Читать книгу Коли Ніцше плакав - Ирвин Ялом - Страница 8

Розмова тривала півтори години. Сидячи на шкіряному стільці з високою спинкою, Броєр швидко занотовував. Час від часу замовкаючи, щоб доктор встигав записувати, Ніцше сидів на такому самому комфортному, але трохи меншому шкіряному стільці. Як і більшість тодішніх медиків, Броєр волів, щоб пацієнти дивилися на нього вгору.

Броєр провадив анамнез ретельно й методично. Спершу уважно вислухав словесний опис хвороби, а тоді став систематично з’ясовувати кожний симптом: коли він з’явився, як змінювався з часом і як реагував на терапевтичні заходи. Далі пішла перевірка всіх систем в організмі. Почавши з маківки, доктор поступово просувався вниз – аж до підошов. Насамперед мозок і нервова система. Броєр розпитав про функціонування кожного з дванадцяти пар черепних нервів, що відповідали за відчуття нюху, зору й слуху, рух очей, роботу та чутливість м’язів обличчя і язика, за ковтання, рівновагу й мовлення.

Дійшовши до тіла, Броєр перевіряв одна за одною всі функціональні системи: дихальну, серцево-судинну, шлунково-кишкову та сечостатеву. Ця ретельна перевірка органів стимулювала пам’ять пацієнта й була запорукою того, що нічого не пропущено. Броєр ніколи не оминав жодного пункту такого опитування, навіть якщо був цілком певен у діагнозі.

Далі – докладна медична історія пацієнта: його здоров’я в дитинстві, здоров’я його батьків, братів і сестер; вивчення всіх інших аспектів життя – вибір професії, громадська діяльність, військова служба, зміни місця проживання, гастрономічні та рекреаційні уподобання. Насамкінець Броєр давав волю своїй інтуїції й керувався нею, вибираючи напрямок опитування на основі вже наявних даних. Кілька днів тому, коли трапився загадковий випадок респіраторної хвороби, доктор ось таким способом поставив правильний діагноз діафрагмального трихінельозу, запитавши, чи добре проварила пацієнтка копчену солену свинину.

Упродовж усього анамнезу Ніцше був дуже уважний і схвально кивав на кожне запитання. Звичайно ж, це не здивувало Броєра. Досі в його практиці не траплялося пацієнтів, які не були б потайки раді докладному, просто-таки мікроскопному дослідженню їхнього життя. Що більша була оптична сила, то більше їм подобалося опитування. Оця радість – бути під чиїмсь спостереженням – сягала так глибоко, що Броєр давно вже упевнився: справжнє горе в старості – важкі втрати, біль від смерті друзів-однолітків – загострюється, коли на тебе й оком ніхто не кине, коли жахітливо живеш обділеним увагою.

А однак Броєр таки здивувався – складністю недуги й ретельністю пацієнтового самоспостереження. Доктор заповнював нотатками сторінку за сторінкою. Йому вже втомилася рука, а Ніцше все описував жахливий набір симптомів: потворний, руйнівний біль голови; морська хвороба на суходолі – запаморочення, порушення рівноваги, нудота, блювота, анорексія, відраза до їжі; лихоманка, сильна пітливість, через яку доводилося два-три рази за ніч змінювати нічну сорочку й постільну білизну; напади нищівної втоми, які часом мало не переходили в цілковитий параліч м’язів; біль у шлунку; блювання кров’ю; судоми кишок; сильний запор; геморой; порушення візуального сприймання, що відбирали дієздатність, – втомлюваність очей, невблаганне погіршення зору, сльозливість і біль в очах, розмитість зорових зображень, загострена чутливість до світла, особливо вранці.

Завдяки додатковим запитанням Броєр виявив ще кілька симптомів, які Ніцше знехтував або не захотів згадувати: мерехтіння в очах і часткова сліпота, що часто передували нападам болю голови; непіддатливе безсоння; жорстокі судоми м’язів уночі; загальна напруженість; швидкі непоясненні зміни настрою.

