Читать книгу Коли Ніцше плакав - Ирвин Ялом - Страница 10

О третій ранку наступного дня Броєр знову відчув, що під ногами розпливається земля. Знову, шукаючи Берту, він пролетів сорок футів і опустився на мармурову плиту, оздоблену таємничими символами. Доктор прокинувся в паніці, серце калатало, нічна сорочка й подушка просякли потом. Обережно, щоб не розбудити Матільди, він вибрався з ліжка, навшпиньки подибав до вбиральні, помочився, одягнув свіжу нічну сорочку, перекинув подушку на сухий бік і спробував навіяти на себе сон.

Але цієї ночі так і не вдалося заснути. Він лежав, слухаючи глибокий Матільдин подих. Усі спали – п’ятеро дітей, служниця Луї, куховарка Марта й нянька Ґретхен. Усі, крім нього. Броєр стояв на сторожі всієї оселі. Саме йому – невсипущому трудівникові, що дуже потребував відпочинку, випало не спати й непокоїтися всіма близькими людьми.

І ось доктор потерпав від навали тривожних думок. Деякі він відганяв, натомість прибували інші. Доктор Бінсванґер із санаторію «Бельвю» написав, що Берті гірше, ніж будь-коли. Ще тривожнішою була новина про те, що доктор Екснер, молодий психіатр, закохався в Берту й, запропонувавши їй руку і серце, передав лікування цієї пацієнтки іншому медикові. Чи відповіла вона взаємністю? Таж мала б подати йому якийсь знак! Принаймні докторові Екснеру вистачило здорового глузду далі парубкувати й скоренько відмовитися від Берти як пацієнтки. Думка про Берту, яка усміхається молодому Екснерові так само, як колись Броєрові, сушила мозок.

Берті гірше, ніж будь-коли! Це ж треба – отак по-дурному похвалитися Бертиній матері про свій новий гіпнотичний метод! Що вона тепер думає про Броєра? Про що перешіптується за його плечима все медичне товариство? Якби ж то він та не похвалився новим способом лікування на конференції – тій самій, яку відвідав Женя Саломе! І чого б то не навчитися тримати язик за зубами?! Броєр здригнувся від приниження й докорів сумління.

Чи здогадався хтось, що Броєр закохався в Берту? Звичайно, кожен дивувався, чому це лікар щодня проводить одну-дві години з пацієнткою – і то місяць за місяцем! Він знав, що Берта неприродно прив’язана до батька. А хіба сам Броєр, її лікар, не скористався цією прив’язаністю? Бо інакше як би вона змогла полюбити жонатого чоловіка середніх років?

Броєр зіщулився, згадавши ерекцію, яка нахлинала кожного разу, коли Берта входила в транс. Слава Богу, він ніколи не давав волі своїм почуттям, ніколи не признавався в коханні, ніколи не пестив її грудей. І тут Броєр уявив, що робить Берті лікувальний масаж. Зненацька міцно стискає її зап’ястки, закидає їй руки за голову, задирає поділ нічної сорочки, розсуває коліном ноги, підставляє руки під сідницю й притягає дівчину до себе. Ремінь уже розстебнутий, доктор розстібає ширінку, аж раптом у кімнату вривається юрба – медсестри, лікарі й фрау Паппенгайм!

Броєр глибше втиснувся в постіль, спустошений і переможений. Навіщо так мучити себе? Знову й знову він піддавався тривожним думкам. Його, єврея, обсідала безліч турбот: набирав сили антисемітизм, який поставив хрест на Броєровій університетській кар’єрі; засновано партію Шенерера[48] – Німецьке національне товариство; лунали злобні антисемітські промови на зборах Австрійського товариства реформ – під’юджували членів ремісничих гільдій нападати на євреїв у сферах фінансів, преси, залізниць і театру. Ось цього тижня Шенерер поставив вимогу поновити колишні законодавчі обмеження на життєдіяльність євреїв, чим викликав заворушення в усьому місті. Броєр знав, що стан справ тільки погіршуватиметься. Такі настрої вже заполонили університет. Недавно студенти оголосили: оскільки юдеї народилися «не родовитими», відтепер вони не мають права на дуель як сатисфакцію за образу. Наразі не було нападок на єврейських лікарів, але це тільки питання часу.

