючи цю роботу, я пам’ятала інше висловлювання з цього ж роману про те, що «я продам душу тому, хто прочинить переді мною двері. Я готовий ковтати образи, писати казна-що, отримувати гонорари цеглою або взагалі не отримувати їх. Мені начхати. Коли-небудь це вони їстимуть з моїх рук. Але вони що поки цього не знають».

І це теж правда. Важливо лише зберігати почуття міри між тим і тим…

Тому що кіно – режисерське мистецтво. Сценарій – лише поштовх. А от яким цей поштовх буде, звісно, залежить від якості твоєї ідеї. Але втілювати її не сценаристові! Тому досить часто доводиться вгамовувати свою пиху.

Мені страшенно подобається влучне визначення Дусі Смірнової, доволі типової у своїх різких судженнях московської публіцистки: сценарист – це лінивий режисер! Адже сценарист завжди візуалізує те, що пише. Завжди. Інакше це поганий сценарист. Але візуалізувати в своїй уяві – не реалізувати на плівці!

А поки не вмієш реалізувати – тихо стукай пальчиками по клавіатурі чи шкрябай ручкою по аркушу, доки сам не візьмешся за цю справу…

Що, до речі, цілком реально. А якщо реально – то поки що просто старанно вчись. Адже «два професіонали в одному» – то вже серйозно. Але – саме професіонали! Я все ж таки схиляюся до тієї думки, що кожен мусить займатися своєю справою. І деякий досвід дає підстави стверджувати це. Звісно, режисер також мусить гарно та чітко вміти висловлюватись на папері. Хоча б для того, щоб написати свій, «режисерський» сценарій.

Але це не підручник і я забалакалась…

Отже, так випадково все й почалося.

З «Ґудзика» – односерійного телевізійного фільму або, як це зараз називається, «мувіку» – режисера Володимира Тихого.

Але потрапити на знімальний майданчик, відверто кажучи, я не мріяла й не просилася. Мовляв, «мавр зробив свою справу – мавр мусить піти».

Але напередодні зйомок – одного разу – мені зателефонував Володя Тихий:

– Хочеш знятися в кіно?

Це було те запитання, на яке я чекала з семи років, блукаючи в пошуках режисера вулицями Донецька!

– А що для того потрібно? – обережно запитала я.

– Вечірня сукня. Зачіска. Завтра о п’ятій зйомка.

– А що маю робити?

– Будеш хазяйкою картинної галереї. У тебе буде одна проходка… Словом, на місці розберемось. Але вечірня сукня має бути!

Я полізла до шафи.

І з жахом зрозуміла, що зараз – пізній вечір, зйомка завтра, а сукні в мене як не було, так і немає! Є білий брючний костюм-трійка, є якісь блузки-спіднички, а от справжньої вечірньої сукні, на свій сором, не маю. І навіть не уявляю, як вона може виглядати. Довга чи коротка? З мереживом? З криноліном три метри в радіусі? З великим декольте чи шнурованим корсажем? З пухнастим боа? Чи універсальна «маленька чорна сукня» в стилі Коко Шанель?

Я напружувала пам’ять і переймалась діалогом «мимри» (А. Фрейндліх) з секретаркою (Л. Ахеджакова) зі «Службового роману»: «Що зараз носять? – Клубний піджак? – Це щоб ходити до палацу культури? – Туди теж можна!»