Читать книгу Одного разу… - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 5

Літні піонерські табори – найбільший жах усього мого свідомого дитинства.

Адже там довелося проводити майже всі літні канікули, починаючи з третього класу. Не знаю, кому це могло подобатись.

Ці обов’язкові вранішні «лінійки», ходіння «строєм» і «по парах», галасливі ігри на свіжому повітрі, спортивні змагання і хорові співи. Ця жахлива «Зірниця», де за тобою женуться старші та зривають погони, що означає, що ти – вбитий.

Компенсація за всі ці страждання була одна – кіно вечорами або танці. А ще – нічні пригоди, коли вожаті-наглядачі засинали чи пиячили десь поза межами табору, а юні піонери, накинувши білі простирадла, ходили лякати молодших або мазати їх, сонних, зубною пастою…

Попри це, ті, хто в них не побував, тепер заздрісно слухають історії про те, як там жилося-булося юним «табірникам», кинутим напризволяще в дорослий світ.

Адже світ таборів дійсно був дорослим, з усіма законами і боротьбою «на виживання». Щоправда, батьки про це не здогадувались…

Звісно, про «Артек» не йдеться. А переглядаючи якісь оптимістичні фільми про це дитяче царство, куди потрапляють лише виховані та свідомі діти, я завжди думала, що нізащо не хочу туди!

Принаймні в простих «робітничих» таборах ми не ходили в пілотках і «білому верху, чорному низі» увесь час і не так запекло марширували, і не жили в високих будинках, що гули, мов вулики. І не «віддавали салют» кожному зустрічному.

Це були табори посеред лісу, поблизу сіл, куди можна було потайки вибратися під час денного сну крізь дірку в паркані, щоби купити цукерок (у молодших класах) чи… пляшку вина (у старших).

Наймоторошніший жах з усіх жахів поставав перед тобою в перші ж пару годин перебування на «розподільчому стадіоні», куди галасливу юрму дітлахів різного віку і статі вивантажували з десятка автобусів. І ти сидиш на своїй допотопній валізі, підписаній твоїм прізвищем (щоби не загубилася серед інших).

Жах полягав у тому, що ти міг не знайти собі пару. Адже найголовнішим, найважливішим і навіть життєво необхідним було саме це.

Знайти пару!

Будь-яку.

Навіть завалящу.

Якесь дівчисько в окулярах чи огрядне, у веснянках по всьому тілі. Одне слово – таку собі, непоказну, немодну.

Тих, хто в коротких джинсових спідничках, струнких і довгокосих, тих, хто голосно сміється і з півоберта роздає стусани хлопцям, що так і в’ються довкола – таких розбирали одразу. Або навіть ще краще – такі одразу збивалися у великі веселі зграї, у яких все одно розбивалися на пари.

«Дівчинко, будемо з тобою дружити?» – і ти вже захищений, не самотній, тобі є з ким стати спиною до спини, щоби оборонятися від інших.

Я завжди «гальмувала» у виборі.

І мене ніхто не обирав.

Поки я прискіпливо роздивлялася довкола, інші, підкоряючись незбагненному «броунівському руху», вже стояли в парах і весело переповідали анекдоти. І одразу тримали «кругову оборону»: чужим до нас – зась!

До речі, не знаю, як було у вас, але цей феномен я спостерігала впродовж усіх своїх «табірних» років. Ніби перед тобою щільно зімкнувся своїми сталевими обладунками ряд тевтонських лицарів, що їх обов’язково має бути в «парній кількості». А «непарного» – геть, адже він завжди може розколоти компанію.

У відчаї я завжди хапалася за «завалящу» дівчинку, не розуміючи, що в її переляканих очах так само була «завалящою». Ми поєднувалися на ґрунті взаємної зневаги і жалю про те, що ані мені, ані їй не дісталася в подруги о-о-о-он та висока чорнявка, довкола якої вирує справжнє життя.

Другим жахом перших годин перебування в таборі був розподіл по загонах.

За роками народження.

Жах полягав у тому, що тебе могли позбавити і цієї «завалящої» пари, якщо вона була старшою чи молодшою хоча б на рік.

Доки дочекаєшся свого прізвища з вуст старшої вожатої – такої собі дорослої тітки в червоній пілотці зі свистком на шиї, – тримаєш пальці міцно стиснутими в кулак.

