Читать книгу Коли Ніцше плакав - Ирвин Ялом - Страница 6

Відвернувшись від вікна, Броєр труснув головою, щоб позбутися думок про Лу Саломе. Тоді смикнув навислий над столом шнурок – дав фрау Бекер сигнал впустити пацієнта, що чекав у приймальні. Гер Перлрот, сутулий довгобородий єврей-ортодокс, нерішуче переступив через поріг кабінету.

Як невдовзі дізнався Броєр, п’ятдесят років тому гер Перлрот перебув тонзилектомію – травматичну операцію видалення мигдаликів – й мав про неї такі болючі спогади, що досі відмовлявся звертатися до лікарів. Ось і тепер хворий барився з візитом, аж поки, з його слів, «безнадійна ситуація зі здоров’ям» не залишила йому іншого вибору. Одразу ж відкинувши звичні манери медика, Броєр вийшов з-за стола й сів на стілець поруч нового пацієнта, щоб побалакати з ним, як ото з Лу Саломе, про всяку всячину. Вони розмовляли про погоду, про нову хвилю єврейської імміграції з Галичини, про заразний антисемітизм Австрійського товариства реформ[30], про їхнє спільне походження. Гер Перлрот, як і мало не вся віденська єврейська спільнота, знав і шанував Леопольда Броєра, Йозефового батька, тож за кілька хвилин став довіряти синові так, як колись батькові.

– Отже, гере Перлрот, – перейшов до діла Броєр, – чим я можу вам допомогти?

– Докторе, я не можу мочитися – ні вдень, ні вночі. Ось приспічила мені мала потреба, біжу до вбиральні, але нічого не вдається. Стою, вистоюю, і зрештою падає крапля-друга. За якихось двадцять хвилин знов те саме. Знов мені хочеться до вітру, але…

Поставивши ще кілька запитань, Броєр дізнався причину цих ускладнень. Очевидно, передміхурова залоза збільшилася й перекрила сечовивідний канал. Залишилося з’ясувати тільки одну важливу річ: доброякісна чи злоякісна ця пухлина простати. Під час ректальної пальпації доктор не виявив твердих ракових вузликів, натомість намацав губчастий доброякісний наріст.

Почувши, що немає ознак раку, гep Перлрот прояснів тріумфальною усмішкою, схопив Броєрову руку й поцілував її. Але знову спохмурнів, коли Броєр описав, м’яко й заспокійливо, як тільки міг, неприємну особливість лікування: сечівник належало розширювати – вводити в пеніс серію довгих металевих стрижнів різної товщини, тобто зондів. Броєр не провадив таких процедур, тому скерував пацієнта до свого шурина Макса, уролога.

Гер Перлрот пішов собі, коли минула шоста, – час Броєрових виїздів на виклик. Спакувавши всім потрібним великий чорний шкіряний саквояж, доктор одягнув оторочене хутром пальто, надів циліндр і вийшов надвір, де вже чекав кучер Фішманн у парокінному екіпажі.

Поки Броєр обстежував гера Перлрота, фрау Бекер підкликала з найближчого перехрестя Dienstmann’a – червоноокого й червононосого посильного, що носив велику службову бляху, капелюх зі шпичастим наголовком і надто простору, барви хакі шинель із еполетами. Відтак дала йому десять крейцерів, щоб побіг по Фішманна. Заможніший від більшості віденських медиків, Броєр волів винаймати екіпаж на рік, ніж щоразу викликати його за потреби.

Як завжди, він вручив кучерові перелік адрес пацієнтів, що їх треба було відвідати. Броєр виїздив до них двічі на день – вранці, після легкого сніданку, тобто кави та хрустких трикутних кайзерземелів[31], а тоді надвечір, після консультування хворих у кабінеті, як-от сьогодні. Подібно до більшості віденських терапевтів, Броєр скеровував пацієнтів до лікарні лише тоді, коли не було іншої ради. Не тільки тому, що вдома їх краще доглядали, але й тому, що там було безпечніше від заразних хвороб, які часто бушували в державних лікарнях.

Наслідком цього став частий ужиток Броєрового двокінного фіакра – фактично пересувного кабінету, добре спорядженого найсвіжішими медичними журналами та довідниками. Кілька тижнів тому доктор запросив Зіґмунда Фройда – молодого колегу – провести з ним весь робочий день. Напевно, помилився! Молодик мав вибрати медичну спеціалізацію, а цей день міг відлякати його від терапевтичної практики. Таж, згідно з Фройдовими підрахунками, Броєр їздив у фіакрі шість годин!

Нарешті, відвідавши сімох пацієнтів, у тому числі трьох невиліковно хворих, Броєр упорався з усією денною роботою, і Фішманн повернув був до кафе «Ґрінштайдль». Там доктор зазвичай пив каву в товаристві лікарів і науковців, які ось уже п’ятнадцять років щовечора засідали за один і той самий Stammtisc[32] – великий стіл, зарезервований у найзатишнішому кутку зали.

Але цього вечора Броєр змінив усталений порядок.

– Відвезіть мене додому, Фішманне. Я промок і втомився, мені не до кафе.

Спершись потилицею на спинку чорного шкіряного сидіння, він заплющив очі. Цей виснажливий день погано почався: о четвертій ранку Броєр прокинувся від кошмару й уже не зміг заснути. Вранці випав напружений графік роботи – десять викликів на адреси й дев’ять візитів у кабінеті. Ще кілька пацієнтів після обіду, а тоді збудлива, але заразом і стомлива розмова з Лу Саломе.

А тепер доктор сам себе не тямив. У голову підступно пролізли мрії про Берту: оце б узяти її попід руку та й прогулятися на теплому осонні, якнайдалі від крижаної сірої віденської сльоти… Та невдовзі втрутилися геть негармонійні о́брази: зруйнований шлюб, покинуті діти, а тим часом він сам назавжди відпливає звідси, щоб разом із Бертою почати нове життя в Америці. Такі думки невідчепно переслідували Броєра. Ненависні, вони відбирали спокій. Зовсім чужі, вони були як нездійсненні, так і небажані. Проте доктор гостинно впускав їх; єдина альтернатива – викинути з думки Берту – видавалася немислимою.

