Читать книгу Коли Ніцше плакав - Ирвин Ялом - Страница 7

За два тижні Броєр у білому халаті консультанта сидів у своєму кабінеті й читав лист від Лу Саломе:

23 листопада 1882 року

Мій дорогий докторе Броєр, наш план здійснюється. Професор Овербек цілком згоден із нашою думкою, що ситуація справді дуже небезпечна. Ніколи він не бачив Ніцше в такому поганому стані. Професор застосує весь свій вплив, щоб таки переконати його проконсультуватися з вами. Ми з Ніцше ніколи не забудемо Вашої доброти в час нашої скрути.

Лу Саломе

«Наш план, наша думка, наша скрута. Наше, наше, наше».

Відклавши листа, прочитаного чи не вдесяте, відколи він надійшов тиждень тому, Броєр узяв зі стола дзеркало, щоб подивитись, як вимовляється «наше». Він побачив тонку рожеву стрічку вуст навколо невеликої чорної дірки посеред золотисто-каштанових щетинок. Розширивши дірку, він спостерігав, як еластичні губи розтягуються й відкривають пожовклі зуби, випнуті з ясен, подібні до наполовину похованих надгробків. Щетина й дірка, ніс і зуби – їжак, морж, мавпа, Йозеф Броєр.

Він ненавидів уже сам вигляд своєї бороди. Нині на вулиці дедалі частіше бачиш чисто поголених чоловіків; коли ж то знайдеться мужність збрити й собі весь цей волохатий непотріб? Броєр також ненавидів проблиски сивини, що підступно проступали у вусах, на лівому боці підборіддя і в бакенбардах. Ці білі волоски були – він це знав – передовими розвідниками, вояками невблаганної зимової напасті. Не знатиме упину цей похідний марш годин, днів і років.

Броєр ненавидів усі відображення в дзеркалі – не тільки наплилу сивину, тваринячі зуби й волосся, але й гачкуватий ніс, що завзято тягнувся до підборіддя, безглуздо великі вуха та масивний лоб, на якому починалася лисина й безжально просувалася до маківки, виставляючи напоказ сором голого черепа.

А що вже очі! Броєр пом’якшав, подивившись собі у вічі; у них він завжди міг віднайти юність. Він підморгнув. Часто так підморгував і кивав собі – собі справжньому, шістнадцятирічному Йозефові, що живе в цих очах. Та не було сьогодні привіту від юного Йозефа! Натомість звідси видивлялися очі його батька – старі, втомлені, обрамлені зморшкуватими почервонілими повіками. Броєр заворожено дивився, як рот батька розкривається отвором, щоб сказати: «Наше, наше, наше». Дедалі частіше Броєр думав про свого батька. Леопольд Броєр помер десять років тому. Було йому тоді вісімдесят два роки, на сорок два більше, ніж тепер синові.

Доктор Броєр поставив дзеркало на місце. Залишилося сорок два роки! Як тут витримати ще сорок два роки? Сорок два роки чекати, поки вони проминуть. Сорок два роки заглядати у свої дедалі старіші очі. Невже не вдасться втекти з в’язниці часу? Ах, якби змога почати все заново! Але як? Де? З ким? Тільки не з Лу Саломе. Вона вільна й може випурхнути з в’язниці й залетіти туди, коли тільки забажає. І з нею ніколи не буде «нашого», ніколи не буде «нашого» життя, ніколи не буде «нашого» нового життя.

Та й з Бертою – Броєр теж це знав – ніколи не повернеться «наше». Кожного разу, коли йому вдавалося хоч ненадовго позбутися давніх невідчепних споминів про Берту – про мигдалевий аромат її шкіри, пишний набряк грудей під сукнею, про жар тіла Берти в трансі, притуленої до Броєра, – коли вдавалося відступити й побачити себе збоку, тоді приходило усвідомлення, що Берта завжди була фантазією.

