Читать книгу Піца «Гімалаї» - Ирена Карпа - Страница 12

10

Оглавление

Ляйпціг – це дахи, книжкові фестивалі й багато п’яних студентів. Дуже-дуже багато п’яних студентів. Видно, вшановують пам’ять відповідного моменту з «Фауста», коли Мефістофель показав вченому, як виглядає справжня насолода життям.

Редька сама півночі випробовувала на собі Фаустівські практики. Головно про «кубок кришталевий»,[2] бо з іншого пам’ятала хіба слова брата бідної Ґретхен про те, що «коли вже з тебе вийшла блядь, це діло треба дороблять». Переклад Лукаша, між іншим.

Так чи інакше, Редька відчувала повне право розслаблятися, як їй заманеться:

– Знімати стрес – добре діло.

І вона його знімала. Шкода тільки, що не могла на ранок пригадати у деталях, де і з ким. Спочатку наче було двійко цілком пристойних і дещо нудних бритів у готельному барі – один кучерявий, в окулярах і з жіночою попою, молодий, другий – типовий якийсь лисий кокні з дурнуватими інтонаціями і тріснутим фальцетом, пристаркуватий. Редька ще було вирішила, що вони ґеї, а надто, коли виявилося, що чолов’яги – музейні експерти. Везтимуть якусь виставку чи звідси до себе, чи навпаки… Культурно ж наче було все, нє? То як потім сталося, що музейні британці потім стали гамбурзькими трансвеститами на відвідинах любенької бабусі в Східній Німеччині? І чи був насправді сивий растаман із цілим цехом мисливських ковбасок на голові й безкінечною лекцією про православ’я на Ямайці?… Одне було покрито мороком – з ким Редька поваланцалася до своєї кімнати. А судячи з чужорідного запаху (суміш тютюну і надто типових, аби їх ідентифікувати, супермаркетівських парфумів) із кимось таки привалацалася.

Прислухаючись до привітів, що передавала їй печінка, Редька поплелася в ванну. Ну принаймні дзеркало ціле і на ньому криваво не пише «Ти умрьош в абєд». На загал нічо. Синців під очима не набито, одяг не подертий – значить, ні з ким не побилася і не дуже падала, а секс якби був, вона б його пригадала точно, не так уже й часто він у неї в житті щось траплявся.

Зітхнувши, Редька повернулася в кімнату й важко гепнула на ліжко.

Голова гула від помийної суміші мохіто, маргарити, чистої текіли, шнапсу і світлого пива. Добре, що в готелі розплатилася загодя – зараз їй важко було би без помилок написати бодай своє прізвище. Паспорт чогось валявся на паркеті, інші папери розкидані казна-як, он листівка з Ляйпціга, он пожмаканий файл із ліцензією на піцу, он іще пачка всякого на чолі з джіпіесом. О, і наплічник роззявлений лежить, як та розверста прірва. Що ж вона тут витворяла? Редька ледь-ледь підвелася з ліжка, ступила кілька кроків желейними ногами, й, сягнувши до наплічника, укотре похолола: піцові грошики тю-тюкнули, як ті вливання МВФ в українську економіку. «Як прийшло, так і ушло», – почувся з глибини свідомості голос мудрої бабці. Редька кинулася чогось до вікна, потім у ванну, відтак перерила всі кишені – на місці була лише серйозно схудла за минулий вечір пачечка банкнот за джіпіес. Редька сіла на ліжку й втупилася у підлогу.

– Тепер уже точно піздєц.

«Прощавайте, мулати, їдьте в Ґоа без мене. Мені тепер точно дорога одна – в бібліотеку. На крайняк наймуся підмітати там. Як молодий Тарас Шевченко – носити воду школярам».

Редька приречено вдяглася, зібрала свої беззмістовні манатки, й, не скориставшись правом буфетного сніданку, що входив у ціну кімнати (від розпачу Редька просто про нього забула), вирушила в місто при дещо кволому світлі дня.