Аж нігті впиваються в долоню: такий собі магічний знак того, що твоє внутрішнє напруження допоможе потрапити до царства небесного, а вожатій – зробити правильний вибір. Якщо ж його не буде – всю зміну «шестеритимеш» у семикласників. Чергуватимеш по палаті щоденно, митимеш підлогу, а ввечері всім чухатимеш спини чи будеш кукурікати до відбою, стоячи на одній нозі. Годі й казати про те, що всі твої посилки «з міста» від бабусі будуть з’їдатися не тобою. І охайно загорнуті пиріжки, і цукерки, і яблука…

І ніхто цього не помічатиме, адже «старшаки» – хитрі: щойно помітять вожату, як гладять тебе по голові й беруть за руку, як повноправного члена товариства.

– От молодці, – хвалить вожата, – молодших треба захищати!

І йде собі на якусь «планьорку» чи «лєтучку».

Відлітає у свій вожатський вирій. Навіть не обернеться.

А ти вже згинаєшся під дружніми руками-ногами, котрі щедро роздають «копняки», «пєндєля» та «свічки».

От і молишся на тому розподільчому стадіоні, щоби не потрапити до семикласників…

…одного разу мені зовсім не поталанило: вільне місце виявилося лише в найстаршому загоні.

У палаті було дванадцять ліжок.

Найкрутіші з дівчат (зізнаюсь, що молодші називали їх зовсім нечемно – «кобилами») займали місця біля вікна або біля дверей. Найгіршими вважалися ліжка, що стояли посередині: всі ходять довкола тебе, а яка тумбочка тобі належить – права чи ліва – взагалі незрозуміло.

Мені не належало ніякої. Адже надати тумбочку «малявці» вважалося зайвою розкішшю. Весь свій скарб – блокнот, ручку і два яблука – я сховала під подушку.

І сіла, склавши руки на колінах, в очікуванні тортур і катувань. Але нічого такого не сталося!

Навпаки.

У мене одразу влилося стільки нових знань і словечок, що я почала занотовувати їх у блокнот, який, до речі, згодився мені потім як посібник у спілкуванні на багато років наперед.

Я дізналася, що таке «шмурдяк» і як «крутити дінамо». Як треба відповідати, коли до тебе залицяється (або навпаки – ображає) хлопець.

Дрібним почерком я занотовувала «табірну фєню», котра потім, у школі надавала всі можливі переваги перед однокласниками.

«Відвали!» – записувала я дитячим почерком з правильним нахилом вправо, ставила тире і розшифровувала: «говориться тоді, коли до тебе хтось чіпляється з пропозицією, котра тобі не подобається». «Не жени байду!» – «у випадку, коли чуєш брехню», «Не сци!» – «заспокоєння від страху», «Стули пельку!» – «прохання замовкнути».

Таких нотатників під кінець зміни у мене назбиралось аж три! Бабуся, яка надсилала мені їх, дуже раділа, адже я запевняла її, що пишу казки й оповідання.

Життя з «кобилами» окрилило мене й виявилося цікавішим, ніж гратися в «піонербол» із ровесниками. Особливо після того, як мене – єдину з палати – «спіткало романтичне кохання».

Мене дуже дивувало, що всі мої наставниці щовечора після відбою шепотілися лише про любов. Обговорювали хлопців, вожатих, рахували, хто та скільки разів на кого поглянув та хто кого і як саме притиснув на «мєдляку» («Мєдляк, – записала я собі в нотатник, – повільний танець на дискотеці»).

Мене до цих шепотінь не приймали. Казали: «Помідор, затули вуха!»

Ну, так, вони називали мене «помідором» за те, що мої щоки завжди були червоними. Друга прозивалка була взагалі ганебною…

Зараз розповім.

Справа в тому, що бабуся до табору пошила мені «модну сукню», крій якої побачила в якомусь прибалтійському журналі.

Сукня була широка від самої горловини. Коли під неї потрапляв вітерець, вона роздувалася знизу, мов вітрила. До пори, до часу я вважала, що це – найкрасивіша сукня в світі. Але старшокласниці одразу охрестили мене «вагітний тарган».

Отже, Помідор і Вагітний Тарган не мав права брати участі в нічних задушевних розмовах, а мусив затуляти вуха подушкою або вдавати глибокий дитячий сон.

Попри це вуха мої (а також – нотатник з ручкою!) завжди були напоготові. Адже то були шалені любовні історії, багато з яких я потім побачила в фільмі про «Анжеліку, маркізу ангелів» (що, зізнаюсь, дуже мене розчарувало).

Героєм зітхань і мрій майже всіх табірних дівчат був хлопець із паралельного загону на прізвисько Барс.

Власне, він був героєм усіх дівочих палат – від малої до великої.

Він ходив у модних штанах-кльош, підперезаних широким білим паском, і в блакитній сорочці, розстебнутій до пупа.

