Читать книгу Коли Ніцше плакав - Ирвин Ялом - Страница 5

По чотирьох тижнях Броєр сидів за столом у своєму кабінеті на вулиці Бекерштрасе, 7. Була четверта година дня, і він нетерпляче ждав приходу фройляйн Саломе.

Доктор не звик до перерв під час робочого дня, але нині, прагнучи побачити її, дуже швидко впорався з трьома пацієнтами. У всіх були нескладні випадки, з якими не доводилося перетруджуватися.

Обидва перші, чоловіки більш як шістдесяти років, потерпали від майже однакових порушень здоров’я – утруднення в диханні та сухого різкого бронхіального кашлю. Кілька років Броєр лікував їх від хронічної емфіземи, яка в холодну й вогку погоду супроводжувалася гострим бронхітом – додатковою серйозною загрозою легеням. Обом пацієнтам він прописав морфін проти кашлю (порошок Довера, п’ять гранул по три рази на день), невеликі дози відхаркувального (іпекакуани), парові інгаляції та гірчичники на груди. Хоча дехто з медиків і висміював гірчичники, та Броєр вважав їх дієвими й часто призначав ці ліки, особливо цього року, коли чи не половина Відня злягла від хвороб дихальних шляхів. Ось уже три тижні городяни замість сонця бачили завісу нещадної морозистої мжички.

Третій пацієнт, слуга кронпринца Рудольфа, був неспокійний рябий молодик, хворий на горло й такий сором’язливий, що Броєр мусив суворо скомандувати йому роздягтися для огляду. Діагностовано фолікулярний тонзиліт. Хоча Броєр був прихильник раннього видалення мигдаликів ножицями й щипцями, та сьогодні вирішив, що ці залози ще не визріли до операції. Натомість прописав холодні компреси на горло, полоскання бертолетовою сіллю й інгаляції розпиленої карбонізованої води. За цю зиму в пацієнта вже втретє трапилося запалення горла, тож Броєр порадив щодня брати холодні ванни, щоб загартовувати шкіру й поліпшувати опірність організму.

А тепер, чекаючи фройляйн Саломе, доктор узяв листа, що надійшов від неї три дні тому. Так само сміло, як і в попередній записці, вона сповістила, що прийде до нього на консультацію сьогодні о четвертій. У Броєра затріпотіли ніздрі: «Вона повідомляє мене, о котрій годині прибуде. Видає указ. Удостоює мене честі…»

Але він зразу ж осадив себе: «Не сприймай себе так серйозно, Йозефе. Яка різниця? Так вийшло, що в середу пополудні випав найкращий час, щоб побачитися з фройляйн Саломе, і байдуже, що вона ніяк не могла дізнатися про те. Яка вже тут різниця – у цій заплутаній ситуації?»

«Вона повідомляє мене…»

Броєр задумався про тон свого голосу, позначений тим самим дутим чванством, яким його дратували медики-колеги на зразок Білльрота[11] й Шніцлера-старшого[12] та численні відомі пацієнти на зразок Брамса й Віттґенштайна[13]. У близьких знайомих, які переважною більшістю були його пацієнтами, Броєру найбільше подобалася скромність. Саме цією рисою характеру привертав його до себе Антон Брукнер[14]. Напевно, Антон ніколи не стане таким видатним композитором, як Брамс, та принаймні не цілуватиме землі в себе під ногами.

Понад усе Броєр любив товариство нешанобливих синів кількох своїх знайомих – молодих Гуґо Вольфа[15], Ґустава Малера[16], Тедді Герцля[17] й цього неймовірного студента медицини Артура Шніцлера. Почувався рівнею цим юнакам і, коли його не чув жоден літній чоловік, потішав їх їдкими жартами про панівний клас. Наприклад, минулого тижня на балу в поліклініці Броєр розвеселив гурт молодих людей, що обступили його, таким дотепом: «Еге ж, це свята правда, що віденці побожні. Їхній бог зветься Етикет».

Броєр – як завжди, науковець – згадав, з якою легкістю він за кілька хвилин перейшов від одного психічного стану до іншого – від зарозумілості до скромності. Яке цікаве явище! Чи вдасться повторити такий перехід?

Броєр зразу ж і влаштував уявний експеримент. Спершу спробував увійти в образ віденця з усією його пихатістю, яку сам віддавна ненавидів. Чванливо надимаючись, стиха бурмочучи під ніс «як вона посміла!», скошуючи очі й гнівно, аж до відчутного тиску, напружуючи передні частини головного мозку, він знову відчув роздратування й обурення, притаманні людям, що ставляться до себе самих надто вже серйозно. Тоді, глибоко віддихнувши й розслабившись, Броєр дав розвіятися всьому напускному й повернувся до власного «я» – до стану психіки, коли можеш покепкувати з самого себе, зі своєї смішної пози.