Він слухав негучне Матільдине хропіння. Ось де справдешній клопіт! Вона присвятила все своє життя чоловікові, любила його, була матір’ю його дітей. Завдяки її посагу, що дали батьки Альтманни, Броєр став заможним. Щоправда, Матільда злостилася на нього через Берту, але хто може звинувачувати за таке? Жінка мала право на злість.

Броєр знову глянув на неї. Коли одружувався, Матільда була найгарніша з усіх дівчат, яких він коли-небудь бачив. Та й досі залишається такою. Ще вродливіша, ніж імператриця, Берта, ба навіть Лу Саломе. Хто з чоловіків у Відні не заздрить Броєру? Чому ж тоді він не може цілувати, навіть торкатися її? Чому лякається її розтуленого рота? Звідки взялося це страхітливе уявлення, що треба вирватися з рук Матільди, бо в ній джерело його страждань?

Доктор розглядав її в напівтемряві. Її солодкі губи, витончений звід вилиць, шовковисту шкіру. Він уявляв, як старіється, покривається зморшками це обличчя, як засихає шкіра й відпадає пластівцями, оголюючи череп барви слонової кості. Він розглядав розбухлі груди, сперті на грудну клітку, на ребра. Згадалося, як колись він, прогулюючись на заметеному вітром пляжі, натрапив на тушу величезної риби. Її бік майже розклався, і відбілені голі ребра вищирялися на Броєра.

Спробувавши стерти смерть зі спогадів, Броєр пробурмотів свою улюблену магічну формулу – вислів Лукреція: «Там, де смерть, немає мене. Там, де я, немає смерті. Навіщо журитися?» Але це не допомогло.

Доктор труснув головою, стараючись відігнати понурі думки. Звідки вони взялися? Від розмови з Ніцше про смерть? Ні, цей філософ не накинув таких думок, а просто випустив їх на волю. Вони завжди існували й не раз навідувалися. Але де саме в мозку вони крилися, коли не були на гадці? Фройд має рацію: у мозку має бути резервуар мудрованих думок, непідвладних свідомості, завжди насторожених, завжди готових зібратися й вийти на сцену свідомого мислення.

І не тільки думки криються в цьому резервуарі підсвідомості, а й почуття! Кілька днів тому Броєр, сидячи у фіакрі, заглянув в екіпаж, що їхав поряд. Пара коней бігла, везучи двох пасажирів – літнє подружжя з кислими обличчями. А кучера не було. Екіпаж-привид! Броєра пройняв страх, миттю облив піт – за кілька секунд одежа промокла наскрізь. І тоді виник кучер: він просто нахилився, щоб зашнурувати черевик.

Спершу доктор посміявся зі своєї дурнуватої реакції. Але що більше про це думав, то виразніше усвідомлював, що мозок його самого, нехай якого там раціоналіста й вільнодумця, все-таки переховує скупчення страху перед надприродним. І не дуже глибоко. Вони завжди напоготові: секунда-дві – й вийшли на поверхню. Ах, чого тільки не віддав би Броєр за медичні щипці, якими можна було б вирвати ці скупчення – з корінням, до решти!

