Читать книгу Піца «Гімалаї» - Ирена Карпа - Страница 11

Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.

Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права – а вона тата знала явно краще – і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?

– Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… – Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.

Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.

– Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, – постановила Редька.

Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням не перетворилася на коржик із привокзального кіоску.

Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум – двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум – двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими – тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.

Сьогодні була п’ятниця. Кінець її насиченого – як мінімум, вихлопними газами київських авто – скутерно-піцового трудового тижня. Лишалося ще два замовлення. Про них товстун у шапці повідомив Редьці телефоном вже тоді, коли вона блаженно милилася пити пиво з друзями в «Бабаї» на Пушкінській.

– Це точно?… – безнадійно перепитала Редька.

– Точно. Жду мінут чєрєз трідцать максімум.

Редька дивом доїхала за п’ятнадцять: швидше почнеш – швидше буде пиво зі смаженою картоплею й печерицями.

Зелені двері кухні, що завжди через погану вентиляцію були навстіж, тепер чогось були закриті. Редька постукала, почекала. Зарано вона. От халепа. Товстун чогось дзвонив їй із номеру, котрий не визначається.

– Теж мені, кінозірка… – звела очі горі Редька.

Чекати було ліньки. Натисла на клямку сильніше. Двері піддалися. Всередині нікого не було. Тільки піци чемно лежали на поличці. Чотири чогось, а не дві. Коло піц адреси на листочках. І файли з папірцями.

«Дві так дві», – вирішила Редька, схопила дві ближні коробки і швидко вшилася, поки товстий не вернувся і не навантажив її додатковою роботою. Будь-яка жадібність має свої межі. Навіть Редьчина жадібність до чайових.

Перша піца мала доставитися геть неподалік, на Куренівку. У приватний сектор. Редька трохи покоптила небо в заторі – народ масово ломився з центру на околиці додому, до котлет, серіалів і боулінгу в торговому центрі неподалік – і, попетлявши трохи вузькими покрученими вуличками з приватними будинками, нарешті дісталася до великої кам’яниці, загородженої кованими воротами й оздобленою євро-відсутністю найменшого натяку на добрий смак.

Редька подзвонила у дзвінок, викликавши на світ Божий страхітливу мелодію з пісні чи то Алли Пугачової, чи Іріни Алєгрової.

Їй відчинили не відразу. Видно, довго й прискіпливо розглядали спершу на відеомоніторі.

– Параноїки хрєнові… – крізь зуби прогарчала Редька. – Піца пош! – якомога пронизливіше прокричала вона.

Ворота з шумом, достойним фільму за романом Кіра Буличова, роз’їхалися в боки. На порозі постав не космонавт у скафандрі, а звичайний лисуватий дядечко в смугастому халаті й золотих домашніх тапочках.

– А-а, пріпейд заказік.

Побачивши Редьчину недовірливу пику (насправді то була реакція на «заказік»), лисий у тапках хутко виправився:

– Пріпейд заказ. У самий раз.

Він похапцем забрав із Редьчиних рук коробку з піцою, похапцем розписався у запропонованому аркуші й круто розвернувся на своїх уявних золотих каблуках.

– Спасіба, дєвушка. Щасліва! – проговорив він чи то ротом, чи дупою, віддаляючись від Редьки в бік свого кам’яно-рожевого будиночку. Гібрид хатки Барбі з вічною плебейською мрією про власний замок, подумала Редька, допетравши, що чайових чекати годі. Ворота голосно й невідворотно зачинялися. Редька вилаялася високим стилем, процитувавши Махатму Ґанді:

– There is enough for everybody’s need, but not enough for everybody’s greed.

Сіла на скутер. Що за халепа? Завжди з першого разу заводився, а тут глохне, як вчителька молодших класів після сорока років нервової роботи. Класно кінчається тиждень – на дурняк з’їздила в цю сраку з піцою. Голодна сама, як собака. Та піца, що жлоб у тапочках забрав, ще й пахла так, що серце виверталося. Дивно, що всі інші Редьці не пахли зовсім. І холодними якимось були. Ну, в багатих свої уявлення про добру їжу. Як і про гарні будинки. Редька не встигла ще раз оглянутися на довколишню «красату», як поряд із пафосними воротами відкрилася звичайна собі фірточка, звідки вискочив той самий смугасто-золотавий дядя. Тільки цього разу кволі волоски довкола його лисинки поставали майже дибом, а сама лисина налилася пурпуром, як майська ружа.