Зміни настрою! Саме цих слів і сподівався Броєр! Якось він сказав Фройду, що завжди вловлює зручну мить увійти в психічний стан пацієнта. Ці «зміни настрою» можуть бути ключем, що допоможе відкрити причину відчаю й схильності до самогубства!

Обережно ведучи опитування, доктор попросив пацієнта розповісти про ці зміни настрою.

– Чи не зауважили ви у ваших почуттях і відчуттях змін, що могли б якось пов’язуватися з вашою хворобою?

Поведінка Ніцше не змінилася. Здавалося, йому байдуже, що це питання може привести до значно інтимнішої теми.

– Траплялося, що напередодні нападу я почувався незвично добре… і дійшов висновку, що таке відчуття – небезпечно добре.

– А після нападу?

– Зазвичай він триває від дванадцяти годин до двох днів. Після нього я втомлений і обважнілий. День чи два навіть мої думки неповороткі. А часом, особливо після довгого, кількаденного нападу, буває інакше. Я почуваюся оновленим і очищеним, мало не вибухаю енергією. Дорожу такими випадками, тоді в мене в голові просто-таки кишать цінні ідеї.

Броєр стояв на своєму. Вийшовши на слід, він і не гадав отак собі відмовитися від погоні.

– Чи довго ви почуваєтеся втомленим і обважнілим?

– Недовго. Як тільки напад відступає й моє тіло знову належить мені, я можу себе контролювати. Тоді самотужки можу дати раду з обважнілістю.

«Мабуть, – подумав Броєр, – насправді випадок складніший, ніж могло здатися на перший погляд. Треба поводитися відвертіше. Звісно, Ніцше з власної волі не скаже ні слова про свій відчай».

– А меланхолія? Чи супроводжує вона ці напади, а чи починається після них?

– У мене в житті бувають чорні смуги. У кого їх не буває? Але вони не верховодять мною. І беруться вони не від хвороби, а від самого способу мого буття. Можна сказати, що я відважився на них.

Броєр відзначив легку усмішку Ніцше та його зухвалий тон. Уперше за весь цей час доктор упізнав голос людини, яка написала ці дві сміливі, загадкові книжки, що тепер сховані в шухляді. Якусь мить він розважав, чи не варто кинути прямий виклик пишномовному твердженню Ніцше про розмежування між сферами впливу хвороби і буття. А це твердження про відвагу на чорні смуги в житті… Що́ він мав на увазі? Але потерпи! Краще постарайся втримати контроль над консультацією. Ще не одна зручна можливість випаде.

– Чи провадили ви коли-небудь докладні описи ваших нападів – їх частоту, інтенсивність і тривалість? – делікатно випитував Броєр.

– Цього року – ні. Я був надто заклопотаний важливими подіями та змінами у своєму житті. А торік сто сімнадцять днів був зовсім недієздатний і майже двісті днів – частково недієздатний, коли поболювала голова, боліли очі, шлунок і дошкуляла нудота.

Ось і дві обнадійливі можливості, але котру вибрати? Розпитувати про ці «важливі події та зміни» (напевно, Ніцше мав на увазі Лу Саломе) чи поліпшувати взаєморозуміння між лікарем і пацієнтом, виявляючи співчуття? Броєр знав, що таке поліпшення ніколи не завадить, тому вибрав другу можливість.

– Зараз підрахуємо… Залишається тільки сорок вісім днів, чистих від хвороби. Дуже мало часу, коли все гаразд, професоре Ніцше.

– За останні кілька років я рідко бував здоровим довше, ніж два тижні поспіль. Напевно, я міг би згадати кожен із цих проміжків!

Відчувши відтінок смутку та безнадії в голосі Ніцше, Броєр вирішив ризикнути. Ось лазівка, яка могла б допровадити аж до причини відчаю пацієнта. Він відклав ручку й якнайсерйознішим тоном стурбованого фахівця зауважив:

– Якщо людина повсякчас мучиться й відчуває полегшення лише кілька днів за рік, якщо біль нищить її життя, то за таких передумов постають безнадія й песимістичні погляди на сенс життя.