Гострі шпилі костьолів, стрільчасті вікна, сірий камінь, затерті фрески, товсті куті ланцюги.

– Світе тихий, краю милий! – присвиснула Редька. – Нічо собі, скільки готики.

Нахабно спростовуючи її висновки, назустріч Редьці з крамнички висипала зграйка чорно-білих із рожевими вкрапленнями емо-підлітків. В одної з дівчаток у смугастих підколінках блимнула сумка з принтом «Tokyo Hotel». Чисто тобі «Аліса» чи «Арія» з тих же пелехатих вісімдесятих. Стилістика фанатських принтів прогресувала не сильно: пафосні лиця на чорному фоні, мальовані очі дивляться в тривожну далечінь.

– Тьху. Готи хоч відсталі, а однаково не такі дурні, як ці.

Було ще дуже рано, а їсти хотілося, як після обіду. Редька купила собі за два євро дьонер-кебаб у бадьорих турків. Кебабне містечко, видно, популярне було у бюджетних студіків – раз по раз заходили сюди, щоби навстоячки швидко закинутися смачним і поживним.

Доївши багатого родича жлобської київської шаурми, Редька пішла слідом за трьома студентами. Хоч щось вона вгадала: то дійсно були студенти, і йшли вони в головний корпус.

Документів на вході ніхто не питав – це ж не київські вузи, де чиновники місцевого розливу бояться, як би хто не вкрав їх безцінного шмарка, а адміністрація труситься, як би то хтось спраглий знань не проник безкоштовно на лекцію.

Культова бібліотека Albertina, стара й непристойно багата, в цей час була майже порожньою. Видно, студенти були або на парах, або, якщо вчилися в другу зміну, ще дрихли і глибоко собі десь мали готуватися до занять. Не кажучи вже про порпання в усіх тут зібраних із 1543-го року манускриптах, інкунамбулах, папірусах й остраках. «Тут же ж, мабуть, і смертних до такого пускають, а не так, як у нас…» – помріялося Редьці про легкий доступ до коштовного: без десяти паперів із вісімнадцятьма штампами, що ти аспірант у п’ятому коліні.

Поки підіймалася широкими мармуровими сходами, чогось рахувала колони – видно, рятувало від похмільного синдрому. І згадала раптом, що крім Гете й Ніцше з цього їх університету ще й улюблений дядько всіх лінгвістів вийшов – Фердінанд де Сосюр. Тільки от що він вигадав у тій лінгвістиці – Редька не згадала би і під гіпнозом.

Зібравши в пучок все своє куце знання німецької, Редька з апломбом заявила худорлявій дівчині в окулярах, зайнятій риттям у цифровому каталозі, що хотіла б записатися на день у бібліотеку.

Дівчина дивно глянула на неї й відправила уже до тьоті в окулярах, персоніфікованої бібліотекарки всіх часів і народів. Тобто дівчина просто була надто сумлінною студенткою – Редьці стало на секунду соромно за таку стереотипну плутанину. Саму б її ніхто ніколи не сплутав навіть із лаборантом.

Закінчивши з формальностями, Редька старанно переписала код зі своєї листівки на заявну картку. Працівниця книгосховища поклацала трохи на своєму комп’ютері й дещо ламаною англійською, пошкодувавши недоробленого філолога, пояснила Редьці, що збірник топографічних карт 76-го року зараз на користуванні в читальному залі.

Знову карти? Редька озирнулася навколо. Зала була майже порожньою. В кого ж ця книга?

З-за столу під велетенським, як вилаз на небо, даховим вікном підвівся хлопець. Бічні вікна читальної зали були вузькими й довгими, ніби росли безупинно вгору. Хлопець теж здавався їй якимось вузьким і довгим, і всі стіни теж раптом полізли до неба, силкуючись перерости дах, і книжки на полицях за спиною бібліотекарки теж стали видовжені, як телефонні записники на спіральних кріпленнях у дитинстві. Відтак це все скрутилося в готичну вежу, вежа поповзла ще догори, як змія чи осока в воді, а тоді потемніла. І все стало теплим, затишним і спокійним.