Фіакр гуркотів на дощаному мості через річку Відень. Броєр споглядав пішоходів, що поспішали додому з роботи, – переважною більшістю чоловіків. Кожен із них мав чорну парасольку й був убраний десь так, як і сам доктор: чорне пальто, оторочене хутром, білі рукавички та чорний циліндр. Раптом в око впала знайома постать. Невисокий простоволосий чоловік із плеканою борідкою обганяв усіх, неначе прагнув перемогти в перегонах. Оця сягниста хода – її всюди розпізнаєш! Не раз і не два у віденських лісах Броєр силкувався не відставати від цих замашистих ніг, які сповільнювалися тільки задля пошуку Herrenpilze[33] – великих пікантних грибів, які росли серед коріння чорних ялин.

Попросивши Фішманна під’їхати до тротуару, Броєр відчинив вікно й гукнув:

– Зіґу[34], ти куди?

Його молодий приятель, зодягнений у невишукане, але пристойне синє пальто, закрив парасольку, обернувся до фіакра, а тоді, впізнавши Броєра, усміхнувся й відповів:

– Іду на Бекерштрасе, сім. Сьогодні мене запросила на вечерю чарівлива жінка.

– Ой, маю новину, що розчарує тебе! – засміявся Броєр. – Її чарівливий чоловік якраз добирається додому! Сідай, Зіґу, сюди. Поїдеш зі мною. Я закінчив усі справи на сьогодні й надто вже втомився, щоб іти до «Ґрінштайдля». У нас буде час погомоніти перед вечерею.

Фройд струсив воду з парасольки, ступив на бордюр і забрався в карету. Всередині було темно, і свічка, що тут горіла, давала більше тіней, ніж світла. Трохи помовчавши, він повернув голову й уважно придивився до приятелевого обличчя.

– Видно, що ти втомлений, Йозефе. Мабуть, випав довгий робочий день?

– Не так довгий, як важкий. Він розпочався й закінчився візитом до Адольфа Фіфера. Знаєш його?

– Ні, але я прочитав кілька його творів у «Ноє фрає пресе». Чудовий письменник.

– Ми бавилися разом ще дітьми. Вкупі ходили до школи. Він став моїм пацієнтом уже з першого дня моєї практики. Що ж, зо три місяці тому я діагностував рак печінки. Він прудко поширюється в тілі, як пожежа в степу, а тепер на додачу почалася обструктивна жовтяниця. Чи знаєш, Зіґу, яка буде наступна стадія?

– Ну, якщо забита жовчева протока, тоді жовч і далі надходитиме в кров, аж поки хворий не помре від інтоксикації. А перед смертю він впаде в кому. Десь так?

– Саме так. Не тепер, то в четвер. Але я не можу сказати йому про це. І далі обнадійливо й оманливо усміхаюся, хоча волів би щиро попрощатися з ним. Ніколи не звикну до того, що мої пацієнти вмирають.

– Сподіваюся, ніхто з нас не звикне, – зітхнув Фройд. – Надія конче потрібна, а хто, як не ми, може її підтримувати? Як на мене, це найважче в роботі лікаря. Іноді мене бере великий сумнів у тому, що я можу впоратися з таким завданням. Смерть могутня, а наші методи лікування недолугі, особливо в неврології. Слава Богу, в мене вже закінчуються лікарняні чергування. А ця одержимість локалізацією осередку хвороби просто-таки непристойна. Ти б почув, як завзято сьогодні на обході Вестфаль[35] і Маєр[36] сперечалися про точне розміщення ракової пухлини в мозку. І то при хворому! – Але… – затнувся він. – Та чи мені таке казати? Лише півроку тому я, працюючи в невропатологічній лабораторії, дуже тішився, коли туди прислали мозок дитини. Ще б пак, я ж міг би тріумфувати, точно визначивши місце патології! Мабуть, я стаю надто вже цинічним, зате утверджуюся в переконанні, що наші диспути про локалізацію напускають туману на істинну правду: пацієнти вмирають, а ми, лікарі, безсилі.

– Іще одне, Зіґу. Шкода, що учні таких лікарів, як Вестфаль, ніколи не навчаться утішати приречених померти.

Два приятелі їхали в тиші, фіакр вигойдувався під сильним вітром. Знову пустився дощ, і краплі торохтіли об дах. Броєр хотів був щось порадити своєму молодому супутникові, але, знаючи його вразливість, завагався – добирав слова.

– Зіґу, дозволь щось тобі сказати. Я знаю, як пригноблює тебе ця неминуча лікарська практика. Хоч-не-хоч, а сприймеш її як поразку, як вимушену згоду на гіршу долю. Учора в кафе я не міг не підслухати, як ти осуджуєш Брюке і за відмову посприяти тобі, і за пораду відмовитися від амбіцій на університетську кар’єру. Але не звинувачуй його! Я ж то знаю, що він високо цінує тебе. З вуст самого Брюке я почув, що ти найкращий із усіх його учнів.

– То чого б йому та не посприяти мені?

– В чому, Зіґу? В тому, щоб обійняти посаду Екснера[37] чи Фляйшля[38], якщо котрийсь із них колись та й піде на відпочинок? У тому, щоб заробляти сто гульденів за рік? Ось щодо грошей Брюке таки правий! Дослідницька робота – це для багачів. Ти не зможеш прожити на таку стипендію. А як ти підтримуватимеш батьків? Десять років ти не дозволятимеш собі одружитися. Нехай Брюке й не дуже делікатний, але він мав рацію, сказавши, що твій єдиний шанс провадити дослідження полягає в тому, щоб оженитися з великим посагом. Не Брюке, а ти сам визначив своє майбутнє півроку тому, освідчившись Марті й знаючи, що вона без посагу.

Перш ніж відповісти, Фройд на мить заплющив очі.

– Твої слова мене ранять, Йозефе. Я завжди відчував, що ти не схвалюєш мого вибору нареченої.

Броєр знав, як важко Фройду говорити начистоту з ним – старшим на шістнадцять років і не тільки приятелем, а й учителем, батьком, старшим братом. Він торкнувся Фройдової руки.

– Це не так, Зіґу! Зовсім не так! Ми розійшлися в думці лише про міру часу. Я вважаю, що перед тобою надто вже багато важких років навчання, щоб іще обтяжувати себе нареченою. Але ж ми зійшлися в думці про Марту. Я бачив її всього один раз – на вечірці, перед від’їздом її родини до Гамбурга, й відразу ж уподобав цю дівчину. Марта нагадала мені Матільду в її віці.

