Читать книгу Піца «Гімалаї» - Ирена Карпа - Страница 17

Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання – птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок – чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?

Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.

– Боже Великий Єдиний! – кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, – Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?

– Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, – знизав плечима Дордже.

– Та тут же всі уроди… – шипіла Редька. – Куда ти мене притягнув?

Вона сплюнула теракотовою пилюкою. При дорозі сиділи недоброго виду бабки. Одна з них показала Редьці браслетика. «На продаж» – вирішила Редька і похитала головою. Бабка витягла зі складок спідниці чорний пластиковий мішечок. Багатозначно підняла брову й вишкірила жовто-коричневі зуби. «Опіум», – зметикувала Редька і вишкірила зуби у відповідь. Видно, вийшло страшно, бо три баби перезирнулися між собою, а потім, як зазвичай роблять у цих краях, аби зняти ніяковість, розреготалися.

– Спитай якось у цих пушерів, шо в них так воня тут. А я спробую захиститися у цьому чудо-готелі…

Чудо-готелем заправляли бізнесмени китайського походження. Вони цілими сім’ями безперестанку їли щось жирне, витираючи пальці об рожево-золотий одяг, аби порахувати гроші. Привітності в них було рівно на ту ціну, яку заплатить рідкісний подорожній за ці кімнати з запилюженими вікнами, крихітними бамбетлями й дірявими ковдрами. З вікна кімнатки на верхньому поверсі, через решітку й додаткову сітку, так ніби тут було що вкрасти, відкривався вид на внутрішній двір місцевої монастирської школи, де зараз малі послушники, ревучи, колотили молотком у дві перехрещені дерев’яні штахети.

– Буддистські монахи розпинають Христа, – сказала Редька і сама припухла від свого блюзнірства. Видно, сильно давався взнаки місцевий аромат.

Дордже, що вернувся за кілька хвилин, не сильно її втішив щодо запаху.

– Ти права. Таки хтось помер. І в селі цьому люди вірні традиціям, як уже ніде інше.

– В сенсі? Прогулюють жмура по вулицях сорок днів після смерті? Тут і так в них все виглядає, ніби на тому світі.

– Ні. Все ще поетичніше. Жмура, як ти кажеш, спершу вдягають у його одяг задом-наперед. Потім зв’язують мотузками, аби сидів, як ембріон, коліна під бородою. Відтак запихають тіло у великий глиняний глек. Дають йому там настоятися. За кілька днів виймають, трохи глек від трупної рідини споліскують. А на тому концентраті, що в глеку лишився, заварюють чайок чи супчик. І поять ним усе село. Мовляв, покійний був щедрою людиною і дбав про те, аби нагодувати голодних.

– Так. Кажись, я сьодні без вечері. – Редька відчувала, що зараз від усього цього блюване. А надто сприяла цьому спека і викурений перед приходом Дордже завиванець із місцевим сіном.

– Ну і даремно. Подорожніх теж запрошують на заупокійний супчик. А потім – всі в караоке.

У містечку й справді жила більша частина китайців, що, попри родову ненависть до японців і пам’ять про їх геноцид, перебрали собі найгіршу японську звичку. Як тільки наставала темрява, злачний район Муанг Сінгу – між лікарнею й військовою частиною – загорався психоделічними вогнями й заводився дурними голосами. Народна душа співала. Дуже високими голосами й майже зі стовідсотковим непопаданням у ноти оригіналу.

– Добре, що ми тут проїздом… – риторично помітила Редька, насипаючи собі недосмаженої китайської картоплі з цибулею, коли вони таки зважилися вийти зі свого «опіумного притону» на вулицю поїсти вечерю.

– А чого? Дуже спіритичне місце. Проживши в ньому рік, відробляєш карму на покоління вперед. – Кажучи це, Дордже, на превеликий подив Редьки, підморгнув китаяночці зі срібними підвісками в волоссі й обабіч вух, що саме подавала йому пересмажений тофу.

– Ні. Давай уже дочекаємося, коли відкриється цей їх головпоштамт, візьмемо наші явки з паролями з ящика 7 – цікаво, їх тут скільки взагалі? – і потиснемо кудись із цього заповідника.

– Дивно. Я думав, ти захочеш відкрити тут школу для благородних дівиць. – Дордже з присвистом, як то заведено в деяких народів, засмоктав у себе соус і для рівноваги почавкав.

– Не люблю китайців, – риторично помітила Редька.

– Це ж чого? В дитинстві магнітофон не довго прослужив?