– Ей, падруга, нє так бистра! – заверещав він. – Ета шо ти мнє прівєзла такоє?! Піцу што лі?

Редька отетеріла.

– Піцу. А що ж іще?

Лисина стала з кольору ружі кольору півонії.

– Ти чьо, авца? Ти каму хаміш тут?!!

– Я? Я не хамлю. – Редька розуміла, що в дяді поїхав його лисий дах, і ще раз спробувала завести мопед.

– Ета шо – шутка такая у вас?!

Дядя натис коло фірточки на якусь невидиму Редьці кнопочку. Наче з-під землі вискочили, як їх Редька називала потім, «двоє із ларца», блискавично стягли Редьку з її мопеда, сам мопед гупнув на землю, і потягли її в кам’яні хороми.

Слідом за ними в хороми зайшов і дядя, що відразу ж заходився істерично шукати якісь номери у своєму мобільному.

– Как, блядь, фамілія етай йобанай адвакатши? – верещав він фальцетом, питаючи чи охоронців, чи батареї в домі – результат був ідентичним. До одної з батарей охоронець причепив Редьчину праву руку. «Якийсь несправжній наручник… – мелькнула в Редьчиній голові віддалена думка. – З секс-шопу, чи що?»

Праву руку вона колись давно в дитинстві покалічила на саночках. Ну, не щастило дитині в зимових видах спорту. Змагаючись з одним малим родичем, вгаратала його в ковану огорожу, а сама відтак впилялася в сосну, невдало розквасивши правицю – та так, що зламалися одразу великий палець і мізинець.

Рука з того часу зажила і працювала нормально – почерк і так у неї завжди був не дуже. Тільки зрідка, як казала бабця, «на погоду», руку могло покручувати. А так, то самі переваги – рука вільно скручувалася в трубочку, так що можна було запросто носити, наприклад, веселі дитячі браслетики замість нудних дорослих. Тому, як тільки охоронець із м’ясним лицем зробив свою справу, Редька, попри весь свій страх, секретно втішилася. І хвилин за десять чи за півгодини – хто зна, скільки насправді минуло, поки їм жлобам набридло споглядати її кисло-невинне обличчя й вони вийшли на балкончик «пакуріть», Редька без особливого зусилля вислизнула з наручника й незачинених дверей «пріхожей с камінам». Смугастий дядя горлав десь уже нагорі, криючи хуями всіх, кого можна, й обіцяючи позапихати їм шматки тої піци не важко здогадатися куди. Може, Редька переплутала коробку й принесла йому курку замість лобстера? А на курятину в нього алергічна реакція, і він починає спорадично нестися?

Підняти мопед виявилося важче, ніж відкрити фіртку зсередини – всі ці понти з воротами на заздрість і страх ворогів виявилися смішними.

Хоч цього разу мопед завівся з першого разу. В багажничку ще була інша піца, менша, везти її слід було в центр, але чорта зо два. Редька чимдуж тікала подалі, не дивлячись, тиснучи на кнопку швидкого виклику Соні в телефоні. Зв’язок з абонентом відсутній.

– Шо це за хуйня, Сонічка?! – питала риторично Редька в телеграфних стовпів і маршруток. Що, як на зло, блокували рух на дорозі з особливою завзятістю.

Їй приходила купа смсів. Читати їх могла Редька хіба на світлофорах. Половина чогось була пустою. В деяких йшлося про те, що Соня знову на зв’язку. Дзузьки – варто було Редьці набрати сестру, як вона знову була поза зоною досяжності.

Черговий смс. Редька вже готова була запустити телефоном у лобове скло найближчого «Богдана». Вона чудово розуміла, що жлоби куритимуть не вічно, і щойно вони з’ясують свою дорогу пропажу, як за нею поженуться. Біжи, Редько, біжи!

«Номер рейсу VV3482. Сьогодні. 19.40. З собою паспорт».

Редька вже нічого не розуміла. Куди їй їхати, куди летіти, де ховатися? Єдина людина, що могла би хоч щось пояснити – Соня – тупо від неї морозилася. Редька на автоматі, нагло долаючи затори, мчала додому. Як мінімум, там лежить той паспорт.

В ліфті відчула, як щось тисне й колеться за поясом. Дістала запханий туди файл із рахунком про оплату. Знічев’я глянула на папірець. Що за…? Почекайте хвилиночку. (Редька аж забула вийти з ліфту, від чого він закрився, й довелося чекати, поки стара дротяна коробка прийде до тями).

