Читать книгу Детективне агенство Кота Макса - Иван Будз - Страница 8

Гуркіт Піхонського водоспаду було чутно здалеку, тому Макс направив автомобіля прямо на цей шум. Звичайно, водоспад його не дуже цікавив, та й часу зараз не було милуватися красою навколишньої природи. Він мусив, поки не стемніло, дібратись до місцевого пансіонату, який знаходився поруч із водоспадом.

Пансіонат розмістився за високою огорожею з колючим дротом зверху. Густий ліс навколо та безлюдна місцевість давали привід думати, що заклад цей був не зовсім звичайним.

Макс, зупинивши автомобіль біля широких металевих воріт, посигналив. Маленьке віконце у воротах відчинилося і звідти виглянуло суворе обличчя охоронця.

– Будьте ласкаві, пропустіть мене, – привітно звернувся до охоронця Макс. – Мені необхідно побачитись з однією з ваших пацієнток.

Охоронець ще більше скривив і без того перекошене обличчя й, не промовивши ані слова, зачинив віконце. Макс вийшов з машини, підійшов до воріт і погрюкав у них кулаком, але марно. Віконце більше не відчинялося.

«Невже я даремно сюди приїхав?» – подумав детектив.

Спересердя він грюкнув у двері воріт ногою, але результат був такий же.

На вулиці почало смеркатись. Макс прийняв єдине вірне в даному випадку рішення – коли стемніє, спробувати таємно забратись до пансіонату через огорожу. А зараз заховати машину в заростях лісу та нишком розвідати, у якому місці огорожі було б зручніше здійснити свій план.

Ніч опустилася на землю якось раптово. Макс ще не встиг обстежити й половини огорожі, але встиг відшукати більш-менш зручне місце. Недалеко від огорожі розрісся високий клен. Макс спритно заліз на нього, забрався на гілляку, що була найближче до огорожі і… на хвилинку зупинився. Він засумнівався, чи вистачить у нього сил, щоб переплигнути через огорожу, не зачепившись за колючий дріт.

«Шкода, що я Петика не взяв із собою, – подумав Макс. – Він, звичайно, залишив би тут сліди від насіння, але плигати отак, невідомо куди Петик все ж більший за мене мастак».

Відштовхнувшись, Макс усе-таки перестрибнув через огорожу. Там на нього чекав неприємний сюрприз. За огорожею була глибока калюжа. Плюхнувшись у те місиво, Макс перелякав гусей, які там дрімали. Гуси здійняли страшенний лемент, а старий гусак навіть боляче дзьобнув порушника їхнього спокою в тім’я.

У будівлі відразу ж засвітились вікна, а в глибині подвір’я голосно загавкали собаки. Макс, відштовхнувши гусака, кинувся попід огорожею шукати якоїсь схованки. Собачий гавкіт стрімко наближався. Завдяки світлу від вікон утікач мав змогу розрізняти дерева та кущі, щоб не наштовхнутись на них. Усе ж він наштовхнувся, щоправда, не на дерево, а на якусь комірчину. Двері комірчини від удару відчинились, і Макс упав усередину, опинившись на чомусь м’якому. Те м’яке зарухалось, тихо зарохкало й обнюхало незваного гостя мокрим, слизьким рильцем.

Макс зрозумів, що потрапив до свинячого хлівця. Він ще раз пожалкував, що не взяв із собою свого вірного помічника, адже Петик, як ніхто інший, підходив для подібних нестандартних ситуацій.

Затаївшись за широкою спиною свині, Макс прислухався до звуків ззовні. Він пригадав обличчя охоронця й подумав, що, мабуть, краще мати справу зі свинею, ніж із таким типом. Дотягнувшись до дверцят, Макс прикрив їх, що було не зайвим, бо відразу ж після цього на дверцята почали кидатися собаки.

Невдовзі до хлівця підбігли охоронці й оточили його з усіх сторін. Один з них, відчинивши двері, посвітив усередину ліхтариком. Сморід від свинячого житла вдарив йому в носа, і він, гидливо скривившись, зачинив двері. Макса охоронець бачити не міг, бо той лежав за свинею, заховавши обличчя в її жорстку шерстку.

Трохи повештавшись біля хлівця, переслідувачі побігли далі, а за ними віддалявся й собачий гавкіт.

Свиня знову тихо рохнула. Повернувши голову, вона ще раз обнюхала свого гостя.

«Добре, що Петик не бачить мене зараз, – подумав Макс, відвертаючи від себе рило допитливої свині. – І чому я поїхав сам, коли у мене для подібних справ є помічник?»

Він відсунувся ще далі від свині, а вона навпаки, почала тулитися до нього, відчувши споріднену душу.

– Тьху, – сплюнув Макс. – Відчепись від мене, брудна тварино. Чого тобі треба? – уже викрикнув він.

Свиня, ніби розуміючи його, ще раз тихенько хрокнула. Схоже, що вона зраділа такій компанії, бо самій, усе-таки, сумно. Відсовуючись, Макс відчув за спиною стіну й зрозумів, що треба змиритись зі своєю долею. Свиня, тихенько рохкаючи, притулилася до нього, кілька разів ніжно кувікнула та спокійно заснула.

«От потрапив у халепу, – подумав Макс, затуливши носа, щоб не задихнутись від «пахощів» конури. – Я тут довго не витримаю».

Але куди було подітися? Надворі все ще гавкали собаки і продовжували щось викрикувати охоронці. Трішки розслабившись та зігрівшись біля свині, Макс також задрімав і навіть заснув. Йому наснилася Ізабелла, яку він уже давно не бачив. Він із ніжністю обнімав і цілував Ізабеллу, а вона у відповідь, як не дивно, чомусь по-свинячому рохкала.

