Читать книгу Піца «Гімалаї» - Ирена Карпа - Страница 14

У Редьки з дитинства було два улюблених заняття – поїсти і поспати. І тільки вони були взаємозамінними, будь-яка з доступних земних альтернатив не проходила. Тому, коли стюардеса наступного рейсу роздавала пасажирам сніданок, Редька, хоч і не була голодною, все ж пролупила очі й навіть розгледіла в ілюмінатор вершини гір, котрі з їх чорнотою, що мережала білосніжні льодові шапки, важко було сплутати з рядовими хмарами.

– То вже Еверест? – спитала вона в сплячого Дордже.

– Енурез, – буркнув він. – Дай поспати хоч із півгодини.

Відразу за паспортним контролем на них чекала дівчина в формі працівниці авіаліній, якими вони летіли. Дівчина нервово посміхалася й тримала табличку з Редьчиним прізвищем. Редька не знала, підходити, чи ні. Нарешті не витримав Дордже і сам підійшов до хостеси. Вона, зітхнувши з полегшенням, швидко впхала йому в руки жовтавого конвертика й, ні слова не кажучи, так само швидко вшилася.

Редька вже знала, що там, імовірно, є. Тож дозволила подивуватися Дордже.

Цього разу карточні циферки злегка розчарували Редьку – якісь ні в тин, ні в двері – 7395. Спробуй запам’ятай.

– Здається, містика скінчилась, – зітхнула Редька, втім не без певного полегшення мацаючи класичні опуклі цифри на цій класичній Visa Card. Ні тобі котиків, ні привітів від баби-яги з м’ясного ринку.

– З карточкою точно. Ця би вже мусила працювати всюди. І не надумуй собі зайвого, моя забобонна піцо-скутерка.

Редька аж застигла від такого нахабства.

– Ти що, ботан – ващє оборзів?

– Я – ні. Не вобщє. Помогти рюкзак натягнути? Але, якщо хочеш містики, – вона ще навіть не почалася.