Він зауважив, що в кожного з цих станів психіки є власне емоційне забарвлення: бундючність характерна гострими кутами – недоброзичливістю та дратівливістю, а також зарозумілістю та прагненням самоти. Натомість інший стан відзначався щирістю, м’якістю й примирливістю.

«Це були визначені, упізнавані емоції, – думав Броєр, – причому помірні. А як щодо сильніших емоцій і психічних станів, які їх викликають? Чи є спосіб контролювати ці сильніші почуття? Чи не приведе він до ефективної психологічної терапії?»

Доктор замислився про власний досвід. Найменш стійкий стан психіки зумовлювали жінки. Бувало, як-от сьогодні, що Броєр почувався міцним і безпечним у фортеці свого кабінету. Тоді він бачив жінок такими, якими вони є насправді, – відчайдушними честолюбними істотами, які завзято поборюють нескінченні гнітючі проблеми повсякденного життя; бачив дійсність жіночих грудей – скупчення клітин молочних залоз, що плавають у ліпоїдних калюжках. Він знав про всілякі виділення, дисменореї, ішіаси й різноманітні протрузії – опущення сечового міхура та випадення матки, розбухлі блакитні гемороїди та варикозні вени.

Але бували й інакші часи, коли Броєра зачаровували й заполоняли жінки, більші за саме життя; коли їхні груди надималися в могутні чарівні півкулі, коли його охоплювало дивовижне прагнення злитися з жіночим тілом, упиватися молоком із сосків, проникнути в їхні тепло й вологу. Такий настрій міг приголомшити, перевернути життя доктора, а в лікуванні Берти коштував майже всього, чим він дорожив.

Усе залежало від перспективи, від переходу з одного стану психіки в інший. Якби Броєр зумів навчити пацієнтів вдаватися до такого переходу, то й справді став би тим, кого потребувала фройляйн Саломе, – медиком, що лікує відчай.

Хтось урвав його роздуми, відчинивши й зачинивши двері приймальні. Броєр перегодив трохи, щоб не видатися надміру схвильованим, а тоді увійшов у приймальню привітати Лу Саломе. Вона змокла під зливою, в яку переросла морозна віденська мжичка. Броєр не встиг допомогти гості скинути пальто, вона впоралася з цим сама й передала мокру одежину фрау Бекер – медсестрі й реєстраторці.

Провівши фройляйн Саломе до кабінету й кивнувши на важке чорне крісло, оббите м’якою шкірою, Броєр сів поруч неї й не втримався від зауваження:

– Бачу, ви волієте робити все самотужки. Хіба це не відбирає чоловікам приємність прислужити вам?

– Ми ж обоє знаємо, що деякі послуги чоловіків не конче корисні здоров’ю жінок!

– Вашому майбутньому чоловікові доведеться ґрунтовно переінакшитися. Нелегко позбутися звичок, яких набрався за все життя.

– Заміжжя? Ні, воно не для мене! Я вам про те вже сказала. Мабуть, годилося б подружнє життя з неповним робочим днем чи тижнем, але понад те – нічого такого, що зобов’язує.

Дивлячись на самовпевнену вродливу відвідувачку, Броєр доходив висновку, що ідея подружжя з неповною зайнятістю доволі приваблива. Хоч-не-хоч, а таки випускаєш з уваги, що ця жінка вдвічі молодша, ніж ти сам. Вона носить скромну довгу чорну сукню, застебнуту на всі ґудзики аж до шиї, й кутає плечі хутряною накидкою з крихітною лисячою мордочкою та лапками. «Дивно, – подумав Броєр, – у Венеції в холодну пору вона скинула хутро, а тут, у моєму аж надто натопленому кабінеті, вчепилася в нього. Так чи сяк, а настав час узятися до справи».

– Що ж, фройляйн, – сказав він, – поговорімо про хворобу вашого приятеля.

– У нього відчай, а не хвороба. Маю кілька рекомендацій. Чи можна поділитися з вами думкою про них?

«Невже нема межі отакій зарозумілості? – безмовно обурився доктор. – Ця фройляйн говорить так, ніби вона не зелена школярка, а моя колега – керівник клініки, лікарка з тридцятирічним досвідом. Заспокойся, Йозефе! – подумки гримнув він на себе. – Вона дуже молода й не поклоняється віденському богові – Етикету. До того ж Лу Саломе знає цього професора Ніцше краще, ніж я. Вона напрочуд розумна й, напевно, має сказати щось важливе. Їй-бо, я не маю уявлення, як лікувати відчай; сам не можу позбутися цього відчаю».

– Звичайно, фройляйн, – спокійно відповів він. – Будь ласка, діліться.

– Сьогодні вранці я зустрілася з братом Женею. Він сказав, що в лікуванні Анни О. ви застосовували гіпноз, щоб допомогти їй згадати психологічний збудник розвитку кожного з симптомів. Пригадую, у Венеції ви сказали мені, що з’ясувати, звідки взявся кожний симптом, – це спосіб якось усунути його. Ось це «якось» заінтригувало мене. Сподіваюсь, що одного дня, коли в нас буде більше часу, ви поясните мені, яким чином ось це з’ясування впливає на симптом.