«Бідолашна несформована божевільна Берта – ото вже нісенітну плекав я мрію про те, що зможу довершити, сформувати її, аби вона змогла віддячитися мені… чим саме? У тому-то й річ. Що я в ній шукав? Чого мені бракувало? Хіба я не жив на повну губу? То кому тут поскаржитися, що життя безповоротно веде мене дедалі вужчим каналом? Хто зрозуміє мої муки, мої безсонні ночі, мій флірт із самогубством? Зрештою, невже я не маю всього, чого тільки душа запрагне? Адже є гроші, друзі, сім’я, вродлива й чарівна дружина, слава й пошана! Хто мене втішить? Хто втримається й не поставить очевидне запитання: “Чого ти ще можеш хотіти?”»

Голос фрау Бекер, що оповістив про прибуття Фрідріха Ніцше, заскочив Броєра зненацька, хоча він і сподівався цього візиту.

Огрядна, низька, сива, енергійна, озброєна окулярами, фрау Бекер навдивовижу акуратно провадила справи Броєрового консультаційного кабінету. Так уже самовіддано виконувала вона свої обов’язки, що не було видно й залишків фрау Бекер як приватної особи. За останні півроку, відколи доктор найняв цю жінку, вони й словом не обмінялися про щось особисте. Хоч як старався доктор, та ніяк не міг ані згадати її ім’я, ані уявити, що вона зайнята чимсь іншим, крім як своїми обов’язками. Фрау Бекер на пікніку? Читає вранці «Ноє фрає пресе»? Лежить у ванні? Пухка фрау Бекер оголилася? Сидить на коні? Задихається від пристрасті? Немислимо!

Хоча й нехтувана як жінка, фрау Бекер була по-жіночому напрочуд спостережлива, і Броєр цінував її перше враження.

– Як вам цей професор Ніцше?

– Гере доктор, він поводиться, як справжній шляхтич, але не плеканий так, як пристало шляхтичеві. Він видається соромливим, мало не покірливим. М’якими манерами він дуже відрізняється від багатьох пань і панів, що сюди приходять. Наприклад, від тої російської великої дами, що побувала тут два тижні тому.

Броєр сам зауважив м’який тон листа професора Ніцше з проханням про консультацію в будь-який день упродовж наступних двох тижнів, коли докторові Броєру зручно, якщо це взагалі можливо. Далі Ніцше пояснив, що поїде до Відня тільки задля того, щоб проконсультуватися в доктора Броєра, а доки не дістав на те згоди, залишатиметься в Базелі зі своїм приятелем, професором Овербеком. Броєр усміхнувся у вуса, зіставивши листа Ніцше з депешами, в яких Лу Саломе наказувала йому бути напоготові в будь-який час, що їй відповідає.

Чекаючи, поки фрау Бекер приведе Ніцше, Броєр окинув оком свій стіл і раптом помітив дві книжки, які подарувала Лу Саломе. Учора на дозвіллі він півгодини погортав їх і недбало залишив на видноті. Зрозуміла річ – якщо Ніцше побачить їх, то лікування закінчиться, ще й не почавшись; бо ж неможливо буде пояснити, як ці книжки тут опинилися, не згадавши Лу Саломе. «Незвичайна необачність, як на мене, – подумав Броєр. – Невже мені хочеться зірвати цю затію?»

Швидко вкинувши книжки в шухляду, він звівся, вітаючи Ніцше. Професор був зовсім не такий, якого можна було сподіватися зі слів Лу. Поводився він делікатно й, попри зовсім не тендітну статуру (зріст п’ять футів вісім-дев’ять дюймів і вага сто п’ятдесят – сто шістдесят фунтів), його тіло видавалося якимсь нематеріальним, неначе крізь нього легко могла б пройти рука. Професор носив чорний, понурий, мало не військовий костюм. Під піджаком грубий бурий селянський светр майже цілком затуляв сорочку та рожево-бузкову краватку.

Потиснувши гостеві руку, Броєр відзначив, що долоня холодна, а рукостискання мляве.