А сон ніяк не приходить. Броєр підвівся, щоб випростати задерту нічну сорочку й збити подушки. Знову на гадку прийшов Ніцше. Ну й дивак він! Які натхненні розмови були з ним! Доктор любив такі розмови, тоді він почувався вільно, у своїй стихії. Яку ж це «сентенцію на граніті» висловив Ніцше? «Стань самим собою!» «Але хто я насправді? – спитав себе Броєр. – Ким мені призначено стати?» Його батько був учений-талмудист і, напевно, мав у крові уподобання до філософських диспутів. Йозеф був радий, що має за плечима кілька курсів лекцій філософії в університеті, – більше, ніж в інших лікарів: батько наполіг, щоб син провів свій перший курс на філософському факультеті, перш ніж розпочати студії медицини. Також Йозеф був радий, що й досі підтримує стосунки з Брентано та Йодлем[49], своїми колишніми викладачами філософії. Варто було б частіше з ними бачитися. Бесіди в царині чистих ідей якось очищали душу. У них – а може, й тільки в них – Броєр не осквернявся помислами про Берту й похіттю. Цікаво, як воно – проживати в цій царині постійно, на зразок Ніцше?

А те, що наважується виголошувати Ніцше! Подумати тільки! Сказати, що надія – це найбільше зло! Що Бог мертвий! Що істина – це помилка, без якої ми не можемо жити! Що ворог істини – не брехня, а переконання! Що найбільша нагорода небіжчикам – не вмирати вдруге! Що лікарі не мають права відбирати людині смерть! Жорстокі думки! Броєр дискутував із Ніцше про кожну з них. Однак це була пустопорожня дискусія, бо в глибині душі чаїлася думка, що Ніцше має рацію.

А ця свобода Ніцше! Як воно – жити в його спосіб? Ні тобі дому, ні обов’язків, не треба платити працівникам, не треба виховувати дітей, немає розпорядку дня, немає ролі й місця в суспільстві. Є щось заманливе в такій свободі. «Чому у Фрідріха Ніцше її дуже багато, а в Йозефа Броєра дуже мало? Ніцше просто вхопився за цю свободу. Чому я так не можу?» – застогнав Броєр. Він лежав у постелі й туманів від таких думок аж до шостої ранку, яку видзвонив будильник.

* * *

– Доброго ранку, докторе Броєр, – привіталася фрау Бекер, коли він увійшов до кабінету о пів на одинадцяту, відвідавши пацієнтів у їхніх домівках. – Той професор Ніцше чекав у вестибюлі, коли я прийшла відчинити кабінет. Він приніс вам ці книжки й попросив передати, що це його власні примірники з рукописними помітками на берегах і що в них позначено ідеї майбутньої праці. Сказав, що вони дуже приватні, й попросив, щоб ви нікому їх не показували. До слова, він мав жахливий вигляд і дуже дивно поводився.

– Як саме, фрау Бекер?

– Він безперестанку кліпав, мовби не міг або не хотів дивитися на те, що перед очима. Обличчя було мертвотно бліде. Здавалося, він зомліє на місці. Я спитала, чим можу допомогти, чи не принести йому чаю, чи не хотів би він трохи полежати у вашому кабінеті. Наче й приязно повелася з ним, та він видавався невдоволеним, мало не злим. Насамкінець цей професор, не сказавши ні слова, крутнувся й пішов, спотикаючись, униз сходами.

Броєр узяв із рук фрау Бекер пачку, яку приніс Ніцше, – дві книжки, акуратно загорнуті сторінкою вчорашнього номера «Ноє фрає пресе» й перев’язані короткою шворкою. Розгорнувши пачку, доктор поклав їх на столі поряд тих, що подарувала Лу Саломе. Може, Ніцше й перебільшив, ствердивши, що на весь Відень тільки Броєр матиме ці книжки, але безсумнівно, що на весь Відень тільки у Броєра є два примірники.

– Ой, докторе Броєр, хіба це не ті самі книги, що залишила ця російська велика дама?

Фрау Бекер щойно принесла ранкову пошту й, прибираючи зі стола газету та шворку, побачила назви книжок.

