Читать книгу Коли Ніцше плакав - Ирвин Ялом - Страница 9

– Будь ласка, питайте, професоре Ніцше, – сказав Броєр, всівшись на стільці. – Порівняно зі справдешнім градом запитань, якими я вас засипав, ваші три – дуже скромне прохання. Якщо вони в межах моєї компетенції як фахівця, то я неодмінно відповім.

Він втомився. День був довгий, а попереду ще навчальна конференція о шостій і вечірні виклики. Попри те, доктор не мав нічого проти прохання Ніцше, ба навіть зрадів. Можливо, настала зручна нагода, якої він так чекав.

– Почувши мої запитання, ви, мабуть, як і багато хто з ваших колег, пошкодуєте, що пообіцяли відповісти. Маю тріаду запитань, усього три, а може, й тільки одне. Ось воно – питання, а заодно й прохання: чи скажете мені правду?

– А ці три запитання? – спитав Броєр.

– Перше: чи я осліпну? Друге: чи завжди будуть у мене ці напади? І, нарешті, найважче питання: чи є в мене прогресивна хвороба головного мозку, яка може вбити мене молодим, як мого батька, або довести до паралічу, або, ще гірше, до божевілля чи деменції?

Доктор онімів. Він сидів мовчки, безцільно гортаючи сторінки медичного досьє Ніцше. За всі п’ятнадцять років медичної практики Броєра жоден пацієнт не ставив йому таких брутально прямих запитань.

Зауваживши його замішання, Ніцше не вгавав:

– Пробачте мені, що я ось так у лоб. Але я промарнував довгі роки на пусті балачки з лікарями, особливо німецькими, які, миропомазавши себе на паламарів істини, утаюють те, що знають. Жоден лікар не сміє приховувати від пацієнта правду, яку той має право знати.

Броєр не міг не усміхнутися, почувши характеристику німецьких лікарів. І не міг не розсердитися, почувши проголошення прав пацієнта. Цей маленький філософ із великими вусами спонукав мозок думати.

– Я дуже хочу обговорити ці проблеми медичної практики з вами, професоре Ніцше. Ви поставили відверті запитання. Я спробую відповісти так само відверто. Згоджуюся з вашою думкою про права пацієнта. Але ви оминули увагою одну не менш важливу річ – обов’язки пацієнта. Я волію підтримувати прозорі й щирі стосунки зі своїми пацієнтами. Але ця засада передбачає взаємну щирість: пацієнт теж має бути щирим і чесним зі мною. Чесність – чесні питання, чесні відповіді – це найкращі ліки. Ось на таких умовах даю вам слово, що поділюся з вами всім тим, що я довідався, і своїми висновками. Однак, професоре Ніцше, – зауважив Броєр, – я не згоден, що завжди має бути саме так. Трапляються такі пацієнти, бувають такі ситуації, коли хороший лікар мусить задля пацієнтового добра утаювати правду.

– Еге ж, докторе Броєр, я чув це від багатьох медиків. Але хто дав їм право вирішувати за інших? Така засада порушує права людини.

– Це їхній обов’язок, і мій теж, – відказав Броєр, – робити все для того, щоб хворим людям було якнайкраще. І цей обов’язок не з тих, якими легковажать. Часом це невдячна справа; часом надходять погані новини, якими я не можу поділитися з пацієнтом; часом мій обов’язок полягає в тому, щоб мовчати й терпіти біль замість пацієнта і його родини.

– Але, докторе Броєр, цей гуманний обов’язок суперечить значно вагомішому й фундаментальному, що стосується кожної людини, – обов’язку з’ясовувати істину.

У розпалі суперечки Броєр на хвилинку забув, що Ніцше його пацієнт. Аж такі цікаві були питання, що його цілковито поглинуло їх обговорення. Підвівшись і походжаючи за стільцем, доктор відповів:

– Невже я мушу нав’язувати правду людям, які не хочуть її знати?

– Хто може визначити, чого саме не хочуть знати люди? – спитав Ніцше.