– Не дивно, – відповів Фройд уже м’якшим тоном. – За зразок мені правила твоя дружина. Відколи я познайомився з Матільдою, відтоді й шукав таку жінку, як вона. Йозефе, скажи мені правду, чисту правду. Якби Матільда була бідна, ти б одружився з нею?

– Зіґу, не зневажай мене за цю відповідь. Діло було чотирнадцять років тому, й відтоді часи змінилися. Ось тобі правда: тоді я мав зробити те, чого вимагав від мене батько.

Промовчавши, Фройд вийняв одну зі своїх дешевих сигар і запропонував її Броєру. Той, як завжди, відмовився.

Фройд закурив, а старший приятель не вгавав:

– Зіґу, в мене такі самі почуття, як і в тебе. Ти – це я. Колишній я – десять-одинадцять років тому. Коли Оппольцер[39], мій наставник у медицині, нагло помер від тифу, моя університетська кар’єра закінчилася так само раптово, так само жорстоко, як і твоя. Я теж вважав себе багатонадійним хлопцем і сподівався стати наступником Оппольцера. Так і мало б статися. Усі це знали. Ба, замість мене вибрали когось іншого – не єврея. І мене, як і тебе, змусили задовольнитися меншим.

– Тоді, Йозефе, ти мав би знати, яким невдахою я почуваюся. Це ж несправедливо! Подивися на кафедру медицини, на цю тварюку Нотнаґеля![40] Подивися на кафедру психіатрії – на Майнерта![41] Невже я менш здібний, ніж вони? Та я міг би здійснити великі відкриття!

– І ти здійсниш їх, Зіґу. Одинадцять років тому я перемістив свою лабораторію разом із голубами до себе додому й провадив далі дослідження. Так, відкриття можна звершити. Ти знайдеш на те спосіб. Але він не матиме нічого спільного з університетом. І ми обидва знаємо, що річ не тільки в грошах. З кожним днем антисеміти дедалі набридливіші. Ти читав статтю в сьогоднішньому ранковому випуску «Ноє фрає пресе» про братчиків-антисемітів, що вриваються на лекції й виволікають євреїв із аудиторій? Ці молодчики вже стали погрожувати, що зриватимуть усі заняття, які провадять професори-євреї. А чи заглядав ти у вчорашню «Пресе»? Чи бачив статтю про те, як у Галичині судили єврея, звинуваченого в ритуальному вбивстві християнської дитини? Судочинці всерйоз стверджували, що він потребував християнської крові на тісто для маци! Ти можеш у таке повірити? Маємо тисяча вісімсот вісімдесят другий рік, а цьому неподобству нема кінця-краю! Це печерні люди – дикуни, покриті тонесенькою поливою християнства. Тому-то в тебе як науковця немає майбутнього! Звичайно, сам Брюке відмежовується від таких забобонів, але хто знає, що там у нього в голові? Я знаю одне, і то твердо. У приватній розмові зі мною Брюке сказав, що зрештою антисемітизм зруйнує твою університетську кар’єру.

– Але ж моє призначення – це дослідницька робота, Йозефе. Я не такий здібний, як ти, до лікарської практики. Весь Відень знає про твою інтуїцію в діагностуванні. Я не маю такого хисту. До кінця своїх днів залишатимусь лікарчуком – Пегасом, запряженим до плуга!

– Зіґу, серед усіх моїх навичок немає такої, якої я не зміг би передати тобі.

Відкинувшись на спинку сидіння, Фройд сховався від світла свічки. Був радий темряві. Ніколи не бував він такий відвертий – ні з Йозефом, ні з кимсь іншим, крім Марти, якій він день у день надсилав листи з описами своїх сокровенних думок і почуттів.

– Але, Зіґу, не зганяй злість на медицині. Ти таки цинік. Подивися на досягнення за останні двадцять років – навіть у неврології. Візьми до уваги параліч від отруєння свинцем, бромідний психоз і церебральний трихінельоз. Двадцять років тому це були незвідані таємниці. Наука розвивається повільно, але що десять років ми перемагаємо принаймні одну хворобу.

Запала тривала тиша. Її порушив Броєр.

– Краще б нам змінити тему. Хочу щось спитати тебе. Ти навчаєш багатьох студентів. Чи траплявся тобі російський студент із прізвищем Саломе, Женя Саломе?

– Женя Саломе? Мабуть, ні. А чому ти питаєш?

– Сьогодні мене навідала його сестра. Дивна була зустріч.

Фіакр проїхав браму будинку № 7 на вулиці Бекерштрасе й різко зупинився. Салон загойдався на масивних ресорах.

– Ось ми й на місці, Зіґу. Розповім тобі про це вже в домі.

Приятелі опинилися на показному подвір’ї шістнадцятого століття, вимощеному кругляком і оточеному високими, зарослими плющем стінами. На кожній із них понад відкритими арками, опертими на пишних пілястрах, височіли п’ять рядів великих склепистих вікон, кожне з яких поділялося дерев’яними рамами на дюжину віконечок. Коли двоє чоловіків наближалися до головного входу, портьє, завжди насторожі, глянув крізь скляне вічко у дверях свого житла й метнувся відмикати. Уклонившись, він привітався з прибулими.

Вони зійшли вгору сходами, проминувши кабінет Броєра на другому поверсі, й добралися на третій поверх – до просторих родинних апартаментів, де вже чекала Матільда. У свої тридцять шість вона вражала красою. Проти шовковистої розпашілої шкіри вимальовувалися тонко різьблений ніс, блакитно-сірі очі й густе каштанове волосся, заплетене в косу й вкладене вузлом на голові. Біла блузка та довга сіра спідниця, обтисла на талії, підкреслювали витонченість постаті, хоча Матільда лише кілька місяців тому народила свою п’яту дитину.

Узявши в Йозефа капелюх, вона відкинула назад його волосся, допомогла зняти пальто й передала його служниці Алоїзії, яку подружжя називало Луї вже чотирнадцять років, відколи вона стала тут працювати. Тоді господиня звернулася до Фройда:

– Зіґі, ти промок до нитки й замерз. Мерщій до ванни! Ми вже нагріли воду, і я поклала на полицю свіжу Йозефову білизну. Як гарно випало, що у вас двох однаковий розмір! Мені нізащо не вдасться виявити таку гостинність Максові.