«Ось так брехня породжує брехню, – подумав Броєр. – Яким же обачливим мусить увесь час бути брехун… Фрау Бекер, попри свою сухість і раціональність, теж любить “консультувати” пацієнтів. Чи не проговорилася вона філософові про “російську велику даму” та її книжковий подарунок? Треба було попередити її».

– Фрау Бекер, маю вам щось сказати. Ця росіянка, фройляйн Саломе, яка вам так сподобалася, приятелює з професором Ніцше або принаймні приятелювала. Вона занепокоїлася здоров’ям професора й з допомогою друзів підлаштувала так, щоб він звернувся до мене. Професор не знає цього, бо тепер у нього дуже погані стосунки з фройляйн Саломе. Єдина можливість того, щоб я міг допомогти цьому пацієнтові, – йому нізащо не можна дізнатися про мою зустріч з нею.

Фрау Бекер – як завжди, розважлива – кивнула й, виглянувши у вікно, побачила, що надходять два пацієнти.

– Гер Гауптманн і фрау Кляйн. Кого з них приймете першим?

Броєр призначив для Ніцше точний час візиту. Незвично повівся. Як і решта віденських медиків, він призначав тільки день візиту й приймав пацієнтів за порядком черги.

– Впустіть гера Гауптманна. Йому треба буде повернутися на роботу.

* * *

Відпустивши останнього за цей ранок пацієнта, Броєр вирішив переглянути книжки Ніцше перед його завтрашнім візитом і попросив фрау Бекер передати дружині, що чоловік зійде нагору тільки тоді, коли обід уже стоятиме на столі. Тоді доктор узяв два томики в дешевих палітурках, у кожному з яких було менш ніж триста сторінок. Він волів би читати ті, що подарувала Лу Саломе: тоді можна було б підкреслювати рядки та абзаци й ставити позначки на берегах. Але він відчував, що таки треба читати книжки від Ніцше – зводити на ніщо свою дводушність. Помітки самого Ніцше розсіювали увагу й пантеличили: багато підкреслень у тексті, на берегах часто траплялися репліки з окличними знаками «так! так!» і трохи рідше «ні!» й «ідіот!». Також було чимало набазґраних написів, які Броєр не зміг розібрати.

Були це дивні книжки, зовсім не подібні до тих, які досі переглядав Броєр. Кожна книжка складалася з сотень пронумерованих розділів, здебільшого мало пов’язаних один з одним. Розділи були короткі – переважно два-три абзаци, часто всього кілька речень, а то й просто один афоризм: «Думки – тіні наших почуттів, завжди темніші, менш змістовні й простіші». «У наші дні ніхто не помирає від убивчої істини – дуже вже багато протиотрут». «Яка користь від книжки, якщо вона не виводить нас за межі всіх книжок?»

Очевидно, професор Ніцше почувався достатньо ерудованим, щоб вести бесіди на всі теми: музика, мистецтво, природознавство, політика, герменевтика[50], історія, психологія. Лу Саломе охарактеризувала його як великого філософа. Напевно, Броєр не був готовий оцінити зміст цих книжок, але йому стало ясно, що Ніцше – письменник із нахилом до поезії, справдешній Dichter[51].

Деякі сентенції Ніцше видавалися безглуздими – наприклад, твердження, що в батьків і синів завжди більше спільного, ніж у матерів і дочок. Зате багато афоризмів зачіпали за живе й спонукали задуматися над самим собою: «Що означає визволення? – Те, що вже не соромно перед самим собою!» Особливо ж вразив Броєра пасаж, який не міг не привернути уваги:

Подібно до того, як кістки, м’язи, кишки та кровоносні судини покриває шкіра й робить стерпним вигляд людини, так хвилювання та пристрасті душі огортає марнославство – шкіра душі.

Як розуміти ці твори? Вони не піддавалися характеристиці, хіба що справляли враження навмисно провокаційних; автор кинув виклик усім умовностям, ставив під питання, ба навіть очорнював традиційні чесноти й возвеличував анархію.