– Hallo, hallo! – кричала тьотька в окулярах, суючи під носа Редьці якусь безбожну гидоту. Редька не відразу второпала, що то бібліотекарка, а не біблійний Бегемот.

– Ти жива? – спитав зрозумілою мовою незрозумілий голос. Втім він був м’яким, низьким і спокійним – Редька ненавиділа писклів, особливо чоловіків – так що можна було без відрази повертати голову.

– Пам’ятаєш мене, Федька? Я – Дордже. Твій, як ти мене називала, хресний брат. Правда, ти там же штовхнула мене з санками прямо в металевий паркан… – хлопець показав на шрамик у себе на лобі. – Але нічо. Боженька тебе покарала головою в дерево. Чи рукою? Встаєш?

Хлопець був худим, чорнявим, зі смаглявою шкірою, з невеликими, подібними на двох зелених рибок, дуже живими очима й чітко окресленим ротом – Редька ж туманно пам’ятала татового похресника наче кучерявим, золотоволосим, круглобоким, із масним ротиком і пальцями-сосисками. Мабуть, тому що Німеччина асоціювалася у неї з ковбасою і булочками, а похресник тата – це ж таки її хресний брат, а брати завжди якісь трохи недолугі й пригальмовані, народжені для того, щоби за них було соромно перед подругами.

Поки Редька думала, що би такого мудрого на це мудре питання відповісти, Дордже порскав їй у лице водою, котру наливав собі в долоню з хромованої пласкої фляги. Правда, з огляду на флягу і на смак, вода тут же виявилася нормальним віскі. Редьку розрізняти в цьому сенсі гівно від лялі ще тато навчив. Принаймні їй хотілося так думати, злизуючи крапельки з губ і витираючи їх з інших частин лиця.

– Здоров був, Дрожжі. Чи Драже – як я там тебе в дитинстві називала. А за «Федьку» атвєтіш, – не чекаючи запрошення, вона вхопилася за його плече, підвелася й сіла на підлозі, все ще з підозрою роззираючись довкола.

– Ти знаєш, – провадив собі Дордже, по-лікарськи розглядаючи спантеличену бібліотекарку, а не Редьку, – у цій залі надто тхне трансцендентним. Якщо ти не німець у п’ятому коліні, краще подихати десь надворі.

– Подихати чи подихати, в сенсі здохнути? – Редька нарешті щось промимрила. Спробувала наче як побути іронічною. Кволенькою. Не найліпший спосіб проявити свою крутість, знаходячись у розкаряченому положенні в скарбниці знань. Дордже простягнув їй флягу. Редька ковтнула сінґл молта й схвально кивнула.

«А взагалі мене вже ваше трансцендентне встигло заїбати. Готи-готи солов’їні…» – подумки Редька щосили намагалася перевтілитися в її, як їй самій здавалося, ліпший шматок. Злий, іронічний і дорослий. Якщо чесно, виходило так собі.

– Як би то не було, ще трохи аква віти зара тобі не зашкодить. Заодно розкажеш по чому сьогодні джіпіес у Києві на п’яних базарах.

– От сука, – це вже Редька не подумала, а сказала. Хто зна – може, Дордже прийняв це за звернення до працівниці бібліотеки, що, подолавши перший шок від такого блюзнірства, з німецьким мовчазним завзяттям видирала в Редьки з рук пласку фляжку з віскі. Була би вона з Москви, точно додавала би помічне «Панаєхалі тут».

Користуючись фізичними перевагами («і сильніший, і гарніший за бібліотекарку», – мигцем подумала Редька), Дордже заволодів флягою й нарешті допоміг Редьці звестися на рівні. Відтак він повагом вернувся до свого столу, забрав рюкзак і, для проформи підтримуючи Редьку попід руку (тривало це секунд 20 – але все одно мало вразити почуття ґендерної рівності бібліотекарки), попрямував до виходу з Альбертіни.