Броєр труснув головою й махнув руками, повернувши долоні до Лу Саломе.

– Це емпіричне спостереження. Навіть якби ми говорили цілу вічність, то, на жаль, я б не спромігся на докладне пояснення. Які ж у вас рекомендації, фройляйн?

– Ось моя перша рекомендація: навіть не пробуйте застосувати метод гіпнозу на Ніцше. Нічого не вдасться! Його розум, інтелект – це диво, одне з див світу. Самі побачите. А проте Ніцше – зацитую одну з його улюблених фраз – тільки людина, занадто вже людина, і в нього є свої вразливі місця.

Знявши з себе хутро, Лу Саломе помалу звелася, підійшла до софи й поклала туди його. Вона кинула оком на оправлені в рамках дипломи, що висіли на стіні, поправила один із них, що трохи перекособочився, а тоді сіла, схрестила ноги й повернулася до опису філософа:

– Ніцше неймовірно вразливий у всьому, що стосується влади. Він відмовляється залучатися до будь-якої діяльності, коли трактує її як поступку своєю владою комусь іншому. У своїй філософії він прихильний до греків, що творили перед Сократом, особливо ж уподобав їхню концепцію агону[18], яка полягає в тому, що людина може розвивати природні здібності тільки у змаганні. Ніцше не вірить у мотиви будь-кого, хто відмовляється від змагання й проголошує себе альтруїстом. Його наставником у цьому плані був Шопенгауер[19]. На його думку, ніхто не бажає допомагати комусь іншому. Навпаки – люди прагнуть лише домінувати й нарощувати свою міць. Кілька разів Ніцше поступався своєю владою комусь іншому й щоразу нервувався та лютував. Так сталось у стосунках із Ріхардом Ваґнером. Мабуть, так стається і в стосунках зі мною.

– Що ви мали на увазі, сказавши про стосунки з вами? Чи правда, що ви певною мірою відповідаєте за великий відчай професора Ніцше?

– Професор вважає, що так воно і є. Ось звідки взялася моя друга рекомендація: не старайтеся стати моїм союзником. Бачу, ви здивувалися… Щоб ви зрозуміли, мушу розповісти все про мої стосунки з Ніцше. Нічого не оминатиму й відповім на всі ваші запитання. Буде нелегко. Довіряюся вам, але хай мої слова стануть нашою таємницею.

– Звичайно, ви можете на це розраховувати, фройляйн, – відповів Броєр, захоплюючись її прямотою й дивуючись, що так приємно говорити з цією відвертою особою.

– Що ж… Уперше я зустрілася з Ніцше десь вісім місяців тому, у квітні…

Постукавши, увійшла фрау Бекер і принесла каву. Якщо й здивувалася, побачивши Броєра поруч Лу Саломе, а не на звичайному місці за столом, то не дала по собі пізнати. Мовчки, без жодного слова, вона поставила тацю з порцеляною, ложечками, блискучим сріблястим кавником і зразу ж вийшла. Броєр наливав каву, а Лу Саломе розповідала.

– Торік я виїхала з Росії через те, що мала клопоти з дихальною системою. Нині мій стан здоров’я значно покращився. Спочатку мешкала в Цюриху, вивчала теологію в Бідерманна[20] й працювала з поетом Ґоттфрідом Кінкелем[21]. Здається, я ще не сказала, що з мене честолюбна поетеса. На початку цього року ми з матір’ю перебралися до Рима, і Кінкель надіслав Мальвіді фон Майзенбуґ[22] рекомендаційного листа про мене. Ви знаєте її. Вона написала «Мемуари ідеалістки».

Броєр кивнув. Був ознайомлений із працями Мальвіди фон Майзенбуґ і знав про її боротьбу за права жінок, радикальні політичні реформи та різноманітні зміни в шкільництві. З її творчості він найнижче цінував недавно опубліковані антиматеріалістичні трактати й вважав, що вони стоять на псевдонаукових засадах.

– Отож я прийшла до літературного салону Мальвіди, – снувала Лу Саломе, – зустріла там чарівливого Пауля Ре[23], видатного філософа, і заприятелювала з ним. Колись давно гер Ре відвідував лекції Ніцше в Базелі, й згодом вони підтримували тісні стосунки. Було видно, що Ре захоплюється Ніцше, як ніким іншим. Невдовзі він вирішив: раз ми вже з ним приятелюємо, то Ніцше й мені також варто стати приятелями. Пауль… гер Ре… докторе… – Лу Саломе зашарілася тільки на мить, та цього вистачило, щоб Броєр спостеріг рум’янець, а вона зауважила його спостережливість, – з вашого дозволу називатиму його Паулем, бо саме так я звертаюся до нього, а сьогодні нам не до світської вишуканості. Хоч Пауль мені дуже близький, та я ніколи не пожертвую собою – не вийду заміж ні за нього, ні за будь-кого іншого! І я вже доволі довго пояснюю, – нетерпляче докинула вона, – чому мене на якусь мить залило рум’янцем. З усіх тварин тільки ми червоніємо, хіба ні?