Навіть із Редьчиним небагатим досвідом було ясно, що тут щось явно не так. Що за «разова ліцензія № 9876/2-10» від засмальцьованої дати? При чому тут «зовнішньоекономічні операції» до піци з морським гаддям і грибами, наритими свинями? І чого це ціну за піцу написано з п’ятьма нулями, ще й у заокеанській валюті??? Навпроти підпису голомозого гурмана стояло слово «начальник» і довга назва якоїсь мутної контори. Що за підстава, дорогенька Соню?

Редька забігла додому, кинулася в кабінет, де в шухляді татового столу лежав її закордонний паспорт. Поряд, у конвертику, лежали виручені за джіпіес гроші й листівка з Ляйпціга. Плюс іще новий джіпіес та купа несортованих паперів, що трапляли до неї останнім часом. Редька загребла усе разом і кинула до наплічника. Ще раз набрала сестру. Відповіді не було. Визирнула у вікно. О, знайомі личка, як добрі горщики! Братки-жлобки висипали з не надто дорогої, як на претензії їх білого хазяїна, машини, й роззиралися навколо з тупим виглядом. У російських фільмах штибу «Брігада» такий, либонь, вважається крутим. Цікаво, як так швидко вирахували, де вона живе. Чи, може, таки слідкували?

Вочевидь, вони таки гналися за Редькою, але впустили момент її забігання в під’їзд. Мопед вона паркувала за звичкою під деревом, так що з двору його видно не було, бо затуляв старий іржавий запорожець без коліс.

Тепер усе вирішували секунди. Вибігти з під’їзду, скочити на скутер, мчати в аеропорт найбільш закоркованими вулицями, аби їх корейський джип там всрався.

Жлоби теж не позбавлені інтуїції. Чи телефонного зв’язку – врешті вони прицільно взяли до уваги правильний вхід до під’їзду. Лишалася хіба пожежна драбина. Вона й виходить ближче до скутера, ніж цивільні сходи. Редька набрала в легені повітря, прожогом кинулася на балкон, перелізла на сусідський, приязно помахавши рукою шокованій бабусі з в’язальними спицями в руках, і вже звідти подерлася вниз металевою драбиною. Дивно, що такі ще є, – зазвичай люди так бояться злодіїв, що плюють на пожежну безпеку. Бо ж так як згорить уже, то все разом, а як украдуть – то ж украдуть «самоє дарагоє».

Поверх невисокий, але скакати з півтораповерхової майже висоти. Який дебіл таку конструкцію придумав?!

Стрибнула, трохи вдарила ногу. Цікаво, чи доїде з такою до аеропорту. Часу на роздуми нема – перемахнула через палеонтологічні рештки запорожця, завела мопед, чкурнула. Жлоби в своїх парких костюмах теж не забарилися. Ну, з Богом, Парасю.

Звернула на вічно закоркований Яр-Вал. Під верески й сигнали, подряпавши дзеркалами кілька безцінних поверхонь, не дуже швидко, зате напевне просувалася до Прорізної. Там уже тротуари вільніші. А дерева на них іще не всі порубали – чудова перешкода для машини й не проблема для скутера.

Озиратися назад часу не було. Так само не було й сенсу вже дзвонити Соні. Мопед вив не своїм голосом.

Нарешті дісталася до Паркової алеї, а з неї й на шосе, з якого потрапляють на південний міст і по прямій у Бориспіль. Хіба би жлобурня ловила її на метро, але ж то для них не по понятіям.

Часу до літака украй мало. Година п’ятнадцять. Хоч би встигнути!

Скутер можна лишити на платному парк-майдані. А можна і так кинути, пес із ним. Хай тепер Соня їй купує бронепоїзд. Одне хотілося забрати – нічийну піцу. Редька є Редька: яка б стресована не була, ніколи не відмовить собі у задоволенні базової потреби. Припаркувалася, під крики даїшника відкрила свій багажничок, вхопила коробку з піцою, забігла в термінал. На табло рейси – її до Ляйпціга (ого!) – реєстрація закінчилася.

Побігла до лінивих тіточок, що вже збиралися йти геть із реєстраційної стійки.

– Ми нічєво нє можем здєлать, дєвушка. Ідітє к прєдставітєлю авіалінії.