Ніцше мовчав. Уперше в нього не знайшлося готової відповіді. Він похитував головою з боку на бік, неначе розмірковував, чи можна допустити, щоб його втішали. Але висловив він зовсім не те.

– Безсумнівно, докторе Броєр, це стосується деяких людей, а то й переважної їх більшості, – тут я покладаюся на ваш досвід, – але не мене. Відчай? Ні. Може, колись і було таке, але не тепер. Моєю хворобою відає моє тіло, але не я. Я – це моя хвороба і моє тіло, але вони – це не я. Їх обох треба здолати – якщо не фізично, то метафізично. Щодо вашого іншого зауваження, то мій «сенс життя» – це щось зовсім окремішнє від цієї, – тут Ніцше вдарив себе по животі, – жалюгідної протоплазми. Я знаю, навіщо жити, і мені все одно, як саме жити. Є сенс прожити ще десять років, він полягає в моїй місії. Я вагітний ось тут, – стукнув себе по скроні Ніцше, – книжками, майже сформованими книжками, книжками, якими тільки я можу розродитися. Інколи я дивлюся на свій біль голови як на перейми мозку.

Ніцше очевидно не мав бажання обговорювати свій відчай, не хотів навіть визнати, що такий є. Броєр зрозумів, що не варто й пробувати перехитрити цього пацієнта. Він раптом згадав, як сам почувався слабшим у мистецтві маневрувати, граючи в шахи зі своїм батьком – найкращим шахістом на всю віденську єврейську спільноту.

А може, нема чого й визнавати? Може, фройляйн Саломе помилилася? Ніцше говорив так, ніби його дух подолав цю жахливу хворобу. Броєр знав цілком надійний спосіб визначити ризик самогубства – з’ясувати, чи уявляє себе пацієнт у майбутньому. Ніцше пройшов цей тест! У нього не було суїцидальних настроїв, він говорив про десятирічну місію, про книжки, які ще належало видобути з мозку.

Проте Броєр на свої очі бачив суїцидальні листи Ніцше. Може, це позерство? А може, він уже не потерпає од відчаю саме тому, що вирішив накласти на себе руки? Броєр уже мав справу з такими пацієнтами. Вони небезпечні. Видається, що їм стало краще (а в певному сенсі так воно і є) і розвіялася меланхолія; вони знову усміхаються, їдять і сплять. Але таке поліпшення означає, що ці хворі знайшли засіб утечі від відчаю – смерть. Невже й Ніцше таке надумав? Невже постановив покінчити з собою? Та ні, Броєр пригадав те, що сам сказав Фройду: якщо Ніцше зважився на самогубство, то навіщо приїхав сюди? Навіщо завдавати собі зайвого клопоту – відвідувати ще одного лікаря й задля того подорожувати з Рапалло до Базеля, а звідти аж до Відня?

Хоч і розчарований у тому, що не вдалося дізнатися про потрібні речі, Броєр не міг звинуватити пацієнта за небажання допомогти. Ніцше докладно відповів на кожне питання стосовно стану здоров’я – може, аж занадто докладно. Багато хто з тих, що потерпають від болю голови, скаржиться на чутливість до раціону та змін погоди, тож Броєр не здивувався, дізнавшись, що таке властиве й Ніцше. Натомість дуже здивувала одна видатна риса пацієнтової розповіді. Двадцять хвилин без упину Ніцше описував свою реакцію на атмосферні умови. Схарактеризував своє тіло як своєрідний барометр-анероїд і термометр, що бурхливо реагують на зміни атмосферного тиску, висоти над рівнем моря й температури. Його пригнічувало сіре небо, нервували олов’яні хмари зі сльотою, зате надиха́ла посуха; до психічного стану, схожого на спазм жувальних м’язів, доводила зима, зате сонце давало полегшу й розслаблення. Уже скільки років тому його життя звелося до пошуків ідеального клімату. Влітку було ще сяк-так. Безхмарне, безвітряне, сонячне плато Енгадину годилося Фрідріхові Ніцше, й кожного року він проводив чотири місяці у швейцарському сільці Зільс-Марія, поселившись у маленькому ґастгаузі – готелику. А зима стала прокляттям. Він так і не знайшов підхожого місця зимівлі й у холодну пору року кочував на півдні Італії, шукаючи здорового клімату. Ніцше сказав, що його труять пронизливий вітер і сутінкова сирість Відня. Його нервова система мало не криком домагалася сонця й сухого нерухомого повітря.