Аква віта. Панден Дордже (Редька зненацька згадала його повніше ім’я, голова їй поволі прозорішала, наче осідала каламуть у мисочці з мильним розчином) знав тут непоганий закуток. Вони звернули у вузький провулок і спустились кількома сходинками до півпідвальних дверей, зарослих облізлим плющем. Однак на вході грізно стала огрядна пані в фартусі й зі шваброю.

– Зачинено, – безапеляційно відрубала брюнхільда.

– Це чого ж. Якраз обід зараз. – Сміливий зіґфрід-Дордже.

– Прибираємо… Наригано дуже.

– А ми там сядемо, де наригали не дуже сильно.

Брюнхільда навіть не знизала плечима, просто відкрила двері.

Невелика кнайпа, в яку вони зайшли, видно, не раз бувала жертвою студентських вечірок. Зрештою, в напівсутінках (повне світло тут вмикали, лише коли прибирали вдосвіта, та й то було так страшно, що прибирання скорочували до явно не стереотипних німецьких стандартів) всіх цих подертих, попалених, погризених диванів, надщерблених попільниць і побитих кулаками й головами столів особливо ніхто не роздивлявся. Та й навряд чи хтось із тутешніх переймався добрим реноме свого місця. Чим гірше, тим краще – все це зветься атмосферою. Будь-яка порядна київська дівчинка відразу б коректно запропонувала перейти в інше місце, але Редька була в гостях, непорядною, і їй було цілковито пофігу.

– Ну, – сказала вона, як тільки вони всілися на диван віку молодості їх батьків (тренди кінця 70-х затримуються в гадюшниках у природний спосіб, на відміну від топ-ендових гніздечок із їх спеціально навченими дизайнерами. Редька, котрій Дордже тільки тепер переклав увесь свій діалог із Брюнхільдою, мимоволі жадно втягнула носом повітря.). – І що я тут роблю?

Бармен, він же офіціант, без питань і замовлень приніс їм по пляшці пива.

– Данкешьон, – сказала надміру ввічлива Редька.

– Я такі тупі питання задаю собі кожного ранку. – Дордже, геть не замислюючись над таким явищем, як «вертольоти», відкрив своє і Редьчине пиво. Віскі скінчилося по дорозі.

– І що ж ти кожного ранку на них собі відповідаєш?

Він не почув і провадив далі:

– А потім розум обростає думками і спогадами, на обрії десь починає маячити мета чи щось важливе. Починаю паритись, як її досягти, що треба зрозуміти, кому дупу поцілувати. Кудись ходиш, щось робиш. А увечері сідаєш за цей столик, закриваєш очі, вихиляєш одну-другу склянку, і розумієш, що увесь день був безглуздим хороводом. All men are dancers and their tread goes to the barbareous clanger of a gong.

– Ой-ой, почекай! – замахала на нього руками Редька. – Ти шо – на філософському вчишся? На політології, нєбось?

– Га? З чого взяла?

– Та бо попиздіти шось любиш дурної. А я тут і так ніфігіща не розумію. – Редьці здавалося, що вона зараз така ж крута, як десь Соня, тільки значно більш богемна після всього вчорашнього.

– Палеографію я вивчаю. Чи лишень так собі думаю…

– Шо?

– Пишу диплом про філіграні.

Редька, ясне діло, нічого не второпала.

– Які філіграні? Такі, як на браслєтіках у Криму? – Колись вона дивилася знічев’я пізнавальну програму про татарських ювелірів, що вижили в сталінському засланні, роблячи прикраси з мідних дротиків, надертих зі старої техніки, аби лиш не втрачати техніку ремесла.

– Не зовсім. Це водяні знаки на старому папері. Колись його ретельно оберігали від підробок. Краще, ніж тепер всякі «ґуччі».

– Та на ґуччі всім насправді насрати. Кожна шалава в Києві в гучах ходить. І чи є сенс – справжнє воно чи підробне, якщо однаково потворне? – Редька зараз роздивлялася свої кеди, привезені Сонею, здається, з Нью-Йорка. Теж брендові, але дуже правильні – як із секонда. Соня добре розбиралася в стилістиці. Особливо коли йшлося про Редьку.

