Читать книгу Одного разу… - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 12

От вона яка – м’ясорубка, щоденна газета… Але, якби не вона, я ніколи б не навчилася працювати «на вчора»! А ще – не стала б «глянцевою дамочкою».

Як це трапилось. Зараз поясню…

…одного разу на загальній «лєтучці» було вирішено написати матеріал про головного редактора першого і єдиного на той час жіночого журналу. Назвемо його літерою «Н».

«Н» я не читала ніколи! Бачила розкішні обкладинки й виноси з такими запитаннями: «Як стати коханою?» або «Як подолати ревнощі?» Бр-р-р-р…

Ну, уявіть собі людину жіночої статі, зовсім не зациклену на цій своїй «статі», яку з дитинства хвилюють думки про устрій Всесвіту, – чи стане вона обтяжувати себе такими дрібними запитаннями? Але хіба хочеш, якщо мусиш? Помила голову й пішла.

…Редакція розкішного видання (і це мене здивувало) розташувалася на околиці міста. Складна система перепусток, скляні двері, коридори з фотографіями зірок на стінах, панянки на високих підборах. Ось вони – «ТАКІ БАБИ», про яких говорила моя колишня колега з радіо.

Поки чекала редакторку, роздивлялася: за комп’ютерами сидять досить симпатичні пані, вистукують щось – мабуть, про те саме: як подолати ревнощі…

Пахне парфумами й трохи ковбасою, адже щойно закінчилася обідня перерва.

Люб’язно поговорила з редакторкою та Ірою, її заступницею. Іра каже, що читає мої шпальти. Мені приємно. У відповідь кажу, що «Н» – мій улюблений журнал.

Звідки мені було знати, що невдовзі він дійсно стане «моїм» на кілька років?…

Звісно, після нашої «м’ясорубки», все побачене в «Н» видається галявинкою, на якій мирно випасаються ось такі чудові молоді жінки, дихаючи «парфумами й туманами». І трохи – бутербродами з ковбасою…

Інтерв’ю я взяла, його надрукували в нашій газеті.

…а потім прийшов карієс! Тобто – безробіття.

Не пам’ятаю, чи я казала, що наша газета була опозиційна? На стінах, по обидва боки коридору редакції висіли карикатури на діючий уряд. Дуже кумедні! Але розігнали нас нібито зовсім і не за це. Спіймалися ми на іншому: на правді, яка ще не стала загальновідомою. Трохи поясню: нишпорка-кореспондент зі спортивного відділу повідомив, що одного футболіста, гордість нашої футбольної команди, «продали за кордон». Було написано куди саме і за скільки. За «наклеп» (який невдовзі було оприлюднено, як чистісіньку правду) нам присудили такий величезний штраф, від якого засновники збанкрутували, а ми лишилися «на вулиці». За інерцією журналісти ще кілька місяців ходили на роботу, «ганяли чаї» чи щось міцніше, бренькали на гітарі, юрмилися в «курилках», виголошували якісь гасла, мовляв, «ми ще покажемо!», «нас не переможеш!» і намагалися не думати про завтрашній день…

Але він все ж настав.

Зібравши нас на останні збори, головний редактор попросив вибачення у громади, жіноча частина якої похлюпала носами, а чоловіча – стиснула кулаки. Редактор доповів, що йому пощастило вибити грошову компенсацію за місяці вимушеного простою і зараз нам її видадуть у касі. До речі, два останніх фактори – вибачення і гроші – дуже підняли рейтинг нашого керівництва в наших очах (потім багато хто з колег працювали під їхнім керівництвом і далі). Адже буває, що журналістів викидають на вулицю просто так, без усяких пояснень, а тим паче – грошової компенсації.

Ми обмінялися телефонами, поплакали, чоловіки – напилися. Охорона запломбувала кабінети.

Так 150 людей лишилися на вулиці. Для кожного це означало, що нині він має… 149 конкурентів, котрі кинуться по всіх редакціях міста в пошуках роботи.