Коли Броєр спитав про щоденний раціон, Ніцше виголосив ще одну довгу доповідь про зв’язок між харчуванням, розладами шлунка й нападами болю голови. Що за дивовижна ґрунтовність! Ніколи раніше Броєрові не траплявся пацієнт, який так глибоко відповідав би на кожне питання. Що б це означало?

Може, Ніцше – обсесивний іпохондрик? Броєр бачив багато занудних іпохондриків, які дуже жаліли себе й насолоджувались, описуючи свої болячки. Але в тих пацієнтів був Weltanschauung stenosis – стеноз звуження світогляду. І як нудно було в їх товаристві! Вони ні про що інше не думали, крім свого тіла, й не мали інших інтересів та цінностей, крім тих, що стосуються здоров’я.

Ні, Ніцше не належав до таких. У нього широкий діапазон інтересів, та й сам він чарівливий. Цілком певно, фройляйн Саломе таким його вважала й досі вважає, хай навіть вирішила, що Пауль Ре краще годиться для романтичних стосунків. До того ж Ніцше описував свої симптоми не тому, щоб викликати співчуття чи хоча б підтримку, – Броєр це спостеріг уже на початку консультації.

Навіщо ж тоді ці вишукані подробиці в розповіді про функції організму? Мабуть, задля точного діагнозу. Маючи гострий розум та ідеальну пам’ять, Ніцше повівся раціонально – подав якнайвичерпніші дані досвідченому фахівцеві. Або ж він дуже вже заглиблений у самого себе. Наприкінці анамнезу Броєр знайшов ще одне пояснення: Ніцше так мало спілкувався з іншими людьми, що проводив надто вже багато часу в розмовах із власною нервовою системою.

Упоравшись з історією хвороби, Броєр перейшов до медичного огляду. Він провів пацієнта до процедурного кабінету – невеликої стерильно чистої кімнати, в якій були тільки ширма, стілець, кушетка, покрита накрохмаленим білим простирадлом, раковина, вага й стальна скринька з інструментами. Залишивши Ніцше самого переодягатися, за кілька хвилин Броєр повернувся й побачив, що той, уже вбраний у халат із розпіркою, але й досі в довгих чорних шкарпетках із підв’язками, ретельно складає свою одежу. Ніцше попросив пробачення за те, що забарився:

– Моє кочове життя велить мені мати лише один костюм. Отож і дбаю, щоб йому було вигі́дно відпочивати.

Медичний огляд був такий самий методичний, як і анамнез. Почавши з голови, Броєр повільно просувався по тілу, постукуючи, прослуховуючи, доторкаючись, промацуючи, принюхуючись і спостерігаючи. Хоча в пацієнта було чимало симптомів, Броєр не виявив в організмі відхилень від норми, якщо не брати до уваги великого рубця над грудиною – наслідку удару об сідло під час служби в армії, короткого косого рубця на переніссі – наслідку дуелі, й кількох ознак анемії – блідість губ, слизової оболонки очей і складок долонь.

Що викликало анемію? Імовірно, харчування. Ніцше сказав, що цілими тижнями не їсть м’яса. Але пізніше Броєр згадав, що Ніцше, з його слів, іноді блює кров’ю, тож причиною хвороби могло стати знекровлення від шлункових кровотеч. Доктор узяв аналіз крові, щоб визначити рівень еритроцитів, і після ректального огляду зібрав із рукавички дрібку калу, щоб перевірити його на вміст крові.