– Власне це, – твердо сказав Броєр, – і зветься мистецтвом медицини. Його навчаються не з книжки, а біля лікарняного ліжка. Дозволю собі навести приклад – випадок пацієнта, якого я відвідаю в лікарні сьогодні ввечері. Кажу це вам конфіденційно й, зрозуміло, не назву його імені. Цей чоловік смертельно хворий, у нього остання стадія раку печінки. Він пожовк через печінкову недостатність. У кровоносній системі дедалі більше жовчі. Прогноз безнадійний. Навряд чи він проживе понад два-три тижні. Сьогодні вранці я відвідав цього пацієнта. Спокійно вислухавши моє пояснення того, що шкіра пожовкла, він поклав долоню на мою руку, немовби захотів змусити мене замовкнути й тим самим полегшити моє завдання. І змінив тему – став розпитувати про мою сім’ю (ми знаємося вже понад тридцять років), а тоді перевів мову на справи, які він залагоджуватиме, коли повернеться додому. Але, – глибоко зітхнув Броєр, – я ж то знаю, що він ніколи не повернеться додому. Маю йому це сказати? Бачите, професоре Ніцше, не все так просто. Зазвичай люди не розпитують про найважливіше! Якби він справді хотів дізнатися, то запитав би мене, чому підводить печінка або ж коли я випишу його з лікарні. Та він не питає. То що мені – піти на жорстокість і сказати пацієнтові те, чого він не бажає знати?

– Іноді, – відповів Ніцше, – вчителям доводиться йти на жорстокість. Треба навчати людей жорстокими новинами, бо ж саме життя жорстоке, як і передсмертні муки.

– Невже ж я відбиратиму людям можливість вибирати спосіб зустріти смерть? За яким правом, за яким повноваженням візьму на себе таку роль? Ви кажете, що вчителям доводиться йти на жорстокість. Мабуть, так. А проте завдання лікаря полягає в тому, щоб знімати стрес і посилювати здатність організму самозцілюватися.

Сильний дощ хльостав у вікна. Торохтіли шибки. Броєр підійшов до вікна й глянув надвір. Тоді рвучко обернувся.

– Оце подумав я й засумнівався, чи згоджуся з вами навіть у тому, що вчитель мав би йти на жорстокість. Хіба що йдеться про якогось особливого вчителя, когось на зразок пророка.

– Так, так, – від збудження голос Ніцше піднявся на октаву, – йдеться про того, хто навчає гірких істин, непопулярного пророка. Гадаю, що це не хто, а я. – Він наголошував кожне слово останньої фрази, тикаючи пальцем собі в груди. – Ви, докторе Броєр, присвятили себе полегшенню життя. Натомість мені судилося присвятити себе ускладненню способу життя незримій аудиторії моїх учнів.

– У чому ж переваги непопулярної істини й ускладненого способу життя? Коли я сьогодні вранці прощався з пацієнтом, він сказав: «Віддаюся в руки Господні». Хто посміє сказати, що це не різновид істини?

– Хто? – Ніцше теж звівся й походжав з одного боку стола, тоді як Броєр – з другого. – Хто посміє це сказати? – Зупинившись, він сперся рукою на спинку стільця й тицьнув пальцем у себе. – Я посмію!

«Він міг би, – подумав Броєр, – проповідувати з кафедри, напучувати паству, таж його батько був священик».

– До істини, – ствердив Ніцше, – ми йдемо завдяки невірі й скептицизму, а не дитячому прагненню, щоби щось було саме так, а не інакше! Намір вашого пацієнта віддатися в руки Господні – це не шлях до правди. Це просто дитяче прагнення, нічого більш! Це прагнення не вмирати й ссати вічно набряклий сосок, на який ми повісили ярлик зі словом «Бог»! Теорія походження видів по-науковому доводить, що еволюція зовсім не потребує Бога, хоча сам Дарвін не наважився зробити слушний висновок із цього доводу. Безумовно, ви мали б усвідомити, що ми створили Бога, а тепер гуртом убили Його.

Броєр відкинув свої аргументи, наче розпечений зливок. Не міг захищати теїзм. Ще в юності ставши вільнодумцем, він часто в суперечках з батьком і побожними вчителями стояв на тих самих засадах, на яких стоїть Ніцше. Сівши, Броєр повів мову примирливо, в м’якшому тоні, коли й Ніцше повернувся до свого стільця.

– Така жага до істини! Прошу пробачення, професоре Ніцше, за викличний тон, але ми умовилися говорити відверто. Ви говорите про істину благоговійно, немовби замінивши одну релігію іншою. Дозвольте мені зіграти роль адвоката диявола. Дозвольте спитати, звідки взялася така пристрасть, таке благоговіння перед істиною. Яка користь від цього моєму раковому хворому?