Макс, чоловік її сестри Рахелі, був велетень і важив понад двісті шістдесят фунтів.

– Не клопочися Максом, – сказав Броєр. – Я відшкодовую цей брак гостинності лікарськими скеруваннями до нього. Обернувшись до Фройда, він додав: – Сьогодні я послав Максові ще одну гіпертрофовану простату – четвертого з ліку пацієнта за цей тиждень. Ось тобі поле діяльності!

– Ні, – втрутилася Матільда, взявши гостя попід руку й ведучи його до ванної, – урологія не для Зіґі. Весь день очищати сечові міхури та всілякі протоки! Та він уже за тиждень із глузду з’їде!

Вона зупинилася біля дверей.

– Йозефе, діти вечеряють. Заглянь до них – на якусь хвилинку. Добре було б тобі передрімати перед вечерею. Я чула, як ти всю ніч шарудів, вважай не спав.

Не сказавши ні слова, Броєр рушив був до своєї спальні, але передумав – вирішив допомогти приятелеві наповнити ванну. Обернувшись, він побачив, що Матільда нахилилася до Фройда, й почув її шепіт: «Ось тепер бачиш, про що мені йдеться, Зіґі. Він майже не говорить зі мною!»

Лежачи в постелі, Броєр не міг заснути через думки про Матільду, яка так інтимно довірялася Фройду. Той що далі, то дужче скидався на одного з членів родини, навіть вечеряв у Броєрів кілька разів на тиждень. Спочатку тісний зв’язок налагодився між двома чоловіками-лікарями. Напевно, Зіґ посів місце Адольфа, Йозефового молодшого брата, який помер кілька років тому. А за минулий рік відчутно зблизилися Матільда і Фройд. Десятилітня різниця віку дала цій жінці привілей материнської любові. Матільда часто казала, що Зіґ нагадує Йозефа тих часів, коли вона вперше його побачила.

«Зрештою, яке лихо від того, – спитав себе Броєр, – що Матільда признається Фройду про мою байдужість до неї? Яка вже тут різниця? Ймовірно, він сам про те здогадався, бо ж помічає все, що діється в домі. Хоч він зовсім не спостережливий у діагностуванні, зате рідко оминає увагою подробиці міжлюдських стосунків і, безсумнівно, спостеріг, як прагнуть діти батьківської любові. Роберт, Берта, Марґарете і Йоганн товпляться навколо нього, вигукуючи в захваті “дядечко Зіґі!”, й навіть маленька Дора усміхається, щойно він з’являється». Безперечно, Фройдові відвідини цієї оселі виходять на добре. Броєр усвідомлював, що сам він, надто вже заплутавшись в особистих справах, не може відігравати ролі, якої потребувала вся родина. Еге ж, Фройд робив це замість господаря, а той, замість соромитися перед своїм молодим приятелем, в цілому почував вдячність до нього.

І Броєр добре знав, що тут ані слова не скажеш проти Матільдиних нарікань на її шлюб. Було чого нарікати! Часто чоловік працював до півночі в лабораторії. Зазвичай у неділю вранці він у кабінеті готувався до лекцій, які того ж дня після обіду читав студентам-медикам. Кожного тижня він кілька вечорів засідав у кафе до восьмої-дев’ятої години й тепер грав у тарок не раз на тиждень, а двічі. Посягнувши навіть на обідню перерву – завжди недоторканний сімейний час, Йозеф щонайменше разів чотири за місяць перебирав міру й працював майже без перепочинку. Та коли тільки навідувався Макс, вони, звичайно ж, удвох замикались у кабінеті й годинами грали в шахи.

Облишивши спроби задрімати, Броєр пішов на кухню попросити, щоб подали вечерю. Знав, що Фройд любить покиснути в гарячій купелі, але хотів якнайскоріше перекусити, щоб іще був час попрацювати в лабораторії. Він постукав у двері ванної.

– Зіґу, коли скупаєшся, прийди до кабінету. Матільда погодилася накрити там стіл – по-простому, без церемоній.

Фройд швидко обтерся, одягнув Йозефову спідню білизну, вкинув свою, забруднену, в кошик на прання й поспішив допомогти Броєрам поставити страви на таці. (Це подружжя, як і більшість віденців, ситно обідало й скромно вечеряло – холодними залишками.) Кухонні двері зі скляними панелями запріли від пари. Штовхнувши їх, Фройд опинився під навалою смаковитого, теплого аромату ячмінного супу з морквою та селерою.

– Зіґі, надворі дуже холодно, ото я й зготувала гарячу страву, – озвалася Матільда з ополоником у руці. – Ви обидва потребуєте чогось такого.

Фройд забрав від неї тацю.

– А чому тільки дві тарілки? Не їстимеш?

– Коли Йозеф каже, що хоче їсти в кабінеті, це зазвичай означає, що він має намір поговорити з тобою віч-на-віч.

– Матільдо, – заперечив Броєр, – я не сказав цього. Зіґ перестане приходити сюди, якщо ти не підтримуватимеш йому компанії за вечерею.

– Ні, я втомилася, та й цього тижня у вас не було часу на розмову наодинці.

Ідучи разом із Броєрами довгим коридором, Фройд попутно забігав до дитячих спалень, щоб поцілувати малюків на добраніч. Не зважив на вмовляння розповісти казку, натомість пообіцяв, що наступного разу розповість їм не одну, а дві. Він приєднався до гурту в кабінеті – обшитій темними панелями кімнаті з великим вікном посередині стіни, запнутим пишними брунатно-бордовими шторами. На підвіконні, між внутрішніми та зовнішніми стулками, лежало кілька подушечок для утеплення. Перед вікном стояв загородою добрячий горіховий стіл, захаращений цілими стосами розгорнутих книжок. Підлогу покривав товстий кашанський килим, весь помережаний блакитними й кольору слонової кості квітами. Книжкові полиці, набиті томами у важких темних шкіряних палітурках, застували три стіни – від підлоги аж до стелі. У далекому кутку кімнати, на бідермаєрському картярському столику з тонкими чорно-золотистими спіральними ніжками, Луї вже поставила холодну печену курку, салат із капусти, насіння кмину й сметану, кілька Seltstangerl’ів – солоних, посипаних кмином хлібних паличок, і Giesshubler – мінеральну воду. Взявши тарілки з супом із таці, яку приніс Фройд, і поставивши їх на стіл, Матільда вже ладна була вийти.