А як щодо скарг пацієнта на очі? По-перше, Броєр виявив однобічний кон’юнктивіт, якому можна легко зарадити очною маззю. По-друге, доктор хоч як старався, але не зміг сфокусувати офтальмоскоп на сітківці. Щось заважало це зробити. Мабуть, непрозорість рогівки або ж її набряк.

Броєр приділив особливу увагу нервовій системі – не тільки через характер болю голови, але й тому, що батько пацієнта помер, коли синові було чотири роки, від «розм’якшення мозку». Таким загальним терміном тоді позначали кожну з численних патологій – зокрема інсульт, пухлину або певну форму спадкової церебральної дегенерації. Але, перевіривши всі вияви функціонування мозку й нервів – рівновагу, координацію рухів, чутливість до подразників, силу м’язів, пропріоцепцію[47], слух, нюх і ковтання, доктор не знайшов жодної ознаки органічного захворювання нервової системи.

Поки пацієнт одягався, лікар повернувся до свого кабінету, щоб записати результати огляду. Коли за кілька хвилин фрау Бекер привела сюди Ніцше, Броєр подумав, що час консультації добігає кінця, а тут так і не вдалося витягти з пацієнта хоча б натяк про меланхолію чи самогубство. Він спробував повести розмову в інший спосіб, який дуже й дуже зрідка підводив.

– Професоре Ніцше, я б хотів, щоб ви докладно описали типовий день вашого життя.

– Ось ви мене й упіймали, докторе Броєр! Це найважче питання з усіх, що ви поставили. Я дуже часто переїжджаю з місця на місце, моє оточення мінливе. Напади хвороби диктують мені, як жити…

– Виберіть будь-який звичайний день між нападами за останні кілька тижнів.

– Гаразд. Я рано прокидаюся зі сну, якщо це взагалі можна назвати сном…

Броєр підбадьорився. Ось і випала нагода.

– Дозвольте перебити вам мову, професоре Ніцше. Ви сказали «якщо це взагалі можна назвати сном»…

– У мене жахливі сни. Інколи бувають корчі м’язів, інколи болить живіт, інколи все тіло охоплює напруга, інколи дошкуляють думки – переважно недобрі, нічні; інколи ліки дають мені дві-три години сну.

– Які ліки? Які дози? – швидко запитав Броєр і зразу ж зміркував: хоча й треба було дізнатися про самолікування Ніцше, та це не найліпший вибір. Краще, набагато краще було б розпитати про ці темні нічні думки!

– Хлоралгідрат – майже щоночі, принаймні один грам. Іноді, коли тіло прагне сну, я доповнюю цю дозу морфієм або вероналом, але тоді наступного дня в мене ступор. Зрідка заживаю гашиш, але й він притуплює мислення на весь наступний день. Волію хлорал. Чи розповідати мені далі про день, який уже в зародку був поганий?

– Так, будь ласка.

– Я снідаю у своєму номері… чи потрібні вам такі подробиці?

– Так, саме так. Розкажіть мені все.

– Ну, сніданок – це проста річ. Власник ґастгаузу приносить мені гарячу воду. Ото й усе. Зрідка, коли в мене особливо добре самопочуття, я прошу слабкого чаю та сухарів. Тоді купаюсь у холодній воді – така купіль конче потрібна для продуктивної роботи – й проводжу весь день у праці: пишу, роздумую й, якщо очі дозволяють, трохи читаю. Якщо я добре почуваюся, то виходжу на прогулянку. Буває, що вона триває годинами. Прогулюючись, я роблю нотатки, й часто саме тоді мені найкраще вдаються твори й приходять найвлучніші думки…

– І в мене подібно, – поспішив докинути Броєр. – По чотирьох-п’яти милях я раптом усвідомлюю, що впорався з дуже складною й загадковою проблемою.

Ніцше змовк, очевидно збитий з думки Броєровою реплікою. Почав був підтакувати, але затнувся й, зрештою облишивши цю спробу, повернувся до опису свого типового дня.