Броєр глянув на годинник. Чверть по першій. Нема часу на неквапливий перегляд. Знаючи, що ось-ось покличуть обідати, доктор шукав місця́, які могли б дієво допомогти йому на завтрашній зустрічі з Ніцше.

* * *

Розпорядок роботи в лікарні зазвичай не дозволяв Фройдові приходити сюди на обід у четвер. Але сьогодні Броєр спеціально запросив його обговорити консультацію, проведену з Ніцше. Після ситного віденського обіду – заправленої чебрецем капусти, супу з родзинками, шніцеля по-віденськи, Spa..tzle[52], брюссельської капусти, печених панірованих помідорів, буханця разового житнього хліба, що спекла Марта, печених яблук із корицею та Schlag’ом і зельтерської води – господар і гість рушили до кабінету.

Описуючи історію хвороби та її симптоми в пацієнта, названого Екартом Мюллером, Броєр спостеріг, що у Фройда помалу злипаються повіки. Мав уже справу з тяжкою пообідньою сонливістю приятеля й знав, як їй зарадити.

– Отже, Зіґу, – бадьоро сказав він, – нумо готуватися до твого вступного іспиту з медицини. Я вдаватиму з себе професора Нотнаґеля. Сьогодні вночі я не зміг заснути, у мене почався розлад шлунка, й Матільда напосілася на мене за те, що вкотре спізнився на обід, отож нині я набрався досить злості, щоб імітувати цього тупого грубіяна.

Броєр став імітувати сильний північнонімецький акцент і жорсткі, авторитарні манери пруссака:

– Що ж, докторе Фройд, я виклав вам історію хвороби Екарта Мюллера. Тепер ви готові провести медичний огляд. Скажіть, будь ласка, що ви шукатимете.

Широко розплющивши очі, Фройд поводив пальцем між комірцем і шиєю, щоб не тиснуло. Він не поділяв Броєрового уподобання до таких жартівливих іспитів, хоча й погоджувався, що це добрий педагогічний засіб, який завжди хвилював і збуджував його самого.

– Безсумнівно, – почав він, – у пацієнта уражена центральна нервова система. На це вказують біль голови, погіршення зору, порушення рівноваги й історія неврологічної хвороби батька. Підозрюю, що це випадок пухлини головного мозку. Також імовірно, що це розсіяний склероз. Я б зробив ґрунтовний неврологічний огляд – ретельно перевірив би черепні нерви, особливо перший, другий, п’ятий та одинадцятий. Так само ретельно перевірив би візуальні поля: пухлина може тиснути на зоровий нерв.

– А як щодо інших візуальних феноменів, докторе Фройд? Мерехтіння в очах, розмите зорове зображення вранці, яке поліпшується вдень? Чи знаєте ви різновид раку, який може це спричинити?

– Я б уважно оглянув сітківку. Може, в нього дегенерація жовтої плями.

– Дегенерація, що полегшується після обіду? Чудово! Опублікуємо статтю про цей випадок! А періодичні напади втоми, ревматоїдні симптоми й блювання кров’ю? Це теж спричинено раком?

– Професоре Нотнаґель, у пацієнта може бути дві хвороби. Блохи й воші водночас, як колись казав Оппольцер. Імовірно, що це анемія.

– Як ви перевірите, що це анемія?

– Визначу кількість гемоглобіну й зроблю аналіз калу.

– Nein! Nein! Mein Gott![53] Чого вас навчають у тих віденських медичних школах? Невже не навчили обстежувати з допомогою п’яти відчуттів? Забудьте лабораторні аналізи й вашу єврейську медицину! Лабораторія лише підтвердить те, що вже з’ясовано на вашому медичному огляді. Припустімо, ви на полі бою, докторе. Невже вимагатимете зробити аналіз калу?

– Я взяв би до уваги колір шкіри пацієнта, особливо складок долонь, і слизових оболонок – ясен, язика й ока.