Зважаючи на те, що поруч Фройд, Броєр потягнувся й доторкнувся жінчиної руки.

– Побудь тут трохи. У нас із Зіґом нема секретів від тебе.

– Я вже перекусила з дітьми. Ви удвох можете обійтися й без мене.

– Матільдо, – Броєр силкувався на легкий тон, – ти нарікаєш, що рідко мене бачиш. Ось я й на видноті, а ти мене покидаєш.

Але вона похитала головою.

– Я скоро повернуся зі струдлем.

Броєр кинув на Фройда благальний погляд, ніби питаючи: «Що я ще можу вдіяти?» За якусь мить, коли Матільда зачиняла за собою двері, він зауважив її призначений Фройду промовистий погляд, який неначе питав: «Бачиш, чим стало наше подружнє життя?» Уперше Броєр усвідомив, яка незручна й делікатна роль випала його молодому приятелеві – довіреної особи чоловіка й жінки, охололих одне до одного.

Вони мовчки їли удвох. Броєр спостеріг, що Фройд уважно придивляється до книжкових полиць.

– Чи варто мені приготувати полицю для твоїх майбутніх книжок, Зіґу?

– Мені дуже хочеться! Але не в цьому десятилітті, Йозефе. Нема часу навіть на те, щоб подумати. Єдина річ, що за весь час написав інтерн Віденської лікарні загального профілю, – це поштова листівка. Ні, я думаю не про писання книжок, а про їх читання. О, ця нескінченна праця інтелектуала – вливати знання в головний мозок крізь триміліметровий отвір у райдужній оболонці.

– Чудовий образ! – усміхнувся Броєр. – Конденсована есенція Шопенгауера й Спінози просочується крізь зіницю й зоровим нервом потрапляє безпосередньо в наші потиличні частини мозку. Добре було б, якби я міг їсти очима. Я завжди перевтомлений, тому й не можу читати щось серйозне.

– А як же твоя дрімота? – спитав Фройд. – Що з нею? Я гадав, що ти приляжеш перед вечерею.

– Я не зміг задрімати. Мабуть, перевтома не дає спати. Серед ночі мене розбудив звичний кошмар. Той, у якому я падаю.

– Розкажи мені ще раз, Йозефе, якнайдокладніше, що в ньому діється.

– Щоразу цей кошмар такий самий. – Броєр поставив повну склянку зельтерської води, відклав виделку й відкинувся назад, щоб уляглася їжа. – І дуже яскравий… за останній рік разів десять снився. Спочатку я відчуваю, що земля тремтить. Налякавшись, виходжу надвір шукати…

Він задумався на хвилинку – старався пригадати, як саме описав цей сон раніше. У цьому кошмарі він весь час шукав Берту, а наяву далеко не все відкривав перед Фройдом. Не тільки тому, що ніяково почувався через своє нерозважне захоплення Бертою, але й тому, що не бачив потреби розповідати Фройдові речі, які той мусив би тримати в таємниці перед Матільдою й тим самим ускладнити стосунки з нею.

– …шукати когось. Земля під моїми ногами розповзається, наче пісок-сипунець. Я повільно занурююся в землю й опускаюся на сорок футів, саме стільки. Тоді опиняюся на великій плиті. На ній щось написано. Я намагаюся прочитати цей напис, але не можу.

– Такий спокусливий сон, Йозефе. Я впевнений в одному. Ключ до його розгадки полягає в нечитабельному написі на плиті.

– Якщо цей сон взагалі має якийсь сенс.

– Мусить мати, Йозефе. Щоб одне й те саме сновидіння та десять разів? Ти ж не дозволив би, щоб твій нічний спочинок порушувало щось тривіальне! Мене цікавить іще одна подробиця – сорок футів. Звідки ти дізнався, що саме стільки?

– Бозна-звідки. Просто знаю.

Фройд, як завжди, швидко спорожнив свою тарілку, квапливо глитнув останню ложку й сказав:

– Я цілком певен, що це число відповідає дійсності. Зрештою, це ж тобі наснилося! Знаєш, Йозефе, я досі колекціоную сни й дедалі твердіше упевнююся, що в снах конкретні числа завжди мають реальне значення. Маю свіжий приклад. Здається, я тобі ще не розповів. Минулого тижня був обід на честь Ісаака Шенберґа, приятеля мого батька.

– Знаю цього чоловіка. Це, мабуть, його син Іґнац цікавиться сестрою твоєї нареченої?

– Так, це той. Він більш ніж «цікавиться» Мінною. Отож святкували шістдесятиліття Ісаака й він описав свій сон минулої ночі. Він ішов довгою темною дорогою, маючи шістдесят золотих монет у кишені. Як і ти, Ісаак цілком певен, що їх було саме стільки. Він намагався вберегти свої монети, та вони випадали крізь дірку в кишені, й годі було знайти згубу в темряві. Гадаю, що це аж ніяк не звичайний збіг – побачити уві сні шістдесят монет напередодні свого шістдесятиліття. Я цілком певен, – як же інакше? – що шістдесят монет символізують шістдесят років.

– А ця дірка в кишені? – спитав Броєр, беручи другу курячу ніжку.

– Очевидно, сон відображає бажання позбутися своїх років і помолодшати, – відповів Фройд, теж потягнувшись за ще одним шматком курятини.

– Або ж, Зіґу, сон міг виражати страх: роки проминають і пропадають, невдовзі нічого не залишиться в запасі! Візьми до уваги те, що Ісаак був на довгій темній дорозі й силкувався віднайти загублене.

– Гадаю, що так. Напевно, сни можуть відображати бажання чи побоювання. Або і те, і друге. Скажи-но мені, Йозефе, коли тобі вперше таке наснилося.

– Дай подумати.

Броєр пригадав, що вперше це трапилося зразу ж після того, коли він, сумніваючись, чи зарадять Берті його методи лікування, в розмові з фрау Паппенгайм сказав про можливість помістити Берту в санаторій «Бельвю» у Швейцарії. Це було на початку 1882-го, майже рік тому. Так Броєр і відповів Фройду.