– Добрий день, гере професор. Але, гадаю, не такий він уже добрий для мандрівників.

– Так, докторе Броєр, не годиться він для мандрівок. Як і для мого здоров’я, задля якого я до вас і приїхав. Я вже втямив, що в таку погоду не варто вибиратися кудись. Тільки ваша чудова репутація заманила мене взимку на далеку північ.

Перш ніж сісти на стілець, що запропонував Броєр, Ніцше метушливо поставив пухлого потертого портфеля спершу на одному боці сидіння, тоді на другому, очевидно шукаючи для нього якнайдогідніше місце.

Броєр спокійно сидів і розглядав пацієнта, поки той вмощувався. Попри скромну зовнішність, Ніцше справляв сильне враження. Передусім увагу привертали масивна голова й очі – світло-карі, однак насиченої барви, глибоко посаджені під випнутими надбрівними дугами. Як описала Лу Саломе ці очі? Що вони, здається, дивляться у глиб себе самих, немовби пильнують якийсь схований скарб? Так, Броєр міг у цьому пересвідчитися. Блискуче каштанове волосся пацієнта дбайливо причесане. Він чисто поголений, ось тільки лавина довгих вусів спадає до губ і – повз кутики вуст – аж до підборіддя. Ці вуса викликали у Броєра почуття побратимства з вусанями та бороданями. Його по-донкіхотському поривало застерегти професора, щоб той не їв віденських тістечок привселюдно, особливо коли вони покриті цілими горами Schlag’у – збитих вершків, бо інакше доведеться довго вичісувати цю смакоту з вусів.

Несподіванкою став ніжний голос філософа. Голос у його двох книжках був сильний, енергійний і владний, мало не різкий. Знову й знову Броєр натрапляв на невідповідність між Ніцше у плоті і крові й Ніцше в рядках на папері.

Крім як у короткій розмові з Фройдом, Броєр досі не говорив і не думав про ось цю незвичайну консультацію. А тепер він уперше поставив під важкий сумнів те, чи розумно було вплутуватися в цю справу. Лу Саломе, чарівниця, головна змовниця, давно вже відійшла звідси, й на її місці сидить, нічого не підозрюючи, підманутий професор Ніцше. Двоє чоловіків маневрували, щоб зустрітися під фальшивими приводами, які подала жінка; а тепер вона, безсумнівно, снує ще якусь інтригу. Ні, не припало в нього серце до цієї затії.

«Однак пора відкинути ці сумніви, – подумав Броєр. – Чоловік, що погрожував самогубством, відтепер мій пацієнт і я мушу поставитися до нього з належною увагою».

– Як вам випала подорож, професоре Ніцше? Як гадаю, ви тільки що приїхали з Базеля?

– Це був лише перегін перед останньою зупинкою, – відповів Ніцше, скуто сидячи на стільці. – Усе моє життя стало подорожжю, і я вже відчуваю, що моє єдине житло, єдине рідне місце, до якого я завжди повертаюся, – це моя хвороба.

«Він не з любителів провадити світські розмови», – зміркував Броєр і сказав уголос:

– Отже, професоре Ніцше, негайно берімося з’ясовувати вашу хворобу.

– Чи не було б доцільно спершу переглянути ці документи? – спитав Ніцше й видобув із портфеля важку папку, набиту паперами. – Я хворів, мабуть, усе своє життя, але за останнє десятиліття недуга загострилася. Ось докладні звіти про мої попередні консультації. Дозволите?

Броєр кивнув. Ніцше вийняв із папки листи, лікарняні карти, результати лабораторних аналізів і виклав їх на столі перед ним.

Переглянувши першу сторінку з переліком двадцяти чотирьох лікарів і дат усіх консультацій, Броєр звернув увагу на кілька відомих швейцарських, німецьких та італійських прізвищ.