Редька з піцовою коробкою і крихітним наплічником глянула на них так жалісно, що тітка змилувалася:

– Ну харашо. Ви вєдь бєз багажа? Давайтє паспарт. Толька піцу прійдьоцца здєсь сьєсть. Ілі в самальотє. Ані нє пускают в Єврасаюз с нашей єдой. Ідьом, я папрашу прєдставітєля вас бистра на рєйс правєсті. А то там очєрєді. Точна нє успєєте.

Редька ледь не схопила тіточку за руку, аби та її вела – настільки дивно було, що хтось у нашій країні може отак запросто тобі допомогти. Ще й цілком безкоштовно.

Струнка працівниця аеропорту протягла Редьку через рентген ледь не за шкірку, як шкодливе кошеня, і митники глянули на її лункі підбори і красиво розстебнутий верхній ґудзик блузки з розумінням: вічно ці студенти перелякані запізнюються, добре, хоч ця не напхала в кишені запальничок, ред-булів і ножичків, а піцу свою хай вже їсть, бог із нею, тирлиґають же люди з собою і сало, і київські торти – летять кудись у голодний край…

– Валюти с сабой сколька? – більше, мабуть, для сміху спитав якийсь запізнілий контролюючий службовець. – Нє больше дєсяті тисяч євро?

Редька помотиляла головою.

Не спам’яталася, як опинилася в кінці черги на трапі літака.

Рейс був не дуже популярний – півлітака лишалося вільним, у Редьки не було сусідів. Можна було врешті глибоко зітхнути й насолодитися заслужено поцупленою піцою.

«Буду як у поїзді – ще не рушила, а вже смердітиму їдлом». Помучилася трохи з мотузкою на коробці. Відтак ще й зі скотчем – що за маніяк це пакував? Підняла рвучко картонну кришку й похолола: в коробці замість піци лежали акуратні пачки єврових банкнот, на подив Редьки, геть не в жирних піцових плямах. Вона похапцем закрила коробку й роззирнулась по боках, чи ніхто не бачив. Стюардеса закривала верхні полички.

– Багаж пад сідєньє, пажалуста… – вона промовисто глянула на Редьку з її «піцою», від чого Редька ще міцніше притисла коробку до себе.

В очі кинувся не особливо досі примітний логотип. «2 Pizza».

– Тупіца… Точно шо тупіца. – За інших обставин Редька би пореготала з геніальності підйобистого маркетолога. Але не тепер: – От попала так попала… Попадємбєль.

Тепер їй стало страшно не на жарт. Це ж виходить, що вона поцупила бозна-чиї гроші? За таке її точно приб’ють. Ще джіпіес вона продати могла, але тікати в Ґватемалу пити піна-коладу й обіймати мулатів за чужі явно не чисті гроші – це вже ігри для дорослих. Так чи інакше Соня цю піцову кашу заварила, вона тепер хай і розгрібає все.

Редьці стало сумно й пронизливо-самотньо, як у дитинстві, коли вже всіх забрали з дитсадка, а ти сидиш під хижим поглядом нічної няньки. Того й диви, закриє в туалеті тебе з пацюками й тарганидлом. Редька спробувала відволіктися, прислухаючись до шуму двигунів. «Ніякого конструктиву», – сказала Соня в її голові.

– Пішла в пизду, – сказала Редька вголос, і сусідка-іноземка обернулася в її бік із посмішкою «кен-ай-хелп-ю».

«От бліндра, – думала Редька, – варто жирно влаштуватися, хоч трохи розслабитися, перестати годувати уїбанів, зібратися почитати мудрих книжок, як якась дурна лажа обов’язково тебе знайде».

Вона ж-бо вже встигла розвести собі на татовій території «високую культуру бита»: освоїлася з пательнями, баняками, ножами і спеціями, підписаними неясною мовою. До того ж ніщо так не тішило Редьку, як знаходження купленої заздалегідь їжі там, де вона її залишила. Ніхто «чіста па накуркє» не виїдав її йогуртів, не розсипав «па пянкє» на килимі смажену картоплю з кетчупом, не втоптував у шпари між дошками підлоги плов, не слухав місцевих реперів (всю ніч одну й ту ж пісню), не вимазував її креми для лиця собі на порепані руки, не розтягував взятий без дозволу її одяг і не лишав по собі гори заквітчаного недоїдками посуду. Супер-бонус – завжди опущений обід унітазу і необісцяний рикошетом від стіни м’який килимок. Ну хіба не рай?