…починалося неймовірно спекотне літо. У чоловіка була зламана нога – одночасно в двох місцях, доньку треба було вивозити кудись на відпочинок, а я сиділа вдома й вирішувала питання: що робити? Тоді я ще гадки не мала про розсилку «резюме», як це робили інші нормальні люди. Дві-три статті я продала в якусь газетку. Отримала по 15 гривень…

(Розповідь про те, як я два тижні слухняно ходила на телебачення – варто пропустити. Мені нудно писати про це. Там я побачила справжніх небожителів, отруєних червоним оком камери. Відтоді люблю і шаную тих, хто не піддався гіпнозу масової любові, яка минає, щойно тебе виганяють з ефіру. Таких багато. Можливо, пізніше вони з’являться в моїх розповідях… Одне слово, я побачила там дикий бедлам із вічним запитанням: «Що знімаємо сьогодні ввечері?» Швидше за все, я потрапила «не туди», не в ту команду… Попри це, все пов’язане із візуалізацією думок приваблює мене й досі.)

…одного разу я практично впала у відчай, тобто розслабилась і плюнула на небожителів з височезної споруди телецентру, що в народі зветься олівцем і, як каже моя подруга, дитяча письменниця Леся Воронина, «відпустила ситуацію». Як тільки це сталося – у квартирі пролунав дзвінок.

Явище доволі типове: щойно ти припиняєш борсатися, метушитися, битися головою об стіну, одне слово – здіймати хвилю, як течія виносить тебе на берег. Це просто закон природи.

Мені зателефонували з того самого журналу «Н».

– Як ваші справи? Ви ще не знайшли роботу? – запитали мене (чутки про розвал «ВВ» стали в місті притчею во язицех).

– Поки що думаю, обираю… – гордовито відповіла я, потираючи лоба, яким нещодавно стукала об стіну.

– Тоді ми готові зробити вам пропозицію, від якої ви не зможете відмовитись!

Ця фраза пролунала, як у кіно. До речі, це благодатна фраза: її приємно вимовляти і приємно чути. Вона сповнена респектабельності й упевненості. Її не виголошують, пропонуючи мити під’їзди…

Так я потрапила з розбитого човна – на бал. Мені запропонували очолити відділ.

Головний редактор та її заступниця Іра розгорнули переді мною журнал, немов кольорову абетку перед Буратіно:

– Ваша тематика займає 90 сторінок.

(«Нєхіло!» – подумала я.)

– Крім виконання обов’язків заввідділу, ви маєте писати чотири великі статті щомісяця.

(«Ну, після розвороту на тиждень – це дрібниці!» – подумала я.)

– Зможете?

Тінь мого лагідного шефа на мить виринула за їхніми плечима. Він усміхнувся і запитав: «Зможеш? На вчора?»

– Звісно, – сказала я.

Тінь розвіялася, але в повітрі залишилася посмішка – посмішка Чеширського кота…

…дізнавшись, що мене взяли в «Н», моя подруга була в захваті, а після радісних вигуків, серйозно промовила:

– Тепер тобі потрібна норкова шуба…

– ???? – вражено вирячилась я на неї.

– Авжеж! Ти тільки поглянь, які обкладинки! Ти маєш шануватися!

– Я не люблю, коли вбивають маленьких беззахисних норок, – сказала я. – Але… але якщо так треба, я це зроблю. Долаючи огиду.

Між іншим, цю огиду я долаю й досі, а «мої» норки все ще бігають засніженими північними рівнинами…

Інші міфи про «красиве глянсове життя» розвіялися так само швидко.

Адже я завжди думала, що:

– у редакціях жіночих глянцевих журналів – суцільні інтриги, соплі-воплі й бабське кодло, яке з ранку до ночі полірує нігті, потім вибирає нові сукні, туфлі та косметику, а ввечері жере ананаси та рябчиків, не вилізаючи з джакузі…

– усі призи (від авто до кавоварок) – «липові», і отримують їх самі працівники редакції або їхні родичі…

– всі їздять на «мерсах», постійно змінюють коханців і обідають у дорогих ресторанах…

І таке інше…

Все це не так. Принаймні я такого не бачила.

А головне, згодом я почала отримувати тисячі листів, що починалися словами: «Дорога Іренко!»

Тепер я впевнена: у кожному місті, містечку чи селищі України є хоча б одна жінка, в якої я можу переночувати.

Хіба цього мало?…

…зараз я хочу зізнатися: ці сторінки про «глянсовий світ» – дійсно не з «цієї опери». Зовсім, зовсім не з цієї. Але я мусила втулити їх саме сюди. Зняти питання, як потрапляють «з розбитого човна на бал».

А тепер почнімо так…