Читать книгу Детективне агенство Кота Макса - Иван Будз - Страница 5

Сонце пекло немилосердно, і Петик хотів закричати від болю – такі страждання спричиняли йому опіки. Але ні кричати, ні взагалі рухатись він не мав жодної можливості, бо був міцно прив’язаний до стовбура поваленого на землю дерева. І взагалі, йому поки що треба було помовчати. Від голови Петика ген аж до асфальтової дороги тягнувся струмочок із його насіння. Усе це було частиною хитро задуманої Максом пастки для Перевертня та його бандитів. І хоч як Петик пручався та протестував проти такого «мудрого» плану, але Макс наполіг на своєму.

Їм стало відомо з достовірних джерел, що недалеко від цього місця, біля високого розлогого дубу завжди збираються на таємні зібрання Перевертень та його хлопці. Саме тут вони задумують усі свої підступні плани. А доріжка з насіння мала збити їх з пантелику та заманити саме сюди, до поваленого дерева. До того ж, як тільки вони повиходять із машин, Петик повинен здійняти шум, щоб напевне привернути їхню увагу.

Звичайно, можна було його й не прив’язувати до стовбура, та все ж так надійніше, наполягав Макс, щоб він, Петик, злякавшись, чого доброго, не втік.

Те, що план Макса мав свої недоліки, Петик підозрював із самого початку, а тепер переконався в цьому остаточно. До стовбура, ніби граючись роздвоєним язиком, підповзала довга, з великою головою змія. Вона, схоже, давно угледіла Петика й вичікувала слушної нагоди, щоб зайнятися ним. А може, усього лиш чекала обідньої пори, суворо дотримуючись режиму дня.

Хай там як, але змія наближалася, і Петик подумав, що давно треба було знайти собі іншого начальника. Від Макса одні неприємності, якщо загрозу потрапити на обід отакій зміюці можна назвати просто неприємностями. Петик вже не раз у скрутні хвилини давав собі обіцянку знайти іншу роботу, та все ж продовжував покірно виконувати чергове «геніальне» доручення Макса.

– Ма-а-акс! – тихо подав голос Петик. За їхнім планом кричати було ще зарано. – Макс, ти де?… – уже голосніше позвав він товариша, але відповіді не дочекався.

Змія, не поспішаючи, заповзла на стовбур, вповзла на голову Петику й на хвилину завмерла, вглядаючись у свою жертву.

Вона ніби хотіла впевнитися, що отримала сьогодні на обід щось симпатичне, на відміну від учорашнього дня, коли змушена була задовольнятись хирлявим противним хом’яком. Петик від переляку не міг навіть пікнути. Він, наче загіпнотизований, вирячивши очі та не закриваючи рота, дивився на змію.

А їй отакий кумедний вигляд сьогоднішньої жертви сподобався. Рептилія нахилилася до відкритого рота Петика і почала уважно розглядати, що там усередині робиться. Потім довгим язичком залізла йому в рот, ніби перелічуючи зуби, і навіть спробувала добратися до горла.

У цю хвилину Петик остаточно вирішив, що потурати більше примхам Макса не буде. Хай він сам удостоїться подібних пригод, виконуючи свої ж «наймудріші» задумки!

Змія, на щастя, передумала залазити до рота жертви. Можливо, її налякали гострі зуби Петика. Вона спочатку забралась йому під піджак, а потім залізла й під сорочку. Схоже, що ця схованка їй сподобалась, і вона, звернувшись у клубок, вирішила трохи тут перепочити. Треба думати, здогадалася, хитра, що її жертва, будучи прив’язаною, нікуди не дінеться, тому з обідом не поспішала.

Петик не смів і поворухнутись. Він продовжував лежати з роззявленим ротом, не насмілюючись потривожити змію.

Над його відкритим ротом у цей час закружляли два чорних джмелі. Вони шукали собі зручну нору, в якій можна б було влаштувати гніздо, і схоже, ця нора їм сподобалась. У ній зручно буде відкладати мед та розводити сім’ю. Джмелі, звичайно, залетіли до рота Петика, залишивши там добутий нектар. Трішки перепочивши, вони полетіли знову за нектаром.

Недалеко, на асфальтовій дорозі зупинився кортеж дорогих іномарок. З машин повиходили озброєні охоронці Перевертня. Із найдовшого, схожого на автобус лімузина вийшов і їхній хазяїн. Він смачно потягнувся, позіхнув і… раптом побачив на узбіччі дороги купу лушпиння. Перевертень так здивувався, що продовжував стояти з відкритим ротом. Він зрозумів, що десь недалеко повинен знаходитись помічник детектива Макса – відомий любитель полузати насіння.

Доріжка з лушпиння тягнулася в поле, у напрямку старого дуба. Це Перевертню здалося дивним і навіть підозрілим. Він, кивнувши своїм головорізам, щоб ішли за ним, попрямував по доріжці в поле. Пройшовши сотню метрів, вони побачили повалений стовбур дерева, а на ньому – справді, Петика. Ця знахідка дуже порадувала Перевертня. Він давно шукав нагоди поквитатись із цим надокучливим кролем. Уже не роздумуючи, він із підручними кинувся до стовбура.

Саме на це й розраховував Макс.

Зробивши кілька кроків, бандити провалились у старанно замасковану гілками та бур’янами велику яму.

– Ой-ой-о-о-о-о-ой!.. – почулось багатоголосся з ями. І відразу ж звідтіля пролунала безладна стрілянина.

Бандити здійняли такий галас не тільки тому, що яма виявилась глибокою. Ні. На них там чекав сюрприз. Макс із напарником усю ніч перед цим безперервно ловили в полі їжаків і до ранку назбирали їх мішка чотири. Тому зараз все дно в ямі було всіяне колючими клубками.

Стрілянина та зойки потерпілих розбудили, нарешті, змію. Вона, позіхнувши, виповзла з-під сорочки Петика, ще раз перевірила, чи він прив’язаний, і неспішно поповзла до ями.

Поява змії на краю ями справила на бандитів сильне враження. На мить вони навіть перестали стріляти. А коли вона, зрадівши такому багатому обіду, заповзла в яму, то крики і стрільба відновились ще з більшою силою.

У цю хвилину Макс підбіг до стовбура й швиденько розв’язав Петика. Звільнившись від мотузки, Петик виплюнув із рота залишене джмелями добро й накинувся на свого начальника:

– Щоб я ще колись послухався твоїх вигадок!.. Мене… мене мало не проковтнула змія, наді мною познущались якісь божевільні джмелі, а ти сидиш у бур’янах, і хоч би що!

– Нічого, Петику, не переймайся так, – заспокійливо відповів Макс. – Бачиш, усе скінчилось, як я задумав.

– Як задумав?… А змія – це також твоя задумка?

– Змія з’явилась якраз вчасно. Вона допомогла нам не менше, ніж їжаки.