Редька наче на секунду задрімала. Побічна дія нервового стану, певно, заскочила. Думки полізли в тріщини, що зазвичай з’являються на цій межі між сном і явою.

Запах хімікату, що ним, вочевидь, обробляли салон літака, нагадав про щось далеке й призабуте, аж поки хтось з екіпажу не ускладнив все якимось дикими аерозольними пахощами. З естетичною, певно, метою, що добивало найбільше. Редьці раптом до щему захотілося вернутися й заснути в татовій квартирі, щоби нічого, що сьогодні трапилось, насправді не було, а були її звичні пофігістичні справи, з яких найголовніші Інтернет і яєшня, і навіть торохтіння напівзламаного кондиціонера не псувало б її тихого раю.

Редька, що досі намагалася глибоко не вдихати пересолоджені аромати туалетних квітів (і хто їх вчив таким бризкати?), нарешті втягла носом повітря й здригнулася: звідки тут запах карболки?

Двигун гудів, і Редьку разом із цим новим запахом понесло лункими коридорами лікарні. Звідкілясь з-за рогу заскочило її дитяче відчуття покинутості, нікому-не-потрібності, хоча, напевно, геть не так би мало бути в травматологічному відділенні. Діти, в яких ноги в гіпсі, малюють по гіпсу веселі квіточки, а мама їм за це цукерки носить з апельсинами. Мама до Редьки не приходила. Ніколи. Але чого її забула старша сестра, і чого в тата, як завжди, з’явилися кров-з-носа невідкладні справи?

Бабця і дід, дід і бабця. Відчуття безцільності, від якого вони не в змозі були її захистити, відкрило в малій істоті різьблені ворота для химерних вигадок і мрій.

Побачивши б таку картинку зараз, Редька перемкнула би на інший фільм: жахи і містика не були її жанрами. Але то був не фільм, хоча, здавалось інколи, був і не з нею. Застигла дитяча постать годинами тоді виднілась на тлі заплямленого, вкритого пилом і мушиним гівном вікна палати. Виходило те єдине вікно-в-світ на невеличкий задній двір лікарні. Двір був захаращений поіржавілим брухтом, усяким дротивом, товстозадими санітарками і похмільними шоферюгами. І двір було відтято глухим обдертим муром від решти світу. Про нього нагадували тільки верхівки посірілих тополь і сірого ж відтінку нерухоме небо. Нестримно хотілося кричати в цю могильну сірість диким криком так, щоб розлетівся на друзки товстий панцир скла, вітер підхопив немічне тільце й понісся собі услід за відлетілою душею…

Редька, здригнувшись, розплющила очі. Вона, може, що – справді закричала? Наче ні, усе спокійно. Сусідка гучно роздирала пластиковий пакуночок путівника Україною. Нащо таке читати, коли вже тиснеш геть?…

Редька відвернулася до темного вікна.

Тепер десь там у місті, що відсьогодні стало містом інших, не її, далеко за межами принишклих аеродромних галявин, невротично блимала різнокольорова зовнішня реклама й безкінечно повзли червоні хробаки задніх стоп-сигналів. Редька раптом збагнула, що вже не розрізнила б їхніх кольорів.

– Дєвушка, ви прістьогнути? – Блим-блим канонічно блакитними тінями. Й де стюардеси такі беруть за межами вісімдесятих?

Коли літак нарешті набрав висоти (чим довшали хвилини затримки відльоту, тим більше Редька вірила, що зараз у літак вломляться і витягнуть її за шкірку), а споживач зайнявся нетерплячим очікуванням шарових снеків і холодних напоїв із возика блакитноокої стюардеси («Дєвушка, шо, даже піва нєт? Как – за дєньгі?!»), Редька вирішила перепакувати гроші з коробки в наплічник. У передній кишені її кособоко зашпиленої куртки стримів гострий кут листівки з Ляпціга. Редька дістала її й глянула на цифри на звороті.

– От всім здається, що нагло вкрала дівка гроші й чкурнула собі в Європу їх пропивати з якими-небудь мулатами. А насправді вона – в бібліотеку, і «учіцца, учіцца, учіцца»…

Тільки ж яка бібліотека по дев’ятій вечора? Доведеться шукати готель і пропивати бодай крихітку оцих нечесних грошей. А там уже хто зна – може, й мулати підтягнуться.