Не знайшовши, що сказати, Броєр спромігся лише на кивок. Кілька хвилин у звичній обстанові медичного кабінету він почувався сильнішим, ніж під час їхньої останньої розмови, а тепер під впливом дівочої чарівливості відчував, як тане його сила. Дивовижні були слова Лу Саломе про рум’янець: ніколи в житті доктор не чув, щоб жінка чи хтось інший так відверто говорив про соціальні стосунки. А їй усього двадцять один рік!

– Пауль був певен, що Ніцше і я подружимося, – розповідала Лу Саломе, – що ми ідеально підходимо одне одному. Він хотів, щоб я стала для Ніцше ученицею, протеже і другим «я». Хотів, щоб Ніцше став моїм учителем, моїм світським священиком.

Тихий стукіт у двері перебив мову Лу Саломе. Броєр відчинив, і фрау Бекер гучно шепнула, що прийшов пацієнт. Повернувшись на своє місце, доктор запевнив співрозмовницю, що в них обох цілком досить часу, бо ж не записаним попередньо пацієнтам належить довго чекати, і заохотив її розповідати далі.

– Отож, – повела вона далі, – Пауль влаштував зустріч у базиліці святого Петра, найменш підхожому місці для рандеву нашої нечестивої трійці – згодом саме так ми себе й назвали, хоча Ніцше часто вживав назву «піфагорійське товариство»[24].

Броєр упіймав себе на спогляданні не обличчя Лу Саломе, а її грудей. «Чи довго я це роблю? – подумав він. – Чи помітила вона це? Чи помічали інші жінки ось такі мої погляди?» Подумки він ухопив віника, вимів усі думки про секс і зосередився на очах та словах дівчини.

– Професор відразу ж припав мені до вподоби. Зовні він не імпозантний: середній зріст, ніжний голос, очі, що не кліпають і дивляться не так на світ, як у глиб себе самих, неначе пильнують якийсь схований скарб. Тоді я ще не знала, що він на три чверті сліпий. У ньому було щось неймовірно привабливе. Ось перші слова, які він мені мовив: «З яких зірок ми впали сюди – одне для одного?» Тоді ми втрьох почали розмову. І то яку! Незабаром збулися Паулеві сподівання на те, що Ніцше стане моїм другом і наставником. Інтелектуально ми були ідеальна пара. Наші думки перепліталися; він сказав, що в нас мізки близнят – брата й сестри. Ох, Ніцше декламував справдешні перли зі своєї останньої книжки, клав мої вірші на музику й відкрив мені те, що постановив запропонувати світові упродовж наступних десяти років. Вважав, що з його здоров’ям ще проживе не більш як десять років. А за якийсь час Пауль, Ніцше і я вирішили жити втрьох – як одна сім’я. І наперед загадали провести цю зиму у Відні або ж у Парижі.

Утрьох – як одна сім’я! Кашлянувши, Броєр ніяково засовався на стільці. Зауважив, що Лу Саломе усміхається на його замішання. «Невже від неї нічого не приховаєш? Як проникливо могла б діагностувати ця жінка! Чи спадало їй коли-небудь на думку зробити кар’єру в медицині? Чи задумувалася б вона про це, якби була моєю студенткою? Моєю протеже? Моєю колегою, що працює поруч у лікарському кабінеті, в лабораторії?»

Це була могутня, справді всесильна фантазія, але наступні почуті слова вибили її з Броєрової голови.

– Так, я знаю, що світ не схвалює співжиття двох чоловіків і жінки, нехай навіть цнотливого. – Останнє слово Лу Саломе наголосила, причому доволі сильно, щоб запобігти всіляким хибним тлумаченням, і доволі м’яко, щоб воно не прозвучало як докір. – А ми просто вільнодумні ідеалісти, що відкидають обмеження, накинуті суспільством. Ми віримо в нашу здатність створити свою структуру моралі.

Броєр промовчав, і гостя вперше завагалася, не знаючи, про що говорити.

– Чи варто ще щось розповідати? Чи є ще час? Може, я вас прикро вразила?

– Будь ласка, розповідайте, gna..diges Fra..ulein[25]. По-перше, я виділив час для вас. – Перехилившись через стіл, Броєр узяв календар і показав на великі ініціали Л. С., набазґрані поверх напису «середа, 22 листопада 1882 року». – Як бачите, нікого іншого не передбачено на сьогоднішнє пообіддя. По-друге, ви не вразили мене. Навпаки, я захоплююся вашою безпосередністю й відвертістю. Якби ж то всі друзі говорили так щиро! Життя стало б багатше й природніше.