– Я завжди обідаю в готелі за одним і тим самим столом. Я вже описав вам своє харчування – їжа завжди без приправ, бажано варена, ні краплини спиртного чи кави. Буває, що цілими тижнями я нічого не можу їсти, крім варених несолоних овочів. Я не курю. Перекидаюся кількома словами з сусідами за столом, але рідко проваджу довгі розмови. Якщо пощастить натрапити на чуйного постояльця, то він може запропонувати читати для мене вголос і писати під диктування. Мої кошти обмежені, і я не можу оплачувати такі послуги. Після обіду в мене те саме, що й вранці: прогулянки, роздуми, нотатки. Вечеряю я у своєму номері – та ж таки гаряча вода або слабкий чай і сухарики, а тоді працюю, аж поки хлоралгідрат не скаже: «Припини, вже можеш відпочити». Ось так живе моє тіло.

– Ви говорите тільки про готелі. А ваш дім?

– Мій дім – це подорожня валіза. Я черепаха й ношу свою оселю на спині. Ставлю її в кутку готельного номера, а коли не можу витримати погоди, закидаю цю оселю на плечі й підіймаюся до вищих і сухіших небес.

Броєр мав намір повернутися до «недобрих, нічних думок» Ніцше, але тепер побачив перспективнішу лінію дослідження – таку, що не може не привести безпосередньо до фройляйн Саломе.

– Професоре Ніцше, я зауважив, що в описі вашого звичайного дня мало згадок про інших людей. Вибачте, що ставлю нетипові, як на лікаря, запитання, але я прихильник тези про цілісність організму. Вважаю, що добре самопочуття невіддільно пов’язане з соціальним та психологічним добробутом.

Ніцше густо зашарівся. Зсутулившись, він видобув маленького черепахового гребінчика й якусь хвилину сидів мовчки, нервово чешучи пишні вуса. Тоді, очевидно дійшовши рішення, він випростався, відкашлявся й твердо мовив:

– Ви не перший лікар, що це помітив. Мабуть, маєте на увазі секс. Італійський медик Ланцоні – в нього я консультувався кілька років тому – припустив, що мій стан здоров’я погіршується від самотності та стримування від сексу, й порекомендував мені провадити регулярне статеве життя. Послухавшись цієї поради, я умовився про таке з молодою селянкою, що мешкала неподалік Рапалло. А по трьох тижнях мало не вмер від болю голови. Ще трохи такого італійського лікування – і пацієнт згас би, як свічка!

– Чому вам так зашкодила ця порада?

– Як на мене, спалах тваринної насолоди, а тоді довгі години огиди до самого себе, очищення від протоплазмового душку тічки – це аж ніяк не шлях до, вашими словами кажучи, «цілісності організму».

– Я теж так вважаю, – квапливо погодився Броєр. – А однак ви ж не станете заперечувати, що всі ми вписані в соціальний контекст, який історично сприяє виживанню й дарує насолоду, притаманну зв’язкам між людьми?

– Напевно, не для кожного такі стадні втіхи, – відповів Ніцше, похитавши головою. – Тричі я тягнувся до людей, пробував прокласти до них кладку. І тричі мене зраджували.

Нарешті! Броєр насилу приховав збудження. Цілком певно, одну з цих трьох зрад у житті Ніцше вчинила Лу Саломе. Напевно, другу вчинив Пауль Ре. Хто вчинив третю? Нарешті, нарешті Ніцше відчинив двері. Безсумнівно, відкрився шлях до обговорення зради й відчаю, зумовленого нею.

Доктор постарався, щоб у голосі звучало якнайбільше співчуття.

– Три спроби, три жахливі зради, а тоді – відступ у болісну самотність. Ви страждали, і, цілком можливо, це страждання певною мірою спричинило хворобу. Чи не хотіли б ви відкрити мені подробиці цих зрад?

Ніцше ще раз похитав головою. Здається, він замкнувся в собі.

