Читать книгу Одного разу… - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 13

…одного разу, на початку жовтня 1982 року, я сиділа в однокімнатній квартирці, де ми мешкали з мамою, і думала, що життя закінчилося.

Загалом, таке бувало часто: осінь, дощ (який я, взагалі-то, люблю) і черговий раз відчуття, що життя закінчилося. Саме цієї миті пролунав дзвінок. «Ви не хочете попрацювати в цирку?» – вимовив голос на іншому кінці дроту.

Це був дзвінок з іншої планети, з іншої цивілізації. Я подумала, що це жарт чи знущання, і хотіла покласти слухавку.

Але голос пояснив, що мене обрали для цієї важливої місії тому, що членам журі сподобалося, як я читала вірші на обласному конкурсі читців. Це була повна фантасмагорія, адже вірш, який я дійсно там прочитала, був «Реквієм» Ахматової. Чому члени журі (а в його складі чомусь опинився директор цирку!) вирішили, що я здатна відкривати циркову програму в ролі шпрехшталмейстера, досі залишається загадкою.

Звісно, я відповіла «так» і знову захотіла жити.

Щоправда, я вагалася, адже знала, що «шпрехшталмейстер» – це такий собі німець із вусами, у чорному сурдуті з білою маніжкою. Я зовсім не була схожа на такого шпрехшталмейстера!

Проте в цирку мені видали прозору сукню, пакет блискіток і аркуші з надрукованими віршами. Блискітки я мала пришити на сукню, вірші (жахливі, жахливі!) – вивчити напам’ять. На все це мені дали один день. Блискітки я пришивала вночі, дурні вірші зазубрила одразу і вранці пішла на репетицію. Режисер цирку був маленький і миршавий. Він завів мене до кабінету, де сидів товстий клоун (клоунським у нього був лише великий ніс із пап’є-маше, а одягнений він був цілком нормально – у светр та джинси), і одразу дістав третю чарку для коньяку. «Для куражу!» – пояснив він.

Я випила й одразу відчула, що потрапила в інший світ, в інший вимір, на іншу планету, в іншу цивілізацію і все, що відтепер діється за вікном, не має жодного значення. Нехай щезнуть тролейбуси разом із контролерами, телетайпи з телетайпістками, двірники з мітлами, вчительки з указками, міліціонери з відділками міліції, заводи й фабрики, залізниці, кінотеатри, туалети, телефонні буди… Все це не мало жодного стосунку до цієї планети.

У заокруглених коридорах пахло тирсою і тваринами. Коридорами блукали напівоголені привітні люди. Всі вони віталися і підморгували, ніби подаючи сигнали своєї приналежності до іншої цивілізації. Крізь прочинені двері гримерок я бачила дивних мешканців, котрих потім знала на ім’я: крихітну жіночку в оточенні таких самих крихітних білих пуделів, жінок-метеликів, яких було так багато, що мені здавалося, що вони б’ються крильцями об стіни та стелю; силового жонглера, ноги якого стирчали в коридор… За столиками в їдальні сиділи не менш фантасмагоричні персонажі. Блазні їли сосиски, притримуючи червоні й сині носи, щоб не заважали… На стільці, поруч із печальним дядечком у комбінезоні, примостилася мавпа в тільняшці – накладала в ложку макарони, а потім обережно несла її до рота…

Коли режисер повів мене нагору, на моє «робоче місце» і відгорнув оксамитову завісу, я побачила порожню арену, що світилася в темряві. Він тицьнув мені мікрофона, спустився до арени й наказав починати. І я заволала в темряву дурнувато-дзвінким голосом. Адже ті вірші можна було читати лише так: дурнувато-дзвінко та після чарки коньяку. Вірші були про Великий Жовтень, про дружбу між народами і про те, що цирк (саме цирк!) налагоджує цю безсмертну дружбу. Але мені було байдуже, про що кричати, адже вся циркова фантасмагорія: запах звірів, пуделі, мавпи, клоуни, жонглери, блискітки, золоті кульки – вже увійшли в мене, як лихоманка. А ввечері, коли зал наповнився «шановною публікою», а за моєю спиною цирковий оркестр гримнув туш і розпочався парад-алле, я геть збожеволіла і закричала так, що перекрила звуки оркестру – і про Великий Жовтень, і дружбу між народами та іншу маячню.

Гримів оркестр, ареною, по колу, йшли й махали руками артисти цирку, різнобарвні вогні танцювали на червоному килимі, все крутилося, мов святкова карусель на ярмарку.

…Я ходила «на роботу» двічі на день – на денну та вечірню вистави. Входила крізь «прохідну», мов своя, у цей затишний і добрий світ. У ньому всі посміхалися і всі несамовито трудилися.

«Дивись, скільки разів я перевернусь!» – кричали циркові дітлахи, роблячи сальто.

Вони не сходили з килимків, мов цуценята і, здавалося, ніколи не виходили за межі манежу – їм це було так само нецікаво, як і мені. Силовий жонглер із нереально блакитними дитячими очима соромився свого велетенського тіла, яке всім заважало і скрізь, навіть у їдальню, носив за собою дві чорні гирі. Ліліпутка в оточенні песиків плела скатертину з білих тонких ниток і розповідала, як батько віддав її в цирк-шапіто за ящик горілки. І тепер вона цілком щаслива. Перед тим, як змахнути паличкою, диригент на ім’я Альфред схилявся у якомусь старомодному поклоні, від чого поли його фрака розліталися, наче хвіст ластівки.

Мене висвітлювало яскраве коло різнобарвного світла…

Туш…

Парад-алле…

«Весь вечір на манежі!..»

А потім помер черговий генсек…

Директор викликав мене до кабінету й повідомив, що за таких обставин не можна веселитися і йому наказали прибрати такого дзвінкоголосого «шпреха» і приглушити туш.

Відрахував мені гроші.

Подякував і відправив додому.

Дорогою я зайшла до ювелірного магазину й на всі гроші купила собі перстень. Я не могла жити на них – купувати їжу чи квитки в кіно. Цирк залишився перснем на моїй руці…

Пізніше я заклала його в ломбарді й не викупила. Навмисне не викупила. Адже «продала цирк» за квиток на літак в один кінець. І це була гідна ціна.

Але це зовсім інша історія. І поки вона визріває, розповім про інше диво – інше серед інших, не менш важливих для мене.

Адже все в житті відбувалося випадково.

Це буде історія про кіно…