– Ага. І бабця не купила рожеве китайське платтячко з принцесою, як у сусідки Іри… Нє. За Тибет не люблю. І за жадність. Пам’ятаєш, я виходила на станції в туалет? Так от, його теж китайці приватизували. Уяви собі картину: стоїть стандартний туалетний сморід у заповітному кутку, а на вході в цей куток сидить китайська парочка під п’ятдесят. Всі розкішні, в золоті і в рожевих, знову ж таки, спортивних костюмах. Беруть засмальцьованими пальчиками гроші в туалетних клієнтів і продовжують наминати жирну свинину. При цьому більш щасливих лиць я вже давно не бачила – така ротація клієнтів. Найліпший бізнес – гімняний.

– Ага. Ти їж, до речі, їж.

– А один мій знайомий, – продовжила Редька, – недавно захотів у Тибет. Ну, в нього папіки багаті, то він собі духовно розважається… Не в цьому справа. Він купив там був квиток на поїзд до Лхаси, а китайози раз – і закрили Тибет для іноземців. На два місяці. Гроші йому, ясне діло, ніхто повертати не збирався. Вони в Китаї тільки одностороннім рухом переміщаються. З твоїх кишень у їхні.

– Уряду.

– Шо?

– В кишені уряду.

– А. Ну, певно. Так той же уряд дере бабло зі своїх же рідних китайців так, як може. Їх же нікуди не випускають, то став популярний туризм у країні. І от уяви собі – прекрасний вид на ріку чи гірську панораму, народ тільки і мріє, що сфоткатись там і бабці послати. А запопадливі працівники туризму – бац! – і стіну бетонну там гаратають. Із кри-ихітним таким віконечком за ширмою. Хочете видок – платіть, і будь ласочка. Фоткайте, скільки влізе.

Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.

Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.

У двері кімнати постукали.

– Єс?! – закричали разом Редька й Дордже.

За дверима мовчали.

Редька з Дордже перезирнулися.

Стук повторився.

Редька зібралася встати, глянути, що там, але Дордже жестом зупинив її. Він сам встав і підійшов до дверей. Глянув у шпарку між пофарбованими на синє дошками, відтак відкрив і вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Редька і собі підскочила, щоб глянути в ту ж саму шпарку. Вона побачила шматок спини Дордже і частково жінку з розпущеним довгим волоссям. Зрештою, тут майже всі таке довге носили, але зазвичай вкладали в коси. Розмова велася приглушеними голосами. За мить Дордже засміявся, ще щось тихо сказав відвідувачці й різко повернувся до кімнати, набивши цікавій Редьці добрячу гулю дверима.

– Сука блядь, твою мать! – закричала Редька.

– Ага. От бач’, підслуховування до добра не призводить. Тим паче підслуховування незрозумілих мов.

– Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!

– На. – Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.

Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.

– Ти шо – шкарпетку мені дав?!

– Ну. Шкарпетка.

– Чиста?

– Не знаю. Понюхай.

– Фу!!! – Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.

– Ти ж сама сказала – «щось холодне», – знизав плечима Дордже. – Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.

– Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… – сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. – Що хотіла та тьотька?

– То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.

– Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?

– Дещо спитала.

Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.

– Що вона питала тебе?

– Та так. Стандартні речі.

– Які стандартні речі?

– Чи маю жінку і де живу.

– А. І шо?

– Нічо. Хотіла піти зі мною.

– В сенсі?

– Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому…

– Так в неї ж чоловік є ніби? – Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.

– Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.

– А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… – пробурмотіла Редька.

– Прошу?

– Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.

Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало – це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.

– А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.

– То хай сидить собі дома і мявкає, – повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.

– Я на пошту, скоро буду. – Дордже затраснув двері.

Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.

– Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.

Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке – будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.

Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.

І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.

І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.

– Я не знаю, – сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. – Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш – подивись сама.

Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.

– Маєте кімнату з балконами? – поцікавилась вона для проформи.

Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.

– Ясно, – зітхнула Редька.

У вікнах транслювалося базарне життя – продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.

Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.

– А… є у вас кімнати без вікон?

У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.

– У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.

Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко – розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.

– Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…

Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.

– От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. – Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.

– Тобі-то якраз і повезе. – Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. – На, пожуй.

– Поможе?

– Не знаю. Як мінімум, відволіче.

– От зараза. Так чого це мені повезе?

– Бо буде кому почитати над тобою правильні слова, сказати, куди тобі йти.

– Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.

– А от ти б мені, – не зважаючи, провадив Дордже, – мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.

– Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того – відкинулася?

– То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.

Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив – дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.

Дордже був певен, що вона його слухає:

– Головне – не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати – може, якийсь приємніший варіант попадеться.

– Варіант чого?

– Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?

Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.

Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.

– Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося – не злякатися.

Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше – труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.

– Мені вже набагато краще, – раптом заявила Редька. – І взагалі я хочу жерти.