Прокинувшись, Макс побачив, що обнімає та цілує свиню. Він знову сплюнув від огиди й вибіг із хлівця надвір. Там було ще темно. Макс, крадучись, направився до ближнього вікна будівлі, маючи намір усе ж відшукати потрібну йому пацієнтку спецлікарні.

Справа в тому, що він учора, риючись у старих архівах міської лікарні, натрапив на документ, який дуже його зацікавив. Це була довідка, видана громадянці їхнього міста Дразі Антоніні в тому, що вона пройшла обстеження у клініці при лікарні й визнана хворою на епілепсію. Там же він знайшов фотокартку хворої, на якій вона була із сином. Мабуть, фотокартку вийняли із сімейного альбому. На зворотній стороні фотокартки Макс прочитав надпис: «Дорогому моєму синочку Павлику, на день твого десятиріччя. Мама».

Макса тоді наче струмом ударило. Він почав пригадувати, звідки знає це прізвище і нарешті пригадав. Павлик Драга – це ж справжнє ім’я його недруга – Перевертня. Виходить, що мати Перевертня захворіла і може знаходитись десь у лікарні. Макс ще з більшою наполегливістю почав ритися в архівних документах і таки знайшов. Антоніна Драга була переведена до спецлікарні їхнього округу. Там же він відшукав і адресу лікувального закладу.

Максу дуже захотілось побачитися із цією особою. Він відчував, що тут його чекають неабиякі несподіванки. Макс так поспішав виконати це завдання, що не встиг навіть нікого попередити про свій від’їзд. Звичайно, він знав, що поспішність може призвести до зворотних результатів, але не міг себе стримати. Тепер, перемазавшись біля свині та розповсюджуючи навколо себе нестерпний сморід, він зрозумів, що даремно так поспішав.

Макс обережно заліз на підвіконня і тихенько проник через напіввідчинене вікно всередину приміщення. То була кухня. Ніби в підтвердження цьому він ненароком наступив на піднос із посудом. Піднос під його вагою поїхав по столу, а потім усе разом звалилося на підлогу. У тиші приміщення це падіння пролунало наче вибух бомби.

Одразу ж за дверима почулись голоси. Макс, не роздумуючи, заплигнув у великий казан, вмонтований у плиту. Він ще встиг накритись зверху кришкою. До кухні, брязкаючи зброєю, вбігли охоронці. Понишпоривши по всіх закутках, вони зупинилися якраз поруч із плитою.

– Яка сьогодні видалася неспокійна ніч, – почув Макс голос одного з охоронців. – Давно вже в нас не було такого переполоху.

– Так, але я думаю, що даремно турбуватися не слід. Ніхто не зумів би непоміченим забратися на територію. А тут, на кухні, мабуть, кішка десь блукає, – відповів його напарник.

Макс сидів у ще гарячому після приготування їжі казані, розуміючи, що довго тут не витримає.

– Учора знову весь день репетувала наша бабця з 45 палати, – продовжував розмову перший охоронець. – Санітари ледве заспокоїли її.

– А, це та, як її прізвище… Драга?… – відгукнувся другий охоронець.

– Вона, вона. Ця Драга найнеспокійніша пацієнтка в лікарні. Усі інші поводять себе пристойно, а вона – наче очманіла…

– Можливо, вона не така вже й хвора, – перший охоронець наблизився до казана, у якому сидів Макс. – Ти ж знаєш, як інколи потрапляють до нас пацієнти? Достатньо не сподобатись, скажімо, меру, як одразу ж опинишся в подібному закладі.

Охоронець взявся за кришку казана…

– Та залиш казан у спокої, – зупинив його напарник. – Він однаково порожній. Якщо хочеш їсти, то пішли я пригощу тебе домашніми пиріжками.

Охоронці направилися до виходу. Невдовзі їхні кроки стихли, а Макс нарешті вибрався з казана й тихенько вислизнув із кухні. За ним несподівано ув’язалася велика сіра кішка. Мабуть та, про яку говорили охоронці. Вона облизувала його мокрі від залишків борщу черевики й голосно нявкала.

– Іди геть від мене! – майже закричав на кішку Макс.

Та вона й не збиралася його залишати. Голосно муркочучи, кішка не відставала від черевиків Макса, які видались їй дуже смачними.

Тихенько відхиливши двері палати з номером 45, Макс наштовхнувся там на мешканку палати. Вона ніби чекала на нього, притуливши вухо до дверей та прислуховуючись. Несподіваний удар по голові чимось схожим на праску приголомшив детектива. Він мало не звалився на підлогу, але, схопившись за нападницю, устояв. Зараз сищик був схожим на боксера, що перебував у нокдауні й чіплявся за противника, щоб не впасти.

А мешканка 45-ої палати не збиралась очікувати, поки її гість прийде до тями. Вона, щось бормочучи, схопила Макса зубами за вухо.

– А-а-а-а-й!.. – несамовито заверещав детектив, відштовхуючи нападницю від себе. Вухо йому вдалося врятувати, але вона, наче дика кішка, знову кинулась в бій. Макс на хвильку побачив порізане зморшками й перекошене злістю обличчя старої особи.

Зрештою, він змушений був застосувати один із прийомів самбо, після чого мешканка 45-ої палати обм’якла та тихенько сповзла на підлогу.

«Охоронці говорили правду про неї, – подумав Макс. – Вона справді якась шалена».

– Хочете цукерку? – несподівано запитав він, достаючи з кишені карамельку. – Не бійтеся мене. Я не заподію вам ніякого зла. Мені лише треба поставити вам кілька простих питань. Якщо ви відповісте на них, тоді я обіцяю, що скоро заберу вас звідсіля додому.