Нічого не відповівши на цю похвалу, Лу Саломе долила собі кави й повела далі свою історію.

– Насамперед треба виразно зазначити, що мої стосунки з Ніцше були тісні, але тривали недовго. Ми зустрілися лише чотири рази, й щоразу нас майже невідлучно супроводжували чи то моя мати, чи то Паулева, чи то сестра Ніцше. Нам таки рідко траплялося погуляти чи поговорити віч-на-віч. Інтелектуальний медовий місяць нашої нечестивої трійці теж випав короткий. Почався розкол. Тоді наринули романтичні й похітливі почуття. Напевно, вони були вже з самого початку. Мабуть, я мала б відповідати за те, що не розпізнала їх.

Вона струснулася, ніби хотіла скинути з плечей таку відповідальність, і знову взялася снувати низку вирішальних подій.

– Наприкінці нашої першої зустрічі мій план цнотливого співжиття утрьох занепокоїв Ніцше. Той вважав, що світ не готовий до такого, й попросив мене зберегти наші наміри в таємниці. Особливо турбувався він за свою родину: ні в якому разі не можна допустити, щоб про нас дізналися мати й сестра. Отака умовність! Здивована й розчарована, я задумалася, чи часом він не ввів мене в оману своїми сміливими сентенціями й вільнодумними прокламаціями. Незабаром Ніцше дійшов іще рішучішого висновку: такий спосіб життя був би для мене соціально небезпечним, а то й руйнівним. А щоб запобігти такому лиху, він вирішив запропонувати мені руку й серце, отож попросив Пауля передати мені цю пропозицію. Уявляєте, в яке становище поставив його Ніцше? Однак Пауль, вірний своєму приятелеві, задля обов’язку сказав мені, хоча й знехотя, про цей намір.

– Це вас здивувало? – спитав Броєр.

– Дуже. Особливо через те, що таке сталося після нашої першої ж зустрічі. Це також збентежило мене. Ніцше – велика людина, у нього сила, м’якість, незвичайна зовнішність. Не стану заперечувати, докторе Броєр, мене він дуже сильно приваблює, але не як коханець. Може, він відчув цей потяг і не повірив, коли я запевнила, що в мене ані гадки про одруження й любовні інтриги.

Від раптового пориву вітру задеренчали шибки, і це на мить відвернуло увагу Броєра. Несподівано йому занили шия і плечі. Доктор слухав так зосереджено, що кілька хвилин не поворухнув жодним м’язом. Інколи пацієнти вели з ним розмови про особисте, але далеко не такі, як ось ця. Ніколи не траплялося, щоб ось так – правду у вічі, ще й оком не зморгнувши. Берта багато про що признавалася, але тільки тоді, коли бувала без тями. Натомість Лу Саломе була при тямі. Хай навіть описувала давні події, та час від часу поставав такий інтим, що Броєрові здавалося, ніби тут розмовляють двоє закоханих. Неважко зрозуміти, чому Ніцше запропонував одружитися з нею після однієї лише зустрічі.

– І що тоді, фройляйн?

– Тоді я постановила повестися з ним відвертіше, коли зустрінемося. Постанова виявилася не конче потрібною. Ніцше швидко втямив, що одруження лякає його десь так само, як мене відштовхує. За два тижні ми побачилися над озером Орта, й Ніцше зразу ж сказав, щоб я злегковажила його пропозицію. Натомість закликав мене приєднатися до нього в пошуках ідеальних стосунків – пристрасних, цнотливих, інтелектуальних і нешлюбних. Ми поєднались утрьох. Ніцше так уподобав ідею про наше гуртове співжиття, що одного дня в Люцерні наполіг, аби ми стали до фотографії – єдиного зображення нашої нечестивої трійці.

На світлині, що Лу Саломе вручила Броєрові, двоє чоловіків упряглись у візок, а в ньому вона стоїть навколішки, помахуючи маленьким батіжком.

– Вусатий чоловік, що стоїть попереду й дивиться вгору, – це Ніцше, – тепло мовила вона. – А той другий – Пауль.

Броєр уважно оглянув фотографію. Було прикро дивитися на цих двох зворушливих скованих велетнів, яких запрягла й поганяє батіжком юна красуня.

– Як вам подобається моя стайня, докторе Броєр?

Уперше один із її дотепних коментарів виявився невдалим. Броєр несподівано пригадав, що перед ним дівчина, якій лише двадцять один рік, і почувався ні в сих ні в тих. Неприємно помічати вади в цьому досконалому створінні. Усім серцем доктор співчував цим двом чоловікам у кабалі – побратимам. Звичайно ж, він міг стати одним із них. «Гостя, мабуть, відчула свій промах», – подумав Броєр, зауваживши, як поспішно вона змінила тему й повернулася до своєї розповіді.