– А чи не в січні цього року я разом з усією родиною Альтманнів прийшов на святкову вечерю з нагоди твого сорокаліття? – спитав Фройд. – Якщо відтоді тобі сниться цей сон, то чи не позначають ці сорок футів твоїх сорока років?

– Що ж, за кілька місяців, у січні, мені стукне сорок один. Якщо ти маєш рацію, то чи не доведеться мені відтоді опускатись уві сні на сорок один фут?

Фройд звів угору руки.

– А тут нам уже придався б консультант. Я підійшов до межі можливостей своєї теорії сновидінь. Чи змінюватиметься вже побачений сон людини відповідно до змін у її житті? Заманливе питання! А чому роки маскуються подобою футів? Чому маленький творець снів, що живе в нашій свідомості, завдає собі стільки клопоту задля того, щоб приховати істину? Припускаю, що уві сні висота не доросте до сорока одного фута. Гадаю, цей творець побоїться, що її зміна на один фут, коли тобі стало на рік більше, буде надто вже очевидна й видасть ключ розгадки сну.

– Зіґу, – пирхнув Броєр, витираючи рот і вуса серветкою, – ось тут ми завжди розходимося в думках. Смішно, коли ти заводиш мову про інший, окремішній розум, про якогось чутливого ельфа, що всередині нас придумує хитромудрі сни й приховує їх значення від нашого свідомого «я».

– Згода, це видається смішним, але поглянь на доводи цього твердження. Поглянь на всіх тих математиків та інших учених, які повідомляють, що вирішення важливих проблем прийшли до них уві сні! Тут, Йозефе, немає правдоподібніших пояснень. Нехай воно й смішно, але таки має бути якийсь окремішній підсвідомий інтелект. Я впевнений…

Увійшла Матільда з кавником і двома кружальцями домашнього яблучно-родзинкового струдля, щедро присмаченими Schlag’ом – збитими вершками.

– У чому ти так упевнений, Зіґі?

– Тільки в одному – в тому, що ми хочемо, щоб ти хоч трохи посиділа з нами. Йозеф якраз захотів описати свого сьогоднішнього пацієнта.

– Зіґі, я не можу. Йоганн плаче, і якщо я зараз же не підійду до нього, то він розбудить інших дітей.

Коли Матільда вийшла, Фройд обернувся до Броєра.

– А тепер, Йозефе, скажи, як там було на твоїй дивній зустрічі з цією сестрою студента медицини.

Броєр барився, збираючи думки. Він хотів би обговорити з Фройдом пропозицію Лу Саломе, але побоювався, що тоді довелося б надто вже багато говорити про лікування Берти.

– Що ж, брат розповів їй про те, як я лікував Берту Паппенгайм. Тепер вона хоче, щоб я застосував такі самі методи в оздоровленні її близької людини, в якої емоційні розлади.

– А як отой студент медицини, той Женя Саломе, зміг дізнатися про Берту Паппенгайм? Ти ніколи не мав бажання поговорити зі мною про випадок її хвороби, Йозефе. Нічого не знаю про те. Довідався тільки, що ти застосовував гіпноз.

Якусь мить Броєр міркував. Чи не заздрістю забарвився тон Фройдового голосу?

– Так, Зіґу, я небагато говорив про Берту. Її сім’я дуже добре відома в спільноті. З тобою ж я уникав говорити про цей випадок, відколи дізнався, що Берта – близька подруга твоєї нареченої. Я дав цій пацієнтці псевдонім Анна О. й кілька місяців тому коротко описав її лікування студентам на медичній конференції.

Фройд нетерпляче нахилився до співрозмовника.

– Не можу й словами описати, як мене цікавлять подробиці твого нового методу лікування, Йозефе. Чи не міг би ти розповісти мені принаймні те, що вже виклав студентам-медикам? Ти ж знаєш, що я вмію держати в секреті професійні справи – навіть перед Мартою.

Броєр завагався. Що́ саме можна йому повідомити? Певна річ, багато чого Фройд уже знає. Звичайно, Матільда кілька місяців не приховувала свого роздратування від того, що її чоловік стільки часу проводить із Бертою. І Фройд був свідком того, як Матільда зрештою вибухнула гнівом і заборонила Йозефові хоча б раз при ній згадати ім’я цієї молодої пацієнтки.

На щастя, Фройд не бачив фінальної – катастрофічної сцени лікування Берти! Броєр ніколи не забуде, як того жахливого дня він прийшов до Паппенгаймів, а там пацієнтка корчилася в переймах уявної вагітності й виголошувала, щоб усі чули: «Народжується дитина доктора Броєра!» Почувши про це (такі новини швидко розносяться в середовищі єврейських господиньок), Матільда поставила вимогу, щоб Броєр негайно передав Берту іншому лікареві. Чи розказала Матільда Фройдові про цей випадок? Броєр не хотів питати. Не тепер. Може, згодом, коли все вляжеться. Відповідно, він ретельно добирав слова:

– Напевно, Зіґу, ти знаєш, що в Берти є всі типові симптоми істерії – сенсорні й моторні порушення, м’язові спазми, глухота, галюцинації, амнезія, афонія, різні фобії, а до того ще й незвичайні прояви. Наприклад, дивні мовні розлади. Бувало, вона цілими тижнями не могла говорити німецькою, особливо вранці. Тоді ми розмовляли по-англійському. Дуже химерним було подвійне психічне життя пацієнтки: одна частина її «я» жила в теперішньому часі; друга ж частина емоційно відгукувалася на події, що відбулися рівно рік тому. Ми виявили це, переглянувши щоденник її матері за попередній рік. Також Берта потерпала від важкої невралгії обличчя, і тут можна було зарадити тільки морфієм. Звичайно ж, вона стала залежною від цього наркотику.

– І ти лікував її гіпнозом? – спитав Фройд.

– Був спочатку в мене такий намір. Я планував застосовувати метод Льєбо[42] – усувати симптоми за допомогою гіпнотичного навіювання. Але завдяки Берті – а вона напрочуд творча жінка – я відкрив зовсім новий принцип лікування. У перші тижні я відвідував її кожного дня й незмінно заставав такою збудженою, що дуже мало вдавалося вдіяти. А згодом з’ясувалося, що вона може розрядити це збудження, докладно описавши мені всі події за день, які спричинили роздратування.

Броєр змовк і заплющив очі, щоб зосередитися. Знав, що це важлива річ, і хотів подати всі важливі факти.