– З папером інша історія. Якби якомусь болонському маестро сказали, що у ХХІ столітті ним підтиратись будуть, той би удавився. Колись секрет виготовлення паперу берегли, як Святий Ґрааль. Як робили деякі сорти, ще й дотепер не знають. От александрійський папір… на ньому Пушкін писав…

Редька позіхнула. Але, взявши себе в руки, спробувала виявити зацікавленість:

– Цікаво, чи впливає те, на чому ти пишеш, на те, що ти пишеш. І чи можна буде колись підтиратися цифровою програмою.

– Тільки цифрове лайно.

– Digital shit only. Там ще значок такий будуть ставити. – Редька, коли казала щось не дуже дотепне, прагнула щось бігом зробити, аби переключити увагу. Ковтнути і пролити пиво, наприклад. Але навряд чи це когось тут турбувало. Дордже продовжував:

– Але певно таки, що на писанину впливає. От любовні листи чогось любили на велені писати.

– На чому?…

– На велені. До речі, на твоєму цифровому гамнопапері писатимуть «Do not use for writing». – (О, він таки її чув.) – А у веленового паперу дуже тонка структура і дрібні філіграні. Ну, це багачі всякі розважалися. Міщанство так не випендрювалось.

– …а селянство не парилося тим, як би тонше висловити свої любовні пориви. На сіновал – без еківоків. Ну але давай по суті, може? Ти знаєш, куди нам їхати, якщо таки їхати, і для чого, і чого саме мені й з тобою, і якого кольору в тебе труси? – останнє Редька сказала з повною певністю, що знову відсутній вигляд Дордже таки свідчить про його відсутність.

Дордже мовчки пускав дим у півтемряву. Потім розщепив верхній ґудзик джинсів і кивнув Редьці:

– Ну, якого?

– Ем… чорно-білого ніби.

– От бачиш. Ти прекрасно знаходиш відповіді сама.

Але Редька знала відповіді не на все.

Посиділа, трохи подумала. Зимне пиво трохи зняло результат вчорашнього зняття стресу. Редька, напруживши кволі сили, спробувала включити свій шарм. Недарма ж їй навіть бабця казала все життя, що хоч вона й страшна, а з шармом. Насправді Редька була значно красивішою за класичну представницю широкого загалу, але що тобі вдовбли у голову в дитинстві, не видовбеш і виробом Здовбунівського комбінату.

– Слухай… – раптом осінило Редьку. – А ти, випадково, під шумок ту книжечку з бібліотеки не той-во?

Вона лукаво підморгнула в бік туго напханого наплічника хлопця.

– А хоч би й той-во, то шо? – підморгнув у відповідь він.

– Та нічо. Наш чєлавєк, – Редьці стало весело. – То, може, хоч даси мені глянути на книжку з магічними кодами?

– Якими ще магічними кодами?

І Редьці – дай за дай – довелося викласти йому все про листівку з шифрами, про джіпіес (про новий, не про перепроданий…), про лінії й координати, про підставу з піцами і її повне нерозуміння того, що робити далі. Зрештою, те, що мало бути атакою шармовитої тигриці, змінилося наївною розгубленістю. Редька раптом сильно, як ніколи, відчула себе самотньою й усіма покинутою.

Дордже трохи помовчав. Викурив ще одну цигарку. Глянув чогось на годинник. Потім дістав із кишені якісь роздруківки, уважніше в них вчитався, кивнув сам до себе й посміхнувся кутком рота.

– Що ж. Хто зна. Давай подивимося нашу макулатуру.

Він порозпихав на столі пляшки, тарілочки з горіхами й попільнички й неквапно заходився виймати з наплічника книжки і брошури. Уже майже знайомий Редьці атлас 76-го року, ще декілька карт («Ці до сраки», – сказав Дордже), два товсті томики німецькою й розфарбований наче дітьми пейпербек.