– Ми зустрілися ще двічі – в Таутенбергу, близько трьох місяців тому; в нашому гурті була тоді сестра Ніцше. А в Лейпцигу нам підтримувала компанію Паулева мати. Ніцше безперервно писав мені листи. Ось один із них – відповідь на мої слова про зворушення його книжкою «Світанок».

Лу Саломе простягла короткого листа, й Броєр швидко прочитав написане.

Моя дорога Лу, в мене теж настають світанки, але не барвисті! Я вже гадав був, що не зможу знайти друга у своєму найбільшому щасті та стражданні, але тепер мені здається, що таки вдасться здійснити золоту можливість на обрії мого майбуття. Я зворушуюся щоразу, коли думаю про смілу й щедру душу моєї любої Лу.

Ф. Н.

Броєр мовчав. Тепер він почував ще тісніший симпатійний зв’язок між собою й Ніцше. «Знаходити світанки й золоті можливості, любити смілу, щедру душу, – думав він, – таку потребу має кожен принаймні один раз у житті».

– Тим часом, – розповідала Лу, – Пауль почав мені писати такі самі палкі листи. Попри всі мої найкращі посередницькі зусилля, в нашій трійці тривожно наростала напруженість. Дружба між Паулем і Ніцше швидко сходила нанівець. Зрештою, вони стали паплюжити один одного в листуванні зі мною.

– Але, звичайно ж, – докинув Броєр, – вас не здивувало, що двоє палких мужчин так повелись у близьких стосунках із однією жінкою?

– Мабуть, я наївна. Вірила, що ми втрьох зможемо розумно жити й разом провадити серйозну філософську роботу.

Очевидно знічена від Броєрового питання, Лу Саломе звелася, злегка потяглася й рушила до вікна. По дорозі зупинилася, щоб оглянути кілька предметів на столі – бронзову ступку й товкачик часів Відродження, маленьку єгипетську поховальну статуетку та химерну дерев’яну модель півколових каналів внутрішнього вуха.

– Напевно, я вперта, – сказала гостя, дивлячись у вікно, – але мені досі не віриться, що наше співжиття утрьох було неможливе! Воно могло б здійснитись, якби не втрутилась одіозна сестра Ніцше. Ніцше запросив мене провести літо разом з ним і Елізабет у Таутенбергу, маленькому селі в Тюрингії. З нею та Ваґнером ми зустрілися в Байройті й відвідали його оперу «Парсіфаль». А тоді гуртом помандрували до Таутенберга.

– Чому ви назвали її одіозною, фройляйн?

– Елізабет – це сварлива, нечесна й підла дурепа-антисемітка. Якось я помилилася – сказала їй, що Пауль єврей, то вона вже постаралася, щоб усе коло Ваґнерових приятелів дізналося про це. І все це для того, щоб Пауль ніколи не був бажаним гостем у Байройті.

Броєр відставив набік чашку з кавою. З самого початку Лу Саломе заколихала його – завела в солодке безпечне царство любові, мистецтва та філософії, а тепер її слова повернули до дійсності, до потворного світу антисемітизму. Того ж самого дня він прочитав у газеті «Ноє фрає пресе» статтю про угруповання молодиків, що вештаються в університеті, вриваються в аудиторії, кричать «Juden hinaus!»[26] і виганяють усіх євреїв, а якщо хтось чинить опір, то його виволікають звідти.

– Фройляйн, я теж єврей, тому мені конче треба дізнатися, чи поділяє професор Ніцше антисемітські погляди своєї сестри.

– Я знаю, що ви єврей. Женя сказав мені про це. Вам треба взяти до уваги, що Ніцше цікавить лише правда. Він ненавидить брехню, породжену упередженнями, й самі упередження. Він ненавидить антисемітизм своєї сестри. Його жахає й обурює те, що Бернгард Ферстер[27], один із найвідвертіших і найзлобніших антисемітів у Німеччині, учащає до неї. Ця Елізабет…

У неї прискорилася мова, на октаву піднялася тональність голосу. Видно, Лу Саломе усвідомлювала, що збивається з наміченої заздалегідь лінії розповіді, але не могла стриматися.

– Елізабет – це суще жахіття, докторе Броєр. Вона назвала мене повією. Збрехала братові – сказала йому, що я показую всім цю фотографію й хвалюся, що він дуже любить смак мого батога. Вона завжди бреше! Це небезпечна жінка. Запам’ятайте мої слова. Одного дня вона заподіє Ніцше велике лихо!