– Докторе Броєр, я вже й так багато в чому відкрився перед вами. Сьогодні я довірив вам більше інтимних подробиць свого життя, ніж будь-кому за дуже довгий час. Повірте й ви мені, що моя хвороба почалася набагато раніше, ніж ці особисті розчарування. Згадайте історію моєї родини. Батько помер від хвороби головного мозку – можливо, спадкової. Візьміть до уваги, що я ще школярем, задовго до цих зрад, мав погане здоров’я й потерпав від болю голови. Правда й те, що моєї недуги зовсім не полегшували короткі приємні періоди близького приятелювання. Не тому, що я мало довіряв. Якраз навпаки – моя помилка полягала в тому, що я занадто довіряв. Я не готовий і не можу собі дозволити знову довіряти комусь.

Броєра приголомшило почуте. Як він міг так прорахуватися? Ще якусь мить тому Ніцше наче й хотів, мало не прагнув довіритися йому. І ось дав таку відсіч! Що ж сталося? Доктор спробував відтворити хід подій. Отже, Ніцше згадав про спроби прокласти кладку, на які відповіли зрадою. Цієї миті Броєр співчутливо подав йому руку, а тоді… а тоді… кладка… це слово зачепило якусь струну. Книжки Ніцше! Так, майже напевно в одній із них є яскравий пасаж про кладку. Мабуть, у цих книжках і криється ключ до здобуття довіри Ніцше. Броєр також неясно згадав ще один пасаж, в якому автор обстоював важливість психологічного самоспостереження. Так, треба уважно прочитати ці книжки до наступної зустрічі. Може, тоді вдалося б впливати на Ніцше його ж таки аргументами.

Але як тут орудувати аргументами, знайденими в книжках Ніцше? Як пояснити, звідки вони взялися? У всіх трьох віденських книгарнях, де Броєр питав про ці книжки, ніхто й не чув про їх автора. Броєр ненавидів дволичність і якусь мить подумував, чи не викласти Ніцше все як є: про візит Лу Саломе ось у цьому кабінеті; про те, що Броєр дізнався від неї про відчай Ніцше; про обіцянку не розголошувати, дану фройляйн Саломе; про її подарунок – книжки Ніцше.

Та ні, це призвело б до цілковитого провалу. Безсумнівно, Ніцше почувався б жертвою маніпуляцій і зради. Броєр був певен, що Ніцше впав у безнадію через те, що заплутався – як він сам вишукано сформулював – у піфагорійських стосунках із Лу й Паулем. Якби Ніцше дізнався про візит Лу Саломе, то, звісно, потрактував би її й Броєра як дві сторони ще одного любовного трикутника. Ні, Броєр знав наперед, що чесність і щирість – його природні засоби вирішення життєвих дилем – у цьому випадку можуть тільки напсувати. Треба знайти якийсь спосіб роздобути ці книжки, що не викликав би підозри.

Було вже пізно. Сірість сльотного дня переростала в темряву. У тиші неспокійно заворушився Ніцше. Броєр втомився. Вислизла з рук здобич, вичерпався запас ідей. Він вирішив виграти час.

– Гадаю, професоре Ніцше, що сьогодні ми далеко не заїдемо. Мені потрібен час, щоб вивчити вашу медичну документацію й виконати необхідні лабораторні дослідження.

Ніцше тихо зітхнув. Невже розчарувався? Хоче, щоб ця зустріч тривала довше? Броєр так і подумав, але, вже не покладаючись на свою оцінку реакцій Ніцше, запропонував провести наступну консультацію цього тижня.

– Може, в п’ятницю? В той самий час?

– Так, звичайно. Я цілком у вашому розпорядженні, докторе Броєр. У мене немає інших причин перебувати у Відні.

Консультація закінчилася. Доктор звівся. Але Ніцше, повагавшись, раптом знову сів на стілець.

– Докторе Броєр, я забрав у вас багато часу. Ви помилилися б, якби недооцінили мою глибоку вдячність за ваші старання, але вділіть мені, будь ласка, ще хвилинку. Дозвольте мені – задля моїх інтересів – поставити вам три запитання!