І ні на кого не звертав уваги. Все в ньому говорило про те, що сюди, до цього жалюгідного «Орльонка» (так називався наш табір), він потрапив випадково і що він глибоко зневажає і навіть «чхає з високого дуба» (тобто, записала я в своєму нотатнику, «ставиться байдуже») на все це жалюгідне жаб’яче збіговисько, що горлає пісні під баян одноокого дядька Василя Степановича.

Ну і потім – Барс… Ох… Барс – це щось таке хиже, самотнє, романтичне. Аж подих перехоплює.

Барс – і тільки так! Ні Сашко, ні Дмитро, ні Валєра. Ніхто не знав, як його звати насправді. І від того подих перехоплювало ще більше.

Барс – це той, хто живе на маківці засніженої гори і виходить на полювання вночі, коли всі піонери-«лєнінци» сплять глибоким дитячим сном.

«Я б півжиття віддала, щоби Барс… – так починався шепіт у нашій палаті після відбою і тут же лунало суворе нагадування: – Помідор – вуха!!»

Я робила вигляд, що затуляюсь подушкою, але думала так само: що віддала б півжиття…

І уявіть собі, що…

…одного разу… на танцях… під шалений космічний «мєдляк» у виконанні групи «Зодіак»… цей самий Барс… у джинсах із білим паском… у сорочці, крізь яку світився засмаглий живіт…

Цей самий Барс, за увагу якого все дівоче населення табору «Орльонок» беззастережно віддавало «півжиття»…

Цей нічний звір, що спустився з маківки засніженої Кіліманджаро… Ох…

Одне слово, Барс підійшов до Вагітного Таргана з питанням, чи танцює той Тарган, чи так собі, «груши околачіваєт».

Вагітний Тарган, перетворившись на перестиглого Помідора, повідомив захриплим голосом, що… І судомно подумки зашарудів сторінками списаного нотатника у пошуках підходящої для ситуації фрази або словечка.

У палаючій голові виникло лише одне.

І я промовила його так, як промовляла свої найромантичніші меседжі, лежачи на сіні чи шовкових простирадлах, сама Анжеліка-маркіза-ангелів.

– Відвали… – сказала я.

…Увесь вечір, котрий тривав так довго, що в мене заніміли руки від того, що плечі Барса були надто високо, ми протанцювали під здивованими поглядами старших подруг. А коли лунав запальний «Боні М», Барс казав: «Плювати!» – і ми залишалися виконувати «мєдляк». І мої наставниці – я це бачила! – непритомніли і шукали свої ж очі в себе на лобі та вручну встановлювали їх на призначене місце.

Але факт не припиняв бути фактом: з усього табору Барс обрав Вагітного Таргана.

Якщо бути відвертою, навтішавшись такою перемогою в очах старших колежанок, вже на третьому танці я добряче занудьгувала, крутила головою на всі боки, намагаючись відліпитися від його приставучого погляду.

Після танців, до сурми, яка мала віщувати відбій, нам дозволялося пройтися до своїх хатинок-палат «врізнобій», тобто не шикуватися в стрій.

Барс вів мене за руку до самих сходів. Його рука була тепла й волога, з неї дуже хотілося вирватися на волю…

А за нами, мов спантеличене стадо, брели старшокласниці. Барс зупинився на порозі – і вони тихою принишклою зграєю пройшли повз нас, обдаючи мою «вагітну сукню» гарячим вітром подихів.

– Погуляємо завтра? – смиренно запитав Барс.

Якщо чесно, мені дуже кортіло вже «по-чесному» повторити єдине, що підходило до мого настрою: «Відвали!»

Але я стримано кивнула і побігла до палати, міркуючи, що тепер зі мною буде.

У темній палаті на мене вже чатували дівчата.

І нарешті я взяла участь у нічних шепотіннях, як повноправний член товариства.

Мені більше не казали «затули вуха», не називали помідором. Майже всю ніч до мене шанобливо зверталися:

– А він тобі – що?

– А ти ж йому?

– А він?

І я всоте переповідала, як він вів мене в танці, що говорив і як тримав за талію…

І дівчата мрійливо зітхали. Їм більше не було за що віддавати півжиття.

І пропонували «на завтра» зробити мені на голові справжню «бабетту» або «начос», позичити помаду і дати нафарбувати вії тушшю «Ленінград», у яку треба плювати, щоб вона стала рідкою і змішувати з пудрою, щоб вії вийшли довшими. Одне слово, суцільна маячня…

…Потім всю зміну цей Барс труїв моє безхмарне дитяче життя своєю увагою. І сто разів на день чув цілковито безсоромне: «Відвали!» Я навіть благально додавала: «Будь ласка!», хоча такого звороту не було в нашому табірному «новоязі».

І ховалася за майстернями, де мої ровесники з молодших загонів ганяли м’яча чи малювали чортиків на піску…