Кажучи це, Лу Саломе стояла, міцно вхопившись за спинку стільця. Сівши, вона заговорила спокійніше:

– Можете уявити, які непрості були ці три тижні в Таутенбергу з Ніцше й Елізабет. Наодинці з ним я прекрасно проводила час. Чудові прогулянки й глибокі розмови про всяку всячину… іноді стан здоров’я дозволяв Ніцше говорити десять годин упродовж дня! Цікаво мені, чи колись була така філософська відкритість між двома особами. Ми говорили про відносність добра і зла, про потребу звільнитися від пут суспільної моралі задля того, щоб морально жити, про релігію вільнодумців. Слова Ніцше видавалися істиною: у нас були мізки двійнят, ми могли дуже багато чого сказати одне одному половиною слова, половиною речення, самим тільки жестом. Однак цей рай отруїла його сестра-зміючка. Не спускала з нас ока. Бачила я, як вона підслуховує, нічого не розуміючи, й замишляє щось недобре.

– Скажіть, навіщо Елізабет обмовляє вас.

– Бо вона бореться за місце в житті. Ця обмежена, духовно бідна жінка не може дозволити собі поступитися братом іншій жінці. Вона усвідомлює, що Ніцше був, є і завжди буде тим єдиним, за що її можна цінувати.

Лу Саломе глянула на свій годинник, а тоді на зачинені двері.

– Я непокоюся, що ви марнуєте на мене час, тому коротко розповім решту історії. Минулого місяця, хоча Елізабет заперечувала, Пауль, Ніцше і я провели три тижні в Лейпцигу з Паулевою матір’ю й провадили там серйозні філософські дискусії, зокрема про розвиток релігійних вірувань. Ми розлучились якихось два тижні тому, коли Ніцше ще гадав, що ми втрьох проведемо весну в Парижі. Але таке не збудеться, тепер я це знаю. Сестрі таки вдалося налаштувати Ніцше проти мене, а віднедавна він почав надсилати Паулеві й мені листи, сповнені відчаю та ненависті.

– І як тепер справи, фройляйн Саломе?

– Усе зіпсувалося. Пауль і Ніцше стали ворогами. Пауль сердиться щоразу, коли читає адресованого мені листа від Ніцше, й щоразу, коли чує про мої ніжні почуття до Ніцше.

– Невже Пауль читає ваші листи?

– Чом би й ні? Наша дружба поглибшала. Гадаю, що ми завжди будемо близькими приятелями. У нас немає секретів, ми навіть даємо одне одному читати наші щоденники. Пауль уклінно прохав, щоб я розірвала стосунки з Ніцше. Зрештою я поступилася й написала Ніцше, що завжди цінуватиму нашу дружбу, але наше співжиття втрьох уже неможливе. Я призналася, що зазнала дуже сильного болю й вельми руйнівного впливу від його сестри та матері, від сварок між ним і Паулем.

– І як він повівся?

– Несамовито! Страхітливо! Він пише безумні листи – то образливі, то погрозливі, а то глибоко розпачливі. Ось подивіться на ці пасажі, що я одержала минулого тижня!

Лу Саломе простягла два листи, вже сам вигляд яких свідчив про велике збудження адресанта: нерівний почерк, багато слів скорочено або двічі-тричі підкреслено. Броєр примружився на абзаци, які вона обвела, але, не змігши нічого розібрати, крім кількох слів, віддав ці листи.

– Я забула, – сказала вона, – що його письмо важко читати. Дозвольте мені розшифрувати ось цього листа, адресованого Паулеві й мені: «Хай не дуже турбують Вас мої спалахи мегаломанії та ураженого марнославства, і якщо колись мені доведеться в пориві гніву накласти на себе руки, то не буде чим надто вже журитися. Що значать для Вас мої фантазії! …Я дійшов такого розумного погляду на стан справ після того, як зажив – у розпачі – величезну дозу опіуму…» – Лу Саломе припинила читати. – Цього досить, щоб у вас склалось уявлення про відчай Ніцше. Я вже кілька тижнів гостюю в родинному Паулевому маєтку в Баварії, тож туди потрапляє вся моя кореспонденція. Пауль знищив найдошкульніші листи, щоб уберегти мене від болю, тільки ось цей якось прослизнув: «Якщо я відпущу вас від мене зараз, то тим самим страхітливо осуджу все Ваше буття….Ви наробили шкоди, заподіяли зло – не тільки мені, але й усім людям, які мене полюбили; цей меч висить над Вами».

Вона подивилася на Броєра.

– Тепер, докторе, ви розумієте, чому я так настійно рекомендую вам у жоден спосіб не ставати моїм союзником?

Броєр глибоко затягся сигарою. Хоча почута мелодрама інтригувала й захоплювала, та він почувався ні в сих ні в тих. Чи доцільно дати згоду й залучитися до неї? Оце так джунглі! Оце так первобутні й всесильні взаємозалежності: нечестива трійця, розірвані стосунки Ніцше й Пауля, міцний зв’язок між Ніцше та його сестрою! Ще й ворожнеча між нею та Лу Саломе.