– А це шо? – зацікавилась кольоровим Редька.

– Це хіпі-книжка з розмальовками. Шукали колись Шангрі-Лу пацани.

– А. Серйозно…

– Ну, місцями їх накурені нотатки значно корисніші, ніж пафосні й ділові інструкції нацистів, що у свій час займалися тим самим. Цих хоч розгадувати цікавіше.

– Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.

– Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!

Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це – вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…

У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо – з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати – великого розуму не треба…» – Редька відчула підйом шлункової кислоти на згадку про минулу ніч.)

– Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… – наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. – Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…

– Шо значить – тобі? – злякалася Редька.

– Га? – наче тільки тепер помітив її Дордже.

– Ти кажеш – «тобі валити». А я тут шо – доставка координат?

– Нє, – засміявся він. – Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, – називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини – але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.

– А нашо тобі… на історичну батьківщину? – Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. – Спадщина там світить?

– Може, й спадщина, – посміхнувся він.

– Культурна? – примружила око Редька.

– Культурна й безкультурна, – зітхнув він.

– Але шось ти геть якийсь не жовтик… – вчергове прискіпливо глипнула Редька. – Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.

– Хто такий «жовтик»? – поцікавився Дордже.

Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був – Жовтик – вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.

– А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.

– Ваш?

– Наш.

– Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.

Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.

– Куди нам хоч їхати? – ніби між іншим поцікавилась вона.

Дордже непомітно посміхнувся при слові «нам».

– У гори, – сказав туманно.

– У які такі гори?

– У високії.

Він попросив рахунок.

– Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство – слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.

Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то – електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».

– Слухай… – якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. – Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.

– Половина чого? – здивовано підняв на неї очі Дордже.

– Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.

– І все тобі треба знати? – приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові монетки за пиво.

– Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.

– Гаразд, – знизав плечима він. – Пішли.

– Пішли.

Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять – пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.

Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.

На індійське консульство – хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, – куди ж тоді бігти?) – пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.

– Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.

Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.

Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.

– Аскетично тут у тебе, – оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.

– Малувато книжечок, – додала вона.

– То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.

– Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…

– Де це – бібліотека Вернадського?

– У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.

– Ой фак! – схопився раптом Дордже. – Почекай!

Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.

– Фу!

– Не фу, а сім котів! – Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.

– Сім котів і сім тисяч книг… – присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.

– Помнож на два! – долинав голос Дордже. – Хоча він і не веде достеменного реєстру.

– Хто – він?

– А-а… мій сусід. Він поїхав десь – у східну Африку, здається – лишив мені своїх котів і свої книжки. – Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. – Це – (пш-ш-ш-ш) – від книжкових червів.

Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий – пухнастий, чорний – товстий, рудий – безхвостий, смугастий – одноокий, триколірна – охайна, лисий – тремтячий, кавовий – з одним чорним вухом.

– Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв – всіх рятував чи звідкілясь привозив.

– Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер – мене би взяв хоч раз… – Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: – А у мене на них із дитинства алергія – от і ще одна додаткова причина не жити з татом.

– Гм, – сказав Дордже.

– Але нічо – зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива – не гальмую наче.

– Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? – коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.

– Та йди ти! – нарешті второпала Редька.

Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.

– А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?

– Котячий бог.

– Котячий бог?

– Котячий бог. І соціальні служби.

Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.

– Це що, смерть алхіміка? – Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. – Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? – Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.

– Не зовсім. – Дордже пакувався, не дивлячись на картину. – Насправді – тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку – це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…

Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…

– А як він виглядає, той твій пан Коцький? – запитала зненацька вона.

– Та так як ти.

– Що? В сенсі?…

– Типовий фріц такий. На танку.

2

Мається на увазі цитата з «Фауста» Ґете: «Іди ж сюди, мій кубку кришталевий; Залежався ти в цьому футляреві, Давно вже я про тебе й не гадав!» (Пер. М. Лукаша.)

Піца «Гімалаї»

Подняться наверх