– Деякі з цих осіб мені відомі. Усі вони чудові лікарі! Бачу тут трьох – Кесслера, Туріна і Кеніґа, з якими я знайомий. Вони навчались у Відні. Бачите, професоре Ніцше, було б нерозумно ігнорувати спостереження та висновки цих видатних фахівців, але недобре буде, якщо я з цього почну. Надто вже великі авторитети, надто вже багато вагомих думок і висновків – все це пригнічує мою силу уяви. Саме з тої причини я волію прочитати п’єсу, перш ніж побачити її на сцені, й, звісно, перш ніж прочитати рецензії. Невже вам не траплялось таке у вашій роботі?

Ніцше начебто спантеличився. «От і добре, – подумав Броєр. – Хай гер професор побачить, що я не простий собі лікар. Він не звик до медиків, які заводять мову про психологічні концепції або зі знанням справи розпитують про його роботу».

– Так, – згодився Ніцше, – це важливий момент у моїй роботі. З самого початку моїм полем діяльності була філологія. Моя перша і єдина посада – професор філології в Базелі. Мене особливо цікавлять філософи – попередники Сократа, і я завжди вважав, що в роботі з їхніми творами дуже важливо звертатися до першоджерел. Перекладачі текстів завжди перебріхують – певна річ, не навмисно, а тому, що не можуть вийти ні за рамки сучасних їм історичних умов, ні за рамки, обумовлені їхньою біографією.

– А чи не втратить популярність у спільноті філософів-академіків той, хто не бажає віддавати честь перекладачам?

Броєр почувся впевненим. Консультація йшла наміченим курсом. Добре розпочався процес переконування Ніцше в тому, що його новий лікар – рідна душа зі спорідненими інтересами. Неважко буде спокусити цього професора; а Броєр вважав, що це таки спокушування – заманювати пацієнта у відносини, яких він не прагнув, задля того, щоб подати допомогу, якої він не просив.

– Популярність? Поза всяким сумнівом! Три роки тому мені довелося відмовитися від професури через хворобу – ту саму недіагностовану хворобу, що нині привела мене до вас. Та якби навіть я був зовсім здоровий, то все одно через свою недовіру до перекладачів став би небажаним гостем за академічним столом.

– Ви стверджуєте, професоре Ніцше, що всі перекладачі обмежені біографічними рамками. А як ви самі уникаєте такого ж обмеження у своїй роботі?

– По-перше, – відповів Ніцше, – треба визначити, в чому воно полягає. По-друге, треба навчитися бачити себе збоку… хоча іноді, на жаль, моя перспектива спотворюється через загострення хвороби.

Броєр не проминув увагою, що не він сам, а Ніцше зосереджував розмову на темі хвороби, яка, зрештою, й стала raison d’e^tre[46] їх зустрічі. Чи не прозвучав часом у словах Ніцше легкий докір? «Не пнися, Йозефе, – застеріг він себе. – Не варто дуже вже очевидно домагатися, щоб пацієнт довіряв лікареві. Довіра сама собою стає наслідком фахової консультації». Хоча й самокритичний у багатьох галузях життя, Броєр, однак, був щонайвищої думки про себе як медика. «Не потурай, не опікай, не плети інтриг і не мудруй, – підказали йому інстинкти. – Просто роби своє діло – як завжди – на професіональному рівні».

– Але повернімося до нашої справи, професоре Ніцше. Я хотів сказати, що добре було б узяти історію хвороби й зробити обстеження, перш ніж я подивлюся на ваші записи. Тоді на нашій наступній зустрічі я міг би повідомити вам якнайдокладніший і якнайвичерпніший комплексний висновок.

Броєр поставив на столі перед собою стосик чистого паперу.

– У вашому листі трохи написано про ваш стан. Упродовж не менш як десяти років ви потерпаєте від болю голови й візуальних симптомів. Хвороба лише зрідка попускає і, як ви самі це сформулювали, завжди чигає на вас. А сьогодні я дізнався, що принаймні двадцять чотири лікарі не зарадили їй. Це все, що я знаю про вас. Отже, почнемо? По-перше, розкажіть мені, будь ласка, своїми словами все про вашу недугу.