– Свята не сама істина, а її пошук – власної! Чи є на світі більші святощі, ніж самопізнання? Мої філософські праці, каже дехто, побудовано на піску, мої погляди безперервно змінюються. А проте є в мене сентенції, що стоять на граніті. Одна з них звучить так: «Стань самим собою». Звідки дізнаєшся, хто ти насправді, якщо не знайдеш істини?

– Але правда в тому, що моєму пацієнтові залишилося дуже мало жити. Чи варто пропонувати йому це самопізнання?

– Правильний вибір, остаточний вибір, – відповів Ніцше, – може розквітнути тільки під сонцем істини. Як же інакше?

Побачивши, що Ніцше може переконливо – й нескінченно – дискутувати в цій абстрактній сфері істини й вибору, Броєр вирішив, що треба спонукати його говорити конкретніше.

– Як бути моєму смертельно хворому пацієнтові? Який у нього діапазон вибору? А може, це його вибір – довіра Богові!

– У людини це не вибір. Ваш пацієнт не вибирав, а вхопився за ілюзію поза самим собою. Такий вибір, вибір чогось іншого, надприродного, завжди ослаблює людину й завжди здрібнює, зменшує її. Я люблю те, що робить нас більшими, ніж ми насправді!

– Поговорімо не про якусь абстрактну людину, – наполягав Броєр, – а про конкретну – в плоті й крові, про мого пацієнта. Розгляньте його ситуацію. Йому залишилися жити всього кілька днів чи тижнів! Який сенс говорити йому про вибір?

Непіддатливий філософ відповів зразу ж:

– Невже зможе цей хворий вирішувати, як померти, не знаючи, що він уже одною ногою в могилі?

– Кажете «як померти», професоре Ніцше?

– Еге ж, він має вирішити, як зустріти смерть: чи то поговорити з близькими людьми, дати пораду, нарешті мовити слова, прибережені на сам кінець життя, попрощатися з родичами та друзями, чи то залишитися на самоті, плакати, опиратися смерті, проклинати її або дякувати їй.

– Ви й далі говорите про щось ідеальне, абстрактне, а я ж маю допомогти матеріальній людині – людині в плоті і крові. Я знаю, що він скоро помре, і то в нестерпних муках. Навіщо його приголомшувати такими словами? Насамперед треба підтримувати надію. Хто ще, крім лікаря, може це робити?

– Надія?! Надія – це найбільше зло! – мало не кричав Ніцше. – У книжці «Людське, занадто людське» я припустив, що коли Пандора відчинила скриньку й випустила у світ людей усі лиха та нещастя, які замкнув у скриньці Зевс, то в ній залишилося одне нікому не відоме, величезне зло – надія. Відтоді людина помилково вважає Пандорину скриньку та її вміст – надію – запорукою удачі. Але ми забули побажання Зевса, щоб людина й далі мучилася зі своєї волі. Надія – найгірше зло, бо вона подовжує муки.

– Тобто ви хочете сказати, що людина може скоротити собі час передсмертних мук, якщо захоче.

– Це один із можливих виборів, але тільки у світлі повного знання.

Броєр тріумфував. Він був терплячий, пустив усе самопас, а зараз побачить винагороду за таку стратегію! Дискусія йшла саме в тому напрямку, що він хотів.

– Ви маєте на увазі самогубство, професоре Ніцше. Чи може самогубство бути вибором?

Як і раніш, Ніцше говорив твердо й чітко.

– Кожний сущий на землі – господар своєї смерті й мав би по-своєму розпоряджатися нею. Мабуть, – я тільки припускаю, – є право, за яким ми можемо відібрати життя людині. Але немає права, за яким ми можемо відібрати людині смерть. Це не милосердна допомога. Це жорстокість!

– Невже самогубство могло б стати вашим вибором? – гнув свою лінію Броєр.

– Умирати важко. Я завжди вважав, що найбільша нагорода небіжчикам – не вмирати вдруге!

– Найбільша нагорода небіжчикам – не вмирати вдруге! – схвально кивнув Броєр, сів за стіл і взяв ручку. – Чи можна це записати?

– Так, звичайно. Але не дозвольте мені стати плагіатором своїх-таки творів. Я ж не зараз придумав цю фразу. Вона вже фігурує в іншій моїй книжці – «Веселій науці».

Броєр не міг повірити, що випала така удача. За кілька останніх хвилин Ніцше згадав обидві книжки, які подарувала Лу Саломе. Доктор хоча й захопився дискусією й не хотів переривати її в самому розпалі, однак не міг проґавити нагоду позбутися клопоту з цими книжками.

– Професоре Ніцше, мене зацікавили ваші книжки, що ви згадали. Де можна їх придбати? Може, у віденських книгарнях?

Почувши це запитання, Ніцше насилу приховав втіху.

– Мій видавець, отой Шмайцнер у Хемніці, працює не за фахом. Найкраще він пригодився б у міжнародній дипломатії або, можливо, шпигунстві. Він геній інтриг, і мої книжки – це його найбільший секрет. За вісім років він не витратив ані пфеніга на рекламу й не надіслав ні одного примірника рецензентам і книжковим торговцям. Тому ви не знайдете моїх книжок у жодній віденській книгарні. Ба навіть у жодній віденській оселі. Їх продано так мало, що я знаю на ім’я більшість покупців, серед яких досі не було ні одного віденця. Через те вам доведеться зв’язатися безпосередньо з моїм видавцем. Ось його адреса. – Ніцше вийняв із портфеля папірець, чиркнув на ньому кілька рядків і дав Броєрові. – Я міг би написати йому сам, але волію, якщо ви не проти, щоб він дістав листа не від мене, а від вас. Може, замовлення від видатного вченого-медика спонукає його відкрити читачам таємницю існування моїх книжок.

Вкладаючи папірець у кишеню жилета, Броєр відповів:

– Сьогодні увечері я надішлю замовлення. Дуже шкода, що не вдасться скоріше купити чи позичити ці книжки. Мене цікавить усе, чим живуть мої пацієнти, зокрема їхня робота й переконання. Тож ваші праці могли б допомогти у вивченні стану вашого здоров’я. Вже й не кажу про задоволення прочитати ці твори й обговорити їх з вами!

– О, в цьому я можу вам посприяти, – відповів Ніцше. – У моєму багажі є примірники цих книжок. Позичу їх вам. Сьогодні ж, трохи згодом, привезу їх сюди.

Радий, що хитрощі дали наслідки, Броєр захотів чимось відплатити Ніцше.

– Присвятити своє життя писанню, вилити свою душу в книжки й мати так мало читачів – це жахливо! Багато хто з моїх знайомих віденських письменників вважав би таку долю гіршою, ніж смерть. Як ви це витримували? Як витримуєте досі?

Ніцше не відгукнувся на Броєрову ініціативу ні усмішкою, ні тоном голосу. Дивлячись поперед себе, він проказав:

– Де той віденець, який тямить, що поза межами Рінґштрасе теж є простір і час? Я терплячий. Може, до двотисячного року люди наважаться читати мої книги. – Ніцше рвучко встав. – Отже, у п’ятницю?

Броєр зачув опір і нехіть. Чому Ніцше вмить став такий холодний? Таке трапилося вдруге. Вперше – коли йшлося про кладку, і щоразу, як зрозумів Броєр, Ніцше так поводився після спроби подати йому руку співчуття. «Що це означає? – роздумував доктор. – Що професор Ніцше не терпить, коли хтось іде на зближення або пропонує допомогу?» А тоді згадав, що Лу Саломе застерегла, щоб навіть не пробувати загіпнотизувати Ніцше. Здається, це пояснюється тим, що він бере близько до серця все пов’язане з владою.

Якусь мить Броєр уявляв, як повелася б Саломе на таку відповідь Ніцше. Не пропустила б її повз вуха, зразу ж дала б відсіч. Вона могла б сказати: «Чому це, Фрідріху, кожного разу, коли хтось каже тобі щось приємне, ти огризаєшся?»

«Іронія долі, – міркував Броєр, – я ж сердився на зухвалість Лу Саломе, а тут раптом вичаровую її образ, щоб порадила, що робити!» Але він швидко відігнав ці думки. Може, вона й сказала б так. А Броєр не спроможеться на таке. Тим паче тоді, коли холодний професор Ніцше вже рушив до дверей.

– Так, у п’ятницю, о другій, професоре Ніцше.

Ніцше злегка вклонився й прудко вийшов із кабінету. Стоячи біля вікна, Броєр спостерігав, як він, зійшовши сходами, роздратовано відмовляється від фіакра, зиркає на потемніле небо, по вуха закутується шарфом і стомлено плентається вулицею.