– Правильно. Але ви забули найважливіше – нігті.

Броєр прокашлявся, й далі граючи роль Нотнаґеля.

– А зараз, юний честолюбний докторе, – проказав він, – я повідомлю вам результати медичного огляду. Передусім – результати неврологічного обстеження цілковито й абсолютно нормальні: не знайдено жодного відхилення від норми. Годі вам, докторе Фройд, з тою пухлиною головного мозку та розсіяним склерозом. У нашому випадку це дуже малоймовірно. Хіба що наведете приклад таких хронічних, багаторічних хвороб, які час від часу ускладнюються гострими нападами, що тривають добу-дві й відступають, не спричинивши ніяких неврологічних порушень. Ні, ні й ще раз ні! Тут ідеться не про органічні хвороби, а про епізодичні фізіологічні розлади.

Броєр випростався й з підкресленим прусським акцентом виголосив:

– Це єдиний можливий діагноз, докторе Фройд.

Фройд почервонів як рак.

– Не знаю.

У нього був такий жалюгідний вигляд, що Броєр облишив гру, припинив удавати Нотнаґеля й пом’якшив тон.

– Еге ж, Зіґу, не знаєш. Ми обговорили це минулого разу. Гемікранія, або ж мігрень. І не соромся, що ти не подумав про неї. Від цієї недуги лікуються вдома. Аспіранти-клініцисти нечасто мають із нею справу, бо ж мало хто лягає в лікарню через мігрень. Без сумніву, в гера Мюллера важкий випадок гемікранії. Є всі класичні симптоми. Ось подивімося. Це переміжні напади однобічного пульсаційного болю голови, – між іншим, часто такий біль буває спадковий, – і супроводжуються вони анорексією[54], нудотою, блюванням і зоровими абераціями – продромальними[55] спалахами світла, навіть геміанопсією[56].

Вийнявши блокнотика з внутрішньої кишені пальта, Фройд накидав нотатки.

– Ото пригадую дещо з того, що прочитав про гемікранію, Йозефе. За теорією Дюбуа-Ремона[57], це хвороба судин. Біль спричиняють спазми дрібних мозкових артерій.

– Дюбуа-Ремон має рацію, що це недуга судин, але ж не в усіх хворих такі спазми. Мені траплявся не один пацієнт, у якого було якраз навпаки – розширення судин. Моллендорф вважає, що причина болю – не спазми, а розтягнення ослаблих кровоносних судин.

– А як щодо погіршення зору?

– Ось вони, твої блохи та воші! Це наслідок не мігрені, а чогось іншого. Я не міг сфокусувати офтальмоскоп на сітківці гера Мюллера. Щось перешкоджало. Причина цього – не об’єктив, не катаракта, а сама рогівка. Не знаю, чому вона непрозора, але таке я вже бачив. Мабуть, у хворого набряк рогівки – ось чому зранку погіршується зір. Такий набряк буває найдужчий зразу після пробудження, після того як очі всю ніч були заплющені. А протягом дня він стухає, коли з розплющених очей випаровується рідина.

– Ну а слабкість?

– Гер Мюллер трохи анемічний. Може, через шлункові кровотечі, а може, через спосіб харчування. Хворий має такий розлад травлення, що цілими тижнями не годен і дивитися на м’ясо.

Фройд занотовував почуте.

– А як щодо прогнозу? Чи в пацієнта та сама хвороба, що вбила його батька?

– Він поставив мені те саме питання, Зіґу. Їй-бо, мені ніколи не траплявся пацієнт, який так завзято налягав би на незаперечні факти. Він вимусив від мене обіцянку казати правду, а тоді поставив три питання: чи прогресуватиме його хвороба, чи осліпне він і чи помре від цієї хвороби. Чи чував ти про пацієнтів, які ось так розпитують? Я пообіцяв, що відповім йому на нашій завтрашній консультації.