«Треба начуватися, – сказав сам собі доктор, – й триматися осторонь цих громів і блискавиць. Безумовно, найбільш вибухонебезпечна річ – це розпачлива любов Ніцше до Лу Саломе, тепер уже ненависть. Зрештою, вже пізно повертати оглоблі. Таж сам себе зобов’язав ще у Венеції, необачно давши Лу Саломе зрозуміти, що я ніколи не відмовляюся лікувати хворих».

Броєр повернувся до своєї гості.

– Ці листи допомагають мені зрозуміти вашу стривоженість, фройляйн Саломе. Я поділяю ваше занепокоєння здоров’ям вашого приятеля: його непохитність викликає побоювання, та й самогубство видається цілком можливим. Але яким чином ви переконаєте професора Ніцше відвідати мене, якщо майже не можете вплинути на нього?

– Так, у тому-то й клопіт, і я вже віддавна над цим роздумую. Саме лише звучання мого імені отруює життя Ніцше, тож мені доведеться діяти опосередковано. Звісно, це означає, що йому ніколи, ні в якому разі не можна дізнатися, що я умовилася з вами про візит. Нізащо не признавайтеся йому про це! А тепер, коли я вже знаю, що ви хочете зустрітися з Ніцше…

Поставивши на стіл чашку, Лу Саломе так пильно подивилася на Броєра, що йому довелося негайно відповісти:

– Звичайно, фройляйн. Я ж сказав вам у Венеції, що ніколи не відмовляюся лікувати хворих.

На те Лу Саломе широко усміхнулася. Ого, та в неї більша нервова напруга, ніж видавалося.

– Почувши таке запевнення, докторе Броєр, я розпочну нашу кампанію заманювання Ніцше до вашого кабінету, причому так, щоб пацієнт ані не здогадувався про мою участь у цій справі. Він тепер такий збуджений, що – я цього певна – всі його друзі занепокоїлись і будуть раді всякому розумному плану допомоги. Завтра поїду до Берліна, а дорогою зупинюся в Базелі, щоб запропонувати наш план Францові Овербеку[28], давньому приятелеві Ніцше. Нам допоможе ваша репутація діагноста. Гадаю, професор Овербек зможе переконати Ніцше, щоб той проконсультувався з вами про свій стан здоров’я. Якщо мені це вдасться, то дам вам знати листовно.

Вона квапливо поклала листи Ніцше в портмоне, рвучко звелася, обсмикнула на собі довгу спідницю, забрала з софи лисячу накидку й простягла руку Броєрові.

– А тепер, мій дорогий докторе Броєр…

Коли Лу Саломе поклала долоню на руку Броєра, в нього прискорилося серцебиття. «Не будь старим дурнем», – подумав доктор, однак віддався чуттю тепла її долоні. Хотілося сказати цій дівчині, який приємний її дотик. Напевно, вона це відчувала, бо тримала його за руку, поки говорила.

– Сподіваюся, ми підтримуватимемо тісний зв’язок у цій справі. Не тільки через мої глибокі почуття до Ніцше й побоювання, що я мимоволі завинила в його нещасті. Є ще щось. Маю надію, що ми з вами ще й заприятелюємо. Як ви вже зауважили, в мене багато вад. Я імпульсивна, шокую вас і не зважаю на умовності. Але в мене є й переваги – зокрема, гостре чуття на шляхетність духу в людині. Зустрівши таку людину, волію не втрачати її. То що, будемо листуватися?

Відпустивши Броєрову руку, Лу Саломе рушила до дверей, але різко зупинилася й дістала з сумочки два томики.

– Ой, докторе Броєр, я мало не забула. Напевно, вам варто мати останні дві книжки Ніцше. Маючи їх, ви складете думку про його інтелект. Але хай Ніцше не знає, що ви бачили їх. Тоді б він запідозрив, що тут щось не те, бо дуже вже мало продано таких книжок.

Вона знову торкнулася Броєрової руки.

– Іще одне. Хоча в Ніцше мало читачів, та він певен, що колись прийде слава. Якось сказав мені, що йому належить післязавтра. Тож нікому не кажіть, що допомагаєте Ніцше. Нікому не називайте його імені. Якщо ви вчините інакше й він дізнається, то вважатиме це великою зрадою. Ваша пацієнтка Анна О. – це ж не її справжнє ім’я? Ви вживаєте псевдонім?

Броєр кивнув.

– Тоді я порадила б вам так само повестися й із Ніцше. Auf Wiedersehen, докторе Броєр.

Вона простягла руку.

– Auf Wiedersehen, Fra..ulein, – відповів Броєр, відкланюючись і притискаючи до губ її руку. Зачинивши двері за Лу Саломе, він глянув на дві тонкі книжечки в паперовій оправі й відзначив дивні назви – Die Fro..hliche Wissenschaft і Menschliches, Allzumenschliches[29], перш ніж покласти їх на стіл. Доктор підійшов до вікна, щоб востаннє кинути оком на Лу Саломе. Вона розкрила парасольку, швидко зійшла зі сходів і, не оглядаючись, сіла у фіакр, що досі чекав її.