– Ці процедури забирали багато часу. Часто Берта потребувала вранці добру годину того, що вона сама називала «прочищенням димарів», – щоб звільнити свідомість від важких снів та неприємних фантазій, а по обіді я, повернувшись до Паппенгаймів, заставав нагромадження нових подразників, що вимагало ще одного прочищення. Тільки тоді, коли ми до решти вимітали з її голови це щоденне сміття, можна було братися до полегшення найстійкіших симптомів недуги. І в цій стадії, Зіґу, ми натрапили на разюче відкриття!

Під враженням від такого пишномовного тону Фройд, який саме прикурював сигару, застиг і, гаряче прагнучи почути наступні слова, попік собі пальця пломінцем сірника.

– Ach, mein Gott![43] – вигукнув він, відкинувши недогарок сірника й посмоктавши обпеченого пальця. – Веди далі, Йозефе. Це разюче відкриття…

– Отже, ми виявили, що коли Берта зверталася до самої першопричини симптому й докладно описувала її для мене, то цей симптом зникав сам собою. Тоді відпадала потреба будь-якого гіпнотичного навіювання…

– Першопричина? – перепитав Фройд. Він так захопився, що впустив сигару в попільницю й залишив її, забуту, тліти. – Що ти маєш на увазі, Йозефе, під першопричиною симптому?

– Початковий подразник. Якась подія, що призвела до порушення.

– Будь ласка! – попрохав Фройд. – Наведи приклад!

– Розповім тобі про її гідрофобію. Кілька тижнів Берта не могла або не хотіла пити воду. Потерпала від спраги, а однак, узявши склянку води, не могла присилувати себе пити й мусила втамовувати спрагу динями й іншими плодами. Якось у трансі – Берта здатна до самонавіювання й під час кожного сеансу лікування автоматично входила в транс – вона пригадала, що тиждень тому зайшла до кімнати сиділки й побачила, що пес хлебче воду з сиділчиної склянки. Описавши мені цей випадок, вона не тільки вилила свій сильний гнів та відразу, але й позбулася порушення – вмить попросила склянку води й випила без жодного примусу. Симптом уже не повторився.

– Чудово, чудово! – вигукнув Фройд. – І що далі?

– Невдовзі ми стали лікувати в такий спосіб усі інші симптоми. Кілька з них – наприклад, параліч руки та галюцинаторні видіння змій і людських черепів – зумовлено шоком від смерті батька. Коли Берта докладно описала всі обставини та подробиці цих пережиттів (щоб стимулювати її пам’ять, я навіть попросив розставити меблі так само, як вони стояли на час батькової смерті), ці симптоми зразу ж зникли.

– Прекрасно! – від збудження Фройд звівся й походжав. – Аж дух захоплюють теоретичні наслідки. І все це цілком відповідає теорії Гельмгольца[44]! Після того, як надмірний церебральний електричний заряд, що викликає симптоми, розрядиться через емоційний катарсис, ці симптоми відповідно реагують на те і швидко зникають! Але ти такий спокійний, Йозефе. Це ж велике відкриття. Тобі треба опублікувати повідомлення про цей випадок.

Броєр глибоко зітхнув.

– Мабуть, десь-колись та й опублікую. Але нині не час. Надто вже багато особистих ускладнень. Мушу зважати на Матільдині почуття. Напевно, тепер, коли я описав свою процедуру лікування, ти можеш уявити, скільки часу мені довелося затратити на Берту. Що ж, Матільда просто не змогла або не захотіла належно оцінити наукову важливість цього випадку. Як ти вже знаєш, вона образилася на мене за те, що я цілі години проводив із Бертою, та й досі так сердиться, що відмовляється говорити зі мною про ці справи.

– До того ж, – пояснював Броєр, – я не можу опублікувати повідомлення про випадок, який так погано закінчився, Зіґу. На вимогу Матільди в липні цього року я відмовився від лікування Берти й скерував її до санаторію Бінсванґера[45] в Кройцлінгені. Вона й досі там лікується. Важко було відзвичаїти її від морфію. Очевидно, поновилися деякі симптоми, як-от нездатність говорити німецькою.

– Нехай так, – Фройд постарався відійти від теми гніву Матільди, – але все одно цей випадок прокладає нові шляхи, Йозефе. Він міг би стати початком зовсім нового підходу до лікування. Ти б не поговорив зі мною докладніше про нього, коли в нас буде більше часу? Я б хотів дізнатися кожну подробицю.

– Залюбки, Зіґу. Маю тут копію резюме, яке я надіслав Бінсванґерові, – близько тридцяти сторінок. Можеш почати з читання цієї копії.

Фройд вийняв годинника.

– Ой! Пізня година, а ти так і не розповів мені про сестру студента-медика. Вона хоче, щоб ти лікував її близьку людину, застосовуючи новий метод – словесний. Чи не істеричка ця особа? Може, в неї такі самі симптоми, як у Берти?

– Ні, Зіґу. Саме з цього моменту історія стає справді цікавою. Ідеться не про істерію, а ця особа – не жінка. Це чоловік, що кохає або кохав фройляйн Саломе. У нього почалася хвороба від нещасливого кохання, ускладнена потягом до самогубства, коли ця дівчина покинула його задля іншого чоловіка – його колишнього приятеля. Звісно, вона почувається винною й не хоче заплямувати кров’ю своє сумління.

– Але ж, Йозефе, – Фройда явно вразило почуте, – хвороба від нещасливого кохання! Цей випадок не з галузі медицини.

– Так само і я спершу подумав. Саме це я їй сказав. Але поcтривай, ти ще не дослухав до кінця. Що далі, то краще. Цей хворий – між іншим, витончений філософ і близький приятель Ріхарда Ваґнера – не бажає допомоги, або ж принаймні надто вже гордий, щоб її просити. Вона забагла, щоб я став чарівником. Захотіла, щоб я під приводом консультування з цим філософом про стан його фізичного здоров’я нишком почав лікувати порушення психіки.

– Це неможливо! Йозефе, ти ж не візьмешся за цю справу, правда?

– На жаль, я вже згодився.

– Навіщо? – Фройд узяв сигару і подався вперед, насупившись від турботи про приятеля.

– Сам не знаю, Зіґу. Покінчивши з випадком Паппенгайм, я почуваюся стривоженим і кволим. Напевно, потребую якоїсь розваги, десь такого виклику до дії, як ось цей. Але є ще одна причина того, що я взявся до цього діла! Справжня причина! У цієї сестри студента-медика дивовижне вміння переконувати і вмовляти. Нізащо не скажеш їй «ні». Яким місіонером могла б вона стати! Либонь, і коня навернула б на курячу віру. Вона надзвичайна, й нема слів, щоб її описати. Може, колись зустрінешся з нею. Тоді сам пересвідчишся.

Фройд звівся, потягнувся, підійшов до вікна й розсунув оксамитні штори. Нічого не бачачи крізь запітнілу шибку, він протер насухо носовичком невелике вічко на склі.

– Досі падає дощ, Зіґу? – спитав Броєр. – Може, послати по Фішманна?

– Та ні, майже припинився. Прогуляюся пішки. Але в мене є ще кілька питань про цього нового пацієнта. Коли ти побачишся з ним?

– Він досі не дав про себе знати. Є ще одна морока. Нині фройляйн Саломе має з ним погані стосунки. Вона навіть показала мені кілька його гнівних листів. Попри те, вона запевняє, що «влаштує» так, щоб він проконсультувався в мене про свою недугу. І я не сумніваюся, що в цьому випадку, як і в усіх інших, вона діятиме саме так, як собі постановила.

– А чи потребує ця недуга консультації з медиком?

– Безумовно. Він серйозно хворий, і його недуга спантеличила вже дві дюжини лікарів, причому багато хто з них має відмінну репутацію. Фройляйн Саломе подала мені цілу низку симптомів: сильні болі голови, часткова сліпота, нудота, безсоння, блювання, гострі розлади травлення, порушення вестибулярного апарату й загальна слабкість.

Зауваживши, що Фройд здивовано похитав головою, Броєр додав:

– Якщо хочеш бути консультантом, звикай до таких загадкових клінічних картин. Пацієнти, що мають безліч симптомів і перескакують від лікаря до лікаря, – це повсякденний складник моєї практики. Знаєш, Зіґу, це може послужити добрим уроком для тебе. Триматиму тебе в курсі подій. – Броєр на мить задумався. – По суті справи. Влаштуймо зараз короткий тест. Отже, який конкретний діагноз ти поставив би на основі тільки цих симптомів?

– Я не знаю, Йозефе, вони не сумісні одне з одним.

– Не будь надто вже обережним. Просто вгадуй. Міркуй уголос.

Фройд зашарівся. Спраглий знань, він дуже не любив виставляти напоказ своє невігластво.

– Може, розсіяний склероз або пухлина потиличної частини головного мозку. Отруєння свинцем? Я просто не знаю.

– Не забудь про гемікранію, – додав Броєр. – Як щодо маніакальної іпохондрії?

– Проблема в тому, – відповів Фройд, – що жодним із цих діагнозів не вдасться пояснити всі симптоми.

– Зіґу, – вставши, Броєр повів мову в довірчому тоні. – Зараз поділюся з тобою секретом нашого ремесла. Колись він стане насущним для тебе як медика-консультанта. Я дізнався цей секрет від Оппольцера. Якось він сказав мені: «У псів можуть бути блохи та воші водночас».

– Це означає, що в пацієнта може бути…

– Так, – підтвердив Броєр, обнявши Фройда за плечі й вийшовши з ним у довгий коридор. – У пацієнта може бути дві хвороби. Так воно зазвичай буває в тих хворих, що звертаються до консультанта.

– Але повернімося до психологічної проблеми, Йозефе. Зі слів твоєї фройляйн, її приятель не згодиться з тим, що в нього не все гаразд із психікою. Якщо він навіть не визнає того, що в нього схильність до самогубства, то як тобі бути?

– З цим не мало б бути клопоту, – впевнено відказав Броєр. – Узявши в руки історію хвороби, я неодмінно знайду можливість прослизнути у сферу психології. Наприклад, розпитуючи пацієнта про безсоння, я заодно розвідую тип думок, які не дають йому заснути. Або ж після того, як хворий виклав довгий перелік усіх своїх симптомів, я висловлюю співчуття й ніби між іншим цікавлюся, чи не пригнічує його хвороба, чи не опускаються руки, чи не хочеться вмерти. Рідко коли не вдається вмовити пацієнта розповісти мені все.

Біля вхідних дверей Броєр допоміг приятелеві надягти пальто.

– Та ні, Зіґу, тут жодного клопоту. Запевняю тебе, що я без труднощів здобуду довіру нашого філософа й схилю його признатися в усьому. Проблема в іншому – як зарадити всьому тому, що я дізнався.

– Еге ж. Що ти вдієш, якщо він надумає накласти на себе руки?

– Якщо я переконаюся, що він таке надумав, то негайно замкну його – або в психіатричній лікарні в Брюннльфельді, або в приватному закладі, як-от санаторій Бреслауера в Інцердорфі. Втім, Зіґу, з цим не буде клопоту. Ось подумай. Якби він справді постановив покінчити з собою, то невже завдавав би собі такого труду – консультуватися в мене?

– Так, звичайно! – стукнув себе по скроні Фройд, збуджений і невдоволений своїм тугодумством.

– Ні, насправді проблема полягає в тому, – ствердив Броєр, – що з ним робити, якщо він і не думає про самогубство, а просто страждає.

– Справді, – згодився Фройд. – Що тоді робитимеш?

– У такому разі я мав би намовити його піти до священика. Або, напевно, ґрунтовно підлікуватися в Марієнбаді. Або ж тоді я винайду спосіб, у який лікуватиму його!

– Винайдеш спосіб, у який лікуватимеш? Що ти маєш на увазі, Йозефе? Що за спосіб?

– Потім, Зіґу. Згодом поговоримо про це. А тепер іди собі! Не вистоюй у теплому пальті, коли тут така духота.

Переступивши поріг, Фройд повернув голову.

– Як, кажеш, звати цього філософа? Може, я про нього чув?

Броєр завагався. Згадавши вимогу Лу Саломе зберігати таємницю, він миттю придумав Фрідріхові Ніцше псевдонім за таким самим принципом, за яким Берта Паппенгайм стала Анною О.

– Ні, він невідомий. Зветься Мюллер. Екарт Мюллер.