Читать книгу Піца «Гімалаї» - Ирена Карпа - Страница 6

Ранок почався з кави й сонного клацання старим важким лаптопом (Редьчині друзі назвали його «Пес на ланцюгу» – без стаціонарного живлення комп’ютер не працював.) І лаптоп, і кава, й електрочайник запопадливо розставлено біля ліжка – так можна півранку нікуди не виходити, хіба попісяти, та й то від ліні терпиш до останнього, як терпиш і голод. А вже потім можна встати, зробити потягушечки, ввімкнути голосно музичку, підсмажити чорного хліба, підплавити на ньому трохи сиру і перекласти часником – потенційні побачення і гастрит – ніщо проти смачного їдла.

Перевірка ділової кореспонденції – улюблене заняття тих, хто жодним ділом не зайнятий. Клікнув по кожному присланому лінку, лишив кілька гімнистих коментарів, заліз на ю-тюб подивитися нове відео з якою-небудь поп-чи рок-зіркою, качнув прекрасний фільмець торентом (не в кіно ж тобі ходити?!) – от уже й день пройшов. Редька з цього всього хіба що не лишала коментів – не хотіла поповнювати лави злиднів-пустобрехів. Якщо в житті щось не влаштовує – підіймай дупу й виправляй це. Редьку в житті все влаштовувало. Принаймні більш-менш, так, аби дупу не дерти вище голови без йогівських потреб. Вона взагалі не була агресивною і висловлювалась інтернетно хіба лиш тоді, коли їй щось справді подобалося, а це «щось» якраз активно обсирали злидні.

– Та-ак. Пишіть листи і надсилайте вчасно… – процитувала Редька, позіхаючи, Ліну Костенко, хоча навряд чи пам’ятала, що саме її.

У двері подзвонили.

– Бляха, з жека якогось точно приперлися… – Редька автоматично зачаїлася, щоби не спілкуватися з золотозубими наглими тьотьками чи дядьками в синіх спєцовках. Такі в страшному сні мали би на смерть забивати обрізком прорваної труби.

Подзвонили ще раз.

– От же ж, блін. Нема нікого дома, валіть, мимри наглі… – шипіла Редька. – Їй просто геть не хотілося цих всіх «а ви кто», і «гдє прапісани», і «куда уєхал хазяїн?…»

Тут раптом вискочило віконце месенджера на лаптопі.

«Відкрий двері. Там тобі передачка».

Редька ненадовго впала в стан клінічної смерті. Так і сиділа задубілим мертвяком, і дивилася тупо на віконце в моніторі, поки у двері дзеленчали.

«А шо там?» – нарешті одним воскреслим пальцем набрала вона.

«О, ти вдома. Можеш не відкривати. Її лишать тобі під дверима».

Людину, що чатилася з Редькою, звали Tryam Bakam, що нічого їй не сказало – Редьчин месенджер автоматично дозволяв кожному, хто захоче, з нею заговорити. Брак живого спілкування штовхає нас на безкінечні віртуальні втрати реального часу життя. Але цей персонаж говорити, видно, не хотів. Одразу відключився.

Редька полізла у свій список контактів – нема і не було нікого такого. Вичисляти за ай-пі адресою? Я вас прошу, не смійтеся з мощів філолога. Для цього Редьці треба було, як мінімум, набрати номер когось із дредастих окупантів її минулого. Програмісти ж усі головно навіть закінчили вуз якимось дивом.

Редька випручалася з-під ковдри і навшпиньки, в трусах і футболці зі Снупі, покралася до вхідних дверей. Зазирнула у вічко – нікого, тільки залізні двері під’їзду внизу грюкнули.

Редька для вірняка ще потерлася коло дверей хвилин п’ять-сім, а тоді нарешті відчинила. На ротанговому хідничку лежав паперовий пакет із логотипом сусідньої пекарні. Була би Редька королевою розбитих сердець, спокійно взяла й спожила би з кавою принесені настирним «таємничим прихильником» Борьою на субарі круасани чи шоколадні роли. (Тупоголові романтичні пиздострадальці дуже хочуть вірити, що саме солодощами і квітами можна розім’яти неприступне жіноче серце, де їм допетрати, що на сніданок серце вимагає хіба що слойку зі шпинатом і сиром-рикотою, а якщо пофантазувати і вийти за рамки сусідньої булочної, то й від стейку з кров’ю ніжне серце не відмовиться. Залежно, о котрій годині встало.) Але Редька була не королевою, порядні «борі» обходили її десятою дорогою, а в пакеті були не круасани. Там була невеличка коробка з GPS-навігатором. Як вона тут же з’ясувала з Інтернетних рейтингів, із портативним, зі збільшеною пам’яттю. На коробці було намальовано гори і долини, над якими переможно літав цей, подібний до протиударного олд-скульного смартфону, предмет.

«О, в коробочку милі люди ще й чек доклали, – зраділа Редька. – Ну і очєнь зря».

Страшне прозріння навідало цю сонну голову: майже штука баксів! Так що, трохи повагавшись і подумавши, Редька натягла свої джинси і фліс із каптурном, взула кеди і вийшла з дому. Піжамний Снупік із-під розшпиленого флісу боязко позирав на новий для себе позаліжковий світ.

Магазин-склад цих джіпіесів та іншої цифрової амуніції, як виявилося, був всього за чотири тролейбусні зупинки.

– Майже штука баксів! Це ж такому чму, як я, вистачить і на квиток!

Сакральний квиток мав бути в Індію, куди на зиму традиційно перекочовувала половина її богемних знайомих: митців і недомитців, галеристів і тих, хто коло них тусується, музикантів і їх обпісяних кип’ятком ґрупіс, перукарів-педиків, головно зодягнених чогось у марку «Energy», і їх офіційних дружин-косметологів, старших на п’ятнадцять років і три розлучення.

– Валяються там на піску, їдять карі й курять гашиш.

Отак, прокручуючи в голові свої глибинні знання щодо Індії, Редька без проблем отримала гроші за GPS і, не довго думаючи, пішла й забронювала квиток до Делі в турагенції через дорогу. Прикинувши те-се, лишила собі тиждень на збори шмаття і боргів – якщо всіх, хто їй висить грошей, гарненько потрусити і не розтринькати здачу з квитка, на місяць життя в дешевій країні стане з головою. Принаймні десь такі суми їй оголошували ті, хто валявся, замазаний карі, на піску і курив гашиш.

Повертаючись додому з відчуттям хитро виконаного обов’язку, Редька, згідно з умовним рефлексом, зайшовши в під’їзд, гримнула кулаком по лункій поштовій скриньці без замка. Звідти висипалася пачка роздрукованого на дешевому папері рекламного трешу і листівка без марки, але із зображенням якогось, либонь, індійського, краєвиду.

«От молодець. Продала чужу річ. – Редька похолола. – Правильно зробила. Тільки тобі не один квиток до Делі потрібен, а два. Але все по порядку. Завтра отримаєш новий GPS. Не міняй його на пістряві сумки і сандаліки, будь ласка. В ньому дублі карт. І дещо ще».

І все. Редька мимоволі озирнулася через плече й послухала, чи коїться що в темному під’їзді. Тихо. Вона прожогом злетіла сходами, серце калатало, аж луна йшла, відкрила незграбними пальцями двері, вскочила у квартиру й затраснула двері.

– Фух. Хуйня яка.

Відчувалося, що її надурили і з неї сміються. Але принаймні не вимагають віддавати грошики. Редька ще раз перечитала зміст листівки.

– Сумки і сандаліки… – вголос промовила вона. – Щось таке з підйобочного лексикону моєї сестриці.

І Редька набрала сестру, щоби зустрітися з нею за обідом.

– Я тобі передзвоню, – канонічно відрубала Соня.

Редька зітхнула і постукала задумливо себе телефоном по лобі. Потім його вкусила. І тільки коли Соня зі свого безлімітного («А нащо ти взагалі знімала слухавку, шикарна женщіна?») набрала її, Редька випхала з рота мікробну пластмасу.

– Шо нада? – Соня була зайнятою і веселою водночас.

– Е-е… Я тут збираюся купити сумки і сандалики, – Редька спробувала говорити в’їдливо.

– Ну і шо? Хай Бог помагає. Шопінг – святе діло. Тебе тенденції цікавлять чи позичити грошей?

– Нє. – Редьку розізлило, що не вдалось розізлити Соню. – Я про твій лист. Поясни мені, будь ласка, що це все значить.

– Що? Який лист? Ти про що? – Соня на тому кінці дроту без особливого зацікавлення сьорбала каву.

– Нормальний лист. Паперовий.

– Каліграфічним почерком? – нарешті Соню це почало забавляти.

– Карочє. Давай сьодні зустрінемось.

– Сьогодні не можу. Давай завтра. О сьомій вечора в «Момо-барі». Ох